1.3. Державотворчі процеси в Україні періоду визвольних змагань та громадянської війни 1917-1920 рр.
Визвольний та культурно-національний рух в Україні в XIX столітті підготував ґрунт для розгортання боротьби українського народу за своє політичне, соціальне та національне визволення в XX столітті.
У березні 1917 р., коли в Петербурзі було повалено самодержавство, у Києві утворився політичний центр українських партій - Центральна Рада. Очолив її відомий учений Михайло Грушевський. Оскільки російський Тимчасовий уряд не погоджувався на законні вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії у складі нової Росії, влітку 1917 р. Центральна Рада утворила свій уряд - Генеральний секретаріат - і розгорнулась діяльність щодо проголошення автономії. На це Тимчасовий уряд відповів анексіоністськими заходами: видав інструкцію, за якою український уряд - Генеральний секретаріат - перетворювався на орган влади Тимчасового уряду, крім того, зі складу України вилучались Харківська, Херсонська і Катеринославська губернії.
Більше того, Тимчасовий уряд у жовтні 1917 р. доручив прокуророві Київської судової палати розслідувати діяльність Центральної Ради у зв’язку із її намірами скликати українські Установчі збори. Але 25 жовтня 1917 р. Тимчасовий уряд був повалений, і владу в Росії захопила партія більшовиків, яка нараховувала тоді лише 24 тисячі осіб.
30 жовтня 1917 р. більшовики очолюють у Києві повстання проти військ Тимчасового уряду. Теоретично визнаючи право націй на самовизначення і відкидаючи його на практиці, вони не збиралися визнавати права автономії ні для України, ні для інших народів. Тому
Центральна Рада своїми Універсалами оголосила про взя^я верховної влади в Україні у свої руки і утворення Української Народної Республіки. Більшовики невдовзі оголосили її «ворогом народу», хоча під час виборів до всеросійських Установчих зборів українські партії дістали 70 відсотків голосів, а більшовики - лише 10. Так само на скликаному більшовиками Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві в грудні 7إ9إ р. більшість виявилась із представників українських партій. Тоді делегати-більшовики перебралися до Харкова, де відбувався з’їзд Рад Донецького та Криворізького басейну, й проголосили створення Радянської Української Республіки. Проте харківський з’їзд був неправомочним: тут були представники лише 96 Рад з 300, створених в Україні. Отже, проголошення Радянської Української Республіки відбулося лише від третини Рад. Але Радянський уряд відразу ж спирався на військові формування, які прибули з Росії. Щоб не допустити відокремлення України від Росії, російські більшовики вдалися до створення штучної Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила, що є частиною «загальноросійської федерації». На практиці ця республіка перетворилась у плацдарм для наступу на Українську Народну Республіку.
Почалась тривала боротьба за утвердження української державності. На територію УНР наступала зі сходу 12-тисячна більшовицька армія, сформована в Росії, на чолі з Антоновим-Овсієнком та його помічником, царським полковником Муравйовим. Військовий міністр щойно створеної УНР міг протиставити цій кадровій армії лише наспіх сформовані селянські ополченські загони «вільних козаків» та невеличкі загони січових стрільців, утворених із колишніх військовополонених галичан, що перебували на території України. На поміч цим військам відрядився і невеличкий загін київських гімназистів, що повністю був перебитий під станцією Крути, біля Ніжина. А Велика - майже 300-тисячна зукраїнізована армія, яка в перші дні присягнула на вірність Центральній Раді, під впливом більшовицької агітації, що обіцяла наївним солдатам усі земні блага, розпалась.
Іншим методом більшовицьких керівників у боротьбі проти української держави була організація повстань робітників, які здебільшого зрусифікувалися і вірили більшовицьким обіцянкам. Тож при наближенні російсько-більшовицьких військ до великих промислових міст у них вибухали повстання проти Центральної Ради. Так було і при взятті військами Муравйова Києва, коли повсталі робітники заводу «Арсенал» скували сили Центральної Ради. В ніч на 25 січня 1918 р. Центральна Рада видала свій історичний 4-й Універсал, у якому проголосила незалежність України від Росії. Він починався словами: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Українська Народна Республіка».
Але скоро Київ був оточений з усіх боків. 31 січня 1918 р. Центральна Рада затверджує радикальний земельний закон, намагаючись нейтралізувати більшовицькі лозунги. Частина діячів Центральної Ради шукала компромісу з більшовиками, адже майже всі її члени були представниками українських соціалістичних партій. І голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко не раз пропонував проголосити Раду робітничих і солдатських депутатів. «Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої», - заявляв він. Але ніхто не бажав іти на компроміс з Україною. 9 лютого 1918 р. Київ було взято військами Муравйова. Розпочався жахливий кривавий терор: лише першого дня було розстріляно більше 3 тисяч осіб - в основному представників інтелігенції.
