1.1. Суспільно-політичне становище в Російській імперії у ХІХ столітті

Протягом XIX століття в Російській імперії відбулося декілька значних подій, які суттєво вплинули на її подальшу історію. Століття можна умовно поділити на два періоди:

1. Перша половина XIX ст. - це стагнація соціально-політичного розвитку імперії, подальша бюрократизація та мілітаризація апарату державного управління; характеризується пригніченням і загальмуванням станового суспільства.

2. Друга половина ХІХ ст. характеризується пожвавленням суспільного розвитку, в ході якого відбулися певні зміни у системі органів державного управління і місцевого самоврядування.

Отже, початок нового століття російське суспільство зустріло в стані очікування реформ, які були обіцяні імператором Олександром І (1801-1825 рр.). Але ліберальний настрій царя невдовзі змінюється на консервативний, а місце його найближчого помічника, реформатора М. Сперанського, займає реакціонер, генерал П. Аракчеєв.

Саме тому ідеї М. Сперанського про прихід до нової якості держави - напівмонархічної, напівбуржуазної і з новоутвореною Державною радою, Комітетом міністрів та реформованим Сенатом, обірвалися, так би мовити, на півшляху. Зазначені органи держуправління були створені, але як дорадчі при особі імператора, з нечітко визначеними компетенціями.

З приходом нового царя Миколи І (1825-1855 рр.) були призупинені реформи державного управління на основі славнозвісної формули «православ’я, самодержавство, народність».

Було очевидно, що час вимагав докорінних змін, особливо в плані феодально-кріпосних відносин. Тому після поразки у Кримській війні (1855-1856 рр.) було прийнято рішення про скасування кріпосного права.

Якщо узагальнити причини чи мотиви, що спонукали правлячу верхівку імперії до впровадження найбільшої за всю історію Росії зміни, то їх можна звести до таких напрямів. Це було намагання:

1. Уникнути загальноросійського вибуху і повалення само­державства, іншими словами спрацював інстинкт самозбереження.

2. Ліквідувати загальну та військово-технічну відсталість, яка вочевидь спостерігалась у всіх сферах.

3. Врятувати дворянство й поміщиків від занепаду і цілковитого зникнення на шляху запровадження нових відносин - більш цивілізованих.

4. Бажання повернутись до великої європейської політики, з якої Росію було усунуто внаслідок програної нею Кримської війни.

5. Ліквідувати застарілі форми державного управління, які були нездатні ефективно функціонувати в нових соціально-економічних умовах.

Новий цар Олександр ІІ в силу цих обставин і був змушений вдатися до радикальних реформ.

Що ж діялося в цей час в Україні? Йдеться про систему органів державної влади. Тут існував, як і у попередній період, адміністративно-територіальний поділ. Було 6, а потім 9 губерній з такою структурою управлінського апарату:

Губернська адміністрація

Повітова адміністрація

Дільнична адміністрація

Волосна - сільська адміністрація.

Крім того, три губернії - Київська, Подільська й Волинська - мали ще своєрідну надбудову у вигляді генерал-губернаторської влади.

Генерал-губернатори були представниками вищої верховної влади і мали широке коло повноважень, які вони здійснювали через підпорядкованих їм губернаторів та через власний невеликий апарат, що складався з канцелярії й кількох урядовців для особливих доручень.

Генерал-губернатор мав право ревізувати усі дії підвідомчих йому осіб.

Досить широкі права надавалися генерал-^бернатору при оголошенні надзвичайного стану. Взагалі, генерал-^бернатор міг накладати на свій розсуд різні штрафи, здійснювати арешти, адміністративні вислання, забороняти різні збори, закривати торговельні і промислові підприємства, усувати з посади чиновників усіх відомств, припиняти випуск періодичних видань, закривати навчальні заклади тощо.

На початку XIX ст. 6 ^берній ділилися на 85 повітів, де адміністративна влада належала справнику, якого призначав ^бернатор з дворян і який був перед ним відповідальним.

Справник очолював повітове поліцейське управління, головував при проведенні колегій та різних зборів дорадчих органів. Важливе місце в місцевому урядовому апараті відводилось земським дільничним начальникам, які теж призначались ^бернатором, але погоджувалися з предводителями дворянства і затверджувались міністром внутрішніх справ.

