1.2. Політична активність української громадськості на шляху державотворення
У другій половині XVIII ст. та в XIX ст. в історії України наступила доба бездержавності. Українська держава, яка виникла за часів Богдана Хмельницького, а потім існувала у формі автономії зі своєрідним конституційним правлінням на основі угод, складених гетьманами з російськими царями за часів козаччини, була втрачена.
Залишилось усе це тільки у спогадах, піснях, приказках та своєрідній міфології «про золоті козацькі часи». Але все це і надихало лідерів українського народу на пошук нових шляхів відродження і продовження державотворчих традицій.
У 80-90-х роках XVIII ст. першими розпочали таку діяльність члени Новгород-Сіверського гуртка. Саме вони відрядили Василя
Капніста із секретною місією до Берліну. Він на вищому рівні доповідав про готовність елітарної частини української нації підтримати Прусію у випадку війни з Росією, з метою власного визволення від Московської тиранії.
Щоправда Прусія тоді ще не була готова до розриву з Росією, тому конкретної відповіді українська делегація так і не почула.
Це не зупинило творчих пошуків членів Новгород-Сіверського гуртка. Саме з їх середовища з’явився автор оригінальної книги «Історія Русів», де доводилося, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, а тому Україна має всі права на впровадження самоврядування.
Назвати автора «Історії Русів» важко. Книгу не підписано, напевно, через обережність. Але сучасні дослідники авторство приписують вихованцям Києво-Могилянської Академії Григорію Полетиці (або його сину Василю), Опанасу Лобисевичу. Також це могли бути архієпископ білоруський Георгій Кониський та співзасновник Ніжинського ліцею Олександр Безбородько.
Після появи цього твору, а також «Записок о Малороссии» Якова Марковича та видання українською мовою «Енеїди» Івана Котляревського розпочалося оброблення історичних джерел Д. Бантиш- Каменським, О. Марковичем, М. Костомаровим, М. Максимовичем, І. Срезневським та В. Каразіним про духовні та державотворчі здобутки народу і формулювали відповідні висновки.
На початку XIX ст. на противагу реакційним утискам російського самодержавства почали створюватись політичні організації у вигляді закритих масонських та національно-визвольних лож.
Особливу активність у цьому плані розгорнула Полтавська масонська ложа, членом якої був Іван Котляревський, та Київська, головною метою яких було завоювання політичної незалежності України.
У середині 40-х років XIX ст. у Києві виникло Кирило-Мефодіївське братство, до якого входило близько десяти активних членів і декілька десятків співчуваючих однодумців. Найбільш активними були історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркович, професор Микола Гулак, учитель Василь Білозерський, і, звичайно, поет та художник Тарас Шевченко. Члени товариства протягом 14 місяців сформулювали та обговорили свої програмні цілі, які головним чином увійшли до написаної М. Костомаровим «Книги Битія Українського Народу».
Програмною метою організації було звільнення слов’янських народів, у тому числі і українського та створення слов’янської федерації.
Кожен слов’янський народ мав би право створити самостійну демократичну республіку, справами якої правив би загальний слов’янський собор, куди б всі слов’янські народи делегували своїх депутатів.
Братчики припускали, що Київ став би центром цієї слов’янської федерації і представники слов’янських народів відкрили свій собор там, де колись збиралося вільне київське віче. Звернемо увагу на деякі пункти цього твору.
92. І пропала Україна. Але так здається.
93. Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крові були ті виродки, але не псували своїми губами мерзенними української мови, і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і памя’тувати одного Бога Ісуса Христа, царя і пана над небом і землею.
103. Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царівни, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Сербів, ні у Болгар.
І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи руками на те місто, де на карті була намальована Україна: «От камень, него же не берегоша, то бисть во главу угла».
Таким чином, основними програмними вимогами Кирило-Мефо- діївського товариства були: досягнення шляхом реформ ліквідації кріпосництва, проголошення демократичних свобод, національного визволення України і створення федерації слов’янських народів на чолі з Україною як спадкоємицею Київської Русі.
У березні 1847 р. Кирило-Мефодіївське товариство було ліквідовано, а активних членів заарештовано, зокрема й Тараса Шевченка, якого відправлено в солдати.
Паралельно з цим розгорталось громадське життя і на території Західної України. Особливу роль тут відіграють духовні особи, які згуртовують освічених людей на ідеях національно-культурного відродження.
Важливе значення в цьому плані належить М. Шашкевичу, І. Вагилевичу, Я. Головацькому. Вони створили гурток «Руська Трійця» і відстоювали відокремлення Західної Галичини від Австро- Угорщини. У 1837 р. вони випустили Альманах «Русалка Дністрова», в якому містилися народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті. Але видання його з самого початку зазнало краху, хоча все ж таки становило важливий прецедент того, що українці не відмовилися визнавати свою національність.
