Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.8. Технологія вироблення овчин

Консервування овчин. Після зняття шкури відразу очища­ють від прирізів м’яса і консервують. Застосовують три способи консервування: мокросольовий, сухосольовий і прісносухий.

Мокросольовий спосіб — найбільш раціональний і дає най­кращі результати. Овчини засолюють на дерев’яному стелажі, попередньо посипаному чистою сухою сіллю. Покладено вовною донизу, а міздрею — догори овчину посипають рівномірним ша­ром солі і ретельно втирають сіль руками. Витрата солі на одну овчину становить 1,6 - 1,8 кг (30 - 50 % від маси шкури). Застосо­вують сіль помелу № 2 за вологості не більш як 8 %. У сіль до­дають з розрахунку на одну шкуру: нафталіну 45 - 50 г, силіцій- фториду натрію 50 - 53 г і парадихлорбензолу 20 - 22 г. На засо­лену овчину кладуть нову, і операція повторюється. У штабелі овчини лежать 4 - 7 діб, після чого їх обтрушують від солі, згор­тають у стоси і відправляють на подальшу обробку.

Різновидом мокросольового способу є кислотно-сольовий. При цьому для консервування застосовують суміш кухонної солі (85 %), алюмінієвого галуну (7,5 %) і амонію хлориду (7,5 %). Про­солювання у штабелях триває не менш як 4 доби. При зберіганні сировини, обробленої мокросольовим і кислотно-сольовим спосо­бами, температура у складському приміщенні має бути не вище 20 °С, відносна вологість повітря 70 - 80 %.

При засолюванні однієї овчини її добре посипають і натирають сіллю. Лапи, краї, шийно-головну частину та крижі згортають усередину, шкуру складають навпіл і в такому стані кладуть на засіл.

Сухосольове консервування відрізняється від мокросольового тим, що використовують на 35 - 40 % менше солі і витримують шкури у стосах тільки 1 - 2 доби. Після цього шкури сушать під навісами в сушарках при температурі 25 - 30 °С протягом 5 - 6 діб.

Прісносухе консервування полягає в сушінні овчин без по­переднього просолювання і застосування будь-яких консерву­вальних засобів. Висушування цим способом може бути занадто повільним або занадто швидким. Не можна сушити овчини на сонці.

Властивості вовнового покриву овчин. Вівчарство є основ­ною сировинною базою хутрової, шубної та шкіряної промисловос­ті. Овчинами називають шкури, зняті з дорослих овець і молод­няку старше 5 міс. За призначенням овчини поділяють на хутро­ві, шубні та шкіряні. Хутрові овчини, у свою чергу, поділяють на тонкорунні, напівтонкорунні та напівгрубововні. У тонкорунних овець вовновий покрив має бути густим, однорідним, вирівняним за тониною вовни не нижче 60-ї якості. Вовновий покрив напів- грубововних хутрових овчин неоднорідний, має штапельно-косич- ну будову зі значним вмістом пуху.

Хутрові овчини одержують від тонкорунних і напівтонкорун­них порід овець, напівгрубововні — від різного роду тонкорунно- і напівтонкорунно-грубововних помісей з неоднорідною вовною. У шубних овчин вовновий покрив неоднорідний, часто трапляється сухий і мертвий волос.

У шкіряному виробництві використовують овчини дорослих овець, а також молодняку до 5 міс. До шкіряної овчини належать шкури грубововних овець і їхніх помісей, непридатні для хутро­вого і шубного виробництва, що мають такі вади, як текловолося- ність, рідкововновість, наявність великої кількості ламкого грубо­го волосу і довжину вовни, меншу за ту, яка має бути у шубних і хутрових овчин.

До найважливіших ознак, що визначають товарні якості шуб­но-хутрової сировини, належать: однорідність вовнового покриву, густота і тонина (товщина) вовни, спрямованість волокон, колір, міцність, здатність до звалювання і зминання, теплозахисні влас­тивості.

