Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.4.1. Походження та еволюція свійських овець

За зоологічною класифікацією, вівці належать до класу ссав­ців, підкласу плацентарних, загону парнокопитних, підзагону жуйних, родини порожнисторогих, підродини вівцекози, роду вів­ці, виду дикі вівці, підвиду свійські вівці. Підродина вівцекози має п’ять родів (кози, тари, нахури, гривасті барани, вівці). Дикі вівці мають два види — гірські барани і товстороги. Гірські бара­ни поділяються на муфлоноподібні та аргалоподібні підвиди, тов­стороги — на азіатські й північноамериканські.

Вівця є однією з перших тварин, яку людина приручила й одомашнила. У навколишній природі було багато диких видів овець, які і тепер поширені в Європі, Азії та Північній Америці. На основі археологічних, антропологічних, зоологічних та морфо­логічних досліджень, порівняльного вивчення багатьох особливо­стей диких і свійських видів багато дослідників (К. Келлер, А. Нерінг, Л. Адамець, П.М. Кулешов, Є.А. Богданов, М.Ф. Іва­нов, С.М. Боголюбський, В.І. Цалкін та ін.) дійшли висновку, що одомашнення овець здійснювалося в різних районах планети — Південній Європі, Передній Азії, Північній Африці, Малій Азії, Середній і Центральній Азії. Існує думка, що людина одомашни­ла 3 види, або раси, диких баранів — муфлонів, аркарів, або урі- алів, архарів, або аргалів, тобто стверджується поліцентризм одо­машнення овець.

Упродовж останнього десятиріччя під час з’ясування питань доместикації овець стали використовувати більш глибокі біологі­чні методи, конкретні дані про генетичну мінливість диких бара­нів і свійських овець.

Одним із стійких генетичних показників видових особливос­тей тварин є хромосомний набір, або каріотип. Нові дані, отри­мані закордонними і вітчизняними вченими (Г. Манна, М. Тал- кер, 1965; І. Шмітт, Б. Улбріх, 1968; С. Налдер, 1971, 1973; М.В. Орлов, 1975), вказують на відмінності хромосомних наборів диких баранів. Теперішні дикі барани мають 4 форми хромосо­мних наборів: 52, 54, 56, 58. Нині досліджено хромосомні набори більш як 20 порід свійських овець (Н.С. Бутарін, 1935; І. Маландер, 1959; Р. Борланд, 1964; А. Брюєр, 19б9; Г. Жан- басов, 1975; І.М. Орлов та ін., 1980, К. Шарипов та ін., 1980) і встановлено, що всі вони без винятку мають 54 хромосоми (табл. 12).

Усі дослідники вказують на повну ідентичність європейських і азіатських муфлонів, на збіг одноплечих і двоплечих хромосом і на те, що людина вперше одомашнила тільки муфлонів Малої Азії та Середземномор’я, тобто європейських і азіатських. На ду­мку вчених, усі різновиди диких баранів (аркари, уріали, снігові барани) не є родоначальниками свійських овець. Вівчарство Азії розвивалося на основі використання вже одомашнених овець, за­везених із Південно-Західної Азії.


Таблиця 1.2. Каріотипи різних видів диких баранів і свійських овець


Такої самої думки нині дотримуються і зоологи-систематики (в останньому виданні «Каталогу ссавців СРСР», Ленінград, 1981, вказано, що предками свійських овець були муфлони).

Відтак районами первинної доместикації диких баранів і роз­витку культурного вівчарства слід вважати Південну Європу, Пе­редню та Малу Азію. Ця думка підтверджується і тим, що культу­рні вівці з однорідним руном були створені у давніх цивілізаціях, місця розміщення яких збігаються з ареалом поширення муфло­нів.

П.М. Кулешов (1925) зазначав, що більш вірогідно, що довго­хвоста вівця була виведена в Сирії, Вірменії і Персії і що всі культурні породи Азії та Європи, в тому числі мериноси цигайсь­кі, походять від сирійської вівці.

Відомий дослідник походження тварин С.М. Боголюбський (1959) писав, що створення предків доцигайських овець відбува­лося в різних місцях Західної Азії, Кавказу, на південь від Арара­ту, у верхів’ях Тигру, Євфрату і далі на південний захід у межах Месопотамії та Західного Ірану.

На деяких розкопках матеріальної культури Давнього Вави­лону, Урарту є зображення овець із довгою хвилястою вовною.

