5.1. Роль правового регулювання в забезпеченні наукоємкості управління
Надання державному управлінню наукового характеру передбачає широке використання наукових досягнень на всіх рівнях і ланках системи державного управління, передусім результатів досліджень у сфері політології, права, філософії, соціології, економіки, екології та інформатики; сприяння розвитку наукових досліджень з актуальних проблем державного управління, зокрема розробленню нових управлінських технологій та впровадженню їх досягнень у практику; залучення науковців до аналітичної роботи в органах державної влади; підвищення рівня забезпеченості апарату системами підтримки прийняття рішень на базі сучасної управлінської методології та використання засобів інформатизації і комп’ютеризації.
В умовах складності і масштабності проблем державного управління наукові підходи й методи їх вирішення набувають особливого значення. Перспективне прогнозування, стратегічне управління та планування, вибір раціональної структури органів державної влади та її кадрового забезпечення, створення високоефективних мотиваційних підходів, розроблення сучасних методів контролю, комунікацій, прийняття рішень - це далеко неповний перелік завдань, вирішення яких неможливе без розвитку науки державного управління в напрямі створення нових і удосконалення існуючих концепцій, теорій, принципів і методів, запровадження інновацій.
Зростання в суспільному житті ціннісного виміру реальних соціальних явищ і процесів, а серед них права, закону і управління, зумовлене, насамперед, підвищенням їх ролі в сучасній соціальній взаємодії, в процесах державно-правового розвитку країн світу, в тому числі і України, суспільної трансформації, яка не може бути зведена до вирішення тільки економічних проблем.
Перед державним управлінням пострадянських країн, де мають знайти свій розвиток регулюючі засади держави, постало нове головне завдання - сприяння побудові нової організації суспільних відносин, де був би знайдений оптимальний баланс між стабільністю економічної ефективності й соціальної справедливості. Як свідчить світовий досвід, про що пише В. Цветков, «для досягнення економічної стабілізації і дальшого розвитку економіки необхідно забезпечити безумовний пріоритет державного регулювання над стихійними ринковими саморегулюючими процесами, які часто призводять до руйнівних наслідків».
Стрижнем нової парадигми сучасного державного управління в Україні має реально виступати людина, а не ринок, що має розглядатися лише як один із засобів досягнення економічної ефективності. Справедливе задоволення зростаючих потреб кожної людини в процесі забезпечення цілісності суспільства - головна причина соціальної зумовленості сучасного державного управління. Лише за цієї умови громадяни України можуть бути активними учасниками перетворювальних процесів, які відбуваються і мають відбуватися в суспільстві. Саме тому, як видається, вітчизняна теорія державного управління, якою зобов’язані володіти всі службовці державного апарату, має досліджувати сучасні суспільні процеси, що зумовлюють необхідність державного управлінського впливу на суспільство на основі і в межах правового, в тому числі адміністративного, закону, визначати найоптимальніші шляхи і форми цього впливу на основі задоволення життєво важливих потреб та інтересів українського народу, вивчати практичні результати зазначеного впливу, оформленого у певні юридичні акти.
Світова інтеграція, створення загального правового громадянського суспільства неможливі без національно-духовної ідентичності, сформованої на власних соціальних цінностях. При цьому не можна об’єднати суспільство, якщо до цього не буде прагнути кожна людина, доки об’єднуюча ідея не пройде через свідомість і волю кожного індивіда. Нав’язування однобічного розуміння належного, хоча і може відповідати юридичному закону, але є протиправним та неправомірним.
Слушним у цьому плані є зауваження Л. Горбунової, що закон і законність ні в якому разі не повинні ототожнюватися, оскільки лише факт наявності юридичних норм ще не означає механічного встановлення в суспільстві режиму законності. Тільки коли внутрішнє визнання об’єднуючої ідеї опанує все більшою і більшою частиною громадськості, тоді будуть зменшені політичні суперечності; вони, навпаки, можуть стати додатковим джерелом суспільного розвитку. Тому, з урахуванням прогресивних здобутків всесвітнього соціального руху, і, безумовно, свого власного, необхідно розробляти свою національну доктрину демократичного, в тому числі правового, руху, щоб потім не зіставляти реальні кроки з абстрактно прогресивнішими варіантами.