Однорідність вовнового покриву. Чим більше виражена однорідність, тим ніжніша і гарніша поверхня готового хутра. То­му овчини з однорідною тонкою вовною зазвичай використовують для виробництва високоякісних імітацій з облагороджуванням вовнового покриву. Наявність остьових чи домішка огрубілих проміжних волокон роблять вовновий покрив хутрових овчин більш твердим, грубим. Крім того, це негативно впливає на рів­номірність фарбування хутра, тому що пухові й остьові волокна неоднаково фарбуються.

Густота вовнового покриву зумовлює цінність хутрової продукції як теплозахисного матеріалу. Гарна густота підвищує зносостійкість і сприяє збереженню зовнішнього вигляду хутро­вих виробів. У хутрових овчин вона коливається від 15 до 90 - 100 волокон на 1 мм2. Рідкий вовновий покрив значно знижує якість хутра.

Тонину (товщину) вовни визначають на дотик або лабора­торно. Чим тонша вовна, тим вона густіша і однорідніша. Проте хутрові овчини з надмірно тонкою і густою вовною, як правило, мають ослаблений лицьовий шар.

Висота вовнового покриву. Мінімальна межа для невичи- нених хутрових овчин становить 1 см, а для шубних — 2,5 мм. Нижче цих меж овчинна сировина стає практично непридатною для шубно-хутрового виробництва. Найбільш бажана довжина вовни для хутрових овчин від 2 до 5 см, а для шубних — від 2,2 до 6 см.

Спрямованість (потоки) стрижнів волокон. Це також важливий показник, що визначає якість хутра. Внаслідок різного напрямку, характеру зігнутості вовнинок у нижній зоні хутрового покриву вичинених овчин досить часто утворюються ласи, муаро­ва завитість волосу, кучерявість. Все це робить хутро менш краси­вим, утруднює роботи з підбору його для виробів.

Колір. Найбільш бажаний непігментований, білого кольору вовновий покрив хутрових овчин, що дає змогу виробити з них імітації будь-яких кольорів і відтінків, а також напівфабрикат натурального білого кольору.

Овчини з пігментованою по всій площі вовною чи пежинами придатні для фарбування лише в чорний колір.

Міцність вовни вимірюється розривним навантаженням у кілограмах, опором розриву — у грамах на 1 мм2.

Зминання вовни залежить від її густоти і пружності і вира­жається у відсотках до опору вовни тому чи іншому тискові.

Здатність до звалювання — це небажана якість вовни, то­му що вона значно утруднює обробку овчин і знецінює їхні шубні та хутрові якості.

Теплозахисні якості визначаються за комплексом власти­востей вовнового покриву і міздрі та проходженням тепла крізь овчину у кілокалоріях за 1 год.

Вади овчин, що знижують їхній сорт і вартість, можуть бути прижиттєвими (подряпини, інші травми шкіри, болячки, синці, голодна тонина — шалатта, засміченість реп’яхом, здатність до звалювання вовнового покриву); зумовленими неправильним за­боєм і зніманням овчин (криваві плями, неправильний розріз, роздутість міздрі, вихвати, порізи, дірки, прорізи, нестача частин овчини); поганим консервуванням і збереженням (комовість, оро­говілість, іржавість, теплість, замороженість шкури, ломина, прі­лість, пліснявість, шкіроїди, міліїди). Шкури із загиблих тварин приймають як браковані.

Класирування овчин. Залежно від стану та кількості вад, міс­ця їх овчини поділяють на чотири сорти. Перший сорт відповідає стандарту і має не більш як дві вади по краю овчини; другий — допускається одна вада на основній і дві по крайовій частині ов­чини; третій — 4 - 5 вад на основній і одну — на крайовій частині овчини; четвертий — овчини, у яких вовна звалюється, з теклістю на площі 50 % і більше, а також з переслідом (такі овчини напра­вляють для стриження вовни).

