Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

8.2. Специфіка управління земельними ресурсами як об’єктом права власності

У повсякденному житті та науковій літературі поняття «земля» вживаєть­ся у різних значеннях. Термін «земля» використовують для позначення кос­мічної матерії та складової частини планетарної системи, земної кулі й відосо­бленої планети, частини земної кори і природного ландшафту, поверхні плоті й рельєфу земної суші, територіального простору і території держави, пев­ної місцевості та місця проживання, Грунтового шару, засобу господарського використання і просторового базису, природного об’єкта та складової части­ни навколишнього природного середовища тощо. Наведені позначення землі зустрічаються і в нормативних документах. Так, відповідно до Державного стандарту 1980 р. земля визнавалась найважливішою складовою частиною на­вколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельє­фом, Грунтовим шаром, рослинністю, надрами і водами. У цьому визначенні земля розглядалася як інтегрований об’єкт, що складається з великої кількості природних компонентів.

Найбільш уживане правове позначення землі у вітчизняному законодавстві зводиться до її поверхні, що охоплює Грунтовий шар та територіальний про­стір. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, соціально-культурні, лікувально-оздоровчі, кому­нально-побутові та інші функції життєзабезпечення людини і суспільства. Поселенська функція земної поверхні забезпечує розселення і життєдіяль­ність населення за допомогою створення міст, селищ, сіл та інших населених пунктів.Економічна функція землі в основному зводиться до використання її Грунтового шару як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторового операційного базису для розміщення об’єктів національної економіки, зведення будинків і споруд соціально-культурного і комунально- побутового призначення, прокладення комунікацій, створення соціальної інфраструктури тощо. Екологічна функція земної поверхні полягає у забез­печенні взаємозв’язку органічних і неорганічних речовин, їхньої переробки, поглинання утворюваної вуглекислоти тощо.

У земельному законодавстві земля як об’єкт правового регулювання та­кож розглядається у кількох значеннях. Так, згідно з ч.3 ст. 2 Земельного кодек­су України об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). З цьо­го випливає, що землі в межах території нашої країни є об’єктами земельних відносин і до виділення конкретних земельних ділянок та визначення прав на них. У свою чергу відособлені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійними об’єктами земельних відносин. Водночас відповідно до ч. 1 зазначеної статті закону земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоч суспільні земельні від­носини не вичерпуються цим.

Більш визначеним у земельному законі є позначення земельної ділянки як об’єкта права власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним міс­цем розташування, з визначеними щодо неї правами. У цьому визначенні має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.

Важливою ознакою земельної ділянки як об’єкта права власності є її по­значення за місцем розташування та розміром площі в складі однієї з чис­ленних категорій земельного фонду нашої країни, оскільки без такого від­особлення неможливе встановлення права власності на цю ділянку. Зазначене відособлення здійснюється шляхом встановлення меж земельної ділянки від­повідно до затвердженого проекту її відведення в порядку землеустрою.

Неабияку роль у відособленні земельної ділянки відіграє юридична озна­ка, тобто законодавче закріплення прав на неї. Визначення правового титулу належності ділянки конкретній особі та закріплення її прав на неї - це крите­рії відособлення конкретної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важливою в умовах нерозмежування земель комунальної та держав­ної власності.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку по­ширюється в її межах на поверхневий (грунтовий) шар, а також водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній розміщені. Щодо земельної право- об’єктності грунтового шару, розташованого над надрами землі, особливих сумнівів не виникає. Однак з деякими утрудненнями пов’язане визначення правооб’єктності водних та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дикорослого і культурного походження, які розташовані на земельній ділянці, але належать відповідно до об’єктів водного, лісового, флороохоронного та аграрного законодавства. При цьому має місце певна комплексність, власти­ва земельній ділянці й визнана законом як об’єкт права власності. Тому тре­ба враховувати ознаки водних, лісових та інших природних ресурсів і на цій основі здійснювати їх реальне відмежування від земельної ділянки як об’єкта права земельної власності.

Дещо складніше визначити правооб’єктність надповерхневої і підповерх- невої меж земельної ділянки. Так, відповідно до ч. З ст. 79 ЗК право влас­ності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Хоч закон у цих випадках обмежує правооб’єктність ділянки землі зведенням житлових і виробничих будівель і споруд, все ж може мати місце поширення прав на земельну ділянку, що охо­плюють підземні межі і повітряний простір.

Варто враховувати також деяку пріоритетність сучасного земельного за­конодавства стосовно інших галузей природно-ресурсного права, у тому числі щодо закріплення права власності на об’єкти природного походження. Вона передбачена в ч. 2 ст. 3 ЗК України, згідно з якою земельні відносини, що вини­кають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються ЗК та нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать земельному закону. Наведене положення певною мірою змінює раніше закріплену самостійну правооб’єктність інших природних багатств на­віть на рівні конкретної земельної ділянки як об’єкта права власності.

Термінами «суб’єкт права» в загальнотеоретичному правознавстві та «суб’єкт права власності» у галузевому розумінні прийнято позначати учас­ників суспільних відносин. Проблеми суб’єктів права, як і суб’єктів права власності, є досить дослідженими в юридичній літературі. Не применшуючи значення цивільно-правових досліджень у галузі суб’єктів права власності, все ж варто зазначити, що питання земельної правосуб’єктності не дістали належного висвітлення у вітчизняній правовій літературі.

