Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Михайло Возняк і його "Історія української літератури"

Серед учених, що виховались на традиціях Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові, одне з почесних місць належить літературознавцеві, мовознавцеві, історикові, етнографові, академікові Михайлові Степановичу Возняку.

Прихід М.Возняка до Наукового товариства ім.Т.Шевченка припадає на період бурхливого розвитку товариства, який розпочався у 90-х рр. XIX ст. після того, як його іочолив Михайло Сергійович Грушевський (1897—1913).

Наприкінці ХІХ-на початку XX ст. до Товариства приходить ряд визначних учених-гуманітаріїв — Михайло Воз-няк, Філарет Колесса, Іван Крип’якевич, Кирило Студин-ський, Василь Щурат. З усіх цих учених європейського рівня виділяється академік Михайло Степанович Возняк.

Михайлові Возняку пощастило значно більше, ніж згаданим тут ученим. Якщо ми тільки сьогодні повертаємо з забуття імена Кирила Студинського, Василя Щурата, Івана Крип’якевича, Філарета Колесси, то про Михайла Возняка ми знали більше, хоча багато його праць, написаних у період австро-угорського та польського панування на західноукраїнських землях, знаходилося під надійним замком спецфондів.

І це незважаючи на те, що з 1939р. і аж до своєї смерті в 1954р. М.Возняк очолював Львівське відділення Інституту літератури ім.Т.Шевченка АН УРСР та одночасно завідував кафедрою української літератури Львівського університету ім.І.Франка. Сьогодні вся старша генерація викладачів-філологів університету з гордістю називає М.Возняка своїм учителем.

Крім грунтовних літературознавчих розвідок, які почали з’являтись на сторінках Записок Наукоаого товариства ім.Т.Шевченка з 1904р., М.Возняк уже в радянський час був редактором збірників („Іван Франко. Статті і матеріали“). У 50-х* роках видані грунтовні монографії вченого про Івана Франка „Титан праці“, „З життя і творчості Івана Франка“, „Нариси про світогляд Івана Франка“, „Велетень думки і праці“. Але в архіві академіка, що зберігається у Львівській бібліотеці АН УРСР ім. В.Стефани-ка, знаходяться не опубліковані монографії про Г.Квітку-Ос-нов’яненка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича, Панаса Мирного, Івана Франка, грунтовне дослідження „Від появи „Кобзаря“ Т.Г.Шевченка до наших днів“ та рад інших праць з історії української літератури. Після смерті вченого значну роботу щодо популяризації та вивчення його наукової спадщини проредили М.Нечиталюк, О.Мороз, ІДенисюк, {.Дорошенко, А.Халімончук, П.Гонтар, М.Вальо, М.Мороз та ін. Бібліографічний покажчик М.Мороза „Бібліографія наукових праць академіка М.С.Возняка“ включає 417 позицій і є далеко не повним. Маємо ще машинописний покажчик праць М.Возняка, який склали М.Бідненко та Ю.Заяць. Але, на жаль, цей покажчик на довгий час був захований у спецфондах Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефани-ка. Словом, наша філологічна наука у борту не тільки перед визначними вченими, членами НТШ К.Студинським, Ф.Ксшес-сою, В.ІЦуратом, І.Крип’якевичем, але й перед М.Возняком, про творчість якого досі не написано жодної розвідки чи монографії.

Михайло Степанович Возняк народився 3 жовтня 1881 р. в селі Вільхах-Мазовецьких кодишнього Рава-Русь-кого повіту (нині Львівська область). Батько його — малоземельний селянин не міг на той час і думати про освіту сЬоїх дітей (а їх у сім’ї було троє). Шестирічна школа стала тим порогом, переступивши через який, сільські діти ішли пасти худобу. Та ось, як пізніше згадував сам М.Возняк, у селі випадково з’явився* один інтелігент, який звернув увагу на сільського хлопчину й порадив батькам послати його далі дсР школи. Але для вступу до гімназії вимагалися знання основ німецької мови, яких не можна було здобути у сільській школі, то треба було ще два роки вчитися у школі в Раві-Руській. Після закінчення цієї школи М.Возняк вступив до Львівської гімназії з українською мовою навчання, заробляючи на прожиття приватними уроками. Зрештою, у старших класах він отримував стипендію. У 1904р. Михайло Возняк складав іспит на атестат зрілості і як відмінник гімназії вступив *на філологічний факультет Львівського університету, де студіював українську філологію, як головний, а класичну філологію, як побічний предмет. Після закінчення університету в 1908р. М.Возйяк переходить на вчительську посаду у першій академічній українській гімназії мЛьвова, в якій колись вчився. 21 серпня 1908р. крайова шкільна Рада у Львові своїм рескриптом (розпорядженням) іменує молодого випускника університету заступником учителя гімназії, де на той час вчилися два його брати. В архіві М.Возняка, що зберігається у Львівській бібліотеці ім.В.Стефаника АН УРСР під № 1/6, знаходимо автобіографічні свідчення вченого, пов’язані з його дальшою самостійною роботою на ниві дослідження української літератури: „До мого головного предмета були два професори на університеті, ворогування між собою яких сильно відчули їх слухачі, не минаючи й мене. На університеті зблизився я зразу до одного з них, що деколи викладав початки нового українського письменства“ . На основі цієї співпраці виникає перша грунтовна розвідка вченого про Лаврентія Зизанія, що відразу ж була надрукована у записках Наукового товариства ім.Т.Шевченка у 1908р. і одержала схвальну оцінку петербурзького академіка Федора Корша.

5 червня 1911р. М.Возняка обрано дійсним членом Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові. На жаль, після цього молодий учений залишає докторантуру — вважає за свій обов’язок допомагати молодшим братам здобути вищу освіту. Та почалася Перша світова війна, Львів окупували царські війська і старший брат, кинутий до в’язниці, захворів („гальопуючі сухоти“), заразив молодшого брата і обидва дуже скоро померли.

Михайло Возняк виїхав до Талергофа, відомого місця, де перебували українські військовополонені, де став технічним редактором „Вісника“, що видавався для наддніпрянських українців-полонених в австрійських таборах. Крім того, на цей час (1915-1918) припадає і його праця вчителем української мови гімназіальних курсів.

У серпні 1918 р. М.Возняк повертається до Львова і за розпорядженням крайової шкільної ради від 26 серпня 1918 р. одержує відпустку для наукової праці. Тут вченого застає листопад 1918 р. — час утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Саме тоді він починає писати науково-популярну книгу „Початки української комедії“г яка була присвячена трьохсотріччю української драми, що відзначалося у 1919 р., і збирає матеріали до історії української літератури та інших праць.

