6.2. Технологія вирощування ремонтного молодняку

Молодняк овець, який використовують для поповнення осно­вного стада дорослих баранів-плідників і маток у племінних і то­варних господарствах та племпідтриємствах, називається ремон­тним. Баранів і ярок починають використовувати для паруван­ня зазвичай у віці 16 — 18 міс, хоч за належністю до технологіч­них груп за ними і в цьому віці зберігаються назви «однорічні» барани і ярки. Добре розвинених ярок швидкостиглих порід овець починають парувати в 10 — 12 міс, а погано розвинений молодняк нешвидкостиглих порід — у 28 — 30 міс (переярки). Об’єктивний факт надходження овець до основного стада для включення в процес відтворення визначається кінцевим віком вирощування молодняку. Народження ягнят — це початок без­посереднього вирощування молодняку в післяутробний період онтогенезу овець. Проте опосередкований вплив через організм матері поширює необхідність «вирощування» і на внутрішньоут- робний період розвитку тварин, починаючи від запліднення яй­цеклітини та підготовки сприятливих умов для цього. Виробни­че забезпечення запліднених маток — це початок вирощування молодняку овець.

Отже, період вирощування молодняку обмежується двома ви­робничими процесами — підготовкою баранів-плідників і маток до парування та включенням їхнього приплоду в процес відтво­рення. Ці процеси ґрунтуються на біологічному явищі спадковості при зміні поколінь організмів у популяції. Вирощування ре­монтного молодняку включає такі етапи: підготовка баранів і ма­ток до парування, організація парування овець, забезпечення нормальної суягності маток, підготовка і проведення ягніння овець, вирощування ягнят від народження до відлучення від ма­ток, вирощування молодняку після відлучення до переведення його в основне стадо овець.

Підготовка баранів-плідників і маток до парування. Цю роботу треба починати за 1,5 - 2 міс до початку парування овець (штучного чи природного). Цього цілком достатньо для того, щоб у разі потреби довести вгодованість баранів і маток до заводських кондицій. А по суті, якщо враховувати деякі затрати часу на різні організаційно-технологічні роботи, за традиційних строків відлу­чення ягнят від маток (4 - 4,5 міс) на підготовку овець до пару­вання якраз і залишається близько двох місяців. Крім того, це пов’язано з генеративною функцією сім’яника барана, із часом від початку формування сперматозоїдів до виділення їх під час еяку­ляції. Тобто часом перетворення сперматогоній на сперматозоїди. У баранів-плідників цей період становить близько 50 діб. Кален­дарні строки парування овець залежать від сезонності статевої активності маток та господарського вибору строків ягніння. У ма­ток майже всіх порід овець України, за винятком невеликого по­голів’я англійських м’ясних овець та романівських, виявляється сезонна статева активність. Вони активно приходять в охоту тіль­ки із скороченням світлового дня, зниженням температури та підвищенням вологості повітря. Розпал статевої активності маток припадає на кінець вересня — початок жовтня (осіннє рівноден­ня — 23 вересня).

Залежно від природно-господарських зон України парування овець можна починати в серпні і продовжувати до середини лис­топада. Звичайно, це не означає, що в кожному господарстві па­рування овець має тривати 3 - 4 міс. Навпаки, в кожному стаді парування маток треба здійснювати у стислі строки, за 35 - 40 днів (два статевих цикли). Тільки за таких умов можна провести дружне ягніння та ефективне вирощування ягнят. Вибір строків ягніння залежить від конкретних виробничих умов господарства: наявності певного типу приміщень для овець, засобів механізації трудомістких процесів у стійловий та пасовищний періоди, стану годівлі тварин у різні періоди року, календарної трудової зайня­тості працівників господарства, його благополуччя щодо інфек­ційних, інвазійних та незаразних захворювань овець по періодах року. В Україні практикують зимові (січень — лютий), весняні (березень — квітень) та зимово-весняні (лютий — березень) яг­ніння. Ефективність їх залежить від кваліфікації вівчарів маточ­них отар та раціонального врахування всіх умов, що об’єктивно контролюють вибір строку ягніння. Оскільки суягність в овець триває 5 міс, то вибір строків ягніння автоматично визначає стро­ки парування, а значить, і час початку підготовки баранів- плідників і маток до штучного чи природного осіменіння.

Підготовка маток включає формування отар (груп) на нагул тварин. Формування отар розпочинається після відлучення яг­нят. Технічно це здійснюється вилученням з отари небажаних тварин та поповнення її до потрібних розмірів за рахунок відпо­відного ремонтного молодняку чи маток з інших отар. Бракують старих тварин, хворих та з дуже помітними зовнішніми вадами тілобудови і вовнової продуктивності. Після поповнення отари здійснюють усі необхідні ветеринарні роботи, щоб запобігти про­філактичним та лікувальним обробкам тварин за 1,5 — 2 міс до парування і під час осіменіння овець. Нагул маток найкраще проводити на соковитих зелених кормах добрих пасовищ, що да­ють змогу вівці щодня споживати 7 — 8 кг трави, можна згодову­вати і скошені зелені корми у стійлі. За посушливих умов і бідно­го сухого травостою пасовищ півдня України нагул овець часто здійснюють за рахунок випасання маток у прохолодні і нічні часи доби, регулярного напування тварин (2 — 3 рази на день) та під­годівлі концентратами (200 — 300 г щодня, а в племзаводах у разі потреби — до 400 — 500 г). Середньодобові прирости маток у цей час мають становити 100 — 150 г. Хоч треба мати на увазі, що над­мірна вгодованість овець теж не сприяє поліпшенню показників відтворення.

Підготовка баранів-плідників до парування включає: збільшення поживності раціону на 30 — 40 %, привчання тварин (особливо молодих) до садок на штучну вагіну, визначення оста­точного нормального об’єму еякуляту кожного барана та якості сперми. Поживність раціону баранів-плідників на 100 кг живої маси має становити в середньому 2,2 корм. од. і 260 г перетравно­го протеїну. Корми пасовища, зелені скошені корми, сіно та кор­мові буряки їм дають практично досхочу. Кількість щоденного споживання концентрованих кормів збільшують залежно від жи­вої маси тварин до 1 — 1,5 кг. У раціони вводять 300 — 400 г вівса, моркву, а в деяких випадках — курячі яйця та відвійки. Вжива­ють заходів щодо забезпечення високої статевої активності основ­них баранів-плідників, особливо високопродуктивних та з висо­кою племінною цінністю. Баранам, які не пішли на штучну вагі- ну, дають можливість природно паруватися з матками в охоті, щоб стимулювати статеві рефлекси і привчити до використання на пункті штучного осіменіння. Одночасно з підготовкою плідни­ків відбирають баранів-пробників і оцінюють їхню статеву актив­ність. В отарі на кожні 50 — 60 маток має бути один баран- пробник, бажано вазектомований.

