Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.2. Система управління в добу проголошення незалежності України

Наприкінці ХХ ст. на світовій арені відбулися кардинальні зміни. Однією з визначальних прикмет тодішнього історичного процесу стала руйнація біполярного світу, розпад Радянського Союзу та системи соціалістичної співдружності в Європі. На широких просторах колишнього СРСР було створено незалежні держави, серед яких особливе місце посіла Україна - одна з найпотужніших на європейському континенті за територією, природними й людськими ресурсами, з чималим освітнім, науково-технічним та культурним потенціалом.

Дезінтеграція Радянського Союзу була тривалим процесом, що подолав у своєму розвитку такі фази:

1. «Розпад» (квітень 1985 р. - березень 1989 р.). У цей період під впливом глпбиннпх чпннпків та першпх кроків реформування відбулнся: започаткована у попередньому періоді дестабілізація суспільства; пробудження національної свідомості у жителів союзних республік; порушення вертикальних управлінських зв’язків у командній системі; деградація і дезінтеграція політичного стрижня СРСР - КПРС; формування і утвердження альтернативних кому-ністичним політичних об’єднань, що претендували на владу.

2. «Розвал» (березень 1989 р. - серпень 1991 р.). Головними його особливостями були: вихід опозиційних сил на державний рівень; усвідомлення національними елітами своїх інтересів і пріоритетів; посилення національних рухів; активна «охоронна» реакція консерва­тивних сил; протистояння альтернативних політичних течій, наслідком якого стало руйнування традиційних суспільних структур, усталених зв’язків, а також уявлень і переконань, радикальна зміна вектора громадської думки.

3. «Переділ» (серпень - грудень 1991 р.). Цю фазу характеризували посилення відцентрових тенденцій; послаблення союзних структур; перенесення реальної політичної влади з союзного Центру у республіки; загострення протистояння під час поділу спадщини СРСР.

Перебудова, започаткована М. Горбачовим в грудні 1990 р. - серпні 1991 р. закінчувалась. На IV з’їзді народних депутатів СРСР окреслився поворот від демократії до політики «міцної руки». У цей час поступово усувався контроль центральних відомств над економікою республіки, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна фінансова система, податкові й митні структури. Насправді, центр хоча дещо і втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно- республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56 %.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів; розмежування функцій партійних і державних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідейного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союзних та автономних республік наближали крах тоталітарної системи.

Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М. Горбачов, обраний позачерговим з’їздом народних депутатів СРСР у березні 1990 р. Президентом СРСР, запропонував укласти новий союзний договір, який зберігав би унітарну, союзну державу.

З того часу всі політичні події були пов’язані з питанням, яким повинен бути новий союзний договір, які республіки ввійдуть в оновлений союз, наскільки центр збереже свою владу над республіками і т. д.

Державницькі, демократичні сили України з самого початку виступали проти укладення союзного договору, за незалежну суверенну українську державу, в певній мірі їх наміри були відображені в «Декларації про державний суверенітет України», яка була прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. У кінці вересня на початку жовтня 1990 р. в Києві відбулися масові мітинги і маніфестації під гаслами «Ні - союзному договору!».

З початку 1991 р. проімперські сили намагалися перейти в контрнаступ. У цій ситуації перший і останній Президент СРСР М. Горбачов вирішив заручитись «голосом народу», вдало, вдумливо і дипломатично «сформулювавши» питання на референдум.

17 березня 1991 р. у союзному бюлетені референдуму було поставлено запитання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої націо нальності? »

Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове республіканське запитання:

«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

На перше запитання «так» відповіли 70,2 %, на друге - 80,2 % громадян, що взяли участь у референдумі.

Галицька асамблея (представники виконавчої влади трьох областей: Івано-Франківської, Тернопільської і Львівської) прийняли рішення включити у бюлетень третє питання:

«Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?»

Результати референдуму в Галичині були такиими:

Івано-Франківськ - відповіли «так»:

- на союзне запитання - 18,2 %;

- за республіканське запитання - 52 %;

- Галицький референдум - 87,2 %.

Львів - відповіли «так»:

- на союзне запитання - 16,4 %;

- на республіканське запитання - 30,1 %;

- Галицький референдум - 89,6 %.

Чому ж 70 % українського населення в березні 1991 р. підтримували горбачовську ідею про «оновлений Союз»? Відповідь можна сформулювати так:

- Референдум проводився під контролем домінуючої в суспільстві КПРС і КПУ.

- У кризовій політичній і економічній ситуації народ відчував страх за розвал імперії, що володіла найстрашнішим у світі репресивним апаратом, який неодноразово використовувався проти власного народу.