Сучасні процеси суспільної трансформації, в тому числі систем державного управління у світі, серед них і в Україні, пов’язані передусім із зумовленим утвердженням в інституціалізованій суспільній свідомості, в загальній ієрархії соціальних цінностей «людино-центристської» ідеології, ідей людяності, особистості, її правового статусу. Наприклад, в Україні лише недавно конституційно закріплена (ч. 1 ст. 3) норма, відповідно до якої «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». При цьому, як зазначається у ч. 1 ст. 34 Конституції України: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань».
Історичний досвід суспільного руху людства доводить, що соціальні, в тому числі правові, цінності рухаються в своєму розвиткові відповідно до руху як об’єктивних умов, так і суб’єктивних чинників конкретно-історичного суспільства. А цей рух у своїй узагальненості, як відомо, не є висхідним, лінійно-поступальним. Він не тільки завжди складний, а й конкретний. На думку Гегеля, кожна епоха породжує такі специфічні обставини, становить собою таку індивідуальну якість, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають саме з цієї якості, яка відповідає даному історичному стану.
Історичний процес, зокрема правовий - це не просто лінійний соціальний рух, де минуле однозначно визначає майбутнє, тобто його неправильно було б розуміти тільки як прогрес, розвиток. Справді, він у принципі єдине ціле, функціонування кожної частки якого є взаємопов’язаною з іншою і з усіма в цілому. Взаємозалежність усіх часток цілого є абсолютною, навіть якщо людина не бачить (не усвідомлює) всіх часток і їхніх взаємозв’язків. Але історичний правовий рух - це не тільки розвиток певного правопорядку, основаного на цінності індивідуальної свободи, де остання виконує функцію одного з критеріїв соціального прогресу, в тому числі і в галузі державно-правових форм. Прогрес можливий лише на основі збалансування індивідуальної і колективної свободи, приватних і публічних суспільних інтересів.
Тобто, конкретний історичний процес, у тому числі і правовий - це не завжди прогрес в усвідомленні свободи, а отже - не завжди соціальний розвиток. Справді, цей процес складається з історично спадкоємних елементів (зокрема, етапів), але якісно різних. Як доводить всесвітній історичний досвід, зміни, зокрема в праві, законодавстві, управлінні, за певних умов можуть перетворити якість будь-якого соціального явища у свою протилежність - істинне стає хибним, корисне - шкідливим і навпаки. Зміни можуть бути пов’язані як із соціальним прогресом, розвитком, порядком, так і з регресом, хаосом, безладом, у певному розумінні рухом назад від досконалішого до менш досконалого. Тому і діапазон дії соціальних, у тому числі і правових, цінностей дуже широкий - від пріоритету публічних інтересів, суспільного блага, колективності на основі раціонального до панування приватноправових засад, пріоритету індивідуальної свободи волі, ірраціонального в пізнанні і перетворенні соціальної дійсності.
Саме тому мистецтвом управління вважається, зокрема, вчасне розуміння зміни ролі того чи іншого чинника в системі соціальних взаємовідносин, серед нього державного, управління, яке продовжує залишатися органічним елементом цієї системи, що розглядається, хоча і воно може бути в конкретний час або суб’єктом, або об’єктом управління. Проте слід наголосити, що розуміння доброго і злого для волі того чи іншого суб’єкта управління визначається, як правило, тими, ким керують (об’єкт управління). Тому в системі державного управління важливими є як прямі (від влади), так і зворотні (від народу, суспільства) зв’язки. Ніщо не підриває довіру до влади сильніше, ніж збіднення людей. Що ж до бідності, відповідно до моделей як успадкованого незалежною Україною від колишнього СРСР державного управління, так і нинішнього вітчизняного, то вона, фактично, є способом нашого існування, наслідком того, що й досі наші політики своє найвище призначення вбачають у тому, щоб керувати всім і вся, не виконувати свої повноваження, а давати всім наряди, тобто, управлінські команди «зверху». Звідси - й ідея збалансування політичної системи України лише через закріплення в Конституції України необхідного балансу відносин у системі державної влади без реальних змін у статусі народу як об’єкта управління, зокрема, без конституційного закріплення норми про відповідальність державної влади за належне управління країною, не має шансів на перспективу.