Організація парування (осіменіння) овець. У племінних і великих товарних господарствах слід здійснювати штучне осіме­ніння тварин, а в дрібних можна допускати і природне осіменін- ня у формі ручного, а іноді і вільного парування. Останнє полягає в тому, що упродовж парувального сезону (50 — 60 діб) невелику групу маток (200 — 300) утримують разом із кількома баранами (4 — 5 голів), які їх природно осіменяють. За природного ручного парування, як і за штучного осіменіння, використовують баранів- пробників. У парувальний період щодня о 5 — 6-й год ранку в кожній отарі відбирають маток в охоті за допомогою баранів- пробників з підв’язаними під черевом фартухами. За природного штучного парування відібраних маток спаровують з певним ба­раном, а за штучного осіменіння — осіменяють спермою певного барана. Доза свіжоодержаної сперми, яку вводять в канал шийки матки, становить 0,05 мл, а розбавленої — 0,1 мл. Тому одного еякуляту барана-плідника вистачає для осіменіння 20 — 30 маток і більше. За природного парування весь об’єм сперми за одну сад­ку витрачається на одну матку. Тут очевидні переваги штучного осіменіння при використанні видатних за продуктивністю бара- нів-плідників. В Україні має переважати штучне осіменіння вів­цематок.

Щоб досягти високих показників запліднення та плодючості маток, слід добре готувати овець до парування та ретельно прово­дити штучне осіменіння. Особливо ретельно треба відбирати ма­ток в охоті. Оскільки тривалість статевого циклу в овець у се­редньому триває 17 діб, то одна з кожних сімнадцяти маток у ста­ді (приблизно 6 %) буде щодня в охоті. Якщо в отарі 800 маток, то кожного ранку в охоті їх буде 45 — 48, виявити яких за допомогою 15 — 16 баранів-пробників не так-то просто. Від отари потрібно відокремити групи овець по 150 — 200 голів, пустити до них 3 — 4 пробники і уважно стежити за ними. Відбирати треба тільки тих маток, що виявили рефлекс нерухомості. Звичайно, на пункті штучного осіменіння за особливостями каналу шийки матки і ви­діленнями з піхви можна встановити, в якому стані перебуває вівцематка, проте допущені недоліки виправити вже неможливо. А наявність охоти, як зазначають А.І. Лопирін (1971) та ін. (Ф.Дж. Карш, Дж.У. Линкольн, Дж.А. Линкольн и др., 1987), слід розглядати як вияви фізіологічної зрілості та досконалості ком­плексних показників формування високих показників заплід­нення овець.

Відібраних в охоті маток направляють на пункт штучного осі- меніння. Тут може бути одна або кілька маточних отар. У цей са­мий день уранці всіх маток в охоті осіменяють цервікальним ме­тодом за допомогою мікрошприца з відносно довгим, дещо зігну­тим на кінці катетером. При цьому дуже важливо, щоб за допомо­гою піхвового дзеркала знайти канал шийки матки, перекона­тись, що він належно розкритий, без надмірних зусиль увести ка­тетер на максимальну глибину та впорскнути шприцом потрібну дозу сперми. Це забезпечує найвищі показники запліднення. Проте слід пам’ятати, що максимально можлива глибина введен­ня катетера в канал шийки матки у більшості овець має бути 10 - 15 см.

Вранці спарованих маток не змішують із рештою поголів’я отари, а залишають окремо на цілу добу (до наступного ранку). Наступного дня проводять вибірку маток в охоті як серед загаль­ного поголів’я отари, так і серед групи спарованих минулого дня овець. Маток з продовженням охоти («повторки») знову направ­ляють на пункт штучного осіменіння, а решту приєднують до ота­ри. Якщо спаровані матки приходять в охоту через 14 - 16 діб і більше, то їх знову осіменяють і відносять до перегулу. Таку сис­тему штучного осіменіння (основний період) використовують про­тягом двох статевих циклів (35 - 40 діб), а потім упродовж одного статевого циклу (15 - 20 діб) застосовують вільне парування ма­ток, або «зачистку» (заключний період). Це традиційна поотарна система організації штучного осіменіння овець. Вона має і відпо­відну технологічну систему підготовки та проведення ягніння ма­ток і вирощування ягнят у молочний період.

Із розвитком концентрації виробництва та впровадженням засобів механізації технологічних процесів у вівчарстві було розроблено спеціальні проекти і виникли великі спеціалізовані ферми. На цих фермах стали застосовувати циклічний метод осіменіння та систему групового ягніння маток. Він полягає в тому, що початковий склад поголів’я маточних отар втрачається, отари переформовують у процесі штучного осіменіння овець. Щоденне надходження маток в охоті з кожної отари не поверта­ють після осіменіння назад, а використовують для послідовного формування нових отар. В отару надходить поголів’я маток, спарованих у максимально короткі строки. Кожна з перших трьох отар формується за 3 - 4 дні, четверта і п’ята — за 5 - 7 днів, а шоста — за 12 - 16. У деяких випадках, залежно від гос­подарських умов, після формування перших трьох отар роблять перерву приблизно надва тижні, а потім знову продовжують осіменіння маток і формування отар. За такої системи паруван­ня овець дещо складно проводити ягніння маток, особливо без достатньої кількості кваліфікованих робітників і типових при­міщень. Проте значно полегшується і підвищується ефектив­ність вирощування ягнят, тому що між ними практично немає значної вікової відмінності.

Існують проблеми підвищення показників відтворення маток (відсоток запліднення, плодючість) за рахунок поліпшення орга­нізації системи парування овець. Це стосується кратності вибір­ки овець в охоті протягом доби та кратності і строків осіменіння маток у період охоти. Традиційно проводять одноразову вибірку маток в охоті та одноразове осіменіння їх відразу після ранкової вибірки, а також повторне парування тих овець, у яких охота продовжується через 24 — 48 год після першого осіменіння («по- вторки»). У більшості випадків така система дає непогані ре­зультати. Не виключено, що якоюсь мірою цьому сприяє і вільне парування маток у формі «зачистки» в кінці основного періоду осіменіння. Проте за нормальних господарських і економічних умов традиційна система має біологічно виправдану основу. Тривалість охоти овець коливається в межах від 24 до 60 год. Незважаючи на те, що в деякої частини овець (близько 16 %) цей показник становить менш як 24 год, біологічна основа одно­разової вибірки досить вагома: імовірність «втрати» маток в охоті (яловість за перший статевий цикл — 8 %, другий — 4 % без урахування заключного періоду парування). Тому можлива дво­разова вибірка маток в охоті для парування на пункті штучного осіменіння у вечірні години. Такої трудомісткої і не завжди ви­правданої роботи можна уникнути, якщо добре підготувати овець до парування. Тут вирішальне значення має годівля тва­рин як у період підготовки до штучного осіменіння, так і під час його проведення.

