Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.6. Оцінювання ознак бонітування овець

Комплексний рівень вовнової, смушкової, овчинної і м’ясної продуктивності за якісними і кількісними показниками овець усіх порід і виробничих напрямів оцінюють при бонітуванні за окремими ознаками. Загальна система оцінювання різноманітно­сті тварин за ступенем розвитку показників продуктивності за змістом є досить уніфікованою, селекційно спрямованою і здійс­нюється вимірюванням ознак в абсолютних і відносних вели­чинах.

Складчастість шкіри. Це опосередкована ознака немитої і чистої вовни, що формується внаслідок зовнішнього впливу на шкіру тварин. Насамперед вона є специфічною ознакою тонкору­нних овець. Тварини інших виробничих напрямів вівчарства та­кож мають певні запаси шкіри, проте це не виявляється у вигляді її складок і потребі оцінювати ці складки під час бонітування. У тонкорунних овець можуть бути складки на шиї і тулубі. Складка уздовж горла називається бурдою. Звідси назва овець — бурдисті (складчасті). Нижня складка спереду біля грудної кістки назива­ється фартухом, а інші складки визначають як складки на шиї (одна, дві, півтори). Складки на тулубі видно тільки в обстриже­них тварин, ягнят при народженні і в овець віком 1 — 2 міс. Якщо вівці мають повний річний вовновий покрив, то наявні складки можна помітити тільки на шиї. З віком розмір складок у тварин дещо збільшується.

Під час бонітування складчастість шкіри овець визначають за трьома градаціями: С— (малоскладчасті або недостатньо складча­сті), С (нормальноскладчасті), С+ (багатоскладчасті). У тонкорун­них овець вовнового виробничого напряму складчастість шкіри найбільша, у вовново-м’ясних дещо менша і зовсім незначна у м’ясо-вовнових. У такій самій послідовності зростає при боніту­ванні овець відносність оцінки різноманітності тварин за склад­частістю шкіри. Наприклад, при бонітуванні овець м’ясо-вовнової породи прекос оцінка С+ не означає, що тварина має велику складчастість шкіри, а лише свідчить про деяку її відмінність від середньої частоти тварин за цією ознакою; щодо вовново-м’ясних, а тим більше вовнових тонкорунних овець означає, що тварина справді має велику складчастість шкіри в абсолютній формі і цей її показник позитивно відрізняється від середнього.

Бажана складчастість тварин (С) визначена щодо кожного з трьох виробничих напрямів тонкорунного вівчарства. Це така складчастість, яка дає змогу поєднувати необхідні ступені роз­витку вовнової і м’ясної продуктивності овець. В абсолютному вигляді для тонкорунних овець вовнового і вовново-м’ясного ви­робничих напрямів бажана дрібна і щільна зморшкуватість шкіри й тулуба і відносно велика — на шиї. Підвищена або ве­лика складчастість шкіри (С+) створює ускладнення відносно бажаного розвитку показників м’ясної продуктивності тварин. Це відхилення до щільного типу конституції овець. Надмірна складчастість шкіри небажана. Такою вона є в овець типу не- гретті. Особливо небажані великі складки на тулубі овець («гар­мошка»). Вовна у таких тварин дуже коротка й жиропітна, на складках часто спостерігається невирівняність волокон за тони­ною. Таких овець важко стригти (вони буквально «червоні» від порізів після стриження), руно у них ніколи не буває цілим. Ці тварини невеликі, тугорослі, з поганими м’ясними формами. Знижена складчастість шкіри (С-) не сприяє досягненню бажа­них показників вовнової продуктивності. Це відхилення до рих­лого типу конституції. Може зменшуватись густота вовнового покриву, погіршуватись оброслість тварин, втрачатись нормаль­ний характер звивистості вовни.

У цілому складчастість шкіри має чіткий типологічний харак­тер, що ґрунтується на стійких закономірностях співвідносної мін­ливості ознак. У практиці тонкорунного вівчарства багатосклад- частих овець як бажаний варіант широко не використовують. У генофонді популяцій треба мати лише незначну кількість їх для збереження і використання спадкових задатків значної складчас­тості шкіри овець для селекційних цілей. Чіткої однозначності щодо нормальноскладчастих і малоскладчастих овець немає. Вва­жається, що зменшення складчастості шкіри забезпечує кращий розвиток м’ясної продуктивності тварин, а за нормальної склад­частості оптимально поєднується м’ясна і вовнова продуктивність. Проте це не виникає само собою, а є лише принципово можливим на основі закономірностей співвідносної мінливості, яку можна використати у селекції. В сучасному мериносовому вівчарстві майже усіх виробничих напрямів поширюються тварини (особли­во вівцематки) з дуже незначною складчастістю шкіри. Причому втрата складчастості шкіри, що негативно позначається на обсягу настригу вовни, не компенсується кращим розвитком м’ясної про­дуктивності овець. Навіть за наявності компенсації тонкорунні вівці не повинні втрачати таку специфічну особливість, як склад­частість шкіри. Це надбання тисячоліть доместикації та селекції овець і невід’ємна складова настригу вовни та досконалості будо­ви руна мериносів.