Земськими дільничними начальниками могли бути тільки спадкоємні дворяни, які володіли землею в повіті і мали вищу освіт^.

Земські начальники на місцях мали великі адміністративні повноваження, в тому числі здійснювали нагляд за органами селянського громадського управління, могли усувати неблагонадійних волосних та сільських писарів, накладати штрафи та здійснювати арешти осіб сільського управління, затверджували волосних суддів і могли переглядати вироки суду.

Опорою урядової адміністрації на селі були органи селянського самоврядування - волосного та сільського. Цей апарат утримувався за рахунок жителів і був безпосереднім провідником розпоряджень владних органів.

Головним завданням волосних та сільських адміністрацій було забезпечення надходжень до скарбниці від селян та міщан численних платежів (казенних, земських, сільських, страхових тощо), а також виконання різних натуральних повинностей (ремонт доріг, мостів, утримання військових частин).

Ці самоврядні органи і втілювали в жит:я селянську реформу 1861 р., сприяли здійсненню ревізії на селі, встановлювали земельні наділи (до яких входили присадибні ділянки, орні та сінокісні землі, пасовища, ліси).

Розмір наділів має складати залежно від регіону від 3 до 6,5 десятин на одну ревізійну селянську душу. До речі, земля в общині (громаді) постійно перерозподілялась залежно від різних обставин, хоча в основу користування землею був покладений принцип спадкоємно - сімейного користування. Причому поміщик мав право на зменшення наділу селян, заміну їхніх угідь, перенесення садиб тощо.

На Правобережжі (Київська, Волинська і Подільська губернії) селяни були більш вільні, вони могли отримувати нормовані наділи, які припадали внаслідок інвентаризації общинних земель. У тому випадку, якщо фактичний наділ був менший за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про отримання додаткової землі. Однак цю можливість селянам було реалізувати далеко не просто: клопотання приймалося тільки від імені всього сільського товариства і була потрібна наявність певних доказів про малі розміри інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався в губернії із селянських справ.

У цілому реформа 1861 р. відбивала інтереси, перш за все, поміщиків, надаючи їм широкі можливості для значного зменшення селянського землеволодіння. Разом з тим, селянською реформою були створені соціально-економічні умови для формування нових класів - буржуазії та пролетаріату, закладено основу для зміни правового статусу колишніх класів-станів феодального суспільства у напрямі пристосування до умов капіталізму.

Одним із заходів уряду, що було спрямовано на вдосконалення системи управління і зміцнення своїх позицій, стала земська реформа 1864 р. У результаті її впровадження в ряді губерній Росії було утворено земства - місцеве самоврядування. В Україні реформа була розповсюджена на південні та лівобережні губернії, в яких було створено 6 губернських та 60 повітових земських управ. На Правобережжі, де більшість поміщиків належала до осіб польського походження, частина з яких брала участь у національно-визвольному русі 30-х та 60-х рр., земську реформу було реалізовано аж у 1911 р.

Відповідно до тогочасного законодавства земство складалося з повітових та губернських земських зборів та виконавчих органів - повітових й губернських земських управ. До складу повітових зборів входили гласні, які обиралися на три роки зборами виборців у трьох окремих куріях: на з’їзді землевласників повіту, зборах міських власників і волосних сходках селян. Для двох перших курій було встановлено високий майновий ценз. Внаслідок цього більшість обраних гласних складали представники дворянства та поміщиків (біля 70 відсотків). Частка селянства була незначною (10 відсотків). Однак поміщики не були зацікавлені у діяльності земств й тому досить мляво брали участь у балотуванні та виборах гласних. Натомість високу активність демонстрували представники сільської та міської інтелігенції - вчителі, лікарі, землеміри, статисти, поштові та залізничні службовці, дрібні орендарі та підприємці, які розглядали свою участь у діяльності земств як служіння народу, реальну можливість еволюційним шляхом змінити характер соціально-політичних та економічних відносин у країні.

Гласні, яких було обрано на повітових земських зборах, утворювали губернські збори. Земські управи обирались на повітових та губернських зборах строком на три роки. У цих земствах налічувалося від 10 до 96 гласних, у губернських - від 15 до 100.

