6.1. Розвиток ораторської, паломницької та агіографічної прози

Українська література ХУІІ-ХУІІІ століть ознаменована розвитком прозових жанрів. Ідеться про історіографічну прозу (літописи, хроніки, діаріуші, синопсиси, щоденники), ораторсько-проповідницькі твори, паломницьку прозу. В ХУІІ столітті географія створення нових текстів української літератури означується, перш за все, Києвом і Черніговом, що пояснюється роллю Києво-Могилянської академії та її учнів і Черні­гівського колегіуму. В цих та інших навчальних закладах подібного типу питанням поетики і риторики надавалося великої ваги. Студент мав навчатися за приписами пануючої барокової поетики писати промови, вірші, історичні твори, драми. Важливою умовою розвитку літератури стали друкарні, які створювалися і братствами у ХУІ-ХУІІ століттях, і при монастирях. Особливо виділялися розмаїтістю і кількістю друкованих книжок Київська Лаврська і Чернігівська друкарні.

Ораторська проза другої половини ХУІІ століття представлена такими іменами, як Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський та Антоній Ради- виловський. Досліджували творчість цих письменників М. Сумцов, М. Марковський, В. Крекотень, Р. Радишевський та А. Макаров. їхні проповіді можна прочитати за такими виданнями:

1. Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського / В. Крекотень. - К. : Наук. думка, 1983.

2. Слово многоцінне : Хрестоматія української літератури XV-XVIII ст. : [у 4 кн.] / ^поряд. В. Яременко, Вал. Шевчук]. - К. : Аконіт, 2006.

3. Українська література XVII ст. - К. : Наук. думка, 1987. - С 108-132

4. Чернігівські Афіни. - К. : Мистецтво, 2002. - С. 245-258.

Ці автори не лише самі вміли складати високохудожні проповіді, а й викладали науку про написання ораторського твору ^дентам колегіумів та Києво-Могилянської Академії. Зокрема, ректор Академії, викладач риторики !оаникій Галятовський у 1659 році видав посібник для складання проповідей, який містив у складі збірку проповідей «Ключ разум^нія» і курс гоміл^ики «Наука, або способ зложення казання». За струк^рою проповіді мали складатися з 3-х частин: екзордіуму (вс^пу), нарації (викладу казання, основної ї"ї частини) та конклюзії (заключної частини).

Зібрані в «Ключі...» проповіді служили за зразок для казнодіїв. Оповідання-чуда та оповідання-легенди були матеріалом для укладання нових казань. !ноді в основу проповіді клалося курйозне, софічне питання. Найчастіше ж проповідь будувалася на порівнянні, метафорі чи алегорії. Галятовський перед проповідниками ставив вимогу збагачуватися мате­ріалом, вичитаним у книжках, який потім буде вплетено у промову. Сам !оаникій Галятовський писав проповіді вишуканою тогочасною українською та польською літературними мовами.

Лазар Баранович (вихованець Київської братської школи, мав євро­пейську осві^) в роки хаосу війни XVII ст. в Україні учив українців цінувати мир, закликав до єдності. Спадщина проповідника складається з двох книг проповідей: «Меч духовний» (1666 р.) і «Труби словес проповідних» (1674 р.). Джерелом цих книг послужили Біблія, праці візантійських письменників Василія Великого, Григорія Богослова, ^анна Златоуста. Його проповіді ілюструвалися різними прикладами: байкою, легендою, приказкою і прислів’ям, метафорами та алегоріями.

Відомий громадський і церковний діяч Інокентій Гізель (1600­1683 рр.) - теж випускник Києво-Могилянської академії і стажер Кембріджського університету. Він полишив по собі також і кни^ проповідей «Мир з Богом людині» (1669 р.). А^орит^ний український медієвіст О. Мишанич влучно назвав цю кни^ «своєрідним кодексом моралі». Гізель створив у своїй праці шкалу гріхів для кожного суспільного стану та вказав на моральні гріхи людей. Він як прихильник християнської моралі намагався обґрун^вати ідею грамадянського ^манізму. Книга пройнята вірою в людину. Всі питання в ній розглядаються з погляду розсудливого громадянина, а не фанатичного блюстителя Божих заповідей. Тому не є дивним, що більш консервативна РИЦ (Російська Православна

Церква) на чолі з Московським патріархом Іоакимом у 1690 р. оголосила твір І. Гізеля злочинним. Серед Гізелевих прогресивних тверджень привертають увагу такі: люди важкої фізичної праці мають бути звільнені від посту; не є священним право власності, багатства, в тому числі і церковних маєтків; батьки не повинні примушувати дітей до праці, яка не відповідає їхньому покликанню; у тілесних гріхах дружини винен її чоловік. Проповідник писав, що грішить і духовенство, яке впадає у погорду, обжерливість, пияцтво і накопичення багатства. Автор подає численні історичні та побутові факти з життя українців другої половини Х^І ст. Зокрема, йдеться і про спустошення України як внутрішніми чварами, так і чужеземцями.

