3.4. Інші класифікації моделей соціальної політики

Класикою моделювання соціальної політики є погляди британського соціолога Ричарда Титмуса, який виділяв маргінальну, інститу- ціонально-розподільчу і проміжну моделі соціальної політики.

Згідно з маргінальною моделлю (США), соціальний захист надається лише тоді, коли для задоволення потреб індивіда недостатньо не тільки його власних зусиль, але й ринку та родини як «природних механізмів задоволення соціальних потреб». Соціальний захист має допоміжний характер і діє вибірково щодо найбідніших груп населення. Характерною рисою цієї моделі також є те, що будь-які соціальні витрати розглядаються з точки зору їх позитивного або негативного впливу на ринкову економіку.

Інституціонально-розподільча модель (Швеція та інші скандинавські країни) має два основних елементи. Один елемент, «розподільчий», передбачає вирівнювання ресурсів між людьми, а інший, «інститу- ціональний», базується на прийнятті державою соціальної відповідальності за добробут своїх громадян й за пом’якшення негативних наслідків ринкового функціонування. Показник соціальних витрат у цій моделі складає більше третини від валового національного продукту, а частка приватного сектора в національній системі соціального захисту мінімальна.

Проміжна модель (Німеччина, Великобританія) була запропонована Р. Титмусом як своєрідний компроміс. Вона мала поєднати найкращі риси як інституціонально-розподільчої, так і маргінальної моделей. На практиці більшість країн Заходу дотримуються тих чи інших модифікацій саме цього підходу, оскільки він є досить гнучким щодо можливості змінювати стратегію відповідно до внутрішньополітичних чинників.

Інший дослідник, С. Лейбфрід запропонував класифікацію, яка базується на принципі «сімейної схожості». Його чотири моделі - це чотири групи країн, які характеризують переважно європейські підходи до соціального захисту:

- англосаксонська модель (залишкова) характерна для Велико­британії, США, Австралії, Нової Зеландії;

- «бісмаркова» (інституціональна) модель застосовується в Австрії, Німеччині;

- скандинавська (модерна) запроваджується в Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії;

- латинського узбережжя (рудиментарна) реалізується в Іспанії, Португалії, Греції, Італії, Франції.

У. Лоренц, об’єднуючи типології Г. Еспінг-Андерсена та С. Лейбфрида, виокремлює чотири моделі: скандинавську, залишкову, корпоративістську та рудиментарну.

Головною ознакою скандинавської моделі, за У. Лоренцом, є солідарна й універсальна система соціального захисту. Також важливою умовою є зайнятість як головна умова, що забезпечується державою, в тому числі активне залучення жінок до трудової діяльності. Найкраще ця модель представлена у Швеції.

На відміну від скандинавської, залишкова модель спрямована на підтримку поза межами ринку праці (Великобританія, США, Нова Зеландія, Австралія). Для цієї моделі характерним є, по-перше, те, що державна соціальна допомога звернена в першу чергу на мало­забезпечених, не має комплексного й універсального характеру; по­друге, наявний дуалізм держави і ринку у страхуванні, житловому забезпеченні, освіті, охороні здоров’я, службах допомоги в громаді; по-третє, відбувається поляризація функцій догляду та контролю, тобто держава бере на себе функції першочергового втручання та контрольного оцінювання, недержавні організації - здійснення догляду.

У рамках корпоративістської моделі держава може делегувати обов’язки щодо соціального захисту і особливо щодо соціального страхування професійним, релігійним або доброчинним організаціям, зберігаючи таким чином статусні розрізнення. Ця модель діє в Австрії, Німеччині, Голландії та Швейцарії, є деякі її елементи у Франції та Італії.

Рудиментарна модель соціального захисту властива для Португалії, Іспанії, Греції, Ірландії та частково Італії: в цих країнах юридичні права на соціальне забезпечення повністю відсутні або мінімальні.

Відповідні функції, зокрема надання персональних послуг, догляд, держава перекладає на волонтерський та неформальний сектори. Соціальні служби в цих країнах розвивались несистематично, водночас обіцянки майбутньої всеохоплюючої системи соціального захисту залишаються політичним засобом забезпечення стабільності в суспільстві.

Єдиної європейської соціальної моделі на сьогодні не існує, наявний скоріше набір кількох моделей з деякими спільними рисами. В цьому плані принциповим стало дослідження «Глобалізація та реформування європейських соціальних моделей» проведене бельгійським вченим Андре Сапіром для Європейської комісії і представлене на засіданні Економічного та фінансового комітету (ECOFIN) в Манчестері 9 вересня 2005 р. За результати роботи автор виділяє чотири окремі європейські соціальні моделі - північну, англосаксонську, конти­нентальну та середземноморську. Північна модель (Данія, Фінляндія, Швеція, Нідерланди) відрізняється високим рівнем соціального захисту та універсальним характером надання допомоги, значним фіскальним навантаженням на ринок праці. Англосаксонській моделі (Великобританія, Ірландія) властивий універсальний характер надання допомоги лише у виняткових випадках, при цьому грошові виплати спрямовані в першу чергу на підтримку людей працездатного віку. Таким чином система спрямована на заохочення активності реципієнта у пошуках роботи. Для континентальної моделі є властивим професійно- корпоративна основа соціальної політики, розмір соціальних виплат тут залежить від величини сплачуваних робітником внесків. Особи, що не мають соціальної страховки, можуть розраховувати на надання соціальної допомоги з держбюджету. Середземноморська модель (Греція, Італія, Португалія і Іспанія) характеризується переважанням пенсійних виплат у соціальних витратах, високим ступенем розподілу отримувачів допомоги залежно від статусу, регулюванням заробітної плати у легальному секторі колективними угодами.

Досить поширеним є термін «європейська соціальна модель» (European Social Model), яку можна визначити як набір принципів, цінностей, спільних для європейських країн і заснованих на переконанні, що стабільне економічне зростання має поєднуватися з постійним покращенням умов життя та праці громадян. На практиці це означає повну зайнятість, розвинуте трудове законодавство, якісні робочі місця, рівні можливості, соціальний захист для всіх, боротьбу з бідністю та соціальним відторгненням, заохочення громадян до прийняття рішень, які впливають на суспільство.

Важливою рисою європейської соціальної моделі, також є вагома роль середнього класу як основи соціальної стабільності, згладжування суспільної напруги та сталого людського розвитку.

У цілому для виокремлення моделей соціальної політики вико­ристовуються такі критерії, як кількісні («екстенсивні») та якісні («інтенсивні») показники соціального захисту, його ідеологічне підґрунтя; розмір виплат; ступінь та перерозподіл адміністрування соціального захисту з боку різних інститутів, таких як держава, недержавний сектор, приватні агенції та ін.

Виділення та опис різних моделей допомагає при порівнянні та аналізі конкретних прикладів практичного здійснення соціальної політики. Будь-яка модель соціальної політики може бути дієвою лише за умов відповідного організаційного та фінансового забезпечення. Фінансування соціальних програм й інших заходів, пов’язаних із соціальною політикою, знаходиться в прямій залежності від частки витрат на цю сферу у внутрішньому валовому продукті (ВВП) країни, а також від рівня доходів населення.

Ключові поняття: консервативна, ліберальна, соціал-демократична, соціалістична моделі соціальної політики; laissez-fair; патерналізм; маргінальна, інституціонально-розподільча, проміжна моделі соціальної політики; лібертаризм; європейська соціальна модель.