До компетенції земств входило: будівництво і утримання шкіл, лікарень, богаділень, надання агрономічної допомоги, налагодження поштового зв’язку, розподіл державних бюджетних коштів, збір та надання до державних органів статистичних матеріалів, утримання місцевих доріг, забезпечення населення продовольством у випадку голоду. Самодержавно-бюрократична система всіляко обмежувала функції земств. Однак навіть у такому вигляді земська громадськість досягла вражаючих результатів. Земські школи та лікарні були кращими у системі народної освіти та охорони здоров’я того часу. Багато було зроблено земською громадськістю щодо вивчення економіки та соціальних відносин на селі, розвитку культури. Земства були своєрідним навчальним полігоном для нової генерації громадських діячів пореформеної доби, через них за півстоліття пройшли тисячі людей, які склали базу ліберально-демократичної опозиції само­державству та провідних політичних партій в Україні напередодні 1917 р.

Велике значення для прискорення розвитку міст, пристосування їх до нових потреб часу мала реорганізація системи міського самоврядування. Згідно із законом від 16 червня 1870 р. у містах Росії вводився принцип виборів до міських дум. Виборче право надавалося лише власникам нерухомого майна, які сплачували податки, а також мали російське підданство, не мали податкової заборгованості та були у віці не менш 25 років. Жінки були позбавлені права брати участь у виборах до міських установ. Вибори відбувалися у трьох куріях (залежно від майнового стану), кожна з яких мала обирати третину гласних.

Дума обирала на чотири роки виконавчий орган - міську управу та її голову, яких мали затвердити у губернських центрах міністр внутрішніх справ. До компетенції міської управи входили благоустрій міста та його санітарний стан, сприяння розвиткові місцевої промисло­вості, торгівлі, інші господарські питання. Але умови їхньої діяльності були більш звужені порівняно із земствами. Міські думи безпосередньо підпорядковувалися губернатору і міністру внутрішніх справ, які часто втручались у їх діяльність. Органам міського та сільського самовря­дування було заборонено утворювати будь-які спілки, об’єднання декількох земств чи дум або проводити спільну діяльність. Державна влада жорстко відстоювала принцип вертикального підпорядкування органів самоврядування.

Але в цілому реформа 1870 р. дозволила урядові перекласти на громадське управління значну частину обтяжливих для центральної влади витрат. На самоврядування було покладено багато справ загальноімперського змісте які не мали прямого відношення до місцевих потреб (витрати на утримання поліції, в’язниць, обслуговування військових потреб тощо). В Україні на це витрачалося майже третина усіх міських коштів. Міські ж потреби задовольнялися за «залишковим» принципом.

Гостра фінансова криза, яка охопила країну у 50-х рр. і була наслідком загального занепаду феодально-кріпосницького ладу, викликала необхідність здійснення перетворень у галузі феодально- кредитної системи. Фінансові реформи, які було проведено в 1860­1864 рр., торкнулися як податкової та кредитної системи, так і бюджету та державного фінансового контролю. Зокрема, у 1860 р. був створений Державний банк, діяльність якого позитивно позначилася на розвитку промисловості й торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних комерційних акціонерних банків. Було введено акцизне обкладання алкогольних напоїв, збільшено непрямі податки на товари масового вжитку, утворено державні каси, які зосередили у своїх руках усі прибутки та витрати держави, утворено єдиний державний ревізійний центр з дуже розгалуженою периферійною мережею та широкими правами в галузі фінансового контролю. Але непослідовність у проведені фінансових реформ, великі витрати на утримання військово- поліцейського та чиновницького апарат^ не сприяли покращенню фінансового стану держави, що спонукало царат шукати позики, заборгованість за якими постійно зростала. Це було тяжким ярмом для всього населення

Одним з найважливіших перетворень стало проведення судової реформи у 1864 р. Відповідно до нових судових статутів було введено основні принципи бур>»уазного права: безстановість суду, змагальність сторін, гласність судочинства, що відбувалось у відкритих засіданнях за участю сторін та присяжних засідателів. Було створено окружні суди (по одному на губернію), що становили собою першу судову інстанцію. Якщо їхні вироки виносились за участю присяжних засідателів, вони вважались остаточними, ті ж вироки, що були винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судовій палаті, куди входило декілька окружних судів. Судових палат в Україні було три - Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції виконував сенат, який мав право повернути ту чи іншу справу на повторний розгляд. Для вирішення незначних справ запроваджувався інститут мирових суддів, які обиралися на трирічний термін на зборах земських та міських гласних або призначалися від імені уряду. їхні рішення могли переглядатися повітовими з’їздами мирових суддів. Мережа мирових судових дільниць була дуже широкою. Тільки на Правобережній Україні нараховувалось до 162 таких дільниць.