Після смерті братів М.Возняк повністю віддався науковій роботі. У своїх автобіографічних записах він пише: „Містив свої писання з повним підписом, куди мене просили, без огляду на політичні думки прохача, бо я сам ніколи не належав ні до якої партії та стояв і стою на такому становищі, що наукові речі можуть скрізь друкувати, де не змінюють моїх думок і виводів, а я беру відповідальність тільки за своє власне писання“ .

Та незважаючи на це, після окупації західноукраїнських земель буржуазною Польщею* учений відмовився підтримувати польський шовіністичний режим і тільки співпраця з київськими та харківськими видавництвами давала йому певні засоби до існування. Надзвичайно багато для зміцнення зв’язків М.Возняка з ВУАН (Всеукраїнською Академією Наук) зробив академік М.Грушевський. В архіві М.Возняка збереглися 54 листи М. Гру шевського, які свідчать про високу повагу видатного українського вченого до молодого колеги.

Найбільше листів М. Гру шевського до М.Возняка припадає на 1926-1930 рр., коли М.Грушевський. розгорнув у •Києві велику роботу як видавець двомісячника „Україна“ та збірника „За сто літ“.

З цих листів довідуємося, як учений-історик закладав основи франкознавства у Києві і яку велику допомогу у цьому надавав київським колегам М.Возняк, який, живучи у Львові, мав доступ до архіву І.Франка. На особливу увагу заслуговує шостий випуск „України“ за 1926р., присвячений творчості {.Франка.

На цей час припадає активна робота М.Возняка над вивченням творчості Великого Каменяра. Він упорядковує листування І.Франка з М.Драгомановим — ту його частину, що не увійшла до видання М.Павлика. Через посередництво К.Студинського, який неодноразово виїжджав на Радянську Україну, М.Грушевський запросив М.Возняка до співпраці над матеріалами про участь {.Франка в соціалістичному русі, про його діяльність в епоху радикалізму. Цікавить його думка львівського колеги про передмову І.Франка „Дещо про самого себе“ та статтю „Смутна проява“.

В одному з листів М.Грушевський просить М.Возняка висловити свої міркування з приводу москвофільства в Галичині та на Закарпатті з‘1848 до 1914рр. А найголовніше — для М. Гру шевського і київських учених важливе значення мала джерельна база суспільно-політичного й літе-ратурно-художнього життя в Галичині в ХІХ-на початку XX ст.

М.Грушевський турбується про матеріальне становище М.Возняка, який в умовах польської санації перебивався випадковими літературними заробітками. Саме за порадою М. Гру шевського ВУАН на своєму засіданні 26 червня 1926р. обрала М.Возняка своїм дійсним членом. В цей же день йому була надіслана поздоровча телеграма від групи учених, підписана президентом АН УРСР академіком Д.За-болотним і в.о.секретаря О.Корчаком-Затурківським.

Та на початку 30:х pp. зв’язки Галичини з ВУАН розриваються, а в жовтні 1933р. газети повідомили, що галицьких членів виключили з ВУАН за те, що вони запродались польським окупантам. На січневій сесії ВУАН 9 — 11 січня це виключення мотивувалося так: галицьких членів Академії наук, в тому числі М.Возняка, виключено „як ворогів трудящих мас України“.

Практично всі роки панування панської Польщі на західноукраїнських землях М.Возняк залишався без роботи. На прожиття заробляв гонорарами, які одержував за статті, що друкувалися у „Записках Наукового товариства їм.Т.Шевченка“ та „Літературно-науковому віснику“. Після приходу в Галичину Радянської Армії ім’я вченого було використане для підтвердження тези про піклування Радянської влади про кадри місцевих учених. 19 жовтня 1939р. вченого запрошено на посаду завідуючого кафедрою української літератури Львівського університету, одночасно він завідував відділом Інституту літератури ім.Т.Шевченка АН УРСР у Львові.

У літературознавчих журналах „Літературна критика“, „Радянське літературознавство“, „Література і мистецтво“, „Радянська література“, Наукових записках ЛДУ друкуються цінні наукові розвідки М.Возняка про І.Франка. Активну участь бере вчений як член редколегії у підготовці до друку 25-томного видання творів І.Франка. З цього видання, перерваного Великою Вітчизняною війною, вийшли у світ 2-й і 12-й томи за редакцією О.І.Білецького, М.С.Возняка, О.Є.Корнійчука та ін.

Ще до війни у 1939р. М.Вознякові було повернуто звання академіка АН УРСР. В архіві М.Возняка знаходиться адресований йому лист, підписаний головою Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові І.Раковським, з повідомленням про те, що рішенням Академії наук республіки йому поновлено звання академіка.

* *

Коли думаєш про творчий подвиг ученого/ то вражає передусім його незвичайна працездатність. Сучасники згадують, що М.Возняк у свої кращі роки писав не менше одного друкованого аркуша в день. Він є автором близько шестисот друкованих праць з історії української літератури. Власне ще під час навчання в гімназії, де молодий дослідник зацікавився давньою українською літературою. В архіві вченого зберігаються його учнівські документи. Один з них свідчить, що молодий гімназист прослухав спеціальний курс з давньої літератури у Кирила Студинського і склав іспит з оцінкою „дуже добре“. Захоплення давньою українською літературою саме і спричинилося до появи першої серйозної наукової праці під назвою „Причинки до студій над писаннями Лаврентія Зизанія“.

Уже на перші праці М.Возняка звернув увагу Іван Франко. З прихильністю поставившись до молодого вченого, він ще у ті далекі роки помітив основні риси М.Возня-ка-літературознавця, а саме „найліпше вироблену методу точного, скрупульозного до найменших дрібниць досліду язикових та літературних явищ“ .

Стаття М.Возняка „Причинки до студій над писаннями Лаврентія Зизанія“ була справжнім відкриттям. Справа в тому, що до того часу про Лаврентія Зизанія мало хто знав. Як писав І.Крип’якевич у рецензії на дослідження М.Возняка, Лаврентій Зизаній „триста літ спав сном справедливого. А от в Божім 1907 році знайшлися люди, що виважилися перебити спокій письменника, вдерлися до його літературного кабінету, стали нишпорити в писаннях, важити слово за словом, аналізувати словеснішого дидаска-ла (...) М.Возняк завдав собі нелегкий труд перейти всі хитрі і нехитрі міркування Зизанієві, розглянути кожну стрічку, кожну фразу...“ .

Справді, вірний принципові, який пізніше стане основним у його літературознавчих, історичних та мовознавчих працях, М.Возняк з надзвичайною ретельністю досліджує життєвий і творчий шлях українського вченого, педагога епохи середньовіччя. М.Возняк розповідає, що Лаврентій Тустановський (справжнє прізвище Куколь) походив з Галичини, Куколем зватися не любив, називався милозвучним словом Зизаній (сиріч Кукіль). М.Возняк називає імовірні місця навчання вченого: Острог, Львів, Ярослав. Проте цього не засвідчили шкільні каталоги. Вперше про нього згадують літописці вже у Львові, коли здобув певні достатки і дістав посаду дидаскала або вчителя у братській школі.