Розкрити сутність юридичного забезпечення вітчизняного державного управління, зрозуміти його істину можна тільки беручи до уваги всю сукупність обставин, реальних умов, в яких перебувають суб’єкт і об’єкт управління (в юридичних дослідженнях це завжди вольові діяння людини), враховуючи діалектику їх взаємозв’язку. При цьому відносна істина не мусить ототожнюватися з абсолютною істиною, яка мусить розглядатися не стільки як результат, скільки як динамічний суперечливий процес постійного пізнання управлінських відносин, коли раніше одержані знання, що вважалися істинними, за нових історичних умов можуть перетворюватися в оману, навіть помилку, тобто суб’єктивно перекручене, що вже не відображає динамічної соціальної дійсності, але продовжує становити основу управлінських рішень, які приймаються.
Критерій істинності у вітчизняній теорії державного управління при дослідженні управлінської дійсності не повинен бути пов’язаний лише із суб’єктивною стороною, зокрема, з обраним методом, з оцінкою результатів пізнання, хоча і сам метод не може бути зведений тільки до об’єктивної сторони (реального предмета дослідження). Суб’єкт і об’єкт пізнання, метод і засоби наукового дослідження мають розглядатися як взаємозумовлені, але відносно самостійні. Об’єктивне і суб’єктивне в процесі пізнання управлінської дійсності є взаємододатковими, взаємодіючими явищами.
Формально-прагматичні концепції управління і управлінська практика, що обмежуються рамками лише повсякденного «здорового глузду», тобто свідомості, яка стихійно складається на основі суб’єктивних миттєвих інтересів, применшують роль теоретичного знання під приводом «прагнення винятково до корисних знань», без теоретичних узагальнень. Ця прагматична настанова проголошує основним критерієм оцінки істинності дійсності тільки успіх, корисність, зиск, доцільність. Звідси походить, зокрема, теза: «Виходячи із свого інтересу, здобувай користь з будь-чого». А оскільки інтереси людини відображаються врешті-решт у цілях, які вона ставить за мету в процесі своєї діяльності, то корисним вважається все, що сприяє досягненню цілі. «Для досягнення цілі усі засоби добрі» або «Мета виправдує усі засоби» - гасла, що ґрунтуються на філософії прагматизму. Коли користь, успіх, зиск стають критерієм істини і асоціюються головним чином з багатством, грішми, владою, насолодою тощо вони здатні обґрунтувати будь-яку мерзенність, будь- які злодіяння. Тобто, іншими словами, коли вони наказують захищати власні інтереси і нічим не жертвувати в ім’я загального блага. У цьому випадку, зокрема, конкретна воля до влади може стати сильнішою за будь-яку наукову теорію, що суперечить прагненням конкретного можновладця, або конкретна воля людини до збагачення може стати самодостатнім явищем (фактом), що гіпертрофує сенс її життя. Слушно, як видається, зазначає всесвітньо відомий режисер Франко Дзеффіреллі: «Матеріальний добробут - це, безумовно, чудово. Але європейська демократія в гонитві за ситістю загубила найголовніше - духовне. На жаль, західне суспільство цього досі не розуміє».
Будь-які наукові знання, у тому числі і управлінські, цінні самі по собі не тому, що вони сприймаються як результат пізнання, а тому, що вони задовольняють у конкретний час реальні основи, матеріальні і духовні потреби людини і суспільства. Наукові знання як система ідей, понять лише тоді є цінними для людини, коли вони стають предметними, тобто людські властивості і здібності перетворюються у певні соціально-культурні предмети (матеріальні або духовні), що оточують людину і якими вона користується, але з метою не тільки свого розвитку, а й суспільного прогресу. Суспільна практика органічно пов’язана з пізнавальною діяльністю людини, з істинністю її теоретичних знань. Як суспільна практика є джерелом наукового пізнання, так і наукові знання, як видається, активно сприяють прогресу суспільної практики. Від того, наскільки істинними є знання людини як результат наукового пізнання (зокрема, соціальної дійсності), багато в чому залежить суспільний прогрес.