Усі ці та інші заходи, передбачені судовими уставами 1864 р., були певним кроком уперед на шляху перетворень феодального права на буржуазне, хоча в галузі судочинства реформа залишила значні пережитки кріпосництва: станове представництво в судовій палаті, окремі суди для духовенства та військових, збереження станового повітового суду для селян, не пов’язаного із загальною судовою системою, якому надавалось право засуджувати селян до принизливого покарання різками.

Буржуазні реформи 60-70-х рр. не могли обійти шкільну та цензурну справу. Вимушений у зв’язку з розвитком капіталізму та під впливом технічного прогресу стати на шлях деякого розширення мережі шкільних та освітніх установ, царський уряд одночасно вирішив підпорядкувати своєму контролю навчальні заклади та органи друку. Згідно з «Положенням про навчальні народні училища», затвердженого 14 липня 1864 р., вводилась єдина система початкової освіти. Створювати навчальні школи дозволялось як державним громадським установам та відомствам, так і приватним особам, але керівництво навчальним процесом та контроль за ним покладають на повітові та губернські шкільні ради, що складались із чиновників, представників земств духовенства.

Змінам було піддано і систему середньої освіти. Були утворені класичні і реальні чоловічі та жіночі гімназії, навчання в яких було платним. Право вступу до гімназії мали всі стани. Атестат класичної гімназії давав право вступу до університетів, реальної - до вищих технічних шкіл. Жінки права вступу до вищих навчальних закладів Росії не мали. Для них існували тільки вищі жіночі курси. Певні зміни були внесені урядом і до системи нагляду за вищою школою. Новим статутом 1863 р. було встановлено академічну автономію університетів, утворювалися ради професорів, які здійснювали керівництво діяльністю навчального закладу і мали досить широкі повноваження.

Реформу в галузі цензури було проведено у 1865 р. з метою встановлення більш суворого контролю за органами друку. Відповідно до нового цензурного статуту цензори підпорядковувались міністерству внутрішніх справ, у складі якого було утворено головне управління у справах друку і центральний комітет іноземної цензури. Водночас продовжувала діяти і церковна цензура.

З особливою підозрою ставилися цензори до провінційних видань, які обов’язково проходили попередню цензуру. Цензура була слухняним знаряддям у проведенні царатом своєї великодержавницької, руси­фікаторської політики в Україні. Достатньо згадати сумнозвісний Валуєвський циркуляр, Емський указ та інші офіційні заборонні акти, які було спрямовано проти українського друкованого слова.

Особливу увагу самодержавство приділяло поліції та армії. Поліційна реформа 60-х рр. була зумовлена тими ж соціально- економічними та політичними реформами того періоду. Разом з тим, ця реформа мала ще й особливі причини. Зокрема, скасування кріпосного права призвело до ліквідації вотчинної поліції, яка була істотним придатком державної поліції. Уряд намагався цим підсилити низові її ланки. З грудня 1862 р. у Росії почав діяти царський указ і Тимчасові правила про устрій поліції в містах та повітах губерній. У кожному повіті існував єдиний поліційний орган - повітове поліційне управління, яке очолював повітовий справник. Він призначався губернатором або генерал-губернатором. При ньому знаходилися його помічник і члени-засідателі повітового поліційного управління, які усі разом складали загальне присутствіє управління.

Повіт поділявся на більш дрібні адміністративно-поліційні одиниці: стани, сотні та селища. Стани очолювалися становими приставами, які пізніше одержали помічників в особі поліційних урядників. У 60-70-х роках урядом було вжито заходів щодо забезпечення поліції надійними кадрами, змінено її порядок, збільшено заробітну плату, підвищено розмір пенсій, встановлено нагороди за вислуги років.

