Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Вовна овець цих порід неоднорідна, складається з пуху, пере­хідного волосу та ості різної товщини. Але може траплятися різна кількість сухого і мертвого волосу. Переважає ость, вона дуже тов­ста, жорстка на дотик. Пуху мало, і він зазвичай короткий. Грубу вовну використовують для виробництва товстої повсті і грубого сукна, килимів, а також різних атрибутів одягу суто національ­них народних традицій (бурки, чуні).

Грубововних овець розводять переважно в несприятливих або навіть екстремальних умовах: у гірських районах, зоні пустель, напівпустель і на посушливих степових територіях, в холодних північних районах, інколи навіть у місцях, практично недоступ­них для інших тварин. Причому в цих умовах грубововні вівці не просто існують як «елемент фауни», а дають потрібну людині про­дукцію: грубу вовну, м’ясо, жир, молоко, шубні овчини та смушки. Потреба господарства у цій продукції велика і продовжує зро­стати.

Грубововні вівці за напрямом продуктивності поділяються на смушкові, шубні, м’ясо-сальні, м’ясо-вовново-молочні, м’ясо- вовнові та молочні. Кожна група включає певну кількість порід.

Смушкові породи овець. Головна продукція таких овець — смушки, тобто шкурки новонароджених телят у перші дні (2 — 3, іноді до 7) після народження, які мають волосяний покрив у ви­гляді завитків. Такі шкурки одержують від ягнят спеціалізованих порід: каракульської, сокільської, решетилівської, малич, чушка. Оскільки за поголів’ям та якістю завитків каракульські вівці знач­но переважають решту порід, усі смушки часто називають кара­кулем. Проте в торговельній практиці це «не проходить». Тут різ­ницю між каракулем і смушком «не забувають» і виражають її в грошовій формі. Проте в професійному розумінні смушок — більш загальне поняття, ніж каракуль. Спеціалісти розрізняють смуш­кову продуктивність овець. Каракуль — це смушок у «майстерно­му» виконанні. Тому не випадково його оцінюють за тими самими ознаками, що й смушок.

Каракульська порода (рис. 2.25). Створена народами Ме­жиріччя й півдня басейну річок Сирдар’ї та Амудар’ї (в сучасних Узбекистані і Туркменистані). Це давня культурна порода. Три­валий час вважали, що вона має арабське походження, поки гли­бокі наукові дослідження й докладне вивчення письмових історич-

б


них матеріалів не внесли деяку ясність. Особливо треба відмітити «Книгу шляхів і країн» (978 р.) відомого арабського мандрівника Ібн Хаукаля. У ній ідеться про шкурки овець дивовижної краси й цінності, які трапляються тільки в Туркестані і Хорезмі (сучасний Узбекистан та суміжні території). Слово «каракуль» у перекладі з тюркської означає «чорна троянда». У господарському розумін­ні — це «чорне золото» виробничої культури вівчарства.

Каракульські вівці мають міцну конституцію, добре розвине­ний міцний скелет, розвинені роги і довгий жирний хвіст Я-по- дібної форми. Дуже витривалі, можуть здійснювати довгі перехо­ди в пошуках корму. Головна продукція каракульських овець — смушки, але вони дають також вовну, м’ясо, молоко й овчину.

Вівці невеликі: жива маса баранів 65 — 80, маток 48 — 50 кг. Ягнята народжуються масою 4 — 4,5 кг. Настриг вовни від баранів 3,5, від маток 2 — 2,8 кг. Оскільки ягнят забивають у ранньому віці, то каракульських маток доять, отримуючи по 20 — 40 кг мо­лока за лактацію від кожної. Плодючість низька — 92 — 107 ягнят на 100 маток.

Каракульська порода має кілька внутрішньопородних типів, які різняться конституціонально-продуктивними властивостями та кольором смушків. Є три типи конституції каракульських овець — міцний, ніжний і грубий.

Міцний тип найбільш бажаний. Вівці цього типу мають міц­ний скелет, тонку щільну еластичну шкіру, високу жит­тєздатність. Шкурки ягнят мають щільний завиток, добру шовко­вистість і бажаний блиск. Вовна густа. Основну її масу становить пух і перехідний волос. Настриги неоднорідної вовни високі.

Серед овець ніжного типу розрізняють два підтипи — крик і назих. Вівці типу крик мають перерозвинену, ослаблену консти­туцію, знижену життєздатність. Смушки у них невеликі за розмі­ром, з рідким волосом. Завитки дрібні, малоцінні. Настриги вовни низькі. Тварини вибагливі до умов годівлі й утримання. Вівці типу назих мають міцний скелет, тонку шкіру, дають дрібноза- виткові смушки високої якості. І хоч вівці цього типу за витрива­лістю, рівнем продуктивності поступаються міцному типу, якість продукції у них висока.

Вівці грубого типу (акгуль) мають розвинений грубий скелет, товсту пухку шкіру. Смушки у них великі за розміром з великим пухким завитком. Якість їх низька. Вовна складається з грубої ості і невеликої кількості дуже тонкого і короткого пуху. Вівці ви­тривалі, але низькопродуктивні.

За кольором каракульські вівці бувають чорні, сірі, сур та ін­ші. Найбільш цінним кольором є сур.

Найкращі отари овець каракульської породи на племзаводах «Каракум», «Мубарек», ім. Ю. Гагаріна Узбекистану; «Сараджа», «Равнина» Туркменистану; «Кизилкум», «Задарьинский» Казах­стану; «Кабадиан» Таджикистану.