Не можна однобічно тлумачити зв’язки між суспільством і природою, бачити як перше, так і другу лише сферою втілення суб’єктивних потреб і прагнень людини, що призводить до суб’єктивного розуміння історичного процесу, предметної практики людей. Водночас не можна і утилітарно сприймати людську практику лише як безпосередню фізичну участь індивіда у виробничій або управлінській діяльності. Теорія і практика утворюють єдність діалектично взаємопов’язаних протилежностей, усвідомлення чого має становити основу вітчизняного державотворення і державного управління. Людина завжди перебуває у трьох часових вимірах - колишньому, теперішньому і майбутньому, а також у сферах сущого і належного, хоча може і не усвідомлювати цього, її життя не обмежується лише кон’юнктурним вирішенням поточних завдань задоволення миттєвих людських потреб і інтересів.
«Голий прагматизм» або філософія «корисливості», як правило, повстають проти «мріянь», «ідеалів» і навіть «ідей». «Розчарувавшись» у пошуках істини, теоретичних знань, представники цієї філософії життя вимагають чистої «конкретної» практики, яка сповідує корисливість, успіх як пріоритетні цінності суспільного життя, навіть за рахунок інших. Хоча користь апелює до суспільного (публічного) інтересу» бачиться при цьому як своєкорисливість. Засади зазначеної філософії орієнтують лише на практичні висновки і цілі, ігноруючи при цьому першопричини явищ і процесів, які пізнаються і з якими людина має справу. Відповідно під істиною ефективності управління розуміються уявлення і дії, що сприяють економізації упорядкованої суспільної праці, при досягненні загальної мети. Тобто, по суті, йдеться про інструментальне розуміння поняття істини.
Тим самим провідники ідеї корисливості відводять від цілісного системного розуміння процесу суспільного руху, зокрема, державного механізму його розвитку, створюють оманні ілюзії. Вони вбачають покликання науки в «наведенні порядку» шляхом конструювання «авторитетної» системи, але при цьому свідомо чи несвідомо виганяють із науки і практики «неприємні» для правлячих сил узагальнення, принижують роль теорії, мислення, наукових пропозицій. У науці так званими прагматиками цінуються тільки емпіричні, прикладні знання. Вся ж підготовча, фундаментальна теоретична робота фактично ігнорується. Теорія розглядається прихильниками «здорового глузду» не як засіб пізнання сутності явища, пояснення істини, а як засіб довільного тлумачення фактів.
Внаслідок сприймання реальної дійсності на підставі «здорового глузду», тобто такою, якою вона лише видається конкретній людині в процесі задоволення її приватних інтересів, поза увагою залишається багато зв’язків, явищ, причин, що навіть не усвідомлюються як складові елементи більш складної системи взаємодії, більш складного багатоаспектного процесу, в тому числі державного управління, і які можна виявити лише на рівні теоретичної абстракції, на основі теоретичного всебічного пізнання об’єктивної реальності в її суттєвих зв’язках і закономірностях, умовиводів, які не є природною здатністю людей, а набуваються ними в процесі життєдіяльності, зокрема, в процесах навчання і виховання.
«Мислення, що ґрунтується лише на «самоочевидному» здоровому глузді і емпіричному досвіді, який пов’язаний головним чином з досягненням корисного в соціальній взаємодії, - зазначає один з відомих фахівців у галузі теорії соціального прогнозування Араб-Огли, - нездатне не тільки передбачати нове, але, як правило, навіть розпізнати його, коли воно вже виникло і реально існує. Для такого мислення поведінка складних систем, до яких належить і суспільство, і держава, і політика, і право, державне управління виглядає не тільки парадоксальною, а й незбагненною». Таке мислення не вибудовує ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків і не порівнює свої висновки з досвідом. Як слушно зазначає С. Г. Кара-Мурза, за умови такого бачення світу причини явищ, з якими стикається людина, мають містичний характер.