Густота вовни. Це кількість вовнинок на одиницю площі шкі­ри овець (на одному квадратному сантиметрі або міліметрі), її ви­значають за допомогою лабораторних досліджень (застосовують біопсію шкіри, гістологічні методи, «вилки» для взяття зразків вовни і вагово-підрахунковий метод). Найбільшу густоту вовни мають тонкорунні вівці (5 — 7 тис. вовнинок і більше на 1 см2 шкі­ри), а найменшу — грубововні (2 — 1,5 тис. і менше). Проте у ви­робничих умовах використати лабораторні методи практично не­можливо. Тільки після бонітування у кращих тварин визначають кількість волокон на 1 см2 шкіри, що дає змогу більш ефективно оцінювати їх за густотою вовни.

При бонітуванні густоту вовни визначають за щільністю руна (на дотик, за шириною безвовнової смуги, за «шириною шва» при розкритті руна). Особливу увагу звертають на неблагополучні ча­стини тулуба за густотою вовни: черево, лікоть і лопатку, пах і зону голодної ямки, низ боку.

Щільність руна залежить від густоти вовнинок на 1 см2 шкіри, тонини волокон, складчастості шкіри і довжини вовни. За одна­кової густоти вовни щільність руна більша там, де волокна товщі, складчастість більша і вовна коротша. Звідси узагальнення для бонітера: вівця справді має велику кількість волокон на 1 см2 шкіри, якщо руно дуже щільне, вовна дуже тонка і довга, а шкіра у тварини помірноскладчаста або навіть малоскладчаста.

За густотою вовни бонітують овець усіх виробничих напрямів вівчарства. У виробничих умовах оцінка різноманітності тварин за щільністю руна також однакова і має не абсолютний, а віднос­ний селекційний характер. Щільність руна, що трапляється най­частіше у конкретної групи овець при бонітуванні, вважають се­реднім показником і позначають літерою М (маса). Порівнянням із цією умовною середньою щільністю руна визначають більш гус­тововних (М+ та ММ) і рідкововних (М— та МП) овець. Не можна визначати, наприклад, нормальну густоту вовни майже для всьо­го пробонітованого поголів’я овець або, навпаки, будучи дуже су­ворим бонітером, віднести майже все поголів’я тварин до групи рідкововних лише тому, що існують більш густововні вівці, без­відносно до конкретного стада. Параметри нормального поділу частот варіаційного ряду становлять біологічну основу визначен­ня необхідної кількості тварин у межах кожної з трьох градацій їх за щільністю руна. Із середньою щільністю його має бути 60 — 70 % пробонітованого молодняку (симетричні межі одного стан­дартного відхилення ±34,13 %) і більш густововних — близько 15,2 % (перевищення більше одного стандартного відхилення 15,67 %), більш рідкововних — 15 — 20 % (зниження більше одно­го стандартного відхилення 15,87 %). Ці показники мають бути відносно стабільними, їх слід використовувати для контролю оцін­ки овець за щільністю руна під час бонітування. Звичайно, се­редня абсолютна густота вовни змінюватиметься із покоління в покоління. В цьому і полягає завдання селекції на рівні популя­ції в цілому. Щоб забезпечити цей прогрес, тварини у межах по­колінь повинні мати селекційне обґрунтовану відносну оцінку щільності руна.

Довжина вовни. Це показник інтенсивності росту вовни в он­тогенезі овець протягом певного виробничого періоду, переважно протягом року. Нормативні показники бонітування овець за цією ознакою розраховані на 12-місячний ріст вовни. Якщо на час бо­нітування вовна має дещо більший чи менший період росту, то при визначенні класу тварин вносять відповідні корективи. За довжиною вовни бонітують овець усіх напрямів продуктивності. Вимірюють довжину штапелю і косиці на правому боці за лопат­кою з точністю до 0,5 см. Руно розкривають так, щоб було добре видно пучки вовни від основи до верхівки, а не просто вставляють лінійку у вовновий покрив. Штапель має один вимір, а косиця — два, які записують у вигляді дробу: у чисельнику — загальну довжину косиці, у знаменнику — довжину пухового ярусу (під­шерстя).

Вовновий покрив овець може мати значну топографічну неви- рівняність за довжиною пучків елементарних волокон. Чим мен­ше генетичне поліпшення стада за цим показником, тим більше відмінностей за довжиною вовни на різних частинах тулуба тва­рин. Топографічна невирівняність руна за довжиною пучків во­локон контролюється тільки спадковістю. Тому для селекційних цілей враховують індивідуальну різноманітність овець за топо­графічними особливостями довжини вовни. Лінійні виміри пуч­ків волокон здійснюють на боці за лопаткою, на спині і череві і записують відповідно три цифри: 12,5 — 9,0 — 8,5 см або 12,5 — 9,0/8,5 см. Хоч і фіксують три показники, бонітер оцінює довжину вовни на кожній ділянці тулуба тварини і забезпечує відбір кращих овець для поповнення основного стада.

Звивистість вовни. У процесі бонітування оцінюють розмір, форму і загальний характер звивистості штапелю. Косиці мають лише деяку хвилястість, а не звивистість. Розмір і форма звивин пов’язані з тониною волокон, а однотипність і чіткість звивистості вздовж штапелю свідчать про досконалість і синхронність вовно- творних процесів у шкірі овець. Це найважливіша ознака благо­родства вовни. Найкращу звивистість волокон мають мериноси і кросбреди.