Це пояснюється принаймні двома обставинами. По-перше, довгий час дослідження питань, пов’язаних з суб’єктами права власності на землю, об­межувалися розглядом лише правосуб’єктності держави, оскільки радянське законодавство не включало до складу суб’єктів права власності на землю ін­ших учасників права. По-друге, як вже зазначалося, земельні ресурси мають специфічні особливості в силу свого природного походження, що істотно впливає на земельну правосуб’єктність.

У найзагальнішому прояві земельна правосуб’єктність являє собою здат­ність бути учасником суспільних земельних відносин. Тому власницька зе­мельна правосуб’єктність - це здатність бути учасником відносин власності на земельні об’єкти. Безумовно, поняття суб’єкта права власності як учасника відповідних відносин тісно пов’язане з поняттями правоздатності та дієздат­ності. При цьому земельна правоздатність означає здатність мати права і брати на себе обов’язки щодо землі. Земельна дієздатність - це здатність своїми діями набувати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки щодо конкретної земельної ділянки.

Однак земельне законодавство не передбачає загальних вимог, яким пови­нні відповідати суб’єкти земельних відносин, наприклад, для придбання кон­кретної земельної ділянки. Вони передбачені в цивільному законодавстві й міс­тяться в таких цивільно-правових поняттях, як «правоздатність», «дієздатність» і «правосуб’єктність». Земельне законодавство сприймає ці правові категорії й поширює їх, наприклад, на фізичних та юридичних осіб, визнаючи їх суб’єктами права власності на землю. Так, правом власності на землю наділені фізичні та юридичні особи, які володіють правоздатністю за українським законодавством.

Здійснювати правомочності щодо реалізації права власності на конкрет­ну земельну ділянку вони можуть на підставі загальноцивільної дієздатності. Правомочності суб’єктів права власності на землю у передбачених законом випадках можуть здійснюватися їх законними представниками або уповнова­женими особами. Таке уповноважене представництво в земельних відносинах здійснюється в порядку і межах, передбачених цивільним законодавством.

У зв’язку зі сказаним виникає питання про можливість застосування ци- вілістичної категорії правосуб’єктності до земельних відносин, зокрема, про те, наскільки загально цивілістична правосуб’єктність придатна для позна­чення земельновласницької правосуб’єктності. Безумовно, її юридичний бік полягає в законодавчому визнанні можливостей суб’єктів права брати участь у суспільних відносинах власності на земельні багатства. Інакше кажучи, це уза­конення їхньої участі у відносинах власності на земельні ресурси, яке звільняє від індивідуальної, групової чи класової сваволі, та доведення цієї участі до рівня загальновизнаної в законодавчому порядку на всій території держави.

Крім засобу виробництва виробничо-господарського призначення, земля являє собою просторове середовище, що забезпечує життєдіяльність люди­ни і суспільства. У зв’язку з цим її використання грунтується не тільки на власницькій правосуб’єктності, а й природних потребах людини і публічних інтересах суспільства, незалежно від їх законодавчого визнання та юридич­ного закріплення у законодавчих актах, які приймаються державою. Саме у нормативно-правових актах природні потреби та публічні інтереси дістають оформлення у вигляді вольових проявів. Тому властивості суб’єктів права власності на землю, які не повною мірою охоплені юридичним боком земель­ної правосуб’єктності, субсидіарно доповнюються загальноцивілістичною правосуб’єктністю як найбільш урегульованою правовою категорією.

Водночас земельне законодавство передбачає деякі спеціальні вимоги до суб’єктів права власності на землю. Так, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ве­дення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільсько­му господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також українські юридичні особи, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Звичайно, такі земельно-правові вимоги не обмежують право- і дієздатності громадян або підприємств як суб’єктів права земельної власності. Вони належать до фактичного складу земельних правовідносин, пов’язаних із придбанням зе­мельних ділянок для їх використання зі спеціальною метою.

Згідно зі ст. 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які ре­алізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування,

- на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через від­повідні органи державної влади, - на землі державної власності. У наведеній нормі не тільки передбачене коло суб’єктів права земельної власності, а й ви­значені його об’єкти, а також способи реалізації територіальними громадами та державою своїх власницьких правомочностей. Останнє пов’язане з тим, що держава, а в переважній більшості і територіальні громади не можуть безпо­середньо здійснювати свої правомочності щодо власності на землю. Однак наведений перелік суб’єктів права земельної власності не є вичерпним. У зе­мельному законодавстві є вказівки й на інших суб’єктів, наприклад, іноземних фізичних і юридичних осіб та іноземні держави й міжнародні організації.

Попереднє земельне законодавство, що визначало коло вітчизняних суб’єк­тів права земельної власності, пов’язувало з ними існування певних форм влас­ності на землю. У Земельному кодексі України, як й у Конституції, не йдеться про форми земельної власності. Відповідно до ч. 3 ст. 78 ЗК України земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Сама послідовність перерахування і законодавча регламентація зазначених форм да­ють можливість вести мову про деяку пріоритетність приватної власності на землю. Цим визначається і послідовність їхнього подальшого розгляду