У кожній групі овчин розрізняють підгрупи за довжиною вов­нового покриву (табл. 7.8).

Таблиця 7.8. Підгрупи овчин за довжиною вовни


За віком, розміром і масою всі овчини поділяють на смушки — шкурки ягнят грубововних порід, крім каракульської і смушко­вих, у віці не більш як місяць; саксак і труський — шкурки ягнят грубововних порід у віці 1 - 6 міс; лямка — шкурки ягнят тонко­рунних, напівтонкорунних і напівгрубововних порід; стариця, важка стариця — овчини дорослих овець; стулова овчина — найстаріші, великі овчини.

За часом забою розрізняють овчини: літні (липень, сер­пень) — мають найміцнішу міздрю; осінні (вересень, жовтень) — у них кращий вовновий покрив; осінньо-зимові (листопад, гру­день) — знижується міцність; зимові (січень) — ослаблена міздря; весняні (після січня) — так звана шалага, виснажена.

Вимоги до романівських овчин. У пояркових овчин першої групи вовновий покрив м’який, первинний, густий, не линяє і не звалюється, зі значною перерослістю пуху над остю, з рудувати­ми, коричневими, сірими, ясно-сірими, бурими або чорними вер­хівками пухових косиць. Колір усередині вовнового покриву при його розгортанні від світло- до темно-сірого з блакитним відтін­ком. Допускаються пежини на неосновній площі овчини.

Овчини пояркові другої групи мають вовновий покрив м’який, первинний, менш густий (але не рідкий), що не линяє,

зі значною перерослістю пуху над остю, з рудуватими, корич­невими, сірими, світло-сірими, бурими або чорними верхівками пухових косиць. Колір всередині вовнового покриву при його розгортанні від ясно-сірого до темно-сірого з ознаками блакиті.

Допускаються пежини на неосновній площі овчини і на окре­мих ділянках — поверхнева зваляність у верхній частині руна, що піддається розчісуванню.

В овчині дорослих овець першої групи вовновий покрив гус­тий, без ознак линяння, звалювання, від світло-сірого до темно- сірого кольорів при поділі штапелю блакитного кольору на живих вівцях чи з ознаками блакиті на овчинах прісносухих і мокросо- льових, з вираженим завитком на основній площі вовнового по­криву прісносухих і сухосольових овчин чи з менш вираженим завитком на парних і мокросольових овчинах. Перерослість пуху над остю повинна бути від 1 до 3 см включно. Допускається на­явність темної смуги в ділянці шиї, спини, яка складається з чор­них волокон, що мало відрізняються за тониною від іншої маси вовни.

Овчини дорослих овець другої групи мають менш густий вов­новий покрив, без ознак линяння, звалювання, від світло- до тем­но-сірого кольору, при поділі штапелю — з ознаками блакиті. До­пускається наявність слабкого завитка на половині площі вовно­вого покриву живих овець, прісносухих і сухосольових овчин або відсутність завитка на парних і мокросольових овчинах, а також перерослість пуху над остю. Допускаються овчини з поверхневим звалюванням у верхній частину руна, що піддається розчісуван­ню, з перехідним волосом у кінці косиць з темною смужкою вовни, що складається з більш довгих і грубих волокон чорної ості в ді­лянці шиї, холки і спини.

Овчини дорослих овець третьої групи — це овчини дорослих романівських овець та їхніх помісей, які не відповідають вимо­гам першої і другої груп, без ознак линяння, а також овчини, які мають хоча б одну таку ознаку. В них немає перерослості пуху над остю або є перерослість ості над пухом (у напіввовно- вій овчині), немає завитків на всій площі овчини; пежини тра­пляються на основних частинах овчин, значні потемніння — в ділянках шиї, холки і спини з довгих і грубих остьових воло­кон, значне поширення гриви, значна кількість перехідного волосу.