Забезпечення нормальної суягності маток. Під час внут- рішньоутробного розвитку тварин розпочинається вже опосеред­коване «вирощування» молодняку через вплив на організм ма­тері біологічно нормативного утримання їх та годівля. Ембріо­нальний розвиток овець, за Г.А. Шмітдом (1955), має три пері­оди: зародковий — від 1-ї до 28-ї доби, передплідний — від 29-ї до 46-ї та плідний — від 47-ї до 150-ї доби. Перед народженням маса плода овець разом із навколоплідною рідиною та оболон­ками становить близько 9 — 10 кг. Жива маса розвиненого ягня­ти при народженні становить 3 — 5 кг. Близько 63 — 65 % прирос­ту цієї маси припадає на останній місяць внутрішньоутробного розвитку плода. А за останні два місяці (четвертий і п’ятий) приріст маси плода становить 75 — 80 % маси новонародженого ягняти. В кінці першого місяця ембріонального розвитку маса плода вівці дорівнює 0,05 — 0,07 % від маси ягняти при наро­дженні, в кінці другого місяця — 1,8 — 2,0 % і третього — 20 — 24 %. Для приросту живої маси плода вирішальне значення ма­ють останні два місяці суягності маток. Тому невипадково при комплексній технологізації у вівчарстві у виробничій групі вів­цематок розрізняються, поряд з іншими градаціями, перший (3 місяці) і другий (2 місяці) періоди суягності.

Відповідно до існуючих нормативів годівлі і даних сучасних наукових досліджень (Д. Катберсон, Д. Смит, 1968; Дж.Дж. Ро­бинсон, 1986) поживність раціону маток у другій половині суяг­ності слід збільшувати на 30 — 40 % порівняно із поживністю ра­ціону холостих. Для вівцематки живою масою 55 — 60 кг потріб­но 1,5 — 1,6 корм. од. і 150 — 160 г перетравного протеїну в раціо­ні. На останньому місяці суягності кількість грубих (об’ємних) кормів у раціоні вівцематок дещо зменшують, більше згодовують високоякісного сіна (не менш як 1 кг), силосу (не менш як 3 кг) та концентрованих кормів (300 — 400 г на добу). У міру набли­ження строку ягніння годівлі й утриманню вівцематок постійно приділяють велику увагу. Це гарантує одержання міцних і жит­тєздатних ягнят при народженні та високу молочність маток у початковий та наступні періоди лактації. В останні місяці суяг­ності треба постійно вживати заходів щодо запобігання абортам у вівцематок: не давати їх прілих, цвілих, мерзлих та інших не­доброякісних кормів; не допускати великої скупченості, давки та штовханини тварин під час годівлі, водопою та різних вироб­ничих переміщень; не дозволяти вівцям їсти лід, сніг та не на­пувати їх холодною водою натще; в базу і приміщенні завжди має бути достатньо підстилки, щоб вівці не лежали на холодній, мерзлій чи мокрій землі, особливо після напування. Слід пам’ятати, що вівці дуже полохливі, тому при виконанні щоден­них робіт в отарі не слід допускати різних криків, галасу, грю­кання, автомобільних сигналів та інших дій, що спричинюють переляк у тварин, бо злякані вівцематки небезпечно кидаються в різні боки, збивають з ніг, давлять і топчуть одна одну, що мо­же стати причиною абортів.

Нормального фізіологічного стану вівцематок у перший пері­од суягності досягають за рахунок менших виробничих зусиль. Проте все це не так просто. Справді, маса плода в цей період збі­льшується незначною мірою і сама по собі не впливає на потреби організму в кормах та ін. Однак загальні зміни у формуванні плода і внутрішньоутробного середовища для його розвитку на­стільки складні, що за якістю цей період має вирішальне зна­чення для ембріонального розвитку овець. Дроблення зиготи, утворення бластомерів та зародкових листків, з яких формують­ся різні системи органів і тканин, імплантація ембріона і фор­мування плаценти — все це відбувається в зародковий період.

За несприятливих умов може статись ембріональна смертність, яка також спричинює яловість овець. У передплідний період (до 46-ї доби) формуються всі органи і тканини організму овець. А з 50-ї доби у плода розпочинається закладання волосяних фолі­кулів — основи формування якісних і кількісних показників вов­нової продуктивності овець. На 90-ту добу, а це кінець першого періоду суягності, завершується ріст плаценти, хоч плід ще істотно не «включився» в цей процес. Недостатньо розвинена плацента можне значно вплинути на ріст плода і живу масу ново­народженого ягняти, а значить, і багато в чому на його подаль­ший розвиток.

Отже, рекомендації щодо годівлі вівцематок у перший період суягності на рівні холостих слід сприймати критично. Проте якщо врахувати, що в доброго господаря вівцематка буває холостою тільки в період підготовки до парування, то офіційні нормативи годівлі їх у першу половину суягності цілком слушні. Всі недолі­ки, які були допущені при підготовці овець до парування, треба виправляти по можливості за рахунок поліпшення годівлі тварин у перший період суягності. Молодим і погано вгодованим маткам поживність раціону треба збільшити на 15 — 20 % порівняно з по­переднім підготовчим етапом. В цілому головне тут — підтриму­вати високу вгодованість, високу заводську кондицію вівцематок протягом усіх виробничих циклів використання, особливо в пері­од нагулу і парування і до ягніння.

Підготовка і проведення ягніння. Цю підготовку розпочи­нають за місяць до очікуваного строку ягніння. Готують примі­щення, баз, овець. Приміщення очищають від гною, білять, ре­монтують, дезінфікують, обладнують тепляк і флігель. В тепляку за допомогою щитів влаштовують родильний оцарок (3 х 6 м), клітки-кучки (1 х 1,5 м) та невеликі оцарки (3 х 6 м) для утри­мання маток з приплодом у перші дні після ягніння. Кліток- кучок має бути 10 — 12 % від кількості маток в отарі. Якщо в отарі 800 маток, то треба мати 80 — 90 кліток-кучок. Розрахунок здійс­нюють так. Вівцематка після ягніння перебуває в клітці-кучці у середньому близько двох діб. Щодня ягниться 5 — 6 % маток, при­близно така сама кількість тварин щодня приходила в охоту під час парування овець.

У родильному оцарку (відділенні) встановлюють ветеринар­ну аптечку, умивальник, ящик для збирання посліду, виділя­ються місця для фарби, металевих цифр. У флігелях (спочатку в одному з них) розгороджують оцарки різних розмірів для утримання і формування сакманів з маток і ягнят, що надхо- дитимуть з тепляка (центральної частини приміщення, якщо це сучасна пряма, а не П-подібна споруда для утримання овець). Тепляк і флігель вистеляють товстим (30 — 40 см) ша­ром соломи. У баз теж добавляють підстилку (солому) і продов­жують формувати товсту теплу і чисту підстилкову «подушку» для постійного утримання вівцематок. Територію базу перего­роджують на дві частини. Одна з них має сполучення через двері і тамбур у вівчарні з родильним відділенням тепляка. В цій частині базу розміщують так званий «грос», тобто поголів’я вівцематок (25 - 30 %), зовнішній вигляд яких свідчить, що во­ни будуть ягнитися першими. Якраз за зовнішнім виглядом овець вівчарі, що обслуговують маточну отару, формують і по­стійно поповнюють «грос». За 2 - 3 тижні до очікуваного строку ягніння влаштовують цілодобове чергування з метою постійно­го догляду за цією групою вівцематок.

