Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.2. Проблеми вивчення давнього письменства

Складною і заплу­таною на сьогодні є проблема щодо старокиївської спадщини. Майже два століття триває суперечка: кому належать культурні скарби Київської Русі ХІ-ХШ ст. - Україні чи Росії? Питання хилилося на користь «северян», хоч у ХІХ - на поч. ХХ ст. лунали тверезі голоси, що Україна - прямаспадкоємниця старокиївської культури. Здається, тут немає про що спере­чатися, адже основні руські землі - Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства - були розташовані на території нинішньої України, а отже, і всі їхні матеріальні й духовні надбання - це беззасте­режний спадок України. Та російську науку це не влаштовує, і ось уже друге століття нав’язливо й без наукових та історичних підстав обсто­юється думка, начебто пам’ятки Київської Русі належать Росії.

Радянська наука свого часу трохи пом’якшила цю проблему, взявши на озброєння тезу про те, що Київська Русь була «колискою» трьох братніх слов’янських народів - російського, українського та білоруського, а звідси випливає, що старокиївську культуру успадкували одночасно всі три названі східнослов’янські народи. Нині тезу про «колиску» відкинуто. Проте російська наука не відмовилася від своїх претензій на старокиївське письменство.

Думки про «русскость» видатних творів давнього українського письменства найактивніше відстоював у нові часи академік Д. Лихачов. Прагнення російської імперської науки зробити відносно молоду російську культуру й літературу старшою є цілком зрозумілим. До неї без жодних застережень зараховуються твори світового значення, які належать іншій літературі й до Росії мають дуже далеке відношення.

До недавнього часу літературу Київської Русі досліджували здебільшого російські вчені. Українці не наважувалися підступити до неї, побоюючись конкурувати з росіянами, серед яких були, щоправда, видатні постаті - М. Присьолков, Б. Греков, Д. Лихачов, Б. Рибаков, М. Тихомиров та ін. У ХІХ-ХХ століттях давню літературу досліджували такі українські вчені: М. Максимович, П. Куліш, І. Франко, М. Возняк, Д. Чижевський, О. Біле- цький, М. Гудзій, М. Грушевський, Л. Махновець, В. Крекотень, В. Німчук, М. Котляр, В. Франчук, О. Мишанич, В. Микитась. Серед сучасних медієвістів назвемо П. Білоуса, М. Сулиму, Ю. Пелешенка, В. Шевчука, М. Корпанюка, Л. Ушкалова та ін.

Становить науковий інтерес і проблема періодизації давньої української літератури. Різні її моделі свого часу пропонували І. Франко, М. Гру- шевський, С. Єфремов, М. Гнатишак, Б. Лепкий і Д. Чижевський. Серед сучасних медієвистів із періодизацією давньоукраїнської літератури виступили В. Яременко, Ю. Ісіченко та О. Пахльовська. Перші співвід­носять українську літературу ХІ-ХУІІІ ст. із відповідними періодами західноєвропейських культур (Середньовіччя, Ренесанс, Бароко). О. Па- хльовська поділяє українську літературу ХІ-ХУІІІ ст. (візантійської доби української цивілізації) на писемність київської доби, галицької доби та католицької Русі, першого відродження, між Бароко та Просвітництвом. П. Білоус акцентує увагу на тому, що давньоукраїнське письменство чітко розмежовується на основні два періоди - Середньовічний (з ХІ до середини ХУІ ст.) і Бароковий (від середини ХУІ ст. до кінця ХУІІІ ст.). Середньовічний період характеризується існуванням держави Київська Русь, а потім перебуванням українських земель під владою Литовського князівства. А у плані світоглядно-естетичному - домінуванням христи­янської ідеології, символічно-алегоричним відображенням дійсності, системою жанрів, сформованою під впливом візантійської естетики. Під час барокового періоду розвитку української літератури активізувалася національно-визвольна боротьба українського народу, відбувалося ін­тенсивне засвоєння культурно-освітніх скарбів європейського Заходу, урізноманітнилися жанрово-стильові форми красного письменства, його тематика, та увиразнилося світське начало.