Використання овчин. З овчин виробляють товари різнома­нітного асортименту. Так, овчини російська і степова використо­вують для вироблення взуття і шкіряного одягу (шеврету), під­кладкових, галантерейних виробів — сумок, портфелів, папок, гаманців, ременів, технічних, протезних та інших спеціальних шкір. Шубні овчини йдуть на пошиття натільного (без покриття тканиною) хутрового одягу, напівпальто, шуб, дублянок, шуб- бурок та ін.

Овчини дорослих каракульських овець використовують пере­важно для пошиття натільних кожушків і кожухів.

Шубну овчину фарбують частіше в темний колір. Для підви­щення водостійких якостей шкіряну тканину просочують полі­мерними матеріалами або покривають латексом та плівками. Овчина, оброблена таким чином, набуває красивого блиску, що нагадує лакове покриття.

Після обробки з тонкорунної хутрової овчини шиють переваж­но дамські манто. Хутрова напівтонкорунна й напівгрубововна овчина йде на пошиття верхнього хутрового одягу та інших хут­рових виробів.

Вироби з хутрової овчини мають високі теплозахисні властиво­сті і добру носкість. Досягнення сучасної технології дають змогу перетворювати зовнішній вигляд овчини — підстригати волося­ний покрив, фарбувати, додавати йому блиску, облагороджувати. Вироби з облагородженої хутрової овчини мають красивий зовні­шній вигляд. Для їх виготовлення використовують овчини нату­рального кольору або пофарбовані трафаретом під леопарда, тиг­ра, а також в однотонні кольори (чорний, коричневий, рожевий, голубий, золотавий тощо). Відповідно до вимог моди промисло­вість почала випускати вироби з довговолосих (необстрижених) хутрових овчин, що імітують хутро блакитного і білого песця, чор­но-бурої лисиці, а також овчини, оброблені під «велюр» (шуби- дублянки і різноманітні головні убори).

Вичинка шубної овчини. Застосовують промисловий і руч­ний способи вичинки шубних овчин. За ручного (кустарного) спо­собу овчини передусім відмочують. Відмочуванням називають обводнювання консервованих шкур для приведення їх до стану, близького до парного. При цьому значно полегшуються очищення шкур від .бруду і видалення з них зайвої солі. Чим більше води використано для відмочування шкур, тим кращою буде якість їх. При цьому використовують великі ємкості. Для відмочування 1 кг парної чи мокросоленої сировини потрібно 4 л води, прісносухої —

10л. Температура 14 - 18 °С. Прісносуха овчина міститься в чані з водою 24 год, після чого воду зливають, наливають свіжу і знову занурюють у неї овчину на 24 год. Через добу овчину виймають і прополіскують у чистій воді. Промиті овчини складають у стоси для обтікання. При відмочуванні сухосоленої сировини потрібно змінювати води кожні 10 год. Мокросолена сировина перебуває у відмочувальному чані 8 - 12 год.

Обробка і розбирання. Якщо шкурка раніше не була оброб­лена, то після відмочування видаляють роги, вуха, ніжки, ратиці, хвости.

Вибивання реп’яхів та міздрювання. Реп’яхи вибивають вручну на колоді — обрубок дерева, що має перетин сегмента, ре­тельно обстружений до дугової лінії. Нижній край колоди упира­ється в підлогу. Під верхні краї підведено ніжки таким чином, щоб нахил колоди до площини підлоги становив приблизно 45°. Верхній край має бути трохи нижче поясу людини. На колоду кладуть одну-дві овчини вовною донизу і одну — вовною догори. На ці шкури кладуть вовною догори оброблювану овчину і виби­вають її тупою стороною мездрика.

