Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

8.3. Специфіка управління землями державної власності

Державна власність на землю є досить давньою і бере свій початок із князівської “сабіни”, що пережила періоди земельної власності царської сім’ї та імператорського двору, кабінетного землеволодіння і казенних земель й, на­решті, набула статусу державної власності на землю. Отже, держава з момен­ту свого виникнення володіла і до наших днів володіє певними земельними площами на власницькій основі. Безумовно, вона й у майбутньому буде мати право власності на відповідні земельні ресурси для здійснення своїх функцій з метою виконання загальнодержавних завдань та задоволення публічних ін­тересів суспільства.

Однак проблема полягає у встановленні того, в яких межах і по якому пра­ву земля належить державі. Відомо, що у радянський період право власності на землю та інші природні ресурси існувало у виключній формі, що означало усунення усіх, крім держави, суб’єктів права від участі у відносинах власності на землю та інші природні багатства. Таким чином, держава була єдиним влас­ником землі та інших природних багатств. Але при цьому не було законодавчо визначено конкретного власника в особі будь-якого державного формування. А це призвело до встановлення не державної власності на землі та її багатства, а адміністративно-управлінської й чиновницько-бюрократичної.

Відносини, пов’язані з державною власністю на землю, дістали прин­ципово інше закріплення в законодавстві сучасної української держави. Так, згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Наведена нор­ма дає підстави для деяких висновків.

По-перше, у ній визначення об’єкта права державної власності зробле­но на основі використання не поняття конкретної земельної ділянки, а більш широкої категорії «землі», що охоплює й ознаки відособленої земельної ді­лянки. З цього випливає, що об’єктами права державної власності є не тіль­ки конкретні ділянки, а всі землі відповідних категорій у просторових межах держави, не віднесені до комунальної та приватної власності. Відособлення земельних площ державної власності не за ознаками місць розташування кон­кретних ділянок і встановлення їх меж на земній поверхні, а за ознаками меж державного кордону забезпечує їх відмежування від земель сусідніх держав (зовнішнє) і від земель комунальної та приватної власності (внутрішнє).

По-друге, за такого широкого позначення об’єктів державної власності законодавчою вказівкою на «всі землі» складається ситуація, коли у державі не можуть бути земельні об’єкти, які не належали б кому-небудь на підставі пра­ва власності. Це означає, що якщо земельні площі не є об’єктами комунальної чи приватної власності, вони належать до об’єктів державної власності. Отже, державна власність на землю на відміну, наприклад, від приватної земельної власності фізичних та юридичних осіб на конкретні земельні ділянки ніби резюмується на законодавчому рівні. Але з цього випливає, що держава не може володіти правом власності на відособлені земельні ділянки, наприклад, при викупі їх з комунальної чи приватної власності, наданні в користування державним підприємствам, установам і організаціям, конфіскації у встановле­ному порядку та в інших випадках, передбачених законом.

Важливою особливістю права державної земельної власності є визначен­ня у законодавчому порядку земель, що не підлягають передачі в комунальну власність. Відповідно до ч. З ст. 84 ЗК України до земель державної власнос­ті, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

- землі атомної енергетики та космічної системи;

- землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культур­ного, виробничого та житлового призначення;

- землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

- землі під водними об’єктами загальнодержавного значення;

- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України і державних галузевих академій наук;

- земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відсе- лення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Зазначені землі призначені для виконання державою її внутрішніх і зо­внішніх функцій. Вони використовуються для задоволення інтересів усього суспільства і виконання загальнодержавних завдань. Ці землі не обмежені ні категоріями, ні розмірами площ, ні місцем розташування. А з урахуванням функціонального призначення їх використання треба визнати, що наведений вище перелік державних земельних ресурсів, які не можуть передаватися у комунальну власність, не є вичерпним. Тому дедалі актуальнішою стає про­блема розмежування земель державної та комунальної власності на законо­давчому рівні.

Не менш важливе значення має законодавче визначення земель державної власності, які не підлягають передачі у приватну власність. Так, згідно з ч. 4. ст. 84 ЗК України до земель державної власності, що не можуть передава­тись у приватну власність, належать:

- землі атомної енергетики та космічної системи;

- землі під державними залізницями, об’єктами державної власності пові­тряного і трубопровідного транспорту;

- землі оборони; землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико- культурного та оздоровчого призначення, які мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

- землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених земельним законом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяль­ності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України та державних галузевих академій наук;

- земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відсе- лення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Не важко побачити, що перелік земель державної власності, що не підля­гають передачі у приватну власність, є ширшим порівняно з переліком земель­них об’єктів, які не можуть передаватись у комунальну власність. Однак це не позначається на реалізації конституційного принципу рівності суб’єктів права власності перед законом хоча б тому, що приватні власники не можуть бути суб’єктами права власності на зазначені землі. Крім того, треба мати на увазі, що комунальні землі, як і земельні ресурси державної власності, призначені для задоволення публічних інтересів територіальних громад.

Найбільш істотно рівність прав власності на землю характеризує по­ложення ч. 2 ст. 14 Конституції про набуття і реалізацію права власності на землю державою нарівні з громадянами та юридичними особами виключно відповідно до закону. Цей конституційний принцип дістав закріплення в зе­мельному законі. Так, згідно з ч. 5 ст. 84 ЗК України держава набуває право власності на землю у разі:

- відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхід­ності та для суспільних потреб;

- придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини;

- передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності те­риторіальними громадами; конфіскації земельних ділянок.

Показовим є те, що у наведеній земельно-правовій нормі в усіх випадках набуття державою права власності на землю фігурують земельні ділянки з озна­ками відособленого об’єкта права. Придбання таких ділянок здійснюється на підставі закону, перед яким фізичні та юридичні особи рівноправні з державою. Що ж стосується «земель» у розглянутому вище розумінні їх правооб’єктності, то вони були і залишаються у власності держави і в їх «повторному» придбанні немає необхідності. Ці землі належать нашій державі на підставі їх природного привласнення нею як правонаступницею попередніх державних утворень.

Українській державі можуть належати на праві власності й земельні ді­лянки, розташовані за її територіальними межами. Так, відповідно до ч. З ст. 18 ЗК Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відпо­відної країни. Незважаючи на незначні, порівняно з площами внутрішніх зе­мель державної власності, розміри закордонних землеволодінь нашої держа­ви, наведене положення має принципове значення.

Суб’єктом права власності на державні землі та конкретні земельні ді­лянки, що входять до їх складу, завжди залишається держава як політико- правова організація суспільства. При цьому законодавче покладання держа­вою функцій, пов’язаних з реалізацією правомочностей власності, на ті чи інші органи державної влади, не применшує її власницької правосуб’єктності і не підмінює державу як власника земельних ресурсів. Землі державної власності належать державі з усіма соціальними і юридичними наслідками, що виплива­ють з цього, а не органам представницької або виконавчої влади, які здійсню­ють правомочності, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням ними у встановлених законом межах від імені та в інтересах держави.