Цікава дальша одіссея Зизанія. В 1592р. пішов він у про-вінціальне Берестя, але не мав тут можливості займатися літературною працею і в 1596р. переїхав до столичного Вільна, де зразу ж опублікував перші твори: „Наука ку читаню, розуміню писма словенского (ту тиж о святой Тройци і о вчеловеченії Господни“, а далі „Лексіс сиріч реченія вкратці собранні і із. словенского язика на простий рускій діялект істолковані“, нарешті „Граматика словенска свершенного іскуства осми частий слова і иних нужних“.

Після трьох років, як пише М.Возняк, дидаскал виїхав в Галичину. Мав бути домашнім учителем синів князя О.Острозького у Ярославі. Але й тут йому не пощастило: після смерті князя його дружина — фанатична католичка — вигнала письменника. Встигнувши висвятитися на священика, Зизаній певний час перебував ще у Ярославі, але дуже скоро змушений був його покинути.

Наступне десятиріччя залишається невідомим для дослідника, оскільки не збереглося ніяких документів. Тільки в 1612р. він з’являється в м. Корці на Волині.

І знову слава не дала Зизанієві залишитися довше на одному місці. Його запрошує до Києва Єлисей Плетенець-кий займатися організацією культурної роботи й церковного життя. У великому центрі української культури Лав-рентій Зизаній вивчав грецьку і старослов’янську мови, працював як проповідник богослужебних книг. В той же час він уклав великий катехизм, але, як з’ясовує М.Возняк, чомусь не опублікував його, а повіз для оцінки в Москву. Цар і патріарх прийняли Лаврентія Зизанія з великими почестями. Прихильно зустріло його і нижче духовенство. Але москвичам не сподобалися мова та назва твору. Зизаній назвав книжку „Оглашеніє“, а патріарх наказав змінити цю назву на „Бесідословіє“. Книгу було виправлено і надруковано, але в офіційних колах вона не одержала належної оцінки, оскільки „занадто чути її було Заходом“. М.Возняк досліджує і поширення книги серед віруючих, особливо так званих „розкольників“, в яких вона користувалась особливим попитом.

Зизаній помер після 1634 р. Хоч мав він жи^гя не дуже спокійне, зате з великим пієтетом ставилися до нього сучасники, називаючи „любомудром“ (філософом), „благоговійний муж, словеснійший дидаскал і вітія“, „чоловік годний і побожний“, „ муж поважний в нашім руськім народі“. -

М.Возняк показує, що „Лексіс“ повний народних термінів не є власне творенням Зизанія. Віднайшовся старший „Лексіс с толкованием словенских слов просто“, який є джерелом, що з нього, на думку вченого, брав Зизаній готові зразки, лише дещо змінюючи, доповнюючи їх. Проповідь його, що, на перший погляд, має стільки щирого, простого, сердечного — це компіляція із творів латинських проповідників. Складена вона за таким правом: автор розкладав на столі казання ксьондзів Гронцького і Пекарського, Скарги і Вуєка, Верещинського та інших, потім збирав ці записки і вже власним оригінальним способом робив з них одну цілісність. А щоб заздрісне око критика не могло зорієнтуватися, він знаходир свій спосіб: замість латинських цитат зі Святого Письма давав грецькі.

Отже, молодий учений не визнає за Лаврентієм Зиза-нієм права зватися оригінальним автором, він (Зизаній) був лише компілятором. Але Зизаній не мав творчого духу, мав вразливе око на потреби часу, відчував бажання свого народу і цим вже заслужив вдячність нащадків. На свій час „Буквар“, „Граматика“, „Катехизм“, проповіді, богослужебні книги не вдовольняли тонкого смаку верхів суспільства, але широкі народні маси приймали його твори з великою вдячністю.

Ще одна важлива проблема, яку порушує М.Возняк, стосується того, чи був Лаврентій Зизаній свідомим прихильником „православної віри в сумний час унії“. На це питання вчений не дає ствердної відповіді. „Що як православного діяча в хосен православних і православної церкви переслідували його католики і уніати, сього годі заперечити. Поминувши вже історію його катехизму й суду про нього митрополита Макарія по перегляді московських правовірних грамотіїв і самого патріарха Філарета, вірити в його тверде православ’є не позволяє уже підозріваннє його сучасними українцями симпатій для латинства. Впрочім, у ті часи рідко якого письменника-богослова можра назвати строго православним“ .

М.Возняк продовжує роботу над працями Лаврентія Зизанія, і в 1911р. у Записках Наукового товариства ім.Т.Шевченкі друкується його дослідження „ Граматика...“ на широкому суспільному тлі. Він докладно аналізує дослідження дотеперішньої літератури про цю граматику, показує її джерела у львівській граматиці 1596 р., а далі знаходить її сліди в західних латинських граматиках. Дослідник* приходить до висновку, що Лаврентій Зизаній знав тодішні західні граматики, особливо латинську граматику Мелянхитона. Аналізуючи вплив народної мови на твір Лаврентія Зизанія, вчений доходить до висновку, що граматика складалася у Вільні, і в ній є сліди деяких білорусизмів, але ще більше позначилися на цьому творі сліди північноукраїнських діалектів. При цьому він вважає, що в часи козацьких воєн стерлися сліди давніх говорів східних і західних територій України і на їх основі витворилися нові діалекти. На жаль, ця теза, яку М.Возняк, очевидно, мав намір розвивати, не знайшла логічного завершення у майбутніх його працях. Певним чином цю прогалину заповнює мовознавча розвідка „Галицькі граматики української мови І половини XIX ст. (студії і матеріали до історії української філології) “ — грунтовна мовознавча праця, що вийшла у Львові у 1911р. У ній М.Возняк торкається різних галицьких граматик, що з’явилися значно пізніше — в першій половині XIX ст.

Історія нашої культури, так чи інакше пов’язана з Львівським братством, цікавила М.Возняка упродовж усього життя. В архіві вченого (фонд 103, папка 36) зберігається неопублікована стаття „Львівська братська школа в часі свого процвітання“, де з надзвичайною докладністю простежується розквіт школи при Успенському братстві і роль в ньому 1.Федоровича, Лаврентія Зизанія, Івана Борецького та ін. До статті додається список усіх членів братської школи.

Уже в останній рік життя вченого (1954) видавництво Львівського університету друкує книгу М.Возняка „Письменницька діяльність Івана Борецького у Львові“, в якій, автор досить грунтовно висвітлює діяльність одного з найцікавіших діячів Львівського братства, що був у свій час ректором братської школи й учителем грецької та латинської мов. Пізніше, в 1602р., патріарх висвятив його на Київського митрополита.