Мездрик (тупик) — це прямий ніж 40 см завдовжки і 5 см за­вширшки з двома дерев’яними рукоятками (рис. 7.6). Одне лезо ножа гостре, друге — тупе. Шкури міздрять після вибивання реп’яхів. Мета міздрювання — видалити підшкірний шар. Мізд­рять шкіри також гостро відточеною коскою. Овчину кладуть ворсом донизу, голову — ближче до підлоги, крижі — у верхній частині колоди. Для розм’якшення і вирівнювання овчини тупою стороною підходки сильно б’ють по найбільш твердих місцях про­різей, які ще погано розмокли, потім гострою стороною починають зрізати прорізи сала, а також підшкірний шар. Добре очищену овчину перевертають ворсом догори й очищають від бруду та ін­ших домішок.

Рис. 7.6. Тупик для міздрювання


Знежирення волосу. Для знежирення шкури вміщують у розчин (на 1 л води 6 г господарського мила і 3 г кальцинованої соди) на 1 — 1,5 год при температурі 38 °С. У ємкості шкури часто перемішують. Після знежирення шкури упродовж 30 хв проми­вають теплою водою.

Пікелювання. Пікелюванням називається обробка овчини водним розчином сульфатної кислоти і кухонної солі. Основна мета пікелювання — розпушити шкуру, щоб мати м’яку овчину.

Для пікелювання готують розчин із сульфатної кислоти (6 - 7 г/л) і кухонної солі (700 - 800 г/л), температура якого 35 - 37 °С. Рідинний коефіцієнт його 4 — 6, він показує, скільки одиниць рідини потрібно для обробки однієї одиниці сировини. Тривалість пікелювання — близько двох діб. Його проводять на підлозі в дерев’яному чані прямокутної форми. Поверх нього посередині ставлять дерев’яну поперечину, на яку вміщують овчину під час перебирання. Для стікання розчину із шкур бі­ля чана розміщують дерев’яні ґрати. Овчини кладуть на ґрати, а потім у розправленому стані вовною догори закидають у чан з розчином для пікелювання. Рекомендується проводити сім пе­ребирань: через годину після завантаження, через 2 год, через 4 год, через 7 год, через 11 год, через 16 год і через 22 год. Від­працьований розчин можна використовувати до 10 разів, під­кріплюючи його до необхідної концентрації. По закінченні пі- келювання овчини витягають із чана і вміщують на ґрати для стікання розчину. Зверху штабель накривають овчиною вовною догори. У штабелі овчини перебувають 24 — 48 год.

Квашення хлібним киселем. Овчину можна вичиняти та­кож за допомогою хлібного киселю чи квасу. Розрізняють занурю- вальне квашення і намазуванням. Для занурювального квашен­ня кисіль готують за таким рецептом: на 100 овчин середніх роз­мірів беруть 50 - 100 кг вівсяного борошна і 12 - 25 кг кухонної солі. Борошно замішують у чані при температурі 40 — 50 °С і до­дають 800 л теплої води, через добу — кухонну сіль. Овчину складають по хребту вовною всередину, занурюють у кисіль і укладають у чан від стінок до середини чана. Після заповнення чана овчини заливають залишками киселю і вкладають верхній шар овчин вовною назовні. Тривалість квашення — від 3 до 6 діб. Щоб квас швидше охолоджувався, чани зверху накривають міш­ковиною. Починаючи із другої доби, через добу овчини перебира­ють. Для цього їх вибирають із чана, а кисіль розігрівають і знову вкладають у нього овчини.