Маток з ознаками наближення чи початку ягніння (відок­ремлення від отари, потуги в лежачому стані з характерним поворотом голови, виділення з піхви слизу та поява навколо­плідних оболонок з рідиною — «пузиря») обережно заводять у родильне відділення. Нормальне ягніння у дорослих тварин триває близько 30 хв, а у вівцематок, що народжують вперше, — до 1 год. Ягня виходить із родових шляхів приблиз­но за 5 хв. При нетиповому положенні плода, слабких потугах вівцематки та інших фізіологічних відхиленнях ягніння може тривати кілька годи і потребує кваліфікованого втручання вів­чаря чи ветеринара. Як тільки ягня народилося, негайно очи­щають від слизу його ніс, рот, вуха і дають вівці, щоб облизала, а якщо вона цього не робить, то ягня слід обгорнути сухою со­ломою чи рушником Якщо ягня не дихає, треба відкрити йому рота і подути в нього. Коли й це не допомагає, то роблять штуч­не дихання. У новонародженого ягняти відрізають кінець пу­повини, якщо вона відірвалась на великій відстані (залишають близько 10 см), дезінфікують на 2 - 3 см йодом, креоліном чи іншими засобами. Якщо маток завчасно не підстригали (за мі­сяць до ягніння), то це роблять у родильному відділенні — під­стригають оброслість на вим’ї, хвості, стегнах. З кожної дійки видаляють перші забруднені цівки молока і підсаджують ягня до матки для годівлі молозивом. Здорове ягня вже через 20 - 30 хв спинається на ноги і шукає матір. За нормальних родів послід у вівцематки відходить через 1 - 1,5 год. Після цього матку з ягням чи ягнятами переводять у клітку-кучку. У ході ягніння кожній вівці ставлять за допомогою фарби і цифр тим­часовий порядковий номер ягніння. Маткам з одним ягнят — на правому боці, а з двійнею — на лівому. Це дає змогу легко знаходити ягнят і маток у процесі формування технологічних груп для ефективного вирощування молодняку.

Описана технологічна схема підготовки до ягніння при тради­ційному поотарному паруванні овець є загальною. При цикліч­ному способі осіменіння вівцематок на великих індустріальних підприємствах підготовку до ягніння проводять з розрахунку на так зване групове ягніння маток без широкого використання клі- ток-кучок. Підготовку до ягніння здійснюють так. Типову вівчар­ню (18 х 100 м) розділяють щитами на 64 оцарки і вистеляють товстим шаром соломи. Це аналоги родильних відділень тепляка у традиційній технології. В кожному оцарку обладнують 1 — 2 клі- тки-кучки. Перед початком ягніння (за 5 — 6 діб) усіх вівцематок (835 голів) рівномірно розподіляють по оцарках і влаштовують тут чергування вівчарів. Ягніння в усіх оцарках відбувається одно­часно і за короткий проміжок часу. У перших за терміном форму­вання отарах воно закінчується за 5 — 10 діб, а в останній — за 15 — 20 діб. У кожному оцарку під час ягніння вівцематок виконують усі технологічно необхідні операції. Коли ягніння було не зовсім вдалим, не відбувся належний контакт між маткою та її приплодом, тимчасово не вистачає молока у вівцематки, тварин не деякий час вміщують у клітку-кучку, а потім знову повертають в оцарок.

Вирощування ягнят від народження до відлучення від маток. Ягнят відлучають від маток у чотиримісячному віці. Чи збережеться ягня до відлучення, яке у нього буде здоров’я, як воно розвиватиметься, якої досягне живої маси — все це зале­жить від багатьох факторів. Головні з них — висока молочність овець, сильний материнський інстинкт вівцематок, раннє при­вчання до кормів та інтенсивна годівля ягнят, раціональна сис­тема утримання вівцематок і ягнят, ефективна система запобі­гання захворюванням маток та їхнього приплоду. Для забезпе­чення цього потрібно, щоб обслуговуючий персонал був зацікав­лений у досягненні високих виробничих показників, вівці були із спадковими задатками високої молочної продуктивності та енергії росту; щоб кормів було достатньо і вони були різноманіт­ними і високої якості; щоб достатньо було приміщень, базів, об­ладнання, засобів механізації, ветеринарного обладнання і пре­паратів та ін.

Загальна система вирощування ягнят від народження до від­лучення від маток включає кілька виробничих етапів: перебу­вання вівці з приплодом близько двох годин у родильному відді­ленні, утримання вівцематок з ягнятами протягом 1 — 3 діб у кліт- ці-кучці, а потім послідовне перебування їх у невеликих (7 — 15 голів) сакманах до 8 діб, у середніх (20 — 60 голів) — до 10 діб та великих (80 — 200 голів) — близько 100 діб, тобто до відлучення. Після формування великих сакманів розпочинається тимчасове роздільне утримання вівцематок і ягнят, так званий кошарно- базовий метод вирощування ягнят.

Після нетривалого перебування у родильному відділенні вів­цематку разом з приплодом вміщують в індивідуальну клітку- кучку. Тут тварини перебувають під пильною увагою вівчарів. Останні стежать за станом їх здоров’я, організовують кращу годів­лю та догляд, забезпечують нормальне фізіологічне відновлення післяродового стану організму вівцематки та оптимальні умови для новонароджених ягнят. За потреби тварини одержують вете­ринарну допомогу. Приділяють увагу тому, як поводиться твари­на. Молоді матки іноді мало турбуються про ягнят і навіть не до­зволяють їм ссати молоко, відштовхуючи їх від себе задніми нога­ми та головою. Таких маток притримують і дають можливість яг­няті спокійно ссати. Згодом материнський інстинкт виявляється сильніше і ставлення вівцематки до приплоду стає спокійним. Маток з ягнятами у клітках-кучках зазвичай утримають у пле­мінних господарствах для індивідуального мічення тварин та за­пису результатів ягніння в Журнал парування, штучного осіме- ніння та ягніння маток. У цей час також бонітують ягнят смуш­кових порід і формують поголів’я тварин для вирощування у ре­монтній групі молодняку. Під час перебування вівцематок і ягнят у клітках-кучках особливу увагу звертають на молочність маток та загальний розвиток ягнят.

У клітках-кучках матки з ягнятами проходять своєрідне ви­пробування щодо їх подальшого утримання в групах овець з де­далі зростаючим поголів’ям тварин. Тут їм дають обґрунтовану комплексну оцінку.

При формуванні сакманів враховують: кількість ягнят (маток із двійнями формують у сакмани, удвічі менші за поголів’ям, ніж маток з одним ягням, маток із слабкими ягнятами через недоста­тню молочність формують у менші сакмани і не дуже поспішають укрупняти їх); стан здоров’я тварин (хворі вівцематки на післяро­дові ускладнення та мастити, з легеневими та іншими недугами, з нездоровими ягнятами взагалі не підлягають формуванню на­віть у середні сакмани, їх залишають у невеликих групах для по­стійного нагляду за ними та лікування).