М.Возняк вважає, що Іван Борецький належав до най-передовіших діячів України наприкінці XVI та в перших трьох десятиріччях XVII ст., тобто тоді, коли розпочалася завзята боротьба проти церковної унії 1596р., а Іван Борецький брав у цьому найактивнішу участь.

М.Возняк вважає, що автором „Перестороги“ був не Юрій Рогатинець, як про це писав Іван Франко, а саме Іван Борецький. Нагадаємо, що Іван Франко у статті „Дві унії“ досить детально характеризує ініціаторів Брестської унії. Михайло Рогоза, бідний шляхтич, спочатку був православним, потім перейшов на лютеранство, відтак, за намовою єзуїтів, знову став православним, але тільки для того, щоб знищити православ’я. Єпископом берестейським був Ігнатій Потій, чоловік хоч і вчений, але без харак

теру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозь-ким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про якого говорили, що був у спілці зі злодіями і грабіжниками. Єпископом львівським був Діоникій Балабан, не ліпший від Терлецького; в Перемишлі сидів єпископом Михайло Копистенський, чоловік* що при живій жінш був посвячений на єпископа, а опісля також жив з нею . Іван Франко схвально відгукнувся про „Пересторогу“. У статті „Характеристика літератури руської XVI—XVII століття“ він високо оцінює безіменного, але освіченого і талановитого автора знаменитого памфлету „Пересторога всім православним зіло потребная“. У 1895р. Франко знову повернувся до цього твору. Він писав: „Але, якщо як історичне джерело треба брати „Пересторогу“ з найбільшою обережністю, браком якої, на жаль, грішили навіть такі історики, як Костомаров, то як літературна пам’ятка стоїть вона дуже високо. Є це політично релігійний памфлет, написаний з немалим талантом“.

І.Франко вважає автором „Перестроги“ Юрія Рогатинця, причому творові „запевняє тривке місце в історії нашого письменства середньої доби“.

М.Возняк погоджується з Франковою оцінкою „Перестороги“ як видатного художнього твору свого часу. Що стосується авторства Юрія Рогатинця, то воно, ~на думку М.Возняка, малоймовірне. Він приводить цілий ряд зіставлень, докладно аналізує текст твору. Це зроблено досить грунтовно, на основі аналізу стилістичних та й взагалі філологічних особливостей „Перестороги“, які є досить переконливими. „Про це свідчить вкладена в уста львівського братчика й не виголошена на варшавському сеймі промова. Від львівського братчика можна чекати докладніших і вірніших відомостей, ніж фантастика „Перестороги“. Не про роль Львівського братства та братського руху розповідається в „Пересторозі“, а про князя Костянтина Острозького, який заслонює' собою все інше. Тз, що розповідається про Львів у „Пересторозі“, мало реальне і конкретне, часто сумнівне, і львівський братчик був би краще обізнаний зі львівськими справами, ніж автор „Перестороги.

Крім того, дослідник досить детально характеризує саму особу Івана Борецького, який, на відміну від Івана Вишен-

ського, не замикався в чернечій келії, не утікав від життя на Афон, а після Брестської унії організував народ до боротьби; він не обмежував освіти лише церковними книгами, як проповідував Іван Вишенський, а дорікав великим ревнителям, які замість того, щоб будувати посполиті школи, великі кошти вкладали у спорудження церков і монастирів.

М.Возняк робить висновок, що 1.Борецький був активним політичним діячем, талановитим полемістом і письменником своєї доби. І якщо І.Франко, виходячи з глибокого аналізу основних ідей „Перестороги“, вважав, що автором її була світська людина, то М.Возняк схилявся до думки, що автор цього твору Іван Борецький, який став ченцем значно пізніше, вже після переїзду до Києва.

Ще одна проблема, якої торкається М.Возняк, — хто стоггь за іменем Клірика. Виходячи з того, що Мелетій Смотрицький не міг бути кліриком, оскільки в 1628р. був учителем острозької школи, до того ж наприкінці XVI ст. не було ще церковного освячення. Це дало підстави М.Вознякові в клірику острозької церкви бачити Івана Борецького. Він вважає, що Іванові Борецькому належать чотири твори: „Пересторога“; надруковане в друкарні Львівського братства .1608р. окружне послання до всього православного світу; видана в тій самій друкарні 1609р. книжечка про виховання дітей за Іваном Златоустам і послання Львівського братства до Новокостянти-нівського братства з викладом братської ідеології.

На основі аналізу мови, манери, стилю й ідеології названих творів львівського періоду діяльності Івана Борецького М.Возняк приходить до висновку, що йому належать і твори клірика острозької церкви.

Ще на початку своєї творчої діяльності М.Возняк друкує „Матеріали до історії української пісні і вірші“, що їх видавав „Українсько-руський архів“ (Львів, 1913—1914). Останній том цих матеріалів знову засвідчив нахил дослідника до вивчення і розшукування в бібліотеках, архівах пам’яток нашої історії і культури. Як справедливо відзначив І.Крип’якевич: „Пошукання за матеріалами забирають цілі роки часу, і чоловік мимохідь загублюється в отаких „шпираннях“, складає томи докладно перевірених текстів, знайшовши нові матеріали, додає всі замітки, до заміток доповнення, доповнень причинки — і результатом цілого роботящого життя є полиці наукових збірників, до яких ніхто не має відваги заглядати.* Синтез, широке освітлення, поставлення питання „у цілий зріст“ — на се нашому ученому не стане часу“

І справді, як і в попередній, у цій праці М.Возняк не втомлював читача загальними висновками, в нього важко знайти остаточне слово з приводу віднайдених матеріалів. Літературознавча школа, до якої належав учений, основним своїм завданням вважала розшуки і видання текстів, а не їх аналіз.

Праця М.Возняка складається з кількох частин: 1) Українські пісні збірника Чарторийських; 2) Нові тексти різдвяних і великодніх віршів-орацій; 3) 3 культурного життя старої України.

Коли перші дві частини були не надто великі за розмірами, то третя містила близько 400 сторінок. Найдавнішою українською піснею, яка була надрукована, причому по-польськи (1625), стала пісня про козака та дівчину Кули-ну. На цю пісню у свій час звернув увагу І.Франко. М.Возняк вказує, що ця пісня і відома тепер (хоч у дещо зміненій формі). З інщих друкованих праць знаними були „Да біда ж моя, да немолодая, нестарая мати“, „Тяжка ж моя бідонько“, „Поб’є мене матінка“, „Під липою стояла, з миленьким розмовляла“, „Да зрівнай боже гори, долини рівненько“, „Ой як ми тяженько, ой як ми нудненько“, „Перестань Ясю звечора ходити“ та ін.