При квашенні намазуванням на міздрю овчини наносять шар густого киселю і складають овчини по хребту вовною все­редину. Намазані овчини складають стосами і витримують у теплому місці до кінця квашення 3 — 6 діб. Для одержання си­рих овчин після квашення їх виймають і залишають у стосах до наступного для. Залишки галуну видаляють вручну віджиман­ням. Віджаті овчини просушують на жердинах, розвішуючи їх посередині хребтової частини. Повітря в сушарці має бути су­хим з оптимальною температурою 37 °С. Для видалення зайво­го жиропоту й жиру овчини обробляють розчином лугу (на 1 л води 15 г кальцинованої соди). Розчин температурою 37 °С ви­ливають у корито з плоским дном. Овчини вміщують у корито
ворсом догори. Вовну, а також поверхню міздрі розтирають де­рев’яним бруском. Відпрацьований розчин лугу випускають з корита крізь отвір у його дні. При обробці розчином лугу якість овчини погіршується — волос стає жорстким і крихким. Раніше у селянських господарствах для знежирення шкур часто вико­ристовували суху глину або у вигляді рідкого розчину. Рідкий розчин глини наливали на овчину і розтирали руками доти, поки овчина не промокала наскрізь. Потім овчину сушили 8 — 9 год, змочивши водою, і знову сушили. Коли шматочки глини починали легко відпадати, овчину підвішували і відбивали глину, що пристала до неї. За потреби цей процес повторювали 2 — 3 рази. При обробці сухою глиною овчину знежирювали у спеціальних (глухих) барабанах. Щоб вона стала м’якою, її спо­чатку розтягували руками, а потім тривалий час м’яли на гаку.

Розім’яту овчину сушили, після чого чистили міздрю на п’яльцях (рис. 7.7).

П’яльця робили з чотирьох товстих дерев’яних рухомих брусків, до яких прив’язували і потім натягували овчину. Після обробки на п’яльцях овчину вичиняли за допомо­гою особливого ножа-скре- бача. Для того щоб ніж не ко­взав по міздрі, овчину поси­пали дрібно розтертим алеба­стром, попередньо випаленим у печі. Після відпалювання алебастр поливали водою, сушили і просівали.

Нерівності і шорсткості ви­даляли наждаковим папером, який наклеювали на де­рев’яний брусок. Вичинені таким способом овчини нази­ваютьсясирцем. Овчини- сирець порівняно з овчинами, що піддавалися дубленню, менш міцні, менш щільні, більш водопроникні, набагато швидше зволожуються. Проте волос в овчинах-сирці порівняно із дубле­ними набагато мякший, ніжніший і густіший.

Дублення. Рослинне дублення. Рослинним, або червоним, називається дублення за допомогою дубильних речовин, що міс­тяться в корі деяких рослин. В овчинно-шубному виробництві


використовують дубильні речовини верби, дуба і ялини. Кра­щим дубильним матеріалом є кора верби — «вербовий дуб». При дубленні ним виходять жовті овчини з відтінками від світло- жовтого, рожевого до темно-коричневого залежно як від техно­логії дублення, так і від різновиду використаної верби. Кору вер­би збирають із травня по серпень, у період найбільшого сокови- ділення, коли вона легко здирається. Кору надрізають з ниж­нього кінця стовбура чи гілки і, притримуючи лівою рукою, зди­рають. Здерту кору зв’язують у дрібні пучки, потім у великий сніп і сушать на повітрі. Висушена сировина має вологість не вище 1б %. Кращою є кора з молодого верболозу, яка має білува­то-рожевий колір. Добра кора має характерний вербовий аро­мат. Використовують для дублення також кору живцевого, або літнього, дуба, що втрачає листя восени, на відміну від зимового дуба, що зберігає відмерлі листя до весни. Для дублення прида­тна кора молодих дерев до 20 років, яка називається дзеркаль­ною. У корі ялини звичайної міститься теж багато дубильних речовин.

Дублення рослинними дубильними речовинами можна прово­дити трьома способами: намазуванням, насипанням і соковим. Намазування — більш простий спосіб і потребує менше витрат матеріалів і часу, ніж інші способи. Недоліком його є нерівномір­не дублення по всій товщині шкури. Тому дублення намазуван­ням слід проводити тільки слабко- і тонкоміздрьових шкур.

