Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.4. «Історія русів» як літературна пам’ятка

Це одна з найвидатніших пам’яток української історіографії, яку знайдено в рукописі 1828 року в бібліотеці князя Лобанова-Ростовського (Стародубський повіт). Пам’ятка не підписана і розповсюджена в численних копіях. У 1846 році пішла у світ із іменем Георгія Кониського за редакцією Осипа Бодянського в московських «Чтениях». Питання про авторство досі не вирішено. Так само не все з’ясовано і про час написання пам’ятки. Щодо цих проблем існують праці сучасних дослідників, зокрема, стаття Я. Дзири у книзі «Автопортрет нації» та монографія Я. Мишанича. Я. Дзира вважає, що пам’ятка вийшла з родини Полетик. Я. Мишанич оповідає про можливість авторства О. Безбородька - відомого культурного діяча України кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. Вал. Шевчук дотримується думки, що написав твір Архип Худорба - один із славних представників козацької старшини (помер на початку ХІХ ст.).Мирослава Андрущенко виклала гіпотезу, що «Історія русів» має колективного автора.

Найстарші списки «Історії русів» свідчать, що її копіювання почалося раніше 1809-1818 рр. Уривки із «Історії русів» були надруковані в «Запорожской старине» І. Срезневського 1834 року. О. Бодянський, надрукувавши 1846 року «Історію русів», постраждав за це. Адже Микола І - лютий ненависник усього неросійського, не пробачив Бодянському автономістичні ідеї виданої ним праці. Осипа Бодянського у 1848 р. було позбавлено професури у Московському університеті. На жаль, видання 1846 р. залишилося єдиним друкованим текстом «Історії русів» упродовж більш як 100 років. У радянській Україні не було жодного видання пам’ятки аж до 1991року - до часів Незалежності. Зауважимо, що у середині ХХ ст. за океаном, у Нью-Йорку, 1956 р. було видано цю «страшну» для радянських ідеологів «Історію русів». У цьому була велика заслуга історика О. Оглобліна. Переклад книги з російської на українську тоді здійснив В’ячеслав Давиденко.

Коли саме написано «Історію русів», достеменних фактів немає. Але не раніше 1768 року, яким закінчується твір. Крім того, текстуальний аналіз засвідчує, що автор користувався «Літописом» Василя Рубана (1777 р.). Можливо, як джерело, використовувалася книжка «Літопис Малоросії» Ж.-Б. Шерера (1788 р.). Саме з цієї книжки автор «Історії русів» узяв, очевидно, поетичне оповідання про Павла Полуботка, котре не має аналогів у козацькому літописанні. В «Історії русів» також є згадка про Тмутараканський камінь, який знайдено у 1792 році. Але треба врахувати, що остаточний варіант книжки «Історія русів» з’явився десь у 20-х роках ХІХ століття. Час написання пам’ятки можна вказати тільки приблизно - останні п’ять років ХУІІІ - перші п’ять років ХІХ ст. Це був період ідеологічної боротьби за українську державність, коли вільнолюбні ідеї линули в Україну із Західної Європи й Північної Америки. Це був час завершення старої літературної традиції в Україні. Завершення традиції козацького літописання і початок нової літератури, утвердження нової літературної мови.

У визначенні проблематики «Історії русів» можна виділити дві основні складові частини. Йдеться про те, що автор відстоював загальнонаціональні інтереси українського народу, а також інтереси вузького кола осіб, до якого належав сам як нащадок козацької старшини. Це - інтереси національної української еліти. Походження слов’ян аргументовано біблійними оповідями про Ноя і його синів. І це не лише данина літописній традиції, що йде від «Повісті минулих літ», а ще й намагання показати давність української історії. Йдеться і про неперервність з давніх-давен історії України - з майже міфічних часів до кінця ХУІІІ ст. Етимологію слова «козак» він виводить від «козар», як і Григорій Грабянка. Автор пише про демократичні тенденції в Україні, шукаючи витоки у виборності керівних посад на Русі і доводить їх до виборного гетьманства.

Змальовуючи державний устрій козацької України, автор дійшов висновку, що більшість проблем у суспільстві викликані внутрішніми чинниками та їх можна було б залагодити власними силами. Хитра ж і підступна колоніальна політика Росії, Туреччини чи Польщі підсилювала ці чинники, провокувала все більше і більше суперечностей в українському державному механізмі, який поступово руйнувався і занепадав. Особливо це видно на виборах козацьких гетьманів після укладення союзу із Москвою. Автор засуджував російський, турецький та польський уряди, які втручалися в демократичні гетьманські вибори. З їдкою іронією написано про звичайних козаків, які дали підкупити себе «подарками» і «могоричами».