Формування сакманів — один із найвідповідальніших періо­дів у роботі бригади вівчарів, що обслуговує отару маток. Існує багато пропозицій щодо кількісного співвідношення віку ягнят, розміру сакманів та швидкості їх формування. Усе залежить від конкретної виробничої ситуації, особливо від загального стану вівцематок і ягнят, кількості щоденних окотів, наявності примі­щень та кормів. Проте за будь-якої ситуації до тритижневого ві­ку ягнят не слід формувати великі сакмани і швидко укрупняти їх. Краще зробити більше невеликих оцарків, щоб було куди розмістити вівцематок у розпал окоту. Через три тижні прак­тично завершується ягніння основного поголів’я маток в отарі.

Стає відомою загальна кількість лактуючих маток і підсисних ягнят (одиничних, двійнят). Це дає змогу розробити доцільну систему використання приміщень і базу при організації виро­щування ягнят. Крім того, до місячного віку ягнята практично споживають тільки молоко матері, а знайти її буває важко серед загальної кількості скупченого поголів’я тварин великого сак­ману. Трьох-чотирьох тижнів достатньо для того, аби можна бу­ло практикувати тимчасове роздільне утримання вівцематок і ягнят. Взагалі, поки маток годують у приміщенні, небажано формувати великі сакмани.

Тимчасове роздільне утримання вівцематок і ягнят (так зва­ний кошарно-базовий метод вирощування ягнят) практикують через 20 — 30 діб після початку окоту. Суть його полягає в тому, що ягнят зимових окотів не можна утримувати в базу (холод­но), а маток небажано утримувати в кошарі (жарко). Крім того, постійний контакт вівцематок і ягнят не дає змоги своєчасно привчити ягнят до поїдання концентрованих, грубих та соко­витих кормів. Хоч в оцарках улаштовують для них «їдальні», проте вони віддають перевагу молоку матері, яке вже не задо­вольняє харчових потреб ягнят у такому віці. Вони починають занадто турбувати маток, не даючи їм спокою навіть під час споживання корму. Матки недоїдають, кількість молока у них зменшується, що негативно позначається на стані ягнят і ма­ток. Тому починаючи з 20 — 30-добового віку ягнят, матки в денний час перебувають на базу, а ягнята — в кошарі. Звідси і назва кошарно-базовий метод вирощування ягнят. На базу об­ладнують оцарки та годівниці для кожного із старших сакма­нів. Уранці маток виганяють через розкол або хвіртку на баз, а ягнят залишають у кошарі, їм тут дають концентровані корми та високоякісні сіно і силос. Залишившись без матерів, ягнята після кількох днів значного неспокою приходять до норми, по­ступово привчаються поїдати корми із годівниць, а потім успі­шніше поїдають їх. Маток годують за розкладом дня на базу. В обід їх впускають на одну годину в кошару для годівлі ягнят, потім знову виганяють на баз, а на ніч впускають до ягнят. В ранній холоднуватий час пасовищного періоду цю систему ви­рощування дещо модифікують: вівцематок виганяють на пасо­вище, а ягнят годують на базу.

На промислових фермах, де використовують циклічний метод осіменіння та групове ягніння маток, сакмани формують інакше, тому що тут немає одного спеціального родильного відділення і кліток-кучок. Тут уся кошара розгороджена на 64 оцарки, кожний із яких є і родильним відділенням, і кліткою-кучкою. Ягніння 12 — 13 вівцематок у кожному оцарку відбувається за 5 — 10 діб. Через 3 — 4 доби після завершення окоту суміжні сакмани маток і ягнят змішують, знявши перегородки із щитів. Кількість оцарків зменшують удвічі, а в кожному оцарку залишається по 25 — 26 ма­ток з ягнятами.

Удруге укрупнюють сакмани через 10 діб після першого укруп­нення їх. Знову знімають щити між суміжними оцарками і об’єднують сакмани. Після цього утворюється 16 сакманів по 50 — 52 вівцематки в кожному. Вік ягнят в цей час становить 20 — 25 діб. Тому після другого укрупнення переходять на кошар­но-базову систему вирощування ягнят.

Звичайно як за індивідуальної, так і за групової системи яг­ніння маток формування сакманів продовжують і після 20 — 30- добового віку приплоду, тобто після переходу на кошарно-базовий метод вирощування ягнят. Знову враховують розвиток ягнят (одиничних, близнят) та здоров’я тварин. На час стриження овець, тобто при наближенні до відлучення ягнят від маток, в отарі вівцематок (600 — 800 голів) має бути 4 — 5 сакманів: вели­кий сакман маток (250 — 300 голів) з одиничними ягнятами, ве­ликий сакман (150 — 200 маток) з близнятами, середній сакман (100 — 150 голів) з одинаками, середній сакман (70 — 100 маток) з близнятами та один сакман (30 — 50 маток) з дрібними, слабкими та не зовсім здоровими тваринами.

Проведення ягніння і формування сакманів — це лише ком­поненти загальної системи технологічного руху тварин у процесі відтворення стада овець. Увесь цей технологічний рух, зумовле­ний фізіологічними механізмами лактації вівцематок та вікови­ми змінами організму ягнят, має забезпечуватись відповідною системою годівлі, утримання і догляду тварин.

У перший місяць після окоту вирішальне значення для виро­щування ягнят має молочність вівцематок, яка залежить перева­жно від їх годівлі. Поживність раціону лактуючої матки з живою масою близько 60 кг має бути 2 — 2,2 корм. од., а вміст перетрав­ного протеїну — не менш як 200 — 220 г. У зимовий період така вівця має одержувати 1 — 1,5 кг сіна, 4 — 5 кг силосу і 0,4 — 0,5 кг концентрованих кормів. У пасовищний період раціон такої вівце­матки включає 8 — 9 кг зеленого корму та 0,3 — 0,4 кг концентра­тів. На особливу увагу заслуговують перші два місяці лактації маток, оскільки на цей період припадає 70 — 75 % загальної кіль­кості молока, яка достається ягнятам від народження до відлу­чення від маток у чотиримісячному віці.

Новонароджене ягня тільки зовні відповідає точній копії до­рослої тварини. А за функцією багатьох внутрішніх органів і си­стем це досить специфічний і мало пристосований до самостійного (без матері) життя організм. У ягняти при народженні ще не до- сягли функціональної зрілості система органів травлення, імун­на, нервова, дихальна, кровоносна, терморегуляційна. Усклад­нення виникають у ягняти вже навіть від того, що за невеликої живої маси на одиницю власної маси припадає відносно велика площа поверхні шкіри порівняно з дорослими тваринами. Це створює реальну можливість переохолодження ягнят, оскільки загальні біологічні закономірності такі, що теплопродукція орга­нізму залежить від його живої маси, а тепловіддача — від площі поверхні тіла. Цей ефект посилюють нерозвиненість дихальної та кровоносної систем (перехідний період від плацентарної до леге­невої систем циркуляції крові, забезпечення організму киснем та видалення вуглекислого газу), недостатній розвиток підшкірної жирової тканини, зволожена поверхня тіла ягняти, низька тем­пература і підвищена вологість навколишнього середовища. Тому новонароджених ягнят слід негайно після народження витерти від слизу, а в приміщеннях для їх вирощування підтримувати оптимальну температуру і вологість, запобігати протягам та своє­часно міняти зволожену підстилку.

