Приватизації землі в Україні: історичний аспект

В Україні приватизація землі почалася з прийняттям Земельного кодексу (далі - ЗКУ) в редакції від 13.03.1992 р. і здійснювалася у рамках проведення в Україні земельної реформи. В перші роки земельна реформа та приватизація землі мали яскраво виражений сільськогосподарський характер. Проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлене необхід­ністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює. У зв'язку з цим май­же всі сільськогосподарські угіддя України, які були виключною власністю держави і перебували в користуванні сільськогосподарських підприємств, з 1992 р. підлягали передачі у власність селян. З метою створення умов для приватизації сільськогосподарських земель в 1992 р., поряд з державною, бу­ли введені колективна і приватна форми власності на землю. Відповідно до законодавства України приватизація землі, призначеної для ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва, здійснювалася двома основними шляхами. По-перше, держава започаткувала передачу сільськогосподарсь­ких угідь із земель запасу та земель резервного фонду громадянам у приватну власність для ведення селянського (фермерського) господарства. По-друге, держава ініціювала здійснення комплексу заходів для надання членам сільськогосподарських підприємств статусу власників земель, що перебува­ли у користуванні цих підприємств. На момент скасування в 1992 р. моно­польного становища державної власності на землю практично всі придатні для ведення сільськогосподарського виробництва землі перебували в кори­стуванні колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), утворених на базі колишніх колгоспів і радгоспів. Тому, головним об'єктом приватиза­ції мали стати землеволодіння КСП. Приватизація землі, що перебувала в користуванні сільськогосподарських підприємств, стала найбільш склад­ним, тривалим і поетапним процесом земельної реформи в країні.

Етапність процесу приватизації стала наслідком реалізації поєднання, з одного боку, переваг великого товарного сільськогосподарського виробниц­тва (тобто господарювання на великих, а не на дрібних земельних масивах), з іншого, з перевагами, що випливають з надання селянинові статусу власни­ка землі. На першому етапі проведення земельної реформи в Україні робила­ся спроба реалізації цієї ідеї через передачу землі у колективну власність. Са­ме тому в новій редакції ЗКУ була введена колективна власність на землю.

Основне завдання першого етапу реформи полягало в передачі земель у колективну власність КСП і деяких інших сільськогосподарських утворень. Було проведено роздержавлення земель сільськогосподарського призначення (крім тих, які залишалися в резервному фонді) шляхом їх передачі з державної власності у власність КСП. Станом на 01.01.1999 р. — 99,5 % КСП отримали в колективну власність 27,6 млн. га сільськогосподарських земель, тобто 45,7 % земельного фонду України перейшли з державної у колективну власність. Од­нак уже перший досвід такого реформування земельних відносин засвідчив, що передача землі у власність КСП сама по собі не перетворює членів КСП на справжніх господарів землі. Тому, у 1994 р. держава зробила спробу зміц­нити правовий статус членів КСП як співвласників земель, переданих у ко­лективну власність. Указом Президента України «Про невідкладні заходи що­до прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 р. основний акцент земельної реформи було пе­ренесено з передачі землі в колективну власність КСП на паювання сільсько­господарських угідь, переданих у колективну власність. Паювання передба­чає виділення кожному члену КСП земельної частки (паю), право на яку посвідчується сертифікатом. Власники сертифікатів отримали право розпо­ряджатися ними аж до виділення земельної частки (паю) в натурі у вигляді зе - мельної ділянки, право власності на яку посвідчується державним актом на право приватної власності на землю. Паювання земель, що були передані у колективну власність, стало змістом другого етапу земельної реформи. Май­же 6,7 млн. громадян, які були членами близько 11 тис. КСП, отримали сер­тифікати на земельну частку (пай). Однак паювання земель колективної влас­ності не досягло основної мети земельної реформи - перетворення членів КСП на «працюючих власників», господарів землі та майна КСП. Члени сільськогосподарського підприємства навіть після паювання землі та майна залишалися фактично найманими працівниками. Крім того, незважаючи на вихід зазначеного Указу Президента України, паювання землі та майна здій­снювалося мляво, нерідко формально. В багатьох випадках сертифікати на земельну частку (пай) членам КСП тривалий час не видавались, а зберігались у сейфах голів КСП. Колективна власність на землю і майно КСП розгляда­лась як власність самих КСП, а не їх членів. З прийняттям 28.06.1996 р. нової Конституції України колективна власність як окремий вид власності втратила свою легітимність, але на практиці де-факто статус КСП як суб'єкта права ко­лективної власності на землю та майно майже не змінився.