Різноманітність овець за характером звивистості вовни оціню­ють за такими градаціями: надзвичайно однотипна і звивистість чітка по всій довжині штапелю (ЗЧ), типова за формою і помітно виражена по довжині штапелю (З), малопомітна, майже відсутні звивистість плоскої і гладенької форми (З—), висока і стиснута, близька за формою до маркітної (М+). Порочна звивистість (мар- кіт, нитка) при занадто короткій і рідкій вовні часто буває на та­ких частинах тулуба вівці: череві, лікті і лопатці, в паху і зоні го­лодної ямки, низі боку. Це основні місця контролю недоліків гус­тоти і звивистості вовни. Добре виражену звивистість іноді відмі­чають, підкреслюючи знизу літери цієї ознаки.

За підвищеної капілярної вологості і великої знежиреності та вимитості штапелю виникають ускладнення з оцінюванням зви­вистості. Тому тварин з вологою вовною не слід бонітувати. На вимитому штапелі ближче до шкіри можна виявити нормальну ділянку і визначити у разі потреби характер звивистості вовни. Розмір звивин (великі, середні, дрібні) завжди враховують у сис­темі якісного оцінювання вовнового покриву овець, а за нормати­вними вимогами цю особливість не фіксують у бонітувальному ключі. Проте в роботі з мериносами завжди роблять винятки для великої звивистості (ЗВ), тому що поєднання невеликого діаметра вовнових волокон з відносно крупною звивистістю — це незвичне явище у вівчарстві і спостерігається певною мірою лише в австра­лійських тонкорунних овець — найкращих мериносів у світі.

Тонина і вирівняність вовни за тониною. Тонину однорід­ної вовни тонкорунних і напівтонкорунних овець визначають за якісними показниками, а неоднорідну напівгрубововних і грубо­вовних — за сортами. Набуває поширення також система органо­лептичного (експертного) оцінювання товщини волокон в мікро­метрах. Для бонітера воно є найбільш делікатним і вимогливим. Тут лише незначною мірою зберігається відносний характер оці­нки, і то в суворо визначених межах. Тонину вовни треба визна­чати в абсолютних величинах і досить точно. Звичайно це можна зробити лише в лабораторії, а не у виробничих умовах бонітуван­ня овець. Проте в лабораторії товщину волокон вовни може вимі­ряти і школяр, а під час бонітування це не просто зробити навіть досвідченому фахівцеві.

Візуальний (окомірний) метод оцінки тонини переважає у практичній «лабораторії» селекції овець. Він ґрунтується на влас­ному досвіді спеціаліста, досвіді безпосереднього встановлення оцінки і знаннях об’єктивних ознак тонини вовни. На перший погляд, може здатися дивним, що безліч особистостей у різних країнах світу протягом століть працювали суб’єктивно, а створили уніфіковані та об’єктивно досконалі типи вовнового покриву овець. Справа в тому, що під час бонітування органолептично враховують багато особливостей вовни, пов’язаних із товщиною волокон. Кожну з них оцінюють суб’єктивно із наближеною точні­стю. Проте поєднання багатьох різнобічних і не дуже точних ме­тодів роблять експертну оцінку об’єктивною і точною Звичайно, бонітер повинен знати і розрізняти багато особливостей вовни, пов’язаних із товщиною волокон.

При зменшенні товщини волокон звивини за розміром набли­жуються до дрібних, форма їх — до стиснутої і нем’ясної, може збільшуватись жиропітність і зменшуватись густота вовни, шкіра і скелет стають тонкими, погіршується оброслість тулуба, зростає небажана оброслість голови і ніг короткою і рідкою вовною, ли­цьова частина голови значно звужена, роги можуть бути слабко розвиненими або дуже зближеними і стискувати щелепи аж до пошкодження шкіри і утворення ран. При збільшенні товщини волокон звивини за розміром наближаються до великих, форма їх — до розтягнутої і прямої, може зменшуватись жиропітність і зростати вимитість та «ватність» вовни, потовщується шкіра і ске­лет, може зменшуватись оброслість голови і ніг, лицьова частина голови випукла, роги широко розставлені з грубими насічками і слабко спіралізовані.

Відмінності за тониною волокон в овець з неоднорідною вов­ною позначаються на особливостях косиці: частці пухового ярусу, перевищенні ості на пуховим ярусом, хвилястості пучка вовни, вмісті грубої ості, сухого і мертвого волосу в косиці. Це важливі побічні ефекти, які слід враховувати при бонітуванні овець, але органолептично тонину вовни визначають в кінцевому підсумку окомірно і на дотик. Тут вирішальне значення має власний досвід бонітера, якого він досягає і який удосконалює у процесі тривалої копіткої роботи.