Загальний фізіологічний стан організму ягнят такий, що в пер­ші два тижні після народження їх годують тільки молоком, у на­ступні два тижні привчають до підгодівлі, на другому місяці — до поїдання відносно великих даванок корму. У наступний період організують нормовану годівлю залежно від рівня розвитку тва­рин. Однак до двомісячного віку в раціон ягнят завжди включа­ють молоко або його замінник.

Отже, фізіологічний стан новонародженого приплоду та віко­ві морфофункціональні зміни травного каналу зумовлюють про­довження молочного періоду вирощування овець. Проте не тіль­ки цим визначається загальна система вирощування ягнят від народження до відлучення від маток. Існують ще два таких ва­жливих фактори, як характер лактаційної кривої вівцематок і біологічні задатки високої інтенсивності росту тварин у моло­дому віці. За нормальних умов жива маса чотиримісячних ягнят (при відлученні) становить близько 75 % від маси добре розви­неного молодняку в річному віці. В овець різних виробничих напрямів, крім спеціалізованих м’ясних порід, середньодобові прирости в підсисний період вирощування ягнят коливаються від 150 до 250 г, а в середньому за рік — від 70 до 120 г (у спеці­алізованих м’ясних порід ці показники приблизно вдвічі вищі). Складається парадоксальна ситуація: ягнята у ранньому віці здатні давати високі прирости, але протягом значного часу не здатні реалізувати ці задатки за рахунок споживання різних кормів, крім молока. А на 1 кг приросту потрібно 4,5 - 5 кг мо­лока. Отже, тут багато залежить від годівлі і спадкових задатків молочної продуктивності вівцематок. У годівлі маток слід розра­ховувати на те, що ягнята до 1 - 1,5 міс ефективно використову­ють лише молоко. За деякими даними (К.Х. Кениг, 1974), погано вгодовані вівцематки за будь-якого раціону не здатні мати серед­ньодобову молочну продуктивність близько 2 кг і, отже, забезпе­чити реалізацію вікових потенційних можливостей ягнят до ін­тенсивного росту.

Проте і за нормальних умов рівень молочної продуктивності вівцематок упродовж лактації значно змінюється (А.Б. Ясаков и др., 1978). На перші два місяці лактації маток припадає 75 — 80 % молока від загальної кількості його за всю лактацію (120 діб). Якщо молочну продуктивність вівцематок у розпал лактації (20-та доба) прийняти за 100 %, то на 60-ту добу цей показник становить близько 50 %, через 20 діб — до 25 %, а на 100-ту до­бу — до 10 %. Тому потреби ягняти у молоці матері на 90 — 100 % можуть бути забезпечені лише у перший місяць його життя. На другий місяць ступінь цього забезпечення становить 60 — 70 %, на третій — 25 — 30 %, на четвертий — ще менше. Тому почина­ючи з раннього віку ягнят треба привчати до підгодівлі та інтен­сивної годівлі високоякісними кормами, причому не тільки кон­центратами, а й сіном (до 10 %) яке більше сприяє утворенню летких жирних кислот, що стимулює формування ворсинок руб­ця для кращого всмоктування поживних речовин. Вважається, що загальна поживність підгодівлі на другий місяць життя яг­няти має бути на рівні 0,20 — 0,25 корм. од., на третій — 0,35 — 0,40 і на четвертий — 0,50 — 0,65 корм. од. До раціону можна вводити: на другий місяць — 150 г концентратів, 150 — 200 г ко­ренеплодів, 100 — 150 г сіна та 150 — 200 г силосу; на третій від­повідно 200, 250 — 300, 200 — 250 і 250 — 300 г; на четвертий — 300, 350 — 400, 300 — 400 і 600 — 800 г. У перший місяць ягняті треба згодовувати 25 — 40 г концентратів за добу. В комбікормах чи сумішах концентратів для підсисних ягнят має бути 120 — 130 г перетравного протеїну з розрахунку на 1 корм. од. Ягнятам у цей період згодовують вівсянку, пшеничні висівки, дерть яч­мінну та горохову, макуху та суміші цих концкормів. Особливо доцільно давати їм суміш трьох частин вівсянки або дерті ячме­ню з однією частиною соняшникової макухи. Частка концентро­ваних кормів у підгодівлі ягнят має становити за поживністю 55 - 60 %.

При вирощуванні приплоду овець від народження до відлу­чення від маток особливу увагу звертають на профілактику за­хворювань, а в разі потреби — і на лікування ягнят. За недостат­ньої і неповноцінної годівлі та поганого утримання кітних маток у новонароджених ягнят може виникати диспепсія — гостре за­хворювання органів травлення, симптомами якого є пронос, здут­тя живота, сіро-білий колір калових мас. Для профілактики дис­пепсії новонароджених ягнят поліпшують годівлю та санітарну обробку вим’я і родових шляхів вівцематок, хворим ягнятам при­значають голодну дієту на 12 - 24 год з випоюванням через кожні 3 - 4 год теплої кип’яченої води або фізіологічного розчину (200 - 250 мл), у крайніх випадках їм дають антибіотики.

У ягнят може виникати також гастроентерит — незаразне за­хворювання внаслідок функціонального розладу і запалення си­чуга та кишок, що спричинює у тварин пронос. Причинами його можуть бути згодовування недоброякісних кормів (цвілих, зіпсо­ваних, з ознаками бродіння, мерзлих та ін.), напування брудною або солоною водою, різке переведення ягнят з годівлі молоком на рослинні корми, використання дуже холодної води, мастит у вів­цематок, висока температура повітря та надмірна інсоляція тощо. Можуть спричинити гастроентерит у ягнят інвазійні та інфекцій­ні хвороби. Залежно від причин виникнення гастроентериту ви­значають методи його профілактики та засоби лікування.

Насамперед треба нормалізувати годівлю та умови утримання овець. Хворим тваринам призначають голодну дієту (1 - 2 доби), після якої годують їх доброякісним сіном та подрібненим вівсом. Не слід обмежувати напування чистою, свіжою не холодною во­дою, оскільки хворі тварини відчувають значну спрагу. У разі по­треби використовують антибіотики, сульфаніламідні препарати, в’яжучі та обволікальні речовини (танін, дубову кору, відвар вівса та насіння льону). З метою профілактики проводять вакцинацію кітних маток для накопичення у їхній крові специфічних імуно- глобулінів, які, потрапляючи в молозиво, створюють коло- стеральний (молозивний) імунітет проти патогенних факторів травного каналу ягнят.

