Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.4.3. Доместикаційний процес (приручення і одомашнення овець)

Із розвитком племінної роботи у тваринництві дедалі більшого значення набуває пізнання історичних перетворень свійських тварин від часу одомашнення до сучасної еволюції. Процес пере­творення диких тварин на свійських у вівчарстві охоплює при­близно 8 — 10 тис. років. Життя людей первісної общини дородо­вого і родового суспільства протікало у тісному зв’язку з приро­дою. Мисливці добре знали особливості і властивості різних тва­рин. Ці знання поряд із осілістю та зачатками землеробства слу­гували передумовою для одомашнення тварин. Можливо, в пер­шу чергу після собак були одомашнені представники двох родів: вівці і кози (Ovis et Capra).

Про центри одомашнення можна судити тільки по розкопках, оскільки кістки довго зберігаються у землі. Проте знахідки цілих скелетів трапляються зрідка. Знаходять переважно окремі кістки, і точно визначити, кому вони належать — диким чи одомашне­ним тваринам, майже неможливо. Тому час виникнення свійсь­ких овець визначають здебільшого за другорядними ознаками. Разом з тим за допомогою ізотопно-вуглецевого аналізу кісток можна визначити абсолютну їх давність. Досі невідомо, був один чи декілька центрів виникнення вівчарства. За даними археоло­гічних розкопок, одомашнення овець відбулося понад 8 тис. років до н.е. Першими районами їх одомашнення вважаються Мала і Передня Азія, Грузія, Південна Європа, Північна Африка. Одо­машнені в Передній і Малій Азії вівці далі потрапили в Середню і Центральну Азію та інші райони.

Існують наукові гіпотези щодо приручення овець та одомаш­нення їх в Україні (Крим, Причорномор’я, регіони Трипільської культури).

Ознаки доместикації. Свійські вівці відрізняються від своїх диких родичів багатьма ознаками і властивостями. Оскільки одо­машнення усіх тварин відбувалося під впливом людини, то спо­чатку праця й була спрямована на зміну поведінки диких овець і на розмноження їх у неволі. Розвиток овець в домашніх умовах відбувався за принципом випадання кінцевих стадій і збере­ження молодших стадій розвитку, що давало змогу тваринам пристосовуватися до змін умов життя завдяки штучному добору і підбору.

Насамперед змінилася поведінка овець. Вони стали більше підкорятися людині. Про це свідчить групування овець у великі отари, легко керовані людиною, спокійний стан тварин під час стриження та інших дій. Зміну їхньої поведінки можна також по­яснити ослабленням органів чуттів, особливо слуху й зору. Бара­ни стали відрізнятися від маток набагато менше, ніж дикі. Пору­шилася сезонність розмноження.

У тварин деяких порід збільшилася багатоплідність. Вівцема­тки і барани стали більш низьконогими, конституція їх наблизи­лася до ерисомного типу. Кістки свійських овець у різних порід стали широкими. Вовновий покрив диких овець різко ділиться на довгі грубі волокна і підшерсток із дуже тонких волокон. Така вовна непридатна для виготовлення дуже грубих тканин. У про­цесі одомашнення відмінність між грубою остьовою фракцією і підшерстком зменшилась, і лише в деяких порід овець товстий неміцний волос («мертвий волос»), наявний у диких предків, збе­рігся і дотепер.

Порівняння вовнового покриву диких і одомашнених грубо­вовних овець показує, що у шкірі свійських овець зменшуються кількість закладок остьових волокон, вміст серцевинної речовини. Поперечний переріз волокна замість еліпса має форму кола. Пе­рехідні волокна ненабагато змінюються, а пух стає товщим, ніж у диких овець.

До доместикаційних змін овець належить забарвлення вовни. В усіх диких видів і підвидів воно має переважно захисну функ­цію і значною мірою визначається зональним розподілом пігмен­тів в окремих волокнах. Різні породи свійських овець мають різ­номанітне забарвлення, але немає порід, у яких збереглося б за­барвлення диких предків. Проте в каракульських овець, хоч і на іншій основі, ніж у диких тварин, зональність може виявитися.

Доместикаційними ознаками є також різні типи хвостів у овець. У всіх диких форм хвости короткі, худі, а у свійських від початку виникнення вівчарства з’явилися довгі худі хвости. Пе­ретворення короткого хвоста на довгий відбувається у зародках на ранній стадії розвитку при загальній сегментації тіла. У хвос­товій ділянці утворюється не 13, а 20 і більше сегментів, які є на­багато дрібнішими.

Довгі, напівдовгі хвости з жировими відкладеннями (курдю­ками) утворюються наприкінці першого місяця утробного розвит­ку. Утворення їх також пов’язане із сегментацією зародка. У за­родків жирнохвостих овець жироутворювальна тканина розвива­ється одночасно з усіма іншими тканинами хвоста. Локалізація цієї тканини визначає Більш або менш рівномірну товщину жирного хвоста або утворення на ньому однієї-двох подушечок.

Значних змін зазнали роги овець. Водночас деякі раси диких баранів дуже різняться за типом рогів. Свійські ж породи здебі­льшого втратили цю ознаку: в одній породі трапляються комолі матки і барани і рогаті. Таке явище свідчить насамперед про по- ліфілетичне походження багатьох сучасних порід овець, тому пов’язати будь-які породи з відповідними расами вдається рідко. Проте на такий зв’язок все ж вказує будова рогів баранів з остро­ва Соай, які схожі з рогами європейського муфлона. Загадковим залишається збереження спірально закручених рогів у мериносів. їхні роги схожі на роги великих центральноазійських аргалів, однак прямого генетичного зв’язку між ними не виявлено. Чоти- рирогість трапляється у деяких свійських порід баранів, а в диких її немає.

Великих змін, починаючи з утробного розвитку, зазнали внут­рішні органи овець — серце, легені, головний мозок та ін. Очі, легені, нирки і головний мозок внаслідок доместикації дещо зме­ншилися. Так, об’єм мозкової порожнини черепа диких муфлонів коливається від 130 до 170 см3, в середньому становить 140 см3, а у свійських овець — від 110 до 120 см3. Зовнішнім оглядом мозку можна виявити, що в диких овець більші нюхові частки. Можли­во, це зумовлено змінами органів чуттів, які у свійських форм стали ослабленими.

Дія доместикаційних факторів протягом певного часу (поліп­шення умов утримання, інтенсифікація годівлі тощо) разом із за­стосуванням міжпородного схрещування, добору і підбору та від­повідної системи вирощування молодняку зумовили глибокі змі­ни у здатності до росту, розвитку та багатоплідності аборигенних овець, дала змогу створити сучасні породи овець різних напрямів продуктивності.