Вирівняність вовни за тониною — не менш важлива селекцій­на ознака, ніж сама тонина. Вовновий покрив овець не може бути досконалим без певної вирівняності волокон затониною. Значна відмінність волокон за тониною небажана навіть для грубововних овець. Високий світовий рівень якісних показників вовнової про­дуктивності тонкорунних і напівтонкорунних овець визначає без­доганна вирівняність волокон за тониною. Особливо це стосується мериносів і кросбредів. Невирівняність вовни за тониною — це одна з найважливіших об’єктивних підстав для визнання овець помісними, тим більше, що ця ознака залежить від спадкових особливостей тварин. Тонина вовни сама по собі значно змінюєть­ся під впливом годівлі овець. За несприятливих умов виникає «голодна тонина». Але при цьому не змінюється вирівняність во­локон за тониною. Поширення цього недоліку в стаді пов’язане тільки з упущеннями селекції. Тому ступінь вирівняності вовни за тониною слід ретельно оцінювати і відмічати при бонітуванні овець.

Розрізняють невирівняність вовни за тониною у штапелі (ло­кальну) і в руні (топографічну). Невирівняність у руні встанов­люють порівнянням тонини вовни на всіх топографічних части­нах тулуба тварин. Нормативно для овець з однорідною вовною визначено дві такі частини — бік і стегно, а з неоднорідною — три (бік, лопатка, стегно). Це зумовлено тим, що основне місце боніту­вання — бік за лопаткою, а невирівняність за тониною найчасті­ше трапляється на задній третині тулуба. Особливо небезпечні щодо цього нижня частина стегна і хвіст. У тонкорунних овець невирівняність вовни можна спостерігати на складках, особливо у баранів-плідників з тониною вовни нижче 60-ї якості. У грубовов­них овець можливі гірше співвідношення і більша тонина еле­ментарних волокон на лопатці. В овець з однорідною вовною не­вирівняність буває на лобі і загривку (чубок), крижах, холці. Як­що невирявнінсть руна за тониною дуже велика, то овець браку­ють, а якщо помірна, то відносять до ІІ класу. В інших випадках, за незначних топографічних відмінностей руна за тониною воло­кон, оцінюють невирівняність вовни відповідно до встановлених градацій: вирівняна (В) — різниця за тониною волокон на боці і стегнах не перевищує одну якість (від 2 до 4 мкм) у тонкорунних і напівтонкорунних або один сорт у напівгрубововних і грубовов­них овець; невирівняна (В—) — топографічна відмінність за тони­ною перевищує одну якість (4 мкм) для однорідної або один сорт для неоднорідної вовни; дуже вирівняна (В+) — різниця за тони­ною на боці і стегні у межах однієї якості (менш як 2 мкм) у тон­корунних і напівтонкорунних або одного сорту у напівгрубовов- них і грубововних овець.

Невирівняність у штапелі — це відмінність за тониною воло­кон у межах пучка однорідної вовни. Помітно товщі й тонші вов- нинки можуть бути поряд, а не на різних частинах тулуба овець. Близьке розміщення відмінних за товщиною волокон і стійкість кореляції тонини з іншими ознаками вовнової продуктивності овець позначаються на особливостях будови штапелю і руна в ці­лому. Насамперед товщі волокна мають більшу довжину і круп­ніші звивини, а тонші — меншу довжину і дрібніші звивини. То­му внутрішній штапель при значній вирівняності волокон за то­ниною втрачає чіткість звивистості.

Відмінність вовнинок за довжиною свідчить про різну швид­кість росту волокон у процесі онтогенетичного і виробничого фо­рмування вовнової продуктивності овець. Довші (товщі) вовнин- ки ростуть швидше порівняно з короткими (тоншими). Повіль­ний ріст коротких волокон у відносно щільному штапелі створює певні перешкоди для руху довгих волокон з більшою швидкістю росту. Це спричинює переплетення волокон. Чим більша від­мінність вовнинок за швидкістю росту, тим вищий ступінь пере­плетення. Товщі волокна з більшою швидкістю росту (довші), які зумовлюють переплетення вовни в штапелі, називають «волок- нами-перебіжчиками». Коли розкривають руно, то «перебіжчи­ки» видно між внутрішніми зонами штапелю — вони перетина­ють розкритий простір руна. Звідси і назва «перебіжчики» — «перебігають», тягнуться з одного пучка до іншого при розкри­ванні рун, а не залишаються у межах конкретного штапелю. Чим більше «перебіжчиків», тим гірше вирівняна вовна за тони­ною волокон у штапелі. Якщо вирівняність її висока, то при роз­криванні руна вовна має акуратний (чистий) «розріз» до самої шкірки, штапель «ріжеться» як вершкове масло, волокон- «перебіжчиків» практично немає.

Невирівняність вовни за тониною волокон у штапелі познача­ється на особливостях будови руна. Ці особливості зумовлені тим, що товщі волокна мають більшу довжину, ніж тонші. При значній невирівняності за тониною товщі волокна можуть вихо­дити за межі верхівки штапелю і утворювати своєрідний верхній ярус вовнового покриву тонкорунних і напівтонкорунних овець. Цей ярус нагадує прозору «вуаль» над поверхнею руна у вигляді «паморозі» чи легкої «засніженості» вовнового покриву овець одиничними верхівками щодо товщих і довших волокон. Найча­стіше такий «сніжок» можна спостерігати на крижах, попереку, спині та інших частинах тулуба тварин. Не слід плутати це явище з явищем знежирення вовни і суцільним змиканням вер­хівок знежирених волокон у цих топографічних зонах руна. Як­що невирівняність за тониною не дуже велика, то над поверхнею руна не утворюється додатковий ярус, а змінюється лише струк­тура штапелю. Він стає загостреним, оскільки верхівки пучка досягають довші і товщі волокна (не плутати з явищем загостре­ної форми штапелю у молодняку овець до першого стриження, яке пов’язане з онтогенетичним механізмом закладання і реалі­зації волосяних фолікулів у шкірі тварин, а не зі ступенем ви­рівняності волокон за тониною).