Відмінність «Історії русів» від козацьких літописів кінця ХУІІІ ст. полягає в її виразній ідеологічній спрямованості - ідеї автономізму, незалежності, у намаганні провести чітку грань між Україною та іншими державами, зокрема - Росією. Автор постійно нагадує читачеві, що Україна - не провінція і не окраїна іншої держави, яка підлягає чужому уряду. Це незалежна країна, котра живе самостійним і самобутнім життям, хоч і підпадає час од часу під вплив могутніх сусідів - Росії, Польщі, Туреччини. У творі засуджується тиранія. Йдеться про те, що будь-яка тиранія і насильницьке правління нетривалі й недовговічні. Історіограф підкреслює, що не сила, деспотизм і жорстокість, а лагідність і милосердя мусять бути найважливішими чеснотами володаря держави. В «Історії русів» використано легенду про відвідування Петром І Полуботка у фортеці, і що саме такі ідеї щодо володаря передавав Полуботок перед смертю російському цареві. Чужоземне керування державою швидко перетворюється на тиранію, яка є страшнішою, коли йде від іншої країни, від чужого володаря. Полуботок пригадав цареві всі утиски й страждання, яких зазнав український народ від російських напівграмотних чиновників, про тисячі загиблих українців на канальних роботах і в далеких походах.

Отже, боротьба проти чужоземної тиранії, боротьба за правду є священною для пригнобленого народу та його проводу, яким в «Історії русів» виступає козацтво в цілому і козацька верхівка зокрема. Чітко висловлюється у творі з цього приводу Богдан Хмельницький: «Лучше теды и благополезнейшие нам за веру Святую Православную и за целость отчизны на пляцу военном, от оружия бранного полягти, нежели в домах своих яко невестюхам, побиенным быти». Автор виступає проти братовбивчих внутрішніх війн, але оборону вітчизни від нападників вважає священним обов’язком.

В «Історії русів» часто акцентується увага на самостійності України, повній свободі вибору нею власної долі. Підкреслюється, що, приєд­нуючись до Польщі чи Москви, населення України вважало себе повністю рівним і діяло на умовах цілковитої рівноправності.

Центральною фігурою «Історії русів» автор виводить Б. Хмельницького, який «Отечество свое и народ так любил, что покоем своим здоровьем и самою жизнью всегда ему жертвовал без малейшего роптания». Найбільш суперечлива фігура твору - гетьман Іван Мазепа. Автор не хвалить його відверто, але й не пише про нього так негативно, як це робили інші сучасні історики. Відчуваючи амбіційність, кар’єризм гетьмана Мазепи, автор пише про нього як про видатного і далекоглядного політика.

Для автора Меншиков - злий геній України, знаменитий своєю безглуздою жорстокістю і типовим самодурством. Крім того, автор нагадує минуле Меншикова - пиріжника, який був фанатичним ворогом українців, намовляв російського царя проти них. Страта прихильників Мазепи в Лебедині - один з найбільших злочинів Меншикова. Однією з найваж­ливіших проблем в «Історії Русів» є співіснування двох слов’янських народів - російського й українського.

Якщо говорити про поетику твору, то треба зазначити, що автор відійшов від барокової пишності та велемовності, яку ми зустрічаємо в літописах Грабянки чи Величка. В «Історії русів» ми бачимо деякі початки романтичного стилю. Художність твору підсилюється за допомогою вставок з легенд, бувальщин, переказів, символічних образів битви, унії, зрадників, кари і тощо. Початок «Історії русів» витримано в класичному літописному стилі - як і «Повісті минулих літ». Вона починається біблійним оповіданням про перших людей. Родовід русів іде від самого Ноя та його сина Яфета. Автор прагнув показати історію України від давнини до кінця ХУІІІ ст. як безперервний процес розвитку русів (українців). Згадаємо, що з Біблією пов’язане ще одне оповідання - про козацького гетьмана Павла Полуботка, що був в’язнем Петропавлівської фортеці. Легенда говорить, що до вмираючого Полуботка у в’язницю прийшов попрощатися цар Петро І, і гетьман сказав, що не тримає на нього зла, бо скоро постануть обоє перед судом Божим, який Павла з Петром розсудить. Як і у Святому Письмі, Петро і Павло - ідеологи християнства і постійні ідейні противники, що так і не дійшли між собою згоди. В «Історії русів» зафіксована під 1654 р. історична пісня «Да не буде лучче». Є тут і згадка народної пісні «Чайка» Івана Мазепи.

А загалом, щоб довести самобутність української історії, утвердити право українців на свою державу, автор вдавався до політичного трактату, до полемічної публіцистики, історичної оповіді, риторичних промов та обробки фольклорних сюжетів і образів. Ця різножанрова мозаїка і є найхарактернішою рисою індивідуального стилю автора «Історії русів». На його думку, споконвіку існували московці (росіяни) і народ мало­російський (руси, українці). Народ України «вольный и готовый всегда умереть за свою вольность...». Напротивагу українцям «в народе Московском владычествует самое неключимое рабство и невольничество в высочайшей степени...».

Дослідники, зокрема Вал. Шевчук, відносять «Історію русів» до вершинних творів барокового стилю, ставлячи пам’ятку в один ряд з «Енеїдою» І. Котляревського, творами Г. Сковороди та «Воскресенієм мертвих» Г. Кониського. Цей твір мав великий вплив на формування історичного світогляду українців в патріотичному дусі. Впливові «Історії русів» підлягало і з неї черпало теми, сюжети і образи багато письменників. Зокрема, М. Гоголь, І. Срезневський, М. Костомаров, Є. Гребінка,

А. Метлинський, П. Куліш, О. Маркевич. А найбільше - Т. Шевченко, який добре знав «Історію русів», мав її у своїй бібліотеці (1846 р. видання). Поема «Сон» Т. Шевченка є цьому свідченням.