За неповноцінної годівлі, коли в раціонах не вистачає вітамі­ну Б або різко порушене співвідношення кальцію і фосфору в кормах, у ягнят може виникнути рахіт — захворювання, пов’язане з порушенням мінерального обміну. Це призводить до потовщення колінних і зап’ястних суглобів, викривлення кінці­вок, кульгавості, зменшення рухливості, розм’якшення кісток хвоста й черепа. Головна причина рахіту — нестача світла, оскі­льки вітамін Б утворюється тільки під дією ультрафіолетових променів. Тому для запобігання рахіту та його лікування слід організовувати вигул ягнят для сонячного їх опромінення навіть у зимовий час при кошарно-базовому утриманні. А з настанням весняного тепла ягнят слід утримувати в денні години на базу, а не в приміщенні. Залежно від кількісного співвідношення каль­цію і фосфору в кормах тваринам дають певні мінеральні корми у вигляді підгодівлі. Проте слід пам’ятати, що надмірна кіль­кість кальцію в кормах раціону спричинює дефіцит фосфору в організмі овець, а підвищений вміст фосфору зумовлює нестачу кальцію. До складу мінеральної підгодівлі входять фосфоран, або трикальційфосфат, крейда, кухонна сіль. До раціону ягнят вводять кісткове борошно, вітамінізований риб’ячий жир (15 — 20 мл на 100 кг живої маси). Застосовують ультрафіолетове опромінювання хворих тварин за допомогою ртутно-кварцових ламп (щодня по 5 — 10 хв), які ставлять на відстані близько 100 см від овець. За потреби ягнятам вводять внутрішньом’язово 1 мл тривітаміну (А, Б, Е). Можна також згодовувати концент­рат вітаміну Б2 (вітамінол). Орієнтовні дози — 50 — 100 тис. ІО вітаміну Б. Проте для виробництва важливо включати в раціон ягнят якісне сіно, висушене на сонці, та якомога більше часу утримувати їх на сонячному світлі.

У процесі вирощування ягнят від народження до відлучення від маток значну увагу слід звертати на профілактику та ліку­вання легеневих захворювань (пневмонії). У хворих на пневмонію ягнят спостерігаються підвищена температура тіла, кашель, ви­тікання з носової порожнини, прискорене дихання (боками «га­няють»), низька вгодованість аж до виснаження, атрофія та в’ялість м’язів. Можливий значний падіж тварин. Для профілак­тики легеневих захворювань слід поліпшувати годівлю ягнят (енергетичний рівень, вміст протеїну, вітамінів, мінеральних ре­човин) і досягати високої вгодованості їх. У приміщеннях і базах не слід допускати протягів, сирості і загазованості та забруднено­сті; у зимовий час треба запобігати переохолодженню, а в літ­ній — перегріванню ягнят. У приміщеннях має бути забезпечена належна вентиляція. При кошарно-базовій системі вирощування потрібно влаштовувати прогулянку ягнят. Для лікування хворих тварин використовують антибіотики, сульфаніламідні та вітамін­ні препарати, сироватки реконвалесцентів, тобто клінічно здоро­вих тварин, які щойно перехворіли, але ще не прийшли до норми. Риб’ячий жир з лікувальною метою можна давати ягнятам двічі на день по чайній ложці.

У підсисний період вирощування тонкорунних і напівтонко­рунних овець ягнятам обрізують хвости, що також позначається на їхньому здоров’ї. Цю технологічну операцію здійснюють для запобігання забрудненню вовни на задній третині тулуба дорос­лої вівці та зменшення широкого ураження тварин вольфартозом (личинки вольфартової мухи — «черви»). Хвости обрізують ягня­там у 2 — 3-тижневому віці: яркам — між третім і четвертим хвос­товими хребцями, баранчикам — між другим і третім. При цьому користуються гострим продезінфікованим ножем, шкіру трохи відтягують до кореня хвоста, щоб вона потім закрила рану. Дез- інфікують рану 2%-м розчином креоліну чи 5%-м розчином кар­болової кислоти. Після цього ягнят розмішують в оцарку, який попередньо очищають, дезінфікують і вистеляють товстим шаром свіжої чистої соломи.

Підсисний період вирощування ягнят традиційно триває до 4 міс. Ремонтний молодняк не бажано вирощувати за системою раннього відлучення з використанням замінників овечого моло­ка, Хоч помірно раннє відлучення ягнят від маток у 2,5 - 3 міс принципово можливе як у племінному вівчарстві, так і стосовно ягнят товарних господарств, передбачених для ремонту власного стада. Жива маса ягнят при відлученні — це об’єктивний показ­ник ефективності вирощування підсисних ягнят. Нормативні розрахунки здійснюють так. Ягня при народженні має живу ма­су близько 4 кг (8 - 10 % від живої маси матері). Перші 120 діб після народження — це період найбільш інтенсивного росту яг­нят усіх порід і виробничих напрямів (на нього припадає 75 % від загального річного приросту живої маси молодняку). У ягнят грубововних порід овець (каракульська, сокільська, українська, гірськокарпатська) середньодобові прирости за весь період ви­рощування мають становити на менш як 150 г, а жива маса при відлученні — не менш як 22 кг. Середньодобовий приріст ягнят тонкорунних і напівтонкорунних порід (асканійська тонкорунна, прекос, цигайська, українські м’ясо-вовнові вівці, крім асканій- ських кросбредів) має досягати те менш як 200 г, жива маса при відлученні становити не менш як 28 кг, а асканійських кросбре­дів і чорноголових (кращий породний масив м’ясо-вовнових на­півтонкорунних порід в Україні) за весь період підсисного виро­щування — відповідно не менш як 250 г і не менш як 34 кг. Такі показники цілком можливі за повноцінної годівлі маток протя­гом року, а ягнят — у підсисний період. Загалом виробничий рівень будь-якого вівчарського господарства залежить від про­фесійних практичних навичок чабанських бригад маточних отар.

Наукові дані свідчать про вирішальну роль вгодованості по­голів’я вівцематок в одержанні великої кількості ягнят та успі­шному їх вирощуванні від народження до відлучення. Підсис­ний період ягнят — це найважливіший етап у вирощуванні ре­монтного молодняку. Недорозвинених ягнят (з низькою живою масою) практично дуже важко або майже неможливо «дотягти» до бажаних кондицій ремонтного молодняку у річному віці. Ос­нова розвитку ягнят закладається у ранній період їх вирощу­вання.

При відлученні від маток ягнят насамперед розділяють за статтю, зважують і ставлять на правому вусі індивідуальні номе­ри. У племінних господарствах у цей час роблять необхіднізапи­си в журналі парування і окоту овець (проти кожної матки зазна­чають індивідуальний номер баранчиків і ярок та їхню живу масу при відлученні). Оформлять також журнали бонітуванні і стри­ження (журнали вирощування) молодняку після відлучення від маток — журнали однорічних баранів і ярок, де записують у на­ростаючому порядку індивідуальні номери тварин, дату наро­дження, номери їхніх батьків, живу масу при відлученні та ре­зультати попереднього бонітування.