У цілому стало загальновизнаним, що специфіка вирівняності вовни за тониною волокон у штапелі і в руні має різну селекційну оцінку. Звичайно, будь-яка невирівняність вовни затониною не­бажана. Проте топографічні недоліки можна певною мірою ви­правити шляхом розриву рун під час класирування і сортування вовни. Невирівняність у штапелі такій операції не піддається. Це досить істотна вада вовни для тонкорунних і напівтонкорунних овець, особливо мериносів і кросбредів. Тому за дуже великої не- вирівняності вовни за тониною волокон у штапелі овець браку­ють, навіть якщо решта показників продуктивності відповідає породним вимогам. За значного поширення цього недоліку від­мінних за кількісними показниками продуктивності овець відно­сять до II класу. Деяка невирівняність вовни за тониною у шта­пелі все-таки допускається в овець І класу, яку оцінюють за та­кими градаціями: відмінно вирівняна (В+), без волокон-«перебіж- чиків»; вирівняна (В) — трапляються одиничні волокна-«перебіж- чики»; невирівняна (В—) — з підвищеною кількістю волокон- «перебіжчиків»; значна невирівняність (ЗН) — над штапелем де­що виступають товщі волокна.

В овець з неоднорідною вовною встановлюють наявність і сту­пінь поширених сухих (СВ) і мертвих (MB) волокон. Ефектив­ність оцінювання вирівняності вовни за тониною у штапелі значно підвищується при комплексному врахуванні ознак, пов’язаних з цим явищем: загостреності штапелю, характеру звивистості вовни, кількості волокон-«перебіжчиків», наявності на поверхні руна легкого ярусу з верхівок довших волокон вов­ни. Все це важливі, але побічні ознаки, тому бонітер мусить без­посередньо оцінити різноманітність вовни за товарною якістю у штапелі. Бувають ускладнення, коли вовновий покрив занадто знежирений і сухий, з підвищеною вільною вологою, наявністю значних мінеральних і органічних забруднень. Та за будь-яких умов треба знаходити, розкривати і визначати товщину волокон, підозрілих загострень верхівки штапелю; частково вибрати і де­тально оцінити склад і тонину волокон, що утворюють «сніжний» ярус над поверхнею руна тонкорунних і напівтонкорунних овець; у просторі розкритого руна набрати волокон-«перебіж- чиків» і встановити відмінність їх за тониною від решти вовни- нок у штапелі. Треба брати найбільш характерні зразки вовни для лабораторних досліджень і порівнювати з результатами ві­зуальної оцінки для систематичного вдосконалення практичного досвіду бонітування овець за тониною та вирівняністю вовни за товщиною волокон у штапелі і в руні.

Жиропіт вовни: кількість і колір. Бажано, щоб кількість жиропоту у вівці була оптимальною, адже він захищає натураль­ні властивості волокон від несприятливої дії зовнішнього середо­вища. Якщо його мало або якість його низька, то вовна стає зне­жиреною і сухою, «ватною», з глибоким проникненням мінераль­них домішок у руно та зниженими фізико-механічними і техноло­гічними властивостями волокон. За надмірної кількості жиру («смолки») вовна має підвищену вологість, більше затримує бруд, частіше стає пожовтілою, на утворення вовнового жиру потрібні значні витрати кормів.

Під час бонітування оптимальну кількість жиропоту (Ж) ви­значають за оцінкою загального стану вовнового покриву овець, зокрема, за глибиною проникнення бруду в руно та сухістю верх­ньої зони пучків волокон. Ці вади мають бути незначними. Оці­нювання різноманітності овець за кількістю жиропоту має від­носну (селекційну) спрямованість. Недостатня жиропітність (Ж—) вважається значним відхиленням від середнього рівня жиропіт- ності тварин у групі. Сухість вовни спостерігається переважно у верхній частині тулуба овець (шия, холка, спина, поперек, крижі). Чим ширша і глибша ця смуга знежиреної вовни і чим більше вона опускається донизу на бічну частину тулуба, тим менша жи- ропітність руна. Підвищену жиропітність (Ж+) виявляють окомір­но і на дотик (велика кількість жиру і поту, щільне злипання вов- нинок у пучках волокон, поверхня вовнового покриву смолиста, темнувата, менша пухнастість і значна ватність, відчувається прохолода на поверхні руна внаслідок випаровування вологи, яку в підвищеній кількості утримує вовновий жир). «Смолка» у вовно­вому покриві «стікає» вниз, у нижній частині руна вовна менш знежирена і вимита, тому збільшення кількості жиру у вовні спо­стерігається з нижньої частини тулуба овець до верхньої. Чим вище піднімається «смолка» до верхньої лінії тулуба, тим більше жиропоту у вовновому покриві овець.