Н.Б. Янковська (1959) на основі досліджень матеріалів асси­рійських колоній III тис. до н.е. відмічає, що серед різних виробів, які поставлялися із різних областей Малої Азії, на другому місці після міді були шерстяні тканини і фарбована вовна.

Все це свідчить, що у давніх овець Малої Азії було однорідне біле руно. Білу благородну вовну мають і нині поширені тут по­роди овець (балхаська в Туреччині та імеретинська в Грузії, білу- джинська, ідубар в Ірані). Безперечно, що предками всіх цих овець були азіатські муфлони. Білий колір вовни більшості міс­цевих овець Малої Азії і Південної Європи, очевидно, можна по­яснити наявністю у муфлонів білих сідлоподібних по боках на загальному рудо-бурому фоні плям волосяного покриву. Мабуть, ця особливість зумовила відмінності в генетиці забарвлення му­флонів та інших диких баранів. Це добре виявляється при між­видовій гібридизації свійських овець з білою вовною і диких ба­ранів.

За даними К. Шарипова та ін. (1980), усі нащадки при гібри­дизації архарів і уріалів з білими матками казахської тонкорун­ної породи мали коричневе забарвлення вовни. Автори дійшли висновку, що, вірогідно, ген забарвлення диких баранів домінує над білим забарвленням вовни свійських овець.

У дослідах М.Ф. Іванова і Т.П. Белехова (1929) із 13 гібридів, отриманих від спарювання європейського муфлона зі свійською мериносовою вівцею, один був зовсім білий, 9 — білі з невелики­ми рудими плямами на ногах, холці і шиї і 3 — темно-бурі. До 5-місячного віку руді плями знебарвилися і гібриди стали зовсім білими. Отже, із 13 гібридів було 10 білих і 3 темно-бурих.

При гібридизації азіатських муфлонів з вівцями в типі кори- дель отримали 4 гібриди, із яких при народженні 3 мали зовсім білий окрас, а в одного були світло-коричневі плями на холці, го­лові та ногах, які потім освітлилися.

Отже, гени пігментації як муфлонів, так і більшості культур­них європейських і малоазійських порід овець є рецесивними сто­совно білого окрасу, а гени архарів, уріалів, середньоазійських і центральноазійських порід домінантні до білого окрасу.

Одомашнені в Передній і Малій Азії вівці поширилися потім у Середній і Центральній Азії. Не виключено, що на перших ета­пах одомашнення тварин і переселення людей, коли на гірських пасовищах було багато диких баранів, а свійські ще мало чим відрізнялися від них, дуже часто дикі барани потрапляли у стада свійських овець, відбувалася гібридизація. Тим самим до генофон­ду свійських овець додавався генофонд архарів або уріалів — так утворювалися нові різновиди тварин. Випадковий характер таких зустрічей і презиготна селекція гамет в напрямі каріотипу свій­ських овець у більшості поколінь не могли привести до змін у хромосомному наборі тварин, проте це впливало на характер спад­ковості деяких ознак і властивостей (розмір і окрас волосяного покриву овець).

Потім умови розведення овець і потреби людини поступово примусили вести відбір за м’ясністю, вовновістю, смушковістю, які в результаті роботи упродовж тисячоліть закріпилися у фенотипі різних порід, але не зачепили хромосомний апарат. Отже, в ре­зультаті одомашнення овець у Малій і Передній Азії на всьому Азійському континенті було створено численні породи жирнохво­стих, курдючних і смушкових порід овець.

Все ж треба зазначити, що поширені в різних регіонах Земної кулі дикі барани дуже мало вивчені біологічною наукою. Всі їх види і раси є безцінним еволюційним даром людства, цілеспря­моване використання якого може багато чого розкрити в домести- каційному і породотворному процесах. Досягнення сучасної біоло­гічної науки дають змогу не тільки збагатити генофонд свійських овець, а й під постійним генетичним та імуногенетичним контро­лем проводити роботу з «конструювання» нових генотипів, ство­рення свійських порід овець з новим числом хромосом. Ці роботи мають незаперечний не тільки теоретичний, а й практичний ін­терес. Велику користь процесові породотворення може дати гено­фонд муфлонів — у тонкорунному і напівтонкорунному вівчарстві всіх континентів, в романівському вівчарстві, генофонд архарів та уріалів — у м’ясо-сальному і смушковому вівчарстві, генофонд снігових і канадських баранів — у вівчарстві Сибіру, Далекого Сходу та Півночі.