У 60-х роках зростає подібна хвиля й на Східній Україні. Після повернення Т. Шевченка із заслання у Санкт-Петербурзі активізувалась культурницька діяльність українського громадства.
У Києві студенти, вихідці із польської чи спольщеної української шляхти В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький та Б. Познанський, створили українську громаду (1859-1861 рр.). Натхненна цим прикладом українська інтелігенція Полтави, Одеси, Чернігова, Харківа, Херсона теж заснували свої громади. Виникла така організація і у Миколаєві - «Інгульська Громада», члени якої намагалися пробудити у широкого загалу інтерес до українського народу, його історії та культури, до державницьких традицій. З цією метою проводили різні заходи, відкривались недільні школи, влаштовували вистави і концерти.
Після розгрому цих організацій напівлегально було створено «Стару громаду» (70-ті роки), до якої увійшли В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, К. Подолинський - всього 70 осіб, які зуміли роздобути кошти, закупили друкарню у Львові і започаткували там же Товариство імені Т. Шевченка (яке пізніше стало неофіційною українською академією наук) та почали знову розповсюджувати твори українською мовою й відроджувати державотворчі ідеї.
Особливою плідністю відрізнився М. Драгоманов. Щоправда, він свою державницьку концепцію обґрунтовував на доцільності оновлення демократичного устрою Російської держави, де Україна була б рівноправною частиною федерації. Він виступив за впровадження справжнього самоврядування на автономних українських землях. Цим самим М. Драгоманов хотів зменшити роль державного апарату (бюрократії) у суспільному житті.
Федералізм М. Драгоманова базувався на тому, що в боротьбі із самодержавством не можна висувати надто радикальні національні вимоги: «Здобудемо вкупі з великоросами хоть куцую, але все ж конституцію, то нею покористується наша національність, чи хотять того великороси чи не хотять!» На Галичині державно-визвольні ідеї підхопив доктор філософії, письменник і політик І. Франко, а також М. Павлик.
Наслідком теоретичної і практичної діяльності опозиційних до російського самодержавства і цісарської влади суспільних кіл наприкінці XIX ст. як у Східній, так і у Західній Україні стає створення нелегальних політичних партій.
З посиленням радикальних ідей у колах інтелігенції питання відносин між українофілами і революціонерами, як і «українського питання» загалом, виходять на перший план. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві повинні зникнути національні відмінності. Між соціалістами й українофілами через розходження у поглядах стався розкол.
Першими марксистами в Україні були економіст М. Зібер та С. Подолинський. Однак лише 1891-92 рр. у Києві з’являється перша марксистська формація - Російська Соціал-Демократична Група.
Політичне пожвавлення, що охопило від початку 1890-х рр. усю Російську імперію, спричинило появу нелегальних українських політичних організацій: Братство Тарасівців (1891-98 рр.) та ЗагальноУкраїнської Безпартійної Демократичної Організації (1897-1904 рр.) під проводом В. Антоновича. Особливе значення мала Революційна Українська Партія - РУП (1900-05 рр.), яка виступала з активними закликами до революції і на початку своєї діяльності висунула ідею самостійності України (програмово оформлено в брошурі М. Міхнов- ського «Самостійна Україна»). Серед інших український політичних формацій були Українська Соціялістична Партія (1900-03 рр.), Українська Народна Партія (1902-07 рр.), Українська Демократична Партія (1904-05 рр.) й Українська Радикальна Партія (1904-05 рр.). Останні дві 1905 р. утворили Українську Демократичну Радикальну Партію у 1904-13 рр. було утворено Українську Соціал-Демократичну Спілку. 1905 р. члени РУП створили Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію, яка разом з Українською Партією Соціялістів - Революціонерів відіграла важливу роль у створенні української держави 1917 р. Координаційним політично-куль^рним осередком стало Товариство Українських Поступовців (ТУП, 1908-17 рр.) на чолі з М. Грушевським.
Розвиткові українського національного руху і відтворення українських державницьких помислів надала революція 1905 р. Було дозволено видавати україномовну літера^ру, організовувати українські культурні товариства та установи.
Після революції 1905 р. вперше почав працювати парламент Російської імперії - Державна Дума, в якій організувалася українська фракція депутатів, яка у 1906 р. нараховувала 40 членів під проводом І. Шрага і 47 членів - у 1907 р. Українські представники домагалися національної автономії України. Однак 1908 р. знову почалися репресії проти українського національного руху.
Отже, в ідеологічному, культурному, економічному, соціальному та державницькому відношеннях кінець XIX ст. став періодом наростаючих змін. Традиційний устрій почав розвалюватись на всіх рівнях, крізь проступали ознаки пошуків нових шляхів. У цей період «бездержав’я» українці не втратили почуття самоусвідомлення себе як нації, бажання мати автономну самостійну державу. Поодинокі виступи в боротьбі за незалежність згодом переросли в національну ідею, що охопила і об’єднала увесь український народ.