Різноманітність овець за кольором жиропоту визначають за такими градаціями: білий (Жб), світлий (Жс), кремовий (Жк) і жовтий (Жж). Колір жиропоту може бути неоднаковим на різних топографічних зонах руна і вздовж штапелю чи косиці. Для селек­ційних цілей бажано, щоб вівці всіх виробничих напрямів мали стійкий білий і світлий жиропіт. Тому за наявності під час боніту­вання овець значних пожовтінь вовни під впливом зовнішнього середовища високу оцінку кольору жиропоту давати не слід, на­віть якщо на окремих частинах тулуба та біля основи штапелю (близько до поверхні шкіри) жиропіт світлий чи білий.

Блиск вовни. Це одна з характерних ознак вовнового покриву кросбредів, частини мериносів та овець інших виробничих на­прямів. Бажано, щоб він був об’ємно глибоким, шовковистим і по­стійно мінливим. Чітка звивистість, сніжна білизна і шовковис­тий блиск — невід’ємні атрибути благородства вовни, їх удоско­налюють лише селекційно. Тому під час бонітування овець оці­нюють за такими градаціями блиску вовни: люстровий шовковис­тий (Б+), нормальний (Б), слабкий (Б—) і відсутній (БВ). Відмін­ність за блиском вовни інших овець (не кросбредів) теж визнача­ють і фіксують у бонітувальному ключі, хоч сучасними нормати­вами це не передбачається.

Пружність вовни. Є специфічною особливістю вовнового по­криву овець цигайської породи. Значну пружність має неоднорід­на вовна. На відміну від однорідної для неї це звичайна власти­вість. Для однорідної вовни, за винятком цигайської, висока пруж­ність не характерна. Це значною мірою зумовлено тим, що пруж­ність часто пов’язана з відчутною жорсткістю вовни на дотик. Ба­жаною є пружність вовни без жорсткості навіть у цигайських по­рід. Цього досягають селекційно. Не слід віддавати перевагу тва­ринам з підвищеною сухістю знежиреного руна, надмірною жорс­ткістю вовни, слабкою звивистістю, з дуже нещільними прямими й «колючими» верхівками штапелю на поверхні вовнового покри­ву. Селекційно вагома пружність вовни можлива лише на фоні високих загальних якісних властивостей руна. При бонітуванні овець пружність визначають органолептично, стисканням та різ­ними прийомами механічної деформації вовни і оцінюють за та­кими її градаціями: висока (П+), середня (П) і недостатня (П—). Враховують швидкість і повноту відновлення деформації штапелю та поверхні руна без зовнішніх навантажень.

Закритість руна. Вовновий покрив овець має продуктивне й адаптивне значення. Чим більший безпосередній вплив на овець у виробничих умовах екстремальних природних факторів, тим чіткіших адаптивних властивостей руна досягають і підтримують в овець шляхом селекцію. Важливими природними факторами впливу є кількість опадів, температура, вологість і рух повітря, зональні особливості рельєфу. У близьких до природних умовах часто утримують грубововних і напівгрубововних овець.

За високого діапазону температур і низької вологості в зонах пустель, напівпустель і посушливих степів адаптивні особливості руна мають забезпечувати захист тварин від різких змін темпе­ратури як по сезонах року, так і протягом доби. Це сприяє тому, що вовновий покрив не містить надмірної кількості жиропоту, руно відносно пухнасте й не знежирене, вовнинки нещільно при­лягають одна до одної в пучках і руно утримує значну кількість повітря, котре стає своєрідним термоізоляційним середовищем. У зонах низин і гірських районів з великою кількістю опадів та від­носно низькою температурою вовновий покрив овець має захища­ти тварину від промокання. Не бажано, щоб волога глибоко про­никала у вовну і досягала поверхні шкіри тварин. Вона повинна швидко стікати з руна. Обтічності сприяють збільшена довжина косиць, помірна щільність руна, дещо підвищений вміст жиру у вовні, відносно менша кількість пуху і більша частка перехідного волосу в косиці. Спина — найнебезпечніша топографічна частина вовнового покриву овець щодо проникнення вологи до поверхні шкіри та можливого переохолодження тварин з відповідними не­гативними наслідками. Для запобігання цьому проводять селек­цію гірських овець за показниками закритості руна. Тварин під час бонітування оцінюють за такими градаціями цієї ознаки: від­мінна закритість руна (ЗР+) — щільне змикання пухового ярусу косиць уздовж верхньої лінії тулуба овець; добра (ЗР) — проділу вовни до поверхні шкіри немає; недостатня (ЗР—) — на ходці і спині проділ досягає поверхні шкіри.

Скелет. При бонітуванні скелет овець оцінюють за товщиною і довжиною трубчастих кісток ніг (п’ястка, плесно), масивністю (значне чи слабке потовщення) епіфізарних частин трубчастих кісток (кінців кісток біля суглобів), специфікою кісток голови, особ­ливо лицьової частини (угнутість, опуклість, пряме розміщення). Розрізняють такі види скелета: міцний добре розвинений (С), гру- грубий (СГ) і ніжний (СН). У процесі бонітування скелет оціню - ють як ознаку м’ясної продуктивності, оскільки кістки — це скла­дова частина туші тварин, і як важливу характеристику типу конституції овець. Остання важлива тому, що при визначенні ступеня розвитку скелета слід звертати увагу і на інші ознаки, пов’язані з грубим і ніжним типами конституції (товщина шкіри, вирівняність вовни за тониною, масивність рогів, особливості ра­тиць тощо). Конституційні особливості скелета овець часто вияв­ляються у співвідношенні ширини і довжини голови. Для міцного типу конституції це співвідношення становить близько 3 : 8, для грубого — 4 : 8 і для ніжного 2 : 8. Враховуючи прямі і побічні оцінки, бонітер може обґрунтовано визначати різноманітність овець за ступенем розвитку скелета. Це одна із найістотніших ознак навіть до початкових змін типу конституції тварин.