За цього способу у чан засипають 8 кг дрібно потовченої кори верби і заливають її 1б0 л гарячої води. Чан закривають і витри­мують його вміст при температурі 30 “С впродовж 24год. Зазна­ченої кількості розчину достатньо для обробки 10 овечих шкур середнього розміру після пікелювання. Овчину розстеляють на столі і намазують охолодженим розчином б — 6 разів, поки міздря не перестане вбирати його. Намазуючи шкуру, її розтягують. Складені міздря до міздрі овчини вилежуються у стосах 2 — 3 год, після чого їх знову намазують. Для повторного намазування ви­користовують дубильний розчин трохи вищої концентрації. Після намазування і вилежування протягом 2 — 3 год овчини направ­ляють на сушіння.

При насипному дубленні в чан наливають до половини воду, температура якої близько 2б “С. На воду кладуть дошки так, що утворилися плаваючі ґрати. На ґрати вовною донизу кладуть ов­чини, рівномірно насипавши на них вербової кори по всій повер­хні міздрі. Потім укладають другий, третій ряд і т.д. доти, поки над останнім рядом не виступить розчин. Останній ряд уклада­ють вовною догори. Для того щоб овчини не спливали, їх притис­кують дошкою. На 10 шкур потрібно 6,4 кг кори верби. Дублення триває 7 — 14 діб. Потім овчини виймають із чана, віджимають руками, сушать і зневоднюють. Розчин, що залишився після дуб­лення, можна використовувати повторно.

При соковому дубленні в чанах овчині спочатку дають «залич- ку» (злегка задублюють намазуванням). Після цього її дублять 2.5 — 4 доби в чані. Заличку готують з розрахунку 0,8 кг вербової кори і 6 — 12 л киплячої води на 10 овчин. Коли сік охолоне до 40 °С, ним намазують міздрю. Після вилежування впродовж 2 — 4 год овчини закладають у чан з вербовим соком (на 10 овчин

3.6 кг кори і 24 — 30 л води). Замочену овчину, складену навпіл по хребту вовною догори, занурюють у сік і вкладають на дно. У по­вністю заповнений чан виливають залишок соку. Верхні овчини кладуть вовною догори. Через 12 год вилежування овчини пере­бирають — верхні переміщують вниз, а нижні — вгору. Після дуб­лення овчини виймають із чана, віджимають і просушують. Кі­нець дублення визначають за забарвленням проби, узятої із ниж­ньої частини. Проба має бути пофарбована не менш як на тре­тину товщини.

Хромове дублення. Для хромового дублення застосовують хро­мово-калієвий та хромово-натрієвий галун і хромпік. На невели­ких підприємствах і в кустарному виробництві рекомендується застосовувати хромово-калієвий галун. Щоб він мав дубильну дію, до нього додають 10 — 14 % кальцинованої соди від його маси. Спочатку готують хромовий екстракт. Для цього галуну хромат розчиняють у воді при нагріванні до 60 — 70 °С. На кожні 100 г галунів потрібно 150 — 170 л води. Галун розчиняють у воді, під­вішуючи у ній кошик із ним. Соду додають у розбавленому ви­гляді з розрахунку 1 частина соди на 3 частини води. Розчин соди доливають в охолодженому стані маленькими порціями, безпе­рервно помішуючи. Хромове дублення вручну проводять тільки намазуванням. Хромовий сік для такого дублення готують при вмісті в ньому галуну хромату 90 г/л, вміст соди становить 14,5 % від маси галуну. Хромовий сік наносять щітками на всю площу овчини тричі й у проміжках між намазуваннями витягують овчи­ни в поперечному і поздовжньому напрямках. Після останнього намазування овчини вилежують у стосах упродовж 3 год. Потім хромовий сік наносять ще два рази з витягуванням. Овчина ви­лежує у штабелі 8 год, після чого її промивають водою, в яку до­дають кухонну сіль.

Оздоблювальні операції. Сушіння. Перед сушінням овчин їх віджимають і дають воді стекти у стосах. Сушать їх на жердинах або рамах при температурі 40 — 45 °С. Зазвичай для сушіння ви­користовують просту цегельну піч.