З пам’яток XVIII ст. дослідник звертає увагу на пісні „Сусід жито сіє“, „І шумить, і гуде“, „Стояла на колодці, моргала на молодці“, „Гандзю, Гандзю, трясця в маму“. Всі ці пісні, знайдені у польських збірниках, на думку дослідника, свідчили, що уже в давніх часах наша пісня була надзвичайно популярною, зокрема серед польської громадськості. Ще більше пісень подає М.С.Зозняк з рукописних співаників, в основному з XVIII ст., особливо зі співаника з бібліотеки Чарторийських, з якого взято 68 творів, переважно маловідомих, за винятком двох народних („Ой летіла голубонька з України“ та „Ой листоньком доріженька запала“), що були тоді популярними в народі. Автором однієї з них, на думку дослідника, був єпископ Йосип Шумлянський.

У другій частині студії М.Возняк наводить зразки різдвяних і великодніх віршів-орацій з XVIII ст. Тими віршами бідні студенти випрошували собі у добрих людей милостиню, тому в них змальовуються студентські звичаї:

Христос народився, — ба правда воскрес,

Не дивуйте панство, що м збрехав, як пес,

Бо чоловік, коли що в голові має,

Хоч би наймудріший, то ся помиляє.

Третю, найбільшу частину праці М.Возняка, складають різні вірші духовного змісту. Її основою стали 25 співа-ників. З XVII ст., наприклад, походить збірка Теодора Ясиновського з Дунаева під Рогатином. До того ж часу слід віднести й такі популярні колядки, як „Нова радість“, „Дивна новина*, „Небо і земля“, „Не плач, Рахиле“. '

Особливу увагу звертає М.Возняк і на побожні пісні XVII ст., в яких звучать патріотичні мотиви, згадується українське козацтво, гетьмани:

І шикуй войска, додай помочи,

К тобі волаєм во дни і в ночи,

Дай і патрона русской короні,

Аби зостала в своей обороні.

Гетьману пану подай булаву,

Всему рицарству відчую славу.

Видані тоді матеріали заслуговували на увагу не лише фахівців, а й усіх, хто цікавився давньою літературою чи народною словесністю. Публікації цих українських пісень і віршів давали конкретне уявлення про багату історію нашої пісенної творчості, а крім того, відкривали десятки досі невідомих імен українських віршописців XVII—XVIII ст. Власне, вчений приділив дуже багато уваги відкриттю давніх поетів. У той час був звичай, пише він, що автор розшифровував своє ім’я в початкових буквах вірша. Це були так звані акровірші.

Культурне життя України XVII—XVIII ст. М.Возняк досліджує і в ряді інших своїх праць, вміщених в Записках Наукового товариства ім.Т.Шевченка (1014. Л". 108 і 109' У розвідці „Культурне життя України XVII—XVIII століть“ розглядаються світські іа інтимні пісні Івана Паш-ковського, про якого відомо хіба те, що жив він у II половині XVIII ст., був бакалавром, а потім мишковицьким парохом. Вчений наводить життєве кредо цього поета, що закріпилося в афоризмі:

Аще хто хочет багато знати,

Тому подобаєт мало спати.

Дослідник звертає увагу на те, що побожні вірші Пашковсько  написані на честь святих, що ж стосується творів світського характеру, то вони мають інтимний характер і створені, на думку вченого, ще тоді, коли їх автор був бакалавром і не висвятився в духовний сан.

Крім того, у статті „Культурне життя України XVII— XVIII століття“ М.Возняк значну увагу приділяє діяльності Йоаникія Волковича, публікуючи кілька віршів з трагедії „Христос Пасхон“. З приводу видання цієї пам’ятки розгорілася дискусія між М.Возняком та В.Щуратом на сторінках газети „Діло“. В.Щурат, критикуючи М.Возняка, стверджує, що Йоаникій Волкович у 1630р. не видав у

Львові ні діалогів, ні віршів. А помилку М.Возняка він пояснює тим, що під виданими у 1630р. віршами „Христос Пасхон“ немає підпису автора. Під передмовою підписаний був Андрій Скульський. Далі полемічні замітки В.Щурата стосуються книжки „іїастаїкі гуїуіа пеЬеБпаЬо па гетіу”, яку М.Возняк відносить до першої половини XVIII ст. В.Щурат вважає, що майже всі пісні, подані у збірнику, належать до другої половини XVIII ст., оскільки вони тісно пов’язані з місіонерською діяльністю василіанів. Пісні ці відомі з польського каФехизму, надрукованого у Львові у 1768р., а передруковані в Почаєві в 1772р. Крім того, ті пісні відомі з різних ярмаркових видань. З цього приводу В.Щурат писав: „Всі ті замітки вказують на те, що віршований матеріал у М.Возняка або ще не такий повний, яким міг би легко бути, або не все точно оцінений. Результатом того бувають висновки часто дуже скісні. А в однім моменті, коли Возняк чується найпевнішим, він навіть не спостерігає, як йому грунт зовсім з-під ніг усувається. Се відноситься до нововіднайденого співаника Івана Пашковсь-кого і тих спростувань у хронології пісень почаївського „Богогласника“, що їх Возняк на основі нового співаника пробує зробити“ .

Але основною причиною суперечки між М.Возняком та В.Щуратом була діяльність Іоаникія Волковича. Справа в тому, що вірші трагедії „Христос Пасхон“, видані у Львові в 1630р., М.Возняк услід за 1.Франком (передмова до II тому „Апокрифів“) приписує Йоаникію Волковичу. Відповідаючи

В.Щуратові, М.Возняк пише: „Обох нас змилив Каратаєв, що на 418 сторінці „Описання слав’яноруських книг“ з 1883 року описав з бібліотечки Тіхонравова „Размишляння“ Волковича з 1631 року як примірник віршів“

Внаслідок полеміки між М.Возняком та В.Щуратом з’явилася в кінці того ж таки 1912р. стаття 1.Франка „Дещо про літературну спадщину Йоанікія Волковича“. Зрештою, 1.Франко не вдається до полеміки між двома відомими дослідниками. У цій статті він стверджує, що з поданої ним бібліографії давніх польських праць про муки Христа видно вже, „що було б дивно, якби при великім впливі заходу на південно-руську, особливу уніатську, а далі й православну церков також звичай пассийних відправ, казань і відповідних писань не був принявся у нас . 1.Франко знаходить перші сліди цього звичаю у писаннях Йоаникія Волковича, львів’янина, який у 1630 р. у Львові видав книжку віршів на страсті і на воскресіння Христове, а наступного року „Размышление о муцє Христа Спасителя нашего, при тєм веселая радость о тріумфальном його воскресении44 (також надруковано у Львові). Великий Каменяр зазначає, що опис цієї книги він подає за, „Описанием славянорусских книг44 Каратаева. Оскільки бібліотека Ставропігійського інституту у Львові має два екземпляри цієї книжки, то Франко подає її докладний бібліографічний опис. Для нас сьогодні найважливіше значення. має оцінка самих віршів Волковича, які, як вважає Франко, дуже недосконалі, мова незугарна, повна полонізмів, вислів млявий. Автор не відступає од канонічних євангелій. Але книжка важлива з іншого погляду — як перша звісна нам проба руської драматичної вистави на пассійну тему взагалі, а спеціально у Львові: „Про те, що ті вірші, написані у драматичній формі, були справді виставлені на сцені і що ролі відігравали діти львівських міщан, членів Ставропігії, свідчить саме титул, а також ремарки, покладені при особах, де назва трьох авторів. Маючи на увазі, що зі Львова хоч г з польських кругів, вийшли найстаріші українсько-руські інтермедії (Гаватовича, 1619) і отсей другий факт, що тут же, в ставропігійській школі в 1630— 1631 рр. відбували перші відомі нам пасийні вистави на руській мові, ми одержуємо важну вказівку, де й як розвинулася йайстарша руська драма.