Оброслість голови. Ця ознака є важливою переважно для мериносів. У них оброслість може бути значною на лицьовій час­тині голови (до носового дзеркала). Вовна з лицьової частини го­лови не має істотного виробничого значення, бо вона коротка, за­смічена, забруднена, зваляна. Ця вовна настільки закриває очі овець, що вони стають наче «сліпими», тому її принаймні двічі треба підстригати протягом року. Це зумовлює певні технологічні ускладнення і невиправдані додаткові витрати коштів і праці. Оброслість голови овець має бути такою, щоб у процесі виробниц­тва не виникала потреба підстригати вовну навколо очей. Для цього здійснюють відповідне оцінювання і відбір овець. Різнома­нітність тварин за цією ознакою визначають під час бонітування за розміщенням межі вовнового поля на лицьовій частині голови. Довжину голови приймають за одиницю, а оброслість виражають десятковим дробом від 0,2 до 0,8. Оброслість дещо нижче лінії розміщення очей (К05) вважається бажаною. Допускається деяке відхилення від цього показника (К04 і К03), але в будь-якому ви­падку очі овець мають бути «відкритими».

Розмір і м’ясність тварин. Це головні ознаки оцінки м’ясної продуктивності овець при бонітуванні. Зокрема, враховують живу масу і розмір тварин, широтні ознаки будови тіла, зовнішні показ­ники розвитку м’язової тканини на різних частинах тіла, розви­ток задньої третини, компактність та глибину тулуба, виповне­ність стегон і крижів, довжину і ширину верхньої частини тіла. До опосередкованих типологічних ознак м’ясної продуктивності належать особливості трубчастих кісток: кращий варіант — кіст­ки товсті й короткі з незначним епіфізарним потовщенням, гір­ший варіант — кістки тонкі і довгі з підвищеним епіфізарним потовщенням. Розрізняють м’ясність овець: відмінну (5 балів) — кращі тварини за розміром і м’ясністю; добру (4 бали) — типовий, найпоширеніший нормативний показник; посередню (3 бали) — гірші показники, ніж у середньому по групі і за нормативними вимогами.

Екстер’єр. Зовнішня форма будови тіла овець безпосередньо стосується їхньої м’ясної продуктивності і виражає адаптивні кон­ституційні особливості тварин. Під час бонітування різноманіт­ність овець за екстер’єром оцінюють у балах: відмінна (5 балів), добра (4 бали) і посередня (3 бали). Враховують ступінь розвитку статей, явні вади екстер’єру та видатні його особливості. В до- комп’ютерний період оцінку екстер’єру овець виражали такими

зько 20 позначок. Найбільш досконала ця система позначок у Ні­меччині — батьківщині шкіл бонітування овець. На початку XIX ст. тут враховували до 40, а наприкінці XX ст. — понад 70 особливостей екстер’єру овець. Деталізація ознак є особливо важ­ливою при інтенсивній селекції за м’ясною продуктивністю і здо­ров’ям тварин.

Оцінити екстер’єр овець у повному вовновому покриві не ду­же просто, особливо коли тварини мають високу вовнову продук­тивність. Важко оцінювати окомірно основні широтні проміри, тому що видима «широкотілість» може створитися за рахунок великої густоти вовни. Руно приховує багато особливостей екс­тер’єру тварин. Видно лише ноги, голову і верхню лінію тулуба. Але це теж немало. За пропорціями голови опосередковано мож­на визначити конституційні та екстер’єрні особливості тварин. Зверху видно високу загострену холку, перехват за лопатками, провислість та горбатість спини, звислість крижів. Особливе значення для оцінки екстер’єру овець у вовновому покриві ма­ють кінцівки. Близьке розташування передніх ніг свідчить про вузькі груди, а задніх — про недостатню ширину крупа. Хоч зо­вні такі вівці можуть здаватися «широкотілими» за рахунок осо­бливостей руна. Ноги можуть мати іксо- і шаблеподібну поставу, особливо в тонкорунних і неспеціалізованих за м’ясною продук­тивністю овець. Значна вузькотілість і викривлення кінцівок — це перші застережливі ознаки ніжності конституції і втрати адаптивної здатності тварин, особливо за нормальних умов ви­рощування молодняку.

У цілому оцінювати екстер’єр і м’ясні форми овець у вовновому покриві дуже важко. А саме ці ознаки потребують широкого й іс­тотного поліпшення в стадах усіх виробничих напрямів сучасного вівчарства. Тому екстер’єр і м’ясні форми баранів-плідників та вівцематок провідних селекційних груп оцінюють додатково, коли вовна після стриження ще недостатньо відросла. Це приурочують до осіннього зважування вівцематок перед паруванням та підго­товки баранів-плідників до основного сезону штучного осіменін- ня, тобто через 2 — 3 міс після стриження.

