Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Українська література пізнього Середньовіччя (II пол. XIII-XV ст.)

Коли йдеться про літера^ру і культуру в цілому пізнього Середньовіччя в Європі - це період XIII-XV ст. Термін «середні віки» («media aetas», «intermedia aetas») з’явився у працях західноєвропейських істориків XVI-XVII ст. Уперше його використали італійські ренесансні діячі на позначення часу, що минув від падіння античного світу до епохи Відродження.

Головною об’єднуючою основою і фундаментом усієї середньовічної цивілізації було християнське вчення. Цей період в українській літературі Д. Чижевський називав «майже паузою в літературному розвитку».

Значний вклад в українську літературу означеного періоду внесли І. Франко, М. Грушевський, М. Возняк, Д. Чижевський, Л. Махновець, В. Крекотень та Ю. Пелешенко.

Зауважимо, що більшість творів цього періоду входить до спільної скарбниці українського та білоруського письменства. Деякі тогочасні пам’ятки належать усім православним слов’янам, а окремі - ще й румунам, оскільки письменство цих народів пов’язувала спільна церковнослов’янська літературна мова. Після татаро-монгольської навали частина київських та галицько-волинських книжників емігрує на північ, де займаються літературною діяльністю, часто дістають високі церковні посади. Від’їзд талановитих людей на північ пов’язаний і з переносом у 1299 р. Митро­поличої кафедри з Києва до Володимира. Такі книжники, як Серапіон, митрополити Кирило ІІ, св. Петро (Ратенський), анонімний автор «Житія Олександра Невського», Арсеній Тверський, належать як українській, так і російській літературі.

Важливу роль у літературному процесі кінця ХІУ-ХУ ст. відіграли вихідці з Болгарії - київські митрополити Кипріян та Григорій Цамблак. Служачи ідеї вселенського православ’я, вони органічно влилися в історію духовної культури тих народів, серед яких жили і творили.

Серед агіографічних творів ІІ пол. ХІІІ ст. слід назвати «Житіє Михайла Чернігівського» та «Житіє Олександра Невського». Перший твір написаний Андрієм, особою, наближеною до князя-мученика. Він походив з Чернігова. Створено житіє у Ростові Великому.

Первісна редакція «Житія Олександра Невського» була створена незабаром після його смерті (1268 р.). Написано житіє у Володимирі, на Клязьмі, невідомим галицьким книжником за участю Київського митрополита Кирила II. За своїми жанровими особливостями це житіє являє собою поєднання агіографічної та воїнської повістей. Автор під­креслює численні християнські чесноти Олександра. Він уводить у твір епізод полеміки князя з послами від Папи Римського, в якому герой виступає захисником православ’я. Олександр Невський постає типовим для Середньовіччя ідеальним правителем - мудрим, сильним, вродливим та хоробрим: «Лице же єго - аки лице Иосифа, иже от силы Самсона. И дал бі ему Бог премудрость Соломона, храбрство же его - аки царя римського Єуспесіана, иже б пленил всю землю Іудейскую». Але основна частина житія орієнтує увагу на бойових подвигах князя, на описах переможних битв з тевтонськими військами та лівонськими лицарями. Досить барвистий опис «льодового побоїща» на Чудському озері. У цьому житії виразно простежується галицька літературна традиція. Художньо- стильові особливості твору, спосіб змалювання військових баталій є подібними до відповідних елементів у Галицько-Волинському літописі. Образ Олександра Невського багатьма рисами наближається до образу Данила Галицького.

У другій половині XIII - середині XIV ст. продовжує розвиватися перекладна література, серед зразків якої, наприклад, «Ізмарагд», «Златая Цепь», «Златая матиця», «Маргарит»,«Златоуст».

«Ізмарагд» - літературний збірник, відомий у численних східнослов’ян­ських списках XIV-XVII ст., де вміщені слова і повчання, переважно релігійно-морального характеру. Серед них - слова «о почитании книжном», проти поклоніння ідолам, ворожбитства, розваг і забобонів, пов’ язаних з поганством. Низка творів збірника торкається родинно- побутових стосунків. Наприклад, «О женах добрых і злых», «О наказаніи чад», «Како достоит челядь имети». Є статті про сни, про правду і кривду тощо. Значна частина слів цього збірника має слов’янське походження, наприклад, проповіді Феодосія Печерського, Кирила Туровського, Се- рапіона Володимирського.