У цей час М. Возняк продовжує вивчення давньої української літератури, підступаючи до своєї історії української- літератури. Його популярна стаття „Великодні привіти пиворізів" започатковувала серію статей, пов’язаних з вивченням історії української драматургії.

Мова йде про початок XVII ст., коли в 1616р. вийшли у Львові Вірші на Різдво Христа, укладені Памвою Бериндою. На думку М.Возняка, цей факт є найпершим доказом, що студенти, як і їх колеги у Західній Європі, виголошували привітальні вірші на Різдво та на Великдень. На підтвердження своїх думок учений приводить нарікання

Івана Вишенського, який в одному своєму посланні писав, що „латинських басней ученици, зовеми казнодії, труди -тися в церкві не хочут, токмо комедії і строют і іграют“. Коли ж взяти до уваги згадувані уже у М.Возняком вірші з трагедії „Христос Пасхон“ та „Размишлянє є муцє Христа“, то можна дійти висновку, що мова у Вишенського йде про „комедії44, різдвяну і великодню, на початку XVII ст. добре знані у тодішній галицькій Україні. Ще більшу вагу мають ці твори для дослідження історії української мови. „Коли зважити, що не всі фонетичні прикмети галицько-українських говорів вспіли найти свій вираз у письмі, то близьким до правди буде висновок, що на протязі двох соток літ мова галицьких українців мало чим змінилася (...) Що ще в І половині XVII віку говорили наші предки в нинішній Галичині північно-українською мовою, се мож ствердити письменними свідоцтвами, от хоч би славними інтермедіями Гаватовича з 1619 р.“ 4

Грунтовним дослідженням давньої української комедії, призначеним для учнів гімназії, що вийшло з-під пера М.Возняка у виданні „Всесвітньої бібліотеки" у 1919р., була книга під назвою „Початки української комедії". Тут автор розглядає історію нашої комедії від Гаватовича до Котляревського, що на той час було відкриттям. Адже ні в „Исторії літератури руської" Омеляна Огоновського, ні у „Виїмках" О.Барвінського про ці проблеми майже не згадувалося. Певні згадки про українську комедію знаходимо, правда, в кожній хрестоматії М.Пачовського, що вийшла у Львові в 1911р. Але до М.Возняка цей матеріал не був ще належним чином зібраний й систематизований та пояснений. У „Початках української комедії" вміщено майже всі відомі на той час зразки творів комедійного жанру. Книга присвячується трьохсотріччю перших українських інтермедій, поставлених у містечку Кам’янка-Струмилова (нині Кам’янка-Бузька) у 1619 р. Саме там на ярмарку, який припадав на свято Івана-Хрестителя, відбулася виставка за польською драмою Якуба Гаватовича, а до неї було додано дві українські інтермедії. Вони досі вважаються найважливішими опублікованими українськими драматичними сценами. Правда, М.Возняк писав, що найцікавішими і най-оригінальнішими сценами були пізні народні обряди, пов’язані з Колядою та Різдвом, але історія української комедії починається властиво з 1619 р. При цьому автор зазначає, що 1619 р. є для української комедії умовною датою. Деякі непрямі свідчення дають підстави вважати, що українська комедія старша. Так, на думку М.Возняка, І.Вишенський вже в кінці XVI — на початку XVII ст. нарікав на перенесення „комедій . і машкар“ з єзуїтських колегій на український грунт, що „ученики латинських байок“ не хочуть „в церкві трудитися, тільки комедії строють і грають“.

У передмові до книги дослідник висловлює здогад про велике поширення і значне замилування наших далеких предків драматичними виставами в тодішніх школах і поза ними. А про існування українських драматичних творів ще до 1619 р. свідчить і український діалог, яким вихованці єзуїтської колегії в Луцьку вітали уніатського митрополита Рутського в 1614 р. та деякі інші твори, створені ще до 1619 р. А, крім того, сам факт, що до польської нудної драми додаються українські* інтермедії, свідчить про їх атракційну майстерність і усталені традиції.

Зважаючи на своєрідне значення інтермедії в житті українського народу, М.Возняк подає досить докладну її історію. Він цілком резонно наголошує на відсутності в ній тих • елементів, які пов’язували драматичну поезію з життям. Але саме в інтермедіях виявився не тільки талант авторів, але своєрідна літературна традиція.

Українська інтермедія, появившись в готовій виробленій формі в одноактівках, доданих до драми Гаватовича, сягнула свого найвищого розвитку в інтермедіях Митрофана До-вгалевського.

Важливим є висновок ученого про самостійний розвиток світської частини українського вертепу — найбільш поширеної на Україні драматичної вистави. Він справедливо підкреслює, що вертеп був одним з тих засобів, які протидіяли русифікаторській політиці колишньої царської . Росії: підтримував козацькі традиції, окремими промовами, репліками підкреслював різницю між українською мовою та російською.

З українського вертепу, на думку М.Возняка, витворилися основні елементи українських різдвяних віршів. Учений робить важливий висновок, що ці вірші мають більше схоластичний, ніж народний характер. У цьому випадку з літературного погляду найбільше значення мають ті вірші, в яких змальовано наслідки гріхопадіння Адама і Єви та радість людей після приходу Сина Божого у світ. Але у цих віршах, на думку вченого, відчувається значний вплив аналогічних західноєвропейських зразків.

М.Возняк досліджує також аспект націоналізації та локалізації теми у великодніх віршах. Деякі з них виникли у зв’язку зі скороченням великодньої драми. Особливо цікавими є ті, в яких зображені розкоші на небі. їм властиве виразне спеціально-політичне забарвлення, адже розкоші праведників по небі протиставлені сумним обставинам реальною життя українських селян, а гумористичний тон підбирався для висловлювання суспільних прагнень трудового народу. Важливо, що цей протест, сліди якого бачимо в зразках сатиричної побутової комедії, відрізняє українські різдвяні й великодні вірші від їх білоруських чи російських варіантів, де немає ні такого живого гумору, ні такої націоналізації та локалізації подій.