Тимчасові правила 1862 р. зберегли самостійну, окрему від повітової міську поліцію в усіх губернських та в деяких повітових містах і містечках. В Україні на початку XX ст. таких міст було 22. У цих населених пунктах існували міські управління поліції на чолі з поліцмейстерами, яких призначали губернатори. Управлінню були підпорядковані дільничні та міські пристави, поліційні наглядачі, городові.

Наприкінці XIX ст. дії поліції спрямовувалися головним чином на боротьбу з виступами робітничого класу. Для цього уряд погодився на утворення спеціальної фабрично-заводської поліції. У 1880 р. підприємцям було дозволено набирати і утримувати за власний рахунок поліцейських на фабриках та заводах. При такому підході у промислово розвинених губерніях України на межі ص-عع ст. значно посилився поліцейський апарат. Наприклад, у Катеринославській губернії штат фабрично-заводської поліції складав 763 поліцейських на 111200 осіб фабричного населення, тобто на одного поліцейського припадало по 160 осіб. Формування поліцейських команд на кошти приватних осіб почалось на початку XX ст. і в сільській місцевості.

Особливе місце в поліцейському апараті Російської імперії посідали органи політичної поліції. Вони виділилися в окрему систему ще за часів Петра І, їх же фактичним засновником наприкінці XVI ст. треба вважати Бориса Годунова. Після повстання декабристів у грудні 1825 р. Микола І утворив III відділення власної його імператорської величності канцелярії. У 1827 р. було засновано корпус жандармів, почався процес формування системи місцевих органів політичної поліції. У 1827 р. було прийнято Положення про корпус жандармів, після чого були створені ^бернські жандармські управління і жандармські поліцейські управління залізниць.

В Україні у 70-90-х роках територіальні органи корпусу жандармів були представлені дев’ятьма ^бернськими жандармськими управліннями, жандармським управлінням м. Одеси та п’ятьма жандармськими поліцейськими управліннями залізниць.

До функцій жандармерії належали: політичний розшук, здійснення негласного поліційного нагляду, проведення обшуків і арештів осіб «протиурядового напряму», проведення дізнань про державні злочини, складання аналітичних звітів про політичний стан в імперії, стеження за політичною еміграцією. Крім того, жандармерія до 1911 р. була одним з органів контррозвідки.

Не обійшов уряд своєю увагою також організацію та побудову збройних сил країни. У 1864 р. вся територія Російської імперії була поділена на 15 військових округів. Українські губернії увійшли до складу трьох округів - Київського, Одеського, Харківського (у 80-х рр. його було ліквідовано). Водночас з округами утворювалися інші органи місцевого військового управління. У кожній ^бернії і повіті було засновано управління військового начальника.

З 1874 р. було введено загальну військову повинність. Військова служба на флоті складала 7 років, в сухопутних військах - 6 років. Особи, які мали певну освіту, проходили скорочену службу (від 6 місяців до 4 років). Закон про призови до армії не розповсюджувався на ряд народів і народностей Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі. Від військової повинності було звільнено духовенство, частину іноземних колоністів та деякі привілейовані прошарки суспільства.

Треба відзначити, що саме військову реформу було проведено найбільш повно і швидко, в той час, коли інші реформи (разом з контрреформами) розтяглися до 90-х років. Самодержавство хоча й було змушене піти на ліберальні поступки, але не збиралося поступатися владою і тому всіляко підсилювало репресивний апарат. Питома вага силових засобів здійснення державної політики Російської імперії дедалі зростала, що давало сучасникам підстави для визначення цього режиму як військово-феодального.

Значення цих процесів не слід перебільшувати. Незважаючи на проведення буржуазних реформ і здійснення деяких змін в організації, складі та діяльності урядових установ, Росія залишалася абсолютною монархією із самодержавним монархом на чолі. Буржуазне реформа­торство 60-70-х рр. було непослідовним. Хитання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширювало і зміцнювало опозицію старому ладу, з одного боку, і згуртувало прихильників повернення до старих часів, - з іншого. Суспільство набуло конфронтаційності, посилювалась агресивність, виник і широко розповсюджувався політичний тероризм.