Оброслість овець. Визначають за наявністю довгої і густої вовни на всіх частинах тулуба і оцінюють у балах: відмінна (б ба­лів), добра (4 бали) і посередня (3). Топографічна невирівняність вовнового покриву за оброслістю надзвичайно велика і навіть в основних заводських стадах кожної породи майже в усіх країнах світу.

Селекційні успіхи за цією ознакою виражаються у значному збільшенні настригу чистої вовни. Тому під час бонітування об­рослість овець оцінюють дуже ретельно. Вівчар повинен бачити безліч топографічних особливостей руна й уміти визначати вар­тість вовнового покриву овець в цілому. Бік за лопаткою —основ­не нормативне місце бонітування овець затониною, довжиною, густотою, звивистістю, жиропітністю вовни. Для визначення об- рослості і загальних особливостей руна усі ці ознаки, особливо довжину і густоту вовни, оцінюють на кожній частині тулуба. Якщо спадкове поліпшення овець за цією ознакою недостатнє, то гіршою оброслість буде на череві, знизу боку, на паховій частині тулуба, знизу стегна і плеча, на крижі, попереку, спині. За від­мінної оброслості тварина має компактний приземкуватий ви­гляд, окомірно і на дотик відчувається багато вовни на всіх час­тинах тулуба і плавно чи з деяким уступом змикається із довгою і густою вовною на череві. Такі тварини навіть рухаються з пев- ною жвавістю, без надмірної полохливості і «легковажних» вибриків.

Селекційне вдосконалення оброслості овець — один з найваж­ливіших шляхів поліпшення задатків високого настригу чистої вовни. Спадкові задатки великої густоти волокон і високої інтен­сивності їх росту в довжину треба закладати селекційне на кож­ній ділянці вовнового покриву овець. На підставі врахування ста­тей і додаткового поділу тулуба овець вздовж і впоперек налічу­ють 30 таких ділянок, або топографічних зон, тулуба. Основні б поперечних і 4 поздовжні поділи утворюють своєрідну «матрицю» топографічних комірок на поверхні вовнового покриву овець: пер­ший поділ — холка, верхня частина плеча разом із лопаткою; другий — передня частина спини, верхня, середня, нижня час­тини боку в цій поперечній зоні; третій — середня частина спини, верхня, середня й нижня частини боку; четвертий — задня час­тина спини, верхня, середня й нижня частини боку у цій зоні; п’ятий — поперек, верхня, середня й нижня частини боку у цій зоні; шостий — крижі, верхня середня й нижня частини стегна — всього 24 ділянки. Окремі поділи становлять: черево з трьома по­ділами (передня, середня і частина задньої та голова, шия і хвіст).

На кожній із цих топографічних зон бонітер повинен зосереди­ти свою увагу і на більшості з них розкрити руно та оцінити особ­ливості вовнового покриву овець. Офіційно не передбачено фіксу­вати в бонітувальному ключі результати дискретної оцінки вовни на кожній топографічній зоні руна, хоча така оцінка і має прин­ципове значення. Тому під час бонітування оброслість визнача­ють принаймні на трьох топографічних смугах тулуба: верх (від голови до хвоста і від верхньої частини плеча до середини стегна), низ (від нижньої частини плеча до низу стегна та всі частини че­рева, оброслість якого часто визначають і фіксують окремо). За такого підходу в бонітувальному ключі записують три оцінки об­рослості тварин у балах, наприклад, 4 і 4/3. Перша цифра стосу­ється середньої частини тулуба і є також загальною нормативною оцінкою тварини за цією ознакою. Друга цифра означає оброс­лість верхньої частини тулуба, а третя — нижньої. У процесі боні­тування оцінка в балах для запису у ключі подається так: оброс- лість — 4, верх — 4, низ — 3. Оцінку в балах часто доповнюють знаками «плюс» і «мінус». Відмічають також словами видатні по­казники оброслості окремих частин тулуба: «відмінне черево», «добра спина», «чудовий низ боку», «унікальна середня (задня) частина боку», «виняткове стегно» тощо.

Ознаки смушкової і спеціалізованої шубної продуктив­ності овець враховують і оцінюють за нормативами товарної оцінки смушків і овчин як специфічної хутрової і овчинної про­дукції вівчарства.

Клас і ранг селекційної диференціації овець визнача­ють за узагальненою оцінкою їх на основі комплексу продук­тивних і адаптивних ознак. Матеріали основного, попереднього і додаткового бонітування з повним переліком оцінок елемен­тарних і комплексних показників індивідуальної продуктивно­сті тварин, доповнених результатами стриження овець, лабора­торних досліджень вовни та осіннього зважування вівцематок і баранів-плідників, становлять необхідну базу даних для орга­нізації ефективної селекції овець будь-якого виробничого на­пряму продуктивності. Кожен елемент селекційної роботи (оці­нка різноманітності тварин, відбір і підбір, створення групової структури популяції) ґрунтується на результатах індивідуаль­ного бонітування овець. Ранг селекційної диференціації— це найголовніший параметр комплексної мінливості ознак. Хоча в цілому ефективність остаточної оцінки тварин під час боніту­вання залежить від кваліфікації бонітера, а також від вироб­ничої організації.