Що стосується мови українських інтермедій, вертепу, різдвяних і великодніх віршів, то вона народна, хоч, як вважав М.Возняк, занечищена церковно-слов’янізмами, що взагалі характеризувало українську перехідну літературу

XVIII ст. з її боротьбою традиційних елементів з новими.

Важливий висновок ученого стосується змісту творів, переважно безіменних, які виконували важливу громадянську, а навіть і національну службу: „Одначе коли в українські літературні пам’ятки XVIII ст. продерлися справжні почування^ коли тут є відгомін суспільно-етичного світогляду народних мас, коли ми запримітили реалізм у малюванні сцен з їх життя, коли ми довідались про політичний ідеал тодішньої України, коли ми почули протест проти кріпосництва — протест, якого даремно шукали би ми у тодішній Московщині, — коли ми бачили прив’язання до своєї національності й щораз більшу симпатію до народних мас, — як не виключно то головно бачимо це в початках української комедії і в тих незвичайно важких літературних творах, як різдвяні та великодні вірші, що зродилися в атмосфері початків української комедії“ .

У книзі „Початки української комедії“ подані численні зразки відповідних творів, що робило її потрібною не лише для педагога і школяра, а й для всіх, кого цікавила історія української літератури XVII—XVIII ст. Тут проявилася характерна для всієї творчості М.Возняка тенденція подавати матеріали окремими нарисами, що створювало враження поодиноких розділів, а не завершеної цілосності, коли окремі частини випливають одна з одної. Проте найціннішим стало відкриття невідомих пам’яток.

До книги був доданий словник незрозумілих слів, уживаних у цитованих чи наведених повністю текстах, що, як і примітки до них, значно полегшувало користування посібником.

Книга М.Возняка „Початки української комедії“ була значним кроком ученого у дослідженні письменства епохи середньовіччя. Автор дав оригінальне трактування явищ літератури XVII—XVIII ст. Сьогодні можна також стверджувати, що на її основі будувалася грунтовна синтетична праця М.Возняка „Історія української літератури“ в трьох томах, що вийшла у Львові в 1920—1924 рр.

М.Возняк заявив про себе як невтомний дослідник давньої української літератури, власне, майже всі його статті були насичені оригінальним матеріалом, особливо ті, що стосувалися середньої доби нашого письменства. Доречно нагадати розвідки про Зизанія, про стару драму та поезію, початки української комедії, української граматики XVII— XVIII ст. Крім того, дослідник на той час досить уважно вивчав галицькі граматики XIX ст., початки української преси на західноукраїнських землях, поширення творчості наддніпрянських письменників у Галичині. На той час з-під пера М.Возняка вийшло кілька популярних історико-літературних нарисів. Усе це стало основою його „Історії української літератури“.

Перш за все слід підкреслити, що автор докладно використовує власні дослідження та працГ своїх попередників і належним чином систематизує їх. Фактично трьохтомна „Історія української драм..“ М.Возняка становила собою перший суцільний і досить докладний огляд українського письменства від початків і до кінця XVIII ст. Чому ж так сталося, що така грунтовна праця фактично не відома сьогодні читачам? Справа у тенденційності, з якою оцінювалися здобутки багатьох учених початку нашого століття. Ця тенденція проявилася, зокрема, при оцінці „Історії української літератури“ М.Возняка у статті академіка О.Бі-лецького „Стан і проблеми вивчення давньої української літератури“ (1959). При всій повазі до великого вченого мусимо ствердити, що „Історія ...“ М.Возняка оцінена тут необ’єктивно, у дусі погромницьких рецензій на ма^же всі підручники і посібники, написані в дорадянський час. Та й сама оцінка, висловлена у двох абзацах, статті, була лаконічною і не могла вичерпати всього спектру проблем, якими насичена „Історія ...“ М.Возняка. Разом з тим ми не можемо не погодитися з деякими моментами в трактуванні методологічного характеру праці М.Возняка, даного

О.Білецьким: „Виклад М.Возняка переважно фактографічний, описовий, позбавлений будь-якої оригінальності в освітленні фактів. Подібно до давніх українських націоналістів, М.Возняк будує свою „Історію ...“ на ідеї відрубності українського народу від російського, який сформувався, на його думку, пізніше, внаслідок змішування переселенців з України з фінськими і тюркськими елементами“ .

Тільки у час українського національного відродження було офіційно підкреслено, що за охопленням матеріалу, доступністю викладу ця праця не має собі рівних у нашій культурі.

Чим стала для культурного життя України „Історія української літератури“ М.Возняка? Без сумніву, це була подія незвичайна. Від часу появи перших творів „Історії Ук-раїни-Руси“ М. Гру шевського український читацький загал мав деякі відомості про розвиток української державності. Але далеко гіршим було становище з дослідженням культурного та літературного життя українців. Тому до появи історії літератури М.Возняка українська інтелігенція дивилася на часи від татарського нападу і занепаду української державності аж до виступу Котляревського як на якусь прірву, на березі якої з одного боку було „Слово о полку Ігоревім...“, а з другого боку виростала могутня ,постать автора „Енеїди“.

Чи були до того історії літератури? Були, і різного характеру, Ще у 1887р. вийшов перший том „Исторії літератури руської“ Омеляна Огоновського. У першому томі автор розглядав всю українську літературу до XVIII ст. Метод бібліографічно-біографічно-описового аналізу не дав йому можливості широко розглянути пам’ятки давньої української літератури. О.Огоновський розглядав у книзі українські, російські і білоруські пам’ятки, за що його досить гостро критикував О.Пипін. Та все ж ця книга створила базу для дальшого вивчення історії української літератури, дала поштовх для появи цілого ряду праць молодих дослідників, особливо Франка,’ про давню українську літературу. Можна стверджувати, що праця О.Огоновського прислужилася і М.Вознякові. Вона стала своєрідною бібліогра-фічно-хронологічною канвою для його величного задуму, доповненого цілим рядом нових численних пам’яток давньої української літератури. Після О.Огоновського з’явилися нариси Івана Франка, Богдана Лепкого, історії літератури С.Єфремова, Михайла Грушевського.

Величезний вплив на „Історію української літератури“ М.Возняка мав „Нарис історії української літератури“ І.Франка. Як відомо, у 1882 р. німецький видавець Фрід-

ріх Вільгельм запросив І.Франка опрацювати для його видавництва історію української літератури. Зважаючи на короткий обсяг видання (10 аркушів), І.Франко подав такий план видання: загальний огляд народної творчості: пісні, казки, приповідки, загадки, а також окремі огляди зв’язку штуки (о]№аменту, вишивання з народною творчістю), накреслюючи на підставі пісень і переказів історію України. Другий розділ І.Франко планував присвятити оглядові писаної словесності від Нестора аж до монголів. Третій мав охопити літературу часу козаччини, четвертий І.Франко вважав за потрібне присвятити новітній літературі XIX ст., починаючи від {.Котляревського.