Після переговорів делегації УНР у Бресті, де Радянською Росією був укладений сепаратний мир про закінчення світової війни, Німеччина та Австрія мали надати Центральній Раді військову допомогу за рахунок поставки великої кількості продовольства. На територію України вступила 450-тисячна німецько-австрійська армія. Але така політика Центральної Ради викликала розчарування і невдоволення населення. До того ж Центральна Рада не могла забезпечити виконання договорів щодо продовольчих поставок. У її середовищі постійно відбувалися гострі сутички, кризи. Взагалі керівники Центральної Ради були молодими і малодосвідченими політиками, які захоплювались власною риторикою і заперечували використання старих досвідчених кадрів та армії. Так, коли генерал царської армії Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради 40-тисячний українізований корпус прекрасно дисциплінованих вояків, але українські діячі заявили, що революція не потребує армії, а багатому землевласникові і генералові не можна довіряти. Так само Центральна Радавідкинула послуги досвідченого чиновництва - як шкідливих людей. Тому вона не мала ніякого апарату зв’язку з окремими місцевостями, а військових сил для боротьби за утвердження своєї влади не вистачало. Ще раз наголосимо, що Центральна Рада складалась переважно з молодих інтелігентів, недосвідчених у практичній діяльності. Лише голова її - Михайло Грушевський - мав 51 рік. Його ж 22-річний заступник Микола Шраг був студентом другого курсу Московського університету; провідник найбільшої партії соціалістів-революціонерів О. Ковалевський мав 25 років; С. Петлюра - один із генеральних секретарів - 35, а В. Винниченку - було 38 років.
До того ж Центральну Раду роздирали конфлікти, особливо між В. Винниченком і С. Петлюрою. 29 квітня 1918 р., у момент, коли проходило історичне засідання Центральної Ради, яке ухвалило демократичний проект Конституції і обрало президентом України Михайла Грушевського, був обраний гетьманом Павло Скоропадський, нащадок гетьмана Івана Скоропадського, який був після Івана Мазепи.
Павло Скоропадський мав чин генерала царської армії, але відразу перейшов на бік української революції і зукраїнізував свій корпус, бажаючи передати його Центральній Раді. П. Скоропадський мав авторитет серед селян, що стихійно почали формувати загони самооборони - «вільного козацтва». Коли у жовтні 1917 р. у Чигирині зібрався з’їзд вільних козаків, почесним отаманом був обраний командир 1-го Українського корпусу Павло Скоропадський. Таким чином, у народі не згасала пам’ять про гетьманат та козацьку державність.
І в часи кризи Центральної Ради був відроджений гетьманський уряд.
Однак справжня влада тепер належала не гетьманові, а німецьким військам. Уряд гетьмана був повністю контрольований ними. Авторитет його був дуже низький. Найбільших досягнень він здобув у відновленні залізничного руху, створенні державного бюджету і української валюти, яка була забезпечена природними ресурсами України та цукром, в українізації початкових та середніх шкіл. 6 жовтня 1918 р. був відкритий у Києві перший Державний український університет, 22 жовтня - другий Український університет у Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві. Також було відкрито вперше Українську академію наук (24 листопада 1918 р.), яку очолив професор В. Вернадський, засновано Українську національну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, оперний театр, державну хорову капелу під проводом О. Кошиця, симфонічний оркестр. Але гетьманський уряд не мав власних збройних сил, німецькі власті всіляко перешкоджали їх створенню, хоча Україні й були передані військові судна Чорноморського флоту, захоплені німцями.
На Україні зростало невдоволення П. Скоропадським, яке підігрівалось ззовні. У цій ситуації колишні діячі Центральної Ради створюють новий уряд - Директорію - на чолі з двома давніми суперниками - В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони проголосили повстання проти гетьманату. На їхній бік перейшла і частина січових стрільців під орудою Євгена Коновальця та Сірожупанна дивізія гетьмана. 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва, домовившись з німецькими військами. Так було проголошено відновлення Української Народної Республіки. Таким чином, Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців. Найбільшою помилкою гетьмана була спроба відновити на селі старий дореволюційний порядок, тому найчисленніша верства населення України - селянство - не стало опорою його влади.
Проте влада Директорії була нетривалою. Її роздирав внутрішній конфлікт щодо політичного вибору: одна група на чолі з В. Винниченком стояла за пріоритет соціалістичної революції, віддавала перевагу системі рад, як це було в більшовицькій Росії, інша - на чолі із С. Петлюрою - ратувала за національне визволення, створення сильної армії та інших державних інституцій самостійної України.