- На результати референдуму вплинула роз’єднаність, розпорошеність, амбіційність політичних сил у республіці.

- Певну частину населення заманили вдало сформульований термін «оновлений союз суверенних республік» і демократичні гасла.

Можливо, український народ (на той час) ще не дозрів, не вірив у можливість реалізації ідеї самостійної, соборної, незалежної України в умовах збереження СРСР та однопартійної системи.

Навесні 1991 р. у Донбасі знову вибухає страйк, спровокований владою з метою «випускання пари» невдоволення економічною політикою та нанесення превентивного удару по демократичних силах України. Але він став яскравим виявом загострення політичного протистояння між консерваторами та демократичною опозицією. Навесні в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді прокотилася хвиля шахтарських заворушень, у ході яких висувалися як економічні, так і політичні вимоги. Після кількаденних страйків на місцях у середині квітня гірники вирушили до Києва з протестом, сподіваючись підняти на виступ трудящих усієї України. 16 квітня в Києві було утворено республіканський страйковий комітет. І хоча широкомасштабного страйку не відбулося. Ці події мали широкий резонанс у республіці, сприяли активізації Президента СРСР.

23 квітня 1991 р. М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев’яти республік (РСФРР, України, Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору. Дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень був надзвичайно гострим. До літа 1991 р. ситуація в країні суттєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійніше виступали за глибинне реформування суспільства, поступово активізувалися консерватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-політичну активність народних мас. 21-23 червня в Києві відбувся Установчий з’їзд Всеукраїнської організації солідарності трудящих (ВОСТ), на якому, поряд з економічними, були висунуті й політичні вимоги: вихід України із складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Верховної Ради УРСР та ін.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19-21 серпня 1991 р. державний переворот. Момент був переломним, і це чудово розуміли протидіючі сили.

Виступаючи в ці дні на засіданні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: «Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною». Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.

Завершальний етап існування Радянського Союзу (серпень - грудень 1991 р.) був насичений багатьма драматичними подіями. Спроба консервативних сил взяти політичний реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19-21 серпня 1991 р. державного перевороту. Ці події спричинили значні зміни у державному і суспільному житті СРСР. Уже 20 серпня 1991 року естонський парламент прийняв рішення про державну незалежність республіки, наступного дня вищий законодавчий орган Литви затвердив конституційний закон про державний статус республіки. 22 серпня вищий законодавчий орган Литви затвердив Конституційний закон про державний статус республіки. Україна юридичне рішення про незалежність прийняла 24 серпня. Невдовзі після України про свою незалежність оголосили Білорусь, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан.

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці і Акт незалежності України, затверджений конституційною більшістю депутатів - 346. Це було торжество історичної справедливості, наслідок тисячолітньої боротьби за українську державність. Україна ставала незалежною, демократичною державою. Територія України оголошувалась неподільною і недоторканною.

З метою всенародного підтвердження Акта про незалежність України сесія вирішила провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум. 30 серпня 1991 р. Л. Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України «Про заборону діяльності компартії України».

З цього моменту на території республіки почали діяти тільки її власні (УРСР) Конституція, закони, інші нормативно-правові документи, які до речі були ще не адаптовані до потреб і умов власної самостійної державності. З проголошенням самостійного державного розвитку в Україні розпочалося оновлення всієї системи державного управління. Інтенсивно формувалася законодавча база, утворювалися нові та реформуються вже наявні владні інститути. Значний крок у реформуванні управління країною було зроблено 3 липня 1991 р. з прийняттям Законів «Про заснування посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР». З часу введення Верховною Радою інституту Президента України як глави держави та керівника виконавчої влади Верховна Рада набула статусу єдиного органу законодавчої влади в країні, а на Кабінет Міністрів було покладено функції вищого органу виконавчої влади в Україні.

Активізація процесів суверенізації у післяпутчовий період суттєво змінила геополітичну ситуацію в СРСР: різко посилилися відцентрові тенденції; перед кожною з республік постали проблеми кордонів, дефіциту ресурсів, статусу національних меншин, зовнішньополітичного визнання тощо; абсолютно відверто почала проявляти імперські амбіції Росія, претендуючи на право єдиної спадкоємиці СРСР і нового центру інтеграції.