Бонітування проводять за скороченим бонітувальним ключем. Враховують розвиток тварин (живу масу, розмір), тип вовнового покриву, довжину і густоту вовни, колір жиропоту. Визначають загальну оцінку та виробниче призначення ягнят. Із кращих за розвитком і загальною оцінкою ягнят формують групи й отари для вирощування ремонтного молодняку наступного вікового пе­ріоду. Особливо ретельно відбирають групу ремонтних баранів. Інтенсивність відбору їх може коливатися від 3 — 5 до 10 — 15 %. При цьому враховують розмір стада овець у племінному госпо­дарстві (загальну кількість баранців у чотиримісячному віці) і потребу виробництва у ремонтних та основних баранах, щоб цього поголів’я було достатньо для роботи бригади з 3 — 4 осіб (близько 300 — 350 голів, з них 100 — 110 основних і резервних баранів- плідників та 200 — 240 ремонтного однорічного молодняку). До ремонтної групи відбирають усіх найкращих баранців у чотири­місячному віці. Орієнтуються переважно на продуктивність, хоч ураховують також генеалогічні дані приплоду за батьківською та лінійною належністю. Найкращих ярок (35 — 40 %) також відби­рають для ремонту. Решту ягнят поділяють за виробничим при­значенням залежно від попередньої оцінки (бонітування). Кра­щих тварин відбирають і вирощують на племпродаж, а гірших — для реалізації на м’ясо.

В період відлучення ягнят від маток формують отари і групи молодняку. У великих племінних господарствах розмір отари однорічних ремонтних баранів становить 200 — 250 голів, бара­нів на продаж — близько 700 — 800, ремонтних ярок і молодняку для продажу — 800 — 900 голів, відгодівельного молодняку — близько 900 — 1000 голів. У товарних стадах овець не формують групу ремонтних баранів. У невеликих господарствах та за спе­цифічних природно-виробничих умов (гірські райони, рельєфна непридатність угідь звичайних зон, велика розораність земель) розмір отар може бути у 2 — 3 рази менший. У перші 3 — 4 доби після відлучення ягнят зменшують поживність раціону для вів­цематок на 20 — 30 %, обмежують випасання їх на соковитих па­совищах та даванку води (для запобігання маститам). За нор­мальної організації підгодівлі і годівлі ягнят рослинними кор­мами у підсисний період немає потреби поступово (протягом кількох діб) відлучати приплід від маток. Ягнят треба негайно (в день відлучення) забрати з отари вівцематок і розпочати ор­ганізацію раціональної системи вирощування молодняку після відлучення від маток.

Вирощування молодняку після відлучення від маток до переведення в основне стадо овець. У перші дні після відлу­чення по групах та отарах молодняку слід організувати ретель­ний догляд тварин, давати їм кращі корми, стежити за станом здоров’я та поведінкою ягнят на пасовищі, біля годівниць і на­пувалок. Неспокій ягнят після відлучення від маток зникає через 3 — 4 доби. За стійлового утримання поголів’я молодняк у межах отари бажано розбити за особливостями розвитку на три групи (кирди): кращі ягнята, середні та гірші. Це дасть змогу краще ви­користати біологічну здатність тварин до інтенсивного росту. Від­носно вирівняні за розвитком тварини кожної з таких технологіч­них груп краще почуваються біля годівниць і напувалок, оскіль­ки їх не підганяють сильніші. Групи слабших тварин формують з меншої кількості овець, за ними організовують кращий догляд. Більше корму згодовують молоднякові, який уже виявив здат­ність до інтенсивного росту (тварини першого кирда). Через мі­сяць після формування отар молодняку проводять контрольне зважування тварин і формують контрольну групу овець для що­місячного зважування протягом року. Розмір групи — 5 % від кіль­кості тварин у стаді. Формують контрольну групу за принципом випадкової вибірки (беруть кожну 20-ту тварину через розкол). Відібраний молодняк мітять спеціальною фарбою, щоб щомісяця не зважувати одних і тих самих тварин. Результати контрольного зважування використовують для коригування раціонів молодня­ку відповідно до характеру росту тварин та наявності кормів у господарстві. Загальна інтенсивність росту молодняку овець піс­ля відлучення ягнят ще досить висока. У міру досягнення твари­ною статевої зрілості (5 — 7 міс) вона дещо знижується. Відповідно до цього розробляються загальні норми годівлі молодняку овець різних виробничих напрямів (табл. 6.1,6.2).

У перші 4 — 5 міс після відлучення у раціон молодняку овець вводять 300 — 400 г концентрованих кормів, 2 — 3 кг зеленої маси та близько 0,3 — 0,5 кг сіна. З переходом на стійлове утримання і залежно від загального рівня продуктивності овець у стаді раціо­ни молодняку можуть включати: 400 — 500 г концентрованих кор­мів, близько 0,7 — 1,0 кг сіна, 2 — 3 кг силосу, до 0,5 — 1 кг коре­неплодів, мінеральну підгодівлю. Слід враховувати також, що на провідних племінних заводах тонкорунних і напівтонкорунних порід овець вовнова продуктивність ремонтних баранів і ярок значно вища за показники, взяті для розрахунку норм годівлі молодняку. В кожному конкретному господарстві треба робити поправки на фактичний рівень продуктивності овець. На особливу увагу заслуговують ремонтні барани, жива маса яких у 14 — 15 міс сягає 80 — 90 кг, а настриг чистої вовни — до 6 — 7 кг і більше. Для вирощування тварин з таким рівнем продуктивності в їхній раціон треба включати 0,7 — 0,8 кг концентрованих кормів, 1 — 1,5 кг сіна, 3 — 5 кг силосу, 1 — 2 кг коренеплодів.

У річному віці, а точніше (у зв’язку зі строками ягніння) — у віці 14 - 15 міс, проводять бонітування ремонтного молодняку і відбір тварин для поповнення основного стада. Результати боні­тування доповнюють показниками стриження та лабораторного визначення відсотка виходу чистого волокна, товщини волокон, вмісту жиру та поту у вовні. Бонітування проводять у квітні — травні, а стриження — у травні і червні. У великих племзаводах кращих за продуктивністю 15 - 20 ремонтних баранів признача­ють для оцінювання за продуктивністю нащадків. Кожного з них привчають до садок на штучну вагіну, визначають кількість і якість сперми. Остаточна інтенсивність відбору ремонтних бара­нів становить близько 0,3 — 0,5 % від загальної кількості баранців, відлучених від маток у чотирирічному віці. Інтенсивність відбору ярок — близько 40 — 45 %. Тільки повноцінна годівля ремонтного молодняку та інтенсивний відбір тварин для поповнення основ­ного стада овець забезпечують високий селекційний прогрес у племінному і товарному вівчарстві.