У зв'язку з цим були вжиті заходи щодо поглиблення земельної реформи. Зокрема, 10.01.1997 р. в м. Києві відбулася Всеукраїнська нарада з питань аг­ропромислового комплексу, яка схвалила новий стратегічний курс розвитку земельної реформи. Він полягав у перетворенні КСП на господарські форму­вання ринкового типу, які здійснюють свою діяльність на основі приватної власності на землю. Саме рекомендації наради визначили зміст третього ета­пу земельної реформи в Україні, який розпочався у 1997 р. У рамках реформу­вання КСП їх членам виділяли належні їм земельні частки (паї) в натурі у ви­гляді земельних ділянок, право на які посвідчувалося державними актами на право приватної власності на землю. Після проведеної у 2000 р. реорганізації

КСП у сільськогосподарські формування ринкового типу (відповідно до Ука­зу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформу­вання аграрного сектора економіки» від 03.12.1999 р.), процес виділення зе­мельних часток (паїв) у натурі та отримання їх власниками державних актів на право приватної власності на землю було значно прискорено.

Крім того, з прийняттям у 1992 р. нової редакції Земельного кодексу Ук­раїни право на отримання земельних ділянок у приватну власність одержали і громадяни, яким земельні ділянки були надані у користування для: ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування житло­вого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва. Громадяни України, які не мали земельних ділянок, могли отримати у приватну власність земельні ділянки за рахунок вільних земель. При цьому законом регламентувалися розміри приватизації землі громадянами. Крім сільськогосподарських угідь, земель сільськогоспо­дарських підприємств і земельних ділянок громадян, у процес приватизації були включені й інші землі. Згідно з Указом Президента України «Про про­даж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19.01.1999 р. приватизації підлягали земельні ділянки несільськогосподарсь­кого призначення, на яких знаходилися об'єкти нерухомого майна, в т. ч. об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, що були при­ватизовані відповідно до законодавства України. А Законом «Про особливо­сті приватизації об'єктів незавершеного будівництва» (2000 р.) передбачено, що покупці об'єктів незавершеного будівництва отримали право на придбан­ня у приватну власність разом з цими об'єктами і земельних ділянок, відведе­них під забудову. Водночас законодавством було визначено перелік земель, які не підлягали приватизації. Згідно із ЗКУ у редакції 1992 р. (ст. 4) заборона на приватизацію поширювалась на: землі загального користування населе­них пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набе­режні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкоджен­ня та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та місцевого самоврядування; землі гірничодобув­ної промисловості, єдиних енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, за винятком неве­ликих (до 5 га) ділянок лісів, що входили до складу угідь сільськогосподарсь­ких підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт, що входили до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермер­ських) господарств; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, навчальних господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортоділь­ниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду. З прийняттям нового ЗКУ (2001 р.) державна політика у сфері приватизації землі істотно змінила­ся. Перелік земель, на які поширювалася заборона на їх передачу у приватну власність, був скорочений. Згідно з новим кодексом (ч.4 ст. 84) приватизації не підлягають: землі атомної енергетики та космічної системи; землі під дер­жавними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубо­провідного транспорту; землі оборони; землі під об'єктами природно-запо­відного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, історико-культурну та оздо­ровчу цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених кодексом; землі водного фонду, крім випадків, визначених кодексом; земельні ділянки, які використовуються для забезпе­чення діяльності Верховної Ради України, Президента України, КМ Украї­ни, інших органів державної влади, НАН України, державних галузевих ака­демій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорно­бильської катастрофи. Таким чином, новий ЗКУ визначив мінімально необхідний перелік земель, які повинні залишатися у власності держави.