Радивиловський Антоній репрезентує ораторське мистецтво збірками проповідей «Огородок Марії Богородиці» (1676 р.) і «Вінець Христа, із проповідей недільних, як із квітів рожаних сплетений» (1688 р.). Його проповіді здебільшого присвячувалися моралізаторським темам. Зокрема, він гнівно таврує прагнення слухачів до слави і багатства. Автор скептично дивиться на засівання зерном слова Божого сердець багатих слухачів. Серед промов Радивиловського є «Слово, виголошене на посвяту Інокентія Гізеля в архімандрити» (1656 р.) та текст надгробної посвяти Петру Могилі. Його проповідям також притаманні барокові стильові ознаки, зокрема, картинність - опис урочистого привітання Трійці ангелами, зустріч Христа у небі. Характерними є драматизм викладу, символізм і алегоризм. Серед тем наявні також світські - наслідки Руїни, труднощі життя селянства.

У першій половині XVШ ст. ідеться і про такий жанр давньої української літератури, як паломницька проза. Тут, як в ораторській, літописній, житійній прозі, маємо продовження традицій ще з часів Київської Русі. У Х^ІІ ст. здійснюється переробка старого «Хоженія» ігумена Данила Паломника (ХІІ ст.), виникає немало описів нових мандрівок: Макарія і Сильвестра, Іполита Вишенського, Варлаама Ліницького, Серапіона та Луки Яценка і Василя Григоровича-Барського. Серед них особливо виділяються «Странствованія» Василя Григоровича- Барського (1701-1747 рр). Цей твір досить докладно аналізований відомим сучасним медієвістом П. Білоусом (його книги: «Творчість В. Григоровича- Барського». - К., 1985; «Паломницький жанр в історії української літератури». - Житомир, 1997; «Українська паломницька проза». - К., 1998). Самі «Странствія» у перекладі сучасною українською мовою видані цим ученим. Про Василя Григоровича-Барського відомо, що народився він 1701 року в Києві у сім’ї небагатого купця. Вісім років навчався у Києво-Могилянській академії, але, не завершивши навчання, 1723 року вирушив з товаришем по більшу науку до Львова. Далі від’їхав до м. Барі на поклон мощам святого Миколая і до Риму. Після цього вже сам подорожував до святих місць (Афон, Єрусалим,Синай, Ліванські гори, Триполлі та ін.). Певний час вивчав старовинне місто Дамаск. У 1728 р. від’ їхав до Єрусалиму. Перебуваючи у Триполі, він в ораторсько- філософській школі досконало вивчив грецьку мову, ознайомився з грецькою літературою і подорожував на грецькі острови, які описував і замальовував. З 1736 до 1743 р. працював за запрошенням керівництва Патмоської ораторсько-філософської школи у цьому закладі. Наступною роботою В. Григоровича-Барського була служба у Константинополі, на Афоні (1743-1744 рр.). У 1745-1746 рр. він подорожував Грецією. Потрапивши у немилість нового резидента Росії в Константинополі Г. Неплюєва, повернувся 1747 р. до Києва, де його запросили на викладацьку роботу до Києво-Могилянської академії, але через місяць мандрівник помер. Похований Василь Григорович-Барський у Братському монастирі. Иого книга складається з двох частин (І - опис мандрів з 1723 до 1735 р., ІІ - з 1735 до 1747 р.). Зміст творів свідчить про автора як гуманіста з різнобічними інтересами та високим рівнем знань.

Захоплюючись іншими країнами, описуючи їх побут, культуру, освіту, храми тощо, він був переконаний, що не буває краще, як у Руських землях. Із гордістю під малюнками ставив підпис «Василій Рос». П. Білоус відзначає, що мандрівнику не властива, як паломникам попереднього періоду, вибірковість у зображенні побаченого, почутого, пережитого - він нагромаджує у своїх записках найрізноманітніший матеріал, від чого твір перетворюється на химерний резервуар, з якого можна почерпнути відомості як світського, так і релігійного характеру. Загалом барокова конструкція твору щедро декорована численними пейзажними зама­льовками, які, з одного боку, несуть суто інформаційне навантаження, з іншого - синхронізують психологічний стан мандрівника. Идеться і про наскрізний мотив подолання перешкод. Бароковість твору виявляється також у насиченості твору метафорами, символами, порівняннями, алегоріями. Твір з 1778 до 1819 р. витримав шість видань.

Серед інших авторів паломницької літератури слід назвати ієромонахів Спаського монастиря Новгород-Сіверського Макарія і Сильвестра («Путь нам... до святого града Ієрусаліма... 1704 года»); ієромонаха Іполіта Вишенського («Путешествія...»); ієромонаха Варлаама Ліницького («Перегринація, Или Путник»), інока Серапіона з Мотронського монастиря («Путник»).