22 серпня Б. Єльцин видав указ «Про забезпечення економічної основи суверенітету РРФСР», відповідно до якого всі підприємства та організації, розташовані на території Росії, переходили в її підпорядкування. Через три дні під тиском обставин, передусім дій російського керівництва, М. Горбачов був змушений видати указ про ліквідацію Ради Міністрів СРСР, місце якої тимчасово мав зайняти Комітет оперативного управління народним господарством. Його очолив російський прем’єр-міністр І. Силаев, а заступниками стали

А. Вольський, Ю. Лужков та Г. Явлінський. Утворення Комітету і розстановка ключових фігур проілюстрували одну з основних політичних тенденцій післяпутчового періоду - переведення союзних структур під управління російських органів влади.

Такий розвиток подій у Москві викликав стурбованість політичних еліт союзних республік. Адже, самочинно проголосивши себе новим центром, Росія була абсолютно незацікавлена у дезінтеграції Радянського Союзу, головними важелями влади якого вона поступово оволодівала. Цю позицію проілюструвала заява прес-секретаря російського президента від 26 серпня 1991 р., у якій йшлося, що Росія не ставить під сумнів право на самовизначення, «однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і є допустимою лише за існування закріплених відповідним договором союзницьких відносин. У разі їх припинення РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів. Сказане стосується всіх союзних республік». Особливі претензії Росія мала до України, які стосувалися передусім юрисдикції Криму.

Переговори, що відбулись між представниками Росії та України, для обох сторін були непростими і повчальними. На їх динаміку суттєво вплинула політична ситуація в Україні, яка на той час радикально змінилась порівняно з досерпневою. У результаті українська влада не лише різко відреагувала на заяву прес-секретаря Президента РРФСР. Численні учасники демонстрацій протесту проти дій російської сторони змусили її пом’якшити свою позицію.

2-5 вересня 1991 р. проходив V (позачерговий) З’їзд народних депутатів СРСР, який кардинально змінив співвідношення сил між прибічниками і противниками збереження СРСР як суверенної держави. Утворення З’їздом Держради завершило процес легалізації реально існуючого закритого клубу керівників республік, який обговорював у режимі суворої таємності майбутню долю СРСР. Новостворена Держрада стала інститутом, у межах якого республіки оформляли свій рух до цілковитої незалежності, юридично обґрунтовували демонтаж союзних структур. Головні ролі у цьому процесі відігравали Росія та Україна. Держрада протягом жовтня - листопада 1991 р. провела сім засідань. її рішення полягали в тому, щоб визнати і легітимізувати політичні реалії в республіках, навіть якщо вони суперечили чинному союзному законодавству; усунути політичні структури, що заважали суверенізації республік; уникнути обвального, неконтрольованого розвалу союзних органів управління. Щодо цього показовим було перше засідання Держради 6 вересня 1991 р., на якому всупереч союзному законодавству було визнано незалежність Латвії, Литви та Естонії.

Найефективнішим важелем запобігання обвальному розпаду СРСР було визнано стабілізацію економіки. Теза про економічну інтеграцію була ключовою під час «новоогарьовських» дискусій восени 1991 р., оскільки союзні «інтегратори» прагматично зробили ставку на економічні аспекти, стверджуючи, що лише спільно республіки зможуть вийти з економічної кризи, нормалізувати інші сфери суспільного життя.

1 жовтня 1991 р. в Алмати відбулась зустріч 13 керівників республік, на якій обговорювалися основні положення проекту Договору про економічне співтовариство в межах СРСР. Україну представляли на ній заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов та прем’єр- міністр республіки В. Фокін, які брали активну участь у дискусії. Зокрема, українська делегація категорично виступила проти спроби надання заключній Заяві політичного характеру і навіть зняла свій підпис під текстом цього документа. На підставі цих дій у засобах масової інформації було заявлено про «особливу позицію» України.

З новою силою дискусія стосовно основних положень проекту Договору про економічне співтовариство розгорілась 11 жовтня на засіданні Держради. Та як не намагався Г. Явлінський переконати присутніх у перевагах спільного економічного простору, домінуючу роль у визначенні подальшої долі СРСР вже почали відігравати політичні пріоритети і розрахунки республіканських еліт. Головні суб’єкти переговорного процесу (представники делегацій Росії, України та Азербайджану), відчуваючи слабкість Центру, зробили заяви про те, що підпишуть угоду лише за певних умов.

Хоча позиція України і викликала «напруження» з Росією, яка оголосила себе правонаступницею власності колишнього Союзу, все- таки вона була підтримана в Алмати 12республіками. Це було зумовлено, очевидно, тим, що документи, які мали регулювати подальше економічне життя на пострадянському просторі, містили не лише Договір про економічну співдружність, а й угоди, які мали детально відображати механізми регулювання економічних відносин, а саме ці життєво важливі матеріали ще не були підготовлені. Це означало, що позиції Договору про економічну співдружність могли б бути зведені нанівець угодами.