Через те, що в основі здорового глузду і емпіризму знаходиться спотворений теоретичним атомістським розумінням психічного життя досвід, то, з емпіричної точки зору, соціальному пізнанню недоступна сутність явищ і процесів, зокрема, управлінських, що вивчаються. Це зумовлено передусім тим, що невідомими залишаються субстанціональні причини породження цих явищ і процесів, вважаються несуттєвими ідеї щодо їх внутрішньої природи або сутності, нема і загальних апріорних понять, які є результатом свідомої розумової творчої діяльності людини і відображають формальний зв’язок усього існуючого (природного і соціального). Лише на основі і за допомогою конкретного життєвого досвіду, здорового глузду людини неможливо ані тривалий час і ефективно управляти певною формою соціальної взаємодії, ані всебічно пізнати конкретний елемент реальної системи управління. Як відомо, окрім певного споглядання для пізнання конкретного предмета необхідні ще аналіз і закінчений синтез, які сприяють усвідомленню його повноти, що не дається жодними емпіричними знаннями. Тому, як образно говорив І. Кант про емпіричне вчення про право, слова, які можна поширити на будь-яке емпіричне соціальне вчення, - «це голова (подібно до дерев’яної голови у байці Федра), яка може бути головою, та на жаль, безмозкою».
Під емпіричним кутом зору певному суб’єкту управління (в кінцевому підсумку людині як носію певних управлінських функцій, прав, обов’язків і відповідальності) доступні лише фактичні явища, які даються нам у конкретному досвіді, в їх фактичних взаємовідносинах подоби, співіснування (у просторі) і послідовності (у часі). Виходячи з того, що за допомогою емпіричного досвіду, пов’язаного завжди із задоволенням конкретних індивідуальних потреб та інтересів, можна пізнавати тільки реально існуючі явища або певні факти, то навіть якщо ми і зможемо пізнати їх закономірності на основі цього досвіду, вони будуть лише певним узагальненням, зробленим на підставі цих конкретних фактів. Тобто з суто емпіричної точки зору неможливе навіть пізнання будь-яких управлінських явищ або процесів у їх необхідності чи закономірностях.
Як наслідок - не враховуються і не можуть бути враховані більш віддалені суспільні наслідки конкретних управлінських заходів. Особливо треба наголосити, що з-під контролю випадають соціальні наслідки сумарних дій цих заходів. І якщо на рівні міжособистих стосунків це може бути неважливим чинником, то на рівні політичних і державних владно-управлінських відносин, коли йдеться про досягнення певних публічних цілей, від цього безпосередньо залежить якість, а отже - ефективність політичних рішень і юридичних та управлінських актів, а від них - і ефективність державного регулювання суспільних відносин у будь-якій сфері. Саме тому однією з основних умов формування сучасної стратегії трансформації і розвитку українського суспільства, управлінської реформи має бути насамперед розроблення ідеології і концепції вітчизняного державного управління, що, безумовно, передбачає сучасну методологічну базу.
У взаємодії соціальних явищ, сторін суспільних відносин, на відміну від природи, не існує закономірності жорсткого, раз і назавжди даного причинно-наслідкового зв’язку, детермінації одного виду іншим, наприклад, політики і управління економікою, коли досконалість, зокрема ефективність, політики і управління повністю і завжди залежить від економіки. В суспільстві (органічній частині природи, хоча і якісно відмінній від інших складових - фізичної, біологічної тощо) діють люди як носії не тільки чуттєвого, а й свідомого, як унікальна єдність загального, особливого та одиничного, безмежного та обмеженого, певний «продукт» розвитку соціального буття. У своїй узагальненості вони здатні в принципі до нескінченного соціального прогресу, до олюднення людства, що є, коли так можна визначити, вищою об’єктивною метою розвитку людства на Землі взагалі. Суб’єктивно налаштовані вирішувати свої приватні справи, люди в процесі історичного суспільного руху, за рахунок раціонального і чуттєвого в соціальній взаємодії, врешті-решт збільшують суспільне благо і знищують існуюче нині зло (породжуючи нове, навіть не усвідомлюючи цього).