Вступ

Останнім часом в нормативно-правових актах України все частіше зу­стрічається термін «земельний сервітут». Аналіз змісту цього терміну свід­чить про те, що він все більше наповнюється прикладним змістом і набуває важливого значення в реалізації прав громадян та юридичних осіб на землю.

Перерозподіл земель, наслідком чого є розукрупнення чи подрібнення земельних ділянок, породжує низку нових проблем, що виникають перед їх власниками та користувачами. Однією з них є проблема доступу до таких зе­мельних ділянок. Це зумовлено тією обставиною, що при утворенні однієї земельної ділянки на основі двох чи більше нових (при виділенні єдиним ма­сивом) або на основі однієї декількох (при паюванні) виникають ситуації, коли, наприклад, земельна ділянка жодною зі своїх сторін не прилягає до ву­лиці чи дороги, або не має безпосереднього виходу до лінії електропередач, зв’язку чи інших лінійних об’єктів і комунікацій. В таких випадках власник чи користувач земельної ділянки не може повною мірою скористатися нада­ними йому законодавством правами щодо використання ділянки за її цільо­вим призначенням.

Для усунення обмежень прав власників чи землекористувачів щодо кори­стування земельними ділянками, пов’язаних з місцезнаходженням та розмі­ром ділянок, новим Земельним кодексом України (далі — ЗКУ), введеним в дію 1 січня 2002 р., було відновлено право земельного сервітуту. Зазначимо, що інститут земельного сервітуту був невід’ємною частиною законодавства, що діяло на території України до 1917 р., тобто до націоналізації землі, вве­дення режиму права виключної державної власності на землю і скасування всіх інших видів прав на землю, включаючи і право земельного сервітуту.

З моменту введення в дію чинного ЗКУ минуло майже чотири роки. Про­те, поняття земельного сервітуту для пересічного громадянина досі залиша­ється новим і не до кінця зрозумілим. Тенденція щодо збільшення кількості власників земельних ділянок невпинно розширює коло громадян, які почи­нають поступово проявляти інтерес до поняття земельного сервітуту.