У першій половині ХУІІІ ст. написано «Автобіографію» («Моє життя і страждання») Іллею Турчиновським. З 1710 року він мандрував Україною та Білоруссю. Це один з найкращих зразків автобіографічної прози того часу, типової для творчості мандрівних дяків. Твір послужив джерелом одній із частин роману-триптиху Валерія Шевчука «Три листки за вікном». Про автора знаємо, що навчався він, син бережанського сотника, у КМА. Ще був учителем, писарем, співаком, священиком. Коли і де завершив свій земний шлях - не знаємо. (Щоб мати уявлення про долю мандрівних дяків, рекомендується прочитати «Автобіографію» Іллі Турчиновського за книгою «Українська література ХУІІІ ст.». - К., 1983. - С. 572-582).

Літературна праця Дмитра Туптала (Димитрія Ростовського)

Відомий церковний діяч, агіограф, драматург, композитор, поет і оратор Димитрій Туптало (1651-1709 рр.) народився у с. Макарові поблизу Києва у сім’ї київського сотника, освіту отримав у КМА. У 1668 році постригся у ченці в Кирилівському монастирі, де титарем був його батько. 1669 року висвятився на диякона в Каневі, а 1675 року його призначили священиком у Густинському монастирі, де він був висвячений у ієромонахи Лазарем Барановичем. З 1680 року за підтримки гетьмана Івана Самойловича Димитрія було обрано ігуменом Батуринського монастиря. Жив у Вільно і Слуцьку, а по смерті одного із своїх покровителів перебрався до Києво- Печерської лаври за викликом свого учителя Варлаама Ясинського - печерського архімандрита. З 1683 р. жив і працював у Києво-Печерському монастирі, творячи «Книгу житій святих» («Четьї Мінеї»). З 1700 року був митрополитом Ростовським. Про нього існує ґрунтовна праця Митрополита Іларіона (Івана Огієнка), яка вміщена у книзі цього автора «Життєписи великих українців». - К., 1999. - С. 242-351. 2004 року у Варшаві видано книгу медієвіста В. О. Соболь «Пам’ятна книга Дмитра Туптала», в якій ідеться про написання і видання Тупталом «Четій Міней».

«Четьї Мінеї» - 4-томне видання (початок роботи - 1684 рік, як засвідчує його «Діаріуш», перша книга видана 1689 р. у Києво-Печерському монастирі, кінець роботи - 1705 р.). Це твір компілятивний, у ньому автор уміло поєднав літературне досягнення двох гілок християнства - східної і західної. Він використав більше 60 джерел (Святе Письмо, твори святих отців і учителів Церкви, «Києво-Печерський патерик», літописи, прологи, «Життя святих» грецького письменника Симона Метафраста, «Великі Четьї Мінеї» митрополита Макарія тощо). Автор творчо підійшов до редагування існуючих житій, перекладаючи, уточнюючи, скорочуючи і стилістично правлячи. Написані «Четьї Мінеї» високим стилем. Мова церковнослав’янська, але дуже українізована. Тож 1740 р. Святіший Синод заборонив друкувати житія без виправлення мови й наголосів на російські.

Популярність книги була дуже великою. Про це свідчить звернення до неї у своїх творах Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Нечуя- Левицького, зокрема, у повістях Г. Квітки «Добре роби, добре й буде», «Щира любов» та І. Нечуя-Левицького «Хмари». Дослідник творчості Т. Шевченка П. Зайцев писав про читання «Четьїв Міней» у сім’ї Шевченків.

Вал. Шевчук справедливо зазначає, що різноманітність тем та мотивів у «Четьях Мінеях» вражаюча, і це свідчить про сильний літературний талант Дмитра Туптала. Дослідник наголошує, що у своїй велетенській збірці Дмитро Туптало підніс українське агіографічне оповідання на небувалу до того висоту. Треба зазначити, що автор використовує у своїх оповіданнях не лише канонічно-вивершені твори, а й апокрифічні оповіді, тобто легенди на християнські теми.

Оповідання про святих розташовані у книзі хронологічно, на кожен день місяця. На один день могло припадати кілька або й одне оповідання. Жанрово вони розкладаються на «житія», «страждання», «подвиги і страждання», «пам’ять», «успіння», «згадування». Місце дії - по всьому простору Землі, де жили християни. Так у першому томі вміщено низку житій, узятих з Києво-Печерського патерика («Житіє Дем’яна, пресвітера і цілебника печерського», «Житіє Миколи Святоші», «Житіє Нестора- літописця») та повісті про княгиню Ольгу і князя Володимира.

Психологію творчості Дмитра Туптала розкриває у своєму посібнику П. Білоус (с. 269-272). Аналіз цієї книги як барокового явища подає у праці «Муза Роксоланська» Валерій Шевчук (Т. 2. - С. 221-226).