Асканійський породний тип багатоплідних каракуль­ських овець (рис. 2.26). Академік М.Ф. Іванов приділяв велику увагу питанням підвищення багатоплідності каракульських овець. Ще в 1932 р. він запропонував підвищити їх багатоплід­ність схрещуванням з баранами багатоплідної романівської поро­ди. У результаті тривалої цілеспрямованої роботи в Інституті тва­ринництва степових районів «Асканія-Нова» за методикою ака­деміка М.Ф. Іванова відтворювальним схрещуванням овець ка­ракульської та багатоплідної романівської порід створений І.Л. Перегоном і Р.А. Глубочанською, а в 1971 р. затверджений унікальний внутрішньопородний тип каракульської породи, який збагатив її важливою біологічною властивістю — підвищеною природною багатоплідністю з бажаними смушковими якостями.

Рис. 2.26. Баран асканійського породного типу багатоплідних каракульських овець


Вівці асканійського породного типу чорного забарвлення, ха­рактеризуються підвищеною багатоплідністю — 167 — 204 на 100 маток, досить високими смушковими якостями, міцною конститу­цією, великою живою масою (барани-плідники 85 — 98, вівцемат­ки 57 — 63 кг), доброю пристосованістю до умов півдня України і виходом смушків І сорту 89 — 93 %.

Для смушків від багатоплідних ягнят характерні великі роз­міри (одинаків — 1748 см2, двієнь — 1623 см2, трієнь — 1380 см2), легкість міздрі і вкорочений волос, середні за шириною і довгі валькуваті завитки, шовковистий і блискучий волосяний покрив та відповідність вимогам стандарту на чистопородний каракуль.

За екстер’єром і конституцією асканійські багатоплідні кара­кульські вівці схожі на чистопородних каракульських. У них дов­гастий грушоподібний тулуб, подовжена, дещо горбоноса голова, великі, звислі вуха, міцні, тонкі ноги. У більшості баранів спіра­леподібні роги. Вівцематки переважно комолі. Вовна у них груба, неоднорідна, косичної будови. Настриг немитої вовни у вівцема­ток 2,5 - 3, у баранів 4,5 - 5 кг.

Висока молочність вівцематок (83 — 96 кг із вмістом жиру 6 — 8 %) у підсисний період дає змогу вигодовувати по двоє ягнят із серед­ньою живою масою до відлучення 25 — 28 кг.

М’ясна продуктивність ягнят при відлученні досить висока, що свідчить про їхню високу м’ясність — 3,3 кг.

Використання баранів цього типу для парування з чистопород­ними каракульськими матками підвищує багатоплідність у пер­шому поколінні на 18,9 % (з 100 до 118,9 %), у другому — на 11,1% (118,9 до 130 %) при збереженні високих якостей смушка.

Провідні господарства — племзавод «Маркеєве» Херсонської та племрепродуктор ім. Благоєва Одеської області. Області району­вання: Одеська, Чернівецька, частково Полтавська та Херсонська.

Отже, асканійський породний тип багатоплідних каракульсь­ких овець характеризується високими племінними і продуктив­ними якостями, і його доцільно використовувати для поліпшення схрещуванням із каракульськими і сокільськими вівцематками місцевих популяцій. Поліпшення багатоплідного типу проводить­ся під керівництвом М.М. Туринського («Асканія-Нова»). Ведуться роботи із створення стада овець із сірими смушками.

Сокільська порода (рис. 2.27). Це одна із найдавніших куль­турних порід овець, яких розводять винятково в Україні. Свою назву дістала від села Сокілка Кобилянського району Полтавсь­кої області, яке на початку XV ст. було великим торговим центром. Створена ця порода на Полтавщині у процесі тривалої селекції з можливим використанням овець каракульської породи та кримських маличів.

Це грубововні довгохудохвості вівці смушково-молочного виро­бничого напряму. За забарвленням вони мають сіру або чорну грубу, косичної будови вовну. Барани рогаті, матки переважно комолі. Тварини середнього розміру, енергійні, з міцним копит­ним рогом і високими адаптивними здатностями. Особливо ціну­ються за високоякісні смушки голубого та сталевого кольору з гу­стим і блискучим повнозавитим волосом. Вони дають 60 % сірих і 40 % чорних смушків.

Домінантний ген широзі (сірий колір) у гомозиготному стані призводить до хронічної тимпанії і загибелі ягнят у 3 — 4-місячному віці, якщо їх не використовувати для одержання смушків у віці 1 — 3 доби після народження. Для запобігання хронічній тим- панії вдосконалюють систему ранньої діагностики альбіноїдів та практикують гетерогенну систему розведення сірих і чорних смуш­кових овець. Жива маса баранів-плідників становить 60 — 65 кг, вівцематок 43 — 47 кг, баранчиків при народженні 4,0, ярочок 3,5 кг. Довжина косиць 15 — 25 см. Маток після забою ягнят доять протягом 3 — 4 міс і отримують 50 — 60 кг товарного молока із вмі­стом жиру 7,5 — 8,0 %, яке використовують для виготовлення бринзи. Плодючість 125 — 140 ягнят на 100 маток. Вихід смушків першого сорту 50 - 80 %.

б


Найцінніший генофонд овець сокільської породи на племзаво- ді «Здобуток» і у двох племрепродукторах — приватному сільсько­господарському підприємстві «Іскра» Кобилянського району Пол­тавської та в дослідному господарстві «Чувиріне» Інституту тва­ринництва УААН Вовчанського району Харківської областей, яким надано відповідний статус племінного господарства. Науко­ве забезпечення здійснюють учені ІТ УААН під керівництвом ка­ндидата сільськогосподарських наук І. А. Помітуна.