Болгарський чернець Діонісій у XIII-XIV ст. переклав з грецької «Маргарит» - збірник морально-учительного характеру, який складався із вибраних слів Іоана Златоуста. На східнослов’янському ґрунті ця збірка остаточно сформувалася десь у XV ст. Перше друковане видання книги в Україні здійснено 1595 р. у Острозі.

Пожвавлення стосунків між Україною та південнослов’янськими землями припадає на другу половину XIV - першу половину XV ст. Цей період дістав назву другого південнослов’ янського впливу, основними причинами якого були розквіт болгарської і сербської духовної культури напередодні завоювань Балкан Османською імперією та еміграція з Болгарії та Сербії церковних діячів.

Через посередництво болгар на українських землях поширюється ісихазм, що з середини XIV ст. став офіційною ідеологією православної церкви у Візантійській імперії. З ученням ісихатів пов’язане поширення в літературі різновиду орнаментального стилю - емоційно-експресивного, так званого «плетення словес». Твори в цьому стилі помережені окличними реченнями, риторичними запитаннями, внутрішніми монологами, нео­логізмами, нагромадженням синонімів, епітетів, порівнянь. Ці художньо- стильові засоби надають мовленню підвищеної емоційності й служать абстрагованості викладу. Автори гіперболізують свої почуття, чимало уваги намагаються приділити внутрішньому світу людини. Цей стиль виявився переважно у літературі високих жанрів - житіях, проповідях і похвальних словах. Його поширення в Україні пов’язане з діяльністю Київських митрополитів Кипріяна та Григорія Цамблака.

Кипріян (бл. 1330-1406рр.). Спадщина складається з низки слів, житій, послань, грамот, листів та молитов. Друге послання Кипріяна до ігуменів Сергія Радонезького та Федора Симоновського (23.06.1376 р.) - гострий публіцистичний твір, у якому автор відстоював свої права на митрополію «всієї Русі». Автор викриває церковну політику московського князя Дмитрія Донського, розповідає про свої поневіряння у Москві. Иому належить і «Повість про Михаїла-Митяя» (1382 р.). Це переробка невеликого літописного оповідання про те, як московський князь Дмитрій Донський намагався зробити митрополитом свого ставленика Митяя. В цьому творі простежуються риси памфлету: іронія, певні недомовки та опозиційний до князя політичний підтекст.

Літературна спадщина Григорія Цамблака (бл. 1364-1419/20 рр.) - понад 40 творів: житія, похвальні слова, проповіді на різні церковні свята. Він виступає як блискучий публіцист. В Україні ним написане і виголошене у Києві (1409-1410 рр.) «Слово надгробне митрополиту Кипріяну». Це фактично перший панегірик, створений у новому для України емоційно- експресивному стилі. Новаторство автора виявляється у широкому використанні спогадів і особливо - в передачі власних почуттів до покійного митрополита, автобіографічних подробиць життя. Він не використовує топосу самоприниження, як інші середньовічні письменники. Идеться у «Слові» про близькість автора до Київського митрополита і наголошується, що той прагнув зробити з нього наступника.

Цамблак постійно порівнює діяння Кипріяна з біблійними персонажами. Так він пише, що у Кипріяна терпіння, як у Иова, гостинність, як у Авраама. Він цнотливий, як ИосифПрекрасний, а твердий, як пророк Самуїл. Екзальтація почуттів письменника доходить до краю, коли він пише про Кипріянову смерть. Цією сумною звісткою «стрела печалі уязви»тисячі людей. Він з теплотою згадує свою останню зустріч з митрополитом Кипріяном у 1379 році, коли той благословив юного Цамблака.

Передренесансним явищем в українській культурі другої половини ХУ ст. була діяльність перекладацького гуртка, що займався перекладом з івриту. Це так звані «ожидовілі», колискою яких був Київ. Представники цієї раціоналістичної течії залишили низку перекладів з єврейської на тодішню українсько-білоруську мову.