Намагаючись інтенсифікувати процес економічної інтеграції, Центр ініціював звернення до Верховної Ради України, підписане М. Горбачовим та лідерами восьми республік, що уклали Договір про економічну співдружність.

Під тиском обставин (у разі розриву господарських зв’язків з країнами-учасницями економічного співтовариства в Україні різко зменшилися б обсяги виробництва, збільшилась би кількість безробітних та ін.) 13 листопада 1991 р. наша республіка парафувала Договір про економічне співтовариство та «Угоду про принципи торгово- економічних відносин між Україною і РРФСР на 1992 р.». Здійснюючи цей певною мірою вимушений крок, Україна намагалась відтягнути час до референдуму і саме тому акцентувала увагу на двох важливих юридичних моментах: парафування (це лише згода брати участь у договірному процесі) і зобов’язання, які вона виконуватиме лише тоді, як сесія Верховної Ради ратифікує Договір про економічне спів­товариство; цей документ буде внесено на ратифікацію разом з усіма додатками (більше 25), які потребують багато часу для їх узгодження. Крім того, Україна зайняла непохитну позицію у політичних аспектах подальшої еволюції Союзу.

Навіть за цих обставин (підписання Україною Договору про економічне співробітництво) реалізувати оптимістичні плани М. Горбачова щодо парафування проекту союзного договору в середині листопада так і не вдалося. 14 листопада Б. Єльцин за підтримки С. Шушкевича на засіданні Держради висловився проти створення єдиної держави. Після його виступу спалахнула гостра дискусія, під час якої розглядалося три варіанти майбутнього Союзу:

1) Союз суверенних держав, що не має централізованого Державного зв’язку; 2) Союз із федеративною або конфедеративною формою державного зв’язку; 3) Союз, що виконує деякі державні функції, але без статусу держави та назви. У результаті тривалих переговорів їй вдалось знайти компромісне рішення, суть якого полягала в тому, що «оновлений Союз» створюватиметься як єдина конфедеративна держава (за М. Горбачовим), що не матиме єдиної Консти^ції (за Б. Єльциним).

Однак си^ація навколо союзного договору залишалась доволі напруженою. Усе мало вирішитися 25 листопада 1991 р. на засіданні Держради парафуванням Союзного договору. Але вже на початку зібрання прозвучала сенсаційна заява Б. Єльцина про те, що російський парламент не ратифікує договору, який має у своїй основі концепцію конфедеративної держави, а проголосує лише за конфедерацію держав. Крім того, він додав, що «без України Союзу не буде. Вона може прийняти рішення, яке одразу розвалить Союз. Достатньо для цього запровадити власну валюту».

Білорусь, Туркменістан і Узбекистан, підтримуючи пропозицію Росії, заявили, що не варто поспішати з парафуванням, а краще розіслати проект Союзного договору до Верховних Рад республік для обговорення. М. Горбачова підтримали лише Казахстан і Киргизія. У підписаному комюніке констатувалося: виносячи узгоджений текст договору на обговорення парламентів, члени Держради виходять з того, що його буде підписано та ратифіковано до кінця поточного року. Однак подальший розвиток подій в СРСР визначався вже за стінами Держради - в Україні, яка готувалася до всенародного референдуму та виборів президента.

Загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України відбувся 1 грудня 1991 р. На референдум було винесено одне запитання:

«Чи підтвердите Ви Акт проголошення незалежності України?».

Текст Акта проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 р., було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 осіб - 84,18 % населення України. З них 28 804 071 осіб (90,32 %) проголосували «За». Проти було тільки 2,4 млн (7,6 %). Не було жодної області, де б більшість виборців проголосувала проти незалежності.

Чому така переконлива і однозначна воля народу на референдумі 1991 р.? Це була реалізація мрій, сподівань, боротьби минулих і нинішніх поколінь українських патріотів. Абсолютна більшість громадян України сподівалась на краще життя у своїй державі. Частина населення довірилась рішенням і авторитетові Верховної Ради та її Голови.

Проведення першого в історії України загальнонаціонального референдуму було призначене Верховною Радою Української РСР на підставі Закону Української РСР «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. Попри певні сумніви у долі всенародного голосування, його результати були більш ніж переконли­вими. Проведення цього референдуму отримало схвальну оцінку міжнародних спостерігачів, а його наслідки виявилися доленосними для України.

1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ваги - понад 90 % громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки - Л. Кравчука (понад 61 % голосів).

Поява на політичній карті світу нової незалежної держави - України - була зумовлена сукупністю чинників.