Знежирення. Висушені овчини розминають, а потім знежирю­ють пастою із сірої лісової або болотної глини. Пасту наносять на міздрю шаром 2 — 3 мм завтовшки. Потім овчину навішують на жердини і сушать 10 — 12 год за температури 50 — 53 °С. Після закінчення сушіння овчини вибивають, а за потреби повторюють операцію ще кілька разів.

Зволоження. Пікельовану овчину зволожують відпрацьова­ним або свіжим пікелем із вмістом 1,5 — 2 г/л сульфатної кисло­ти і 50 — 60 г/л кухонної солі. Дублену овчину зволожують водою. Температура пікелю і води 35 °С. Після зволоження овчини складають у пакети краями і лапами всередину й укладають у штабелі на 24 год.

Розминання. Для ручного розминання використовують гак — залізний стрижень, один кінець якого загнутий у вигляді кіль­ця. До кільця прив’язана петля (шкіряна чи з мотузки), в яку робітник всовує ногу під час розминання. Другий кінець стриж­ня потовщений і слугує рукояткою. На відстані 15 — 18 см від потовщеного кінця стрижня знаходиться робоча частина гака — відросток 12 см завдовжки. Овчину прив’язують із внутрішньої сторони за допомогою круглої палички до петлі з мотузки, що закріплена на стіні на висоті 105 — 140 см від землі. Потім робіт­ник бере лівою рукою звільнений кінець овчини, а правою — рукоятку гака і всовує праву ногу у прив’язану до гака петлю. Наклавши гак відростком на внутрішній бік овчини, робітник опускає ногу вниз, завдяки чому відросток з натиском рухається по овчині і розминає її. Для зручності розминання овчину згор­тають у трубку. Гак рухають кілька разів підряд в одному на­прямку. Як тільки овчина стане в цьому напрямку м’якою, її відв’язують і прив’язують за передню лапу, після чого знову розминають, тільки трохи навскіс.

Підсушування. Овчину підсушують у сушильних камерах на жердинах вовною назовні за температури 40 °С. Тривалість під­сушування 1 — 1,5 год.

Чесання. Використовують чесалку у вигляді гребінки. Овчину розчісують у висячому положенні або розклавши її на столі. При цьому одержують цінні відходи — ческу.

Шліфування. Це кінцева операція обробки овчин. За ручного шліфування («розкосовка») овчину укладають на колоду і оброб­ляють по всій площі косою, а потім, для надання бахтармі барха­тистості, очищають наждаковим камінцем.

Вибивання. Для ручного вибивання краще користуватися гнуч­кими сухими лозинами із дерева.

Особливості обробки натуральної овчини для комірів. Для комірів відбирають овчину з достатньою кількістю пуху і за- витків. Першою операцією є підстригання волосу на довжину 3 — 3,5 см. Потім волос знежирюють водним розчином кальцино­ваної соди (6 г/л) і господарського мила (5 г/л) або лужним розчи­ном. Температура розчину 40 — 45 °С. Промивають на столі. На вовнову частину овчини наливають розчин і вичавлюють його з неї дерев’яними лопаточками. Потім мильний розчин змивають розчином кальцинованої соди (0,5 г/л). Промиту овчину сушать, зволожують і залишають для лежання на 15 — 24 год. Потім роз­минають гаком і чешуть. Ефектний вигляд мають завиті овчини. Добре піддається завиванню російська овчина, особливо романів- ська, у якої пух довший за ость. Перед завиванням овчину виби­вають, злегка прочісують гребінкою, за потреби підстригають но­жицями. Потім розстеляють на столі й обробляють водою з пуль­веризатора. Далі струшують надлишки води, підносять овчину до дуже нагрітої чавунної грубки і швидко ворушать пальцями во­логий волос, який при цьому завивається. Після завивання волос потрібно підрівняти ножицями.