У момент боротьби Директорії з агресією на півдні і на сході до більшовиків перейшли найбільші стихійні військові формування українських селян отаманів Григор’єва і Махна, ряд інших загонів селян, зваблених красивими лозунгами про прекрасне соціалістичне жи^я. 5 лютого 1919 р. червоноармійці взяли Київ, а до літа підпорядкували майже всю Україну. Директорія переїхала до Вінниці, далі - до Проскурова. Спроба дістати допомогу від Антанти нічого не дала: країни цього блоку беззастережно стояли за підтримку «єдиної і неділимої» Росії та контрреволюційних білогвардійських військ.
У тяжкій ситуації на початку 1919 р. відбулась ще одна важлива історична подія для українського народу. В ході визвольної боротьби населення Західної України в листопаді 1918 р. було створено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР - на чолі з Євгеном Петрушевичем), яка ухвалила намір про злуку з Українською Народною Республікою, як тоді називали - Україною Наддніпрянською. Це була вікова мрія українців Галичини, за яку боролись не одне століття кращі уми всієї української землі - на заході і сході. І ось 22 січня 1919 р. у період наступу на Україну більшовицьких військ на Софійській площі в Києві було проголошено акт про злуку УНР і ЗУНР. Від імені останньої це зробили представники її уряду Л. Бачинський, Л. Цегельський, С. Витвицький.
Скоро більшовицькі війська відтіснили Директорію до Кам’янця- Подільського. На Україні встановилась радянська влада з її системою реквізиції збіжжя, розгулом губернських, повітових, залізничних та інших ЧК («Чрезвь:чайной Комиссии»), з розстрілами, доносами, обшуками. Народний гнів і обурення не мали меж: за офіційними даними радянського уряду в червні-липні 1919 р. в Україні вибухнуло 328 повстань. Утворився Всеукраїнський революційний комітет на чолі з А. Річицьким, М. Авдієнком, А. Драгомирецьким - українськими соціал-демократами, але Директорія не спромоглася прийти на допомогу повсталим селянам.
Відчайдушну спробу відновити незалежну Україну в роки громадянської війни здійснив Симон Петлюра. В серпні 1919 р. він, як один з керівників Директорії і головнокомандуючий, влаштовує спільний похід на Київ своїх військ разом з Українською Галицькою Армією (УГА), яку було створено урядом ЗУНРу, і відзначалась високою боєздатністю. Тоді більшовицькі війська залишили Україну: з півдня насувалась Добровольча білогвардійська армія Денікіна, в самій Україні вирували селянські повстання. Але між урядом ЗУНР і УНР, зокрема між Євгеном Петрушевичем та Директорією, а найбільше - Симоном Петлюрою, існували і поглиблювалися великі розбіжності. Директорія, як всеукраїнський уряд, претендувала на підпорядкування уряду ЗУНР, але цей уряд був насправді організованіший, ефективніше діяв, створив дисципліновану армію і не був прихильником соціалістичних ідеалів. Тож коли 30 серпня 1919 р. до Києва увійшли галицькі частини, Директорія готувалася до тріумфального в’їзду наступного дня. А тим часом того ж таки 30 серпня до Києва вступили денікінці, і галичани відступили після сварки з ними. За кілька днів українські армії були розгромлені білогвардійцями.
Останнє зусилля Симона Петлюри відновити незалежну Україну було в 1920 р., коли він уклав союз з Польщею, відмовившись від Галичини. Але спільний похід українських військ із віковічним загарбником українських земель - пансько-польськими військами - лише підірвав авторитет Петлюри серед селян. Очікуваної допомоги від повсталого народу не надійшло.
Більшовицькі війська після вдалого контрнас^пу розгромили польську армію і в червні 1920 р. розпочались польсько-російські переговори. Армія С. Петлюри, яка зросла з 15 тисяч до 35 тисяч бійців, продов>»увала воювати сама до 10 листопада 1920 р., доки не зазнала остаточної поразки на Волині. На цьому закінчується боротьба за незалежну українську державу в роки громадянської війни. Це було ще однією трагедією в історії України.
В той час, як народи Східної Європи - менш численні і багаті - здобули свою державність, 30-мільйонний український народ у надзвичайно кривавій боротьбі не зміг її відстояти. Тоді стали незалежними Фінляндія, що входила до складу Російської імперії, Естонія, Латвія, Литва, на заході - Польща, Угорщина, Чехословаччина та інші.