Франків план історії літератури майже цілком був пізніше втілений в йрго „Нарисі українсько-руської літератури до 1891 року“, вперше надрукований Українсько-руською видавничою спілкою в 1910 р. Після прекрасної статті „Южнорусская литература“ і цілого ряду досконалих нарисів і монографій з історії українського письменства громадськість чекала глибокого наукового аналізу історії української літератури. Але „Нарис“ не виправдав цих надій. Найкраще були зроблені перші розділи, присвячені давній літературі, хоча вони були короткими і неповними. Перші 35 сторінок присвячувалися літературі до татаро-монгольсь-кого нашестя, далі (ст.36—84) — період до І.Котляревсько-го. Огляд новітньої літератури до 1891 р. зроблений був надто конспективно й побіжно.

Якщо говорити про нарис давньої і середньої доби нашого письменства, то як вступ до основного предмету книги він мав надзвичайно великий вплив на всіх, хто брався за розробку історії української літератури.

Певний вплив на „Історію української літератури“ М.Возняка мала і концепція М.Драгоманова, висловлена у листі до Івана Франка. У 1882р. І.Франко, звертаючись до М.Драгоманова за порадою щодо роботи над історією літератури, пише, що хотів би розглянути літературу не так, як це зробив Пипін, котрий „потрактував час після злу-чайних державних границь, але брати цілу літературу, а її відміни (галицьку, буковинську, угорську), як поодинчі школи з більше або менше затемненими правідними думками“. Тобто І.Франко, звертаючись за порадою до свого вчителя, хоче знайти суцільне і комплексне трактування цілої української писаної поезії, що не вдалося Пипіну.

М.Драгоманов підтримав (.Франка в його намірах. Він погодився укласти загальний план, написати розподіл з народної словесності, розділ про давні вірші і драми. А основне, що видатний учений погодився з Франком у тому, щоб не ділити українську літературу так, як це робив Пи-пін.

М.Драгоманов розробив досить докладний план історії літератури, в якому чітко простежується методологічна концепція дослідника-компаративіста. На його думку, перший розділ „мусить містити огляд письменства у зв’язку з історією політичною і культурною в періодах: а) удільному (Київ, Володимир, Галич, Сіверщина), під впливом Візантії і під покровом церковної мови; в) литовському (зв’язок з Вільною) при початку впливу латинського і емансипації од церковщини, але з українським та білоруським макароніз-мом; с) польсько-козацького (з 1568 до 1708—1716), кінець Мазепи, перша руїна Січі, кінець козацтва на правім березі, унія у Львові, розрив Лівобережної. Гетьманщини з правобережною Галичиною; д) Возрожденіє в Росії на основі козацьких споминів, в Австрії переховування в церкві, український вплив, панславізм і конституціоналізм. В усіх періодах я б наполягав на те, як проявлявся народний (іеалізм крізь усяку схоластику („Слово о полку Ігоревім“, патіївський літопис, переклади Святого Письма в XVI столітті, протестантський елемент у братствах, Апокрізіс, козацькі літописи), а також на зв’язок цього реалізму і нового українського руху з ліберальним культурним рухом в Європі“. Як бачимо, Драгоманов, крім того, що високо оцінив план історії літератури І.Франка, зробив і свої уточнення і додатки.

Серед різноманітних шкіл європейського літературознавства на початку XX ст. однією з найпоширеніших була соціологічна концепція, яка найбільше утвердилася у працях С.Єфремова, зокрема у його „Історії українського письменства“. Більше того, „Історія ...“ Єфремова містила досить обширний, хоч і поверховий огляд давньої української літератури.

1 ось грунтовна „Історія української літератури“ М.Воз-няка. Якщо говорити про методологічну базу, то принципи громадського слугування письменства народові знайшли тут своє повне відображення і втілення. Для автора „література народу — це внутрішнє духовне життя народу, наскільки воно відбилося у творах народного слова, мови“ .

Ту ж відданість «принципам слугування літератури визвольним ідеалам народу знаходимо і в іншому місці праці М.Возняка: „Сума літературних творів якогось народу...

найкраще показує нам ідеали та змагання нації тих чи інших її верховодячих шарів, груп і станів, чи то в якійсь окремій «добі, чи в цілім ряді історичних діб національного життя44

Нарешті, ще далі читаємо: „Тому, що література безпосередньо відображає внутрішнє життя народу, вона живе й розвивається в тіснім зв’язку з загальними умовами народного життя: історичними подіями, які переживає народ, загальним характером доби, ступенем народної культури, освіти, побутовими окремппностями, різними міжнародаими відносинами та впливами; внішніми умовами суспільного життя і політичними, економічними та правними відносинами44

Таким чином, можемо зробити висновок, що соціологічна концепція, що виробилася в українському літературознавстві ще у другій половині XIX ст., поступово єднаючись то з порівняльною теорією, то з філологічною школою, то з традиціями культурно-історичної школи, знайшла своє логічне продовження у працях {.Франка, С.Єфремова, М.Возняка.

Дещо пізніше вийшла „Історія української літератури“ М. Гру шевського. Якщо зіставляти її з працями С.Єфремова та М.Возняка, то впадає у вічі закономірність: всі три згадані літературознавці намагаються поєднати фольклор широких народних мас з творами провідних національних письменників. Але, поєднуючи словесність-письменство і літературу в одне ціле, кожен робить це по-своєму.

С.Єфремов підійшов до історії українського письменства лише з боку суспільної ідеології, що лежить в основі окремих літературних творів. Саме С.Єфремов був першим істориком української літератури, який наймогутнішим джерелом всякої творчості вважав ідею. Література, на його думку, — це не сума певних скриньок з видами, родами, формами, темами, сюжетами, а невгамовне життя творчих щей митця. — члена суспільства-нації, людства, а передусім його власного^ „я44.

М.Грушевський вважав народну творчість вихідним джерелом кожної літератури, тому й присвятив їй весь перший том (360 сторінок). По суті, його „Історія української літератури44 була першою спробою суцільного огляду найважливіших частин фольклору України на тлі словесної творчості народів світу. Ця вихідна позиція М.Грушевсько-го дала поштовх ученим-українознавцям різних країн звертатися саме до української народної творчості як вихідної позиції духовної культури нашого народу.

М.Возняк вважав народну творчість переходом від давнього письменства до нового, і про нього повинна була іти мова у четвертому томі його історії літератури. На жаль, пізніше вчений вже не повернувся до цієї роботи. Дуже близько підходив М. Возняк до народної творчості у розділах про двоєвір’я перших часів християнства. „Слово о полку Ігоревім“ (І том), творчість мандрівних дяків, вертеп, різдвяні ігри, історичну пісню-думу та ін. (II том).

Якщо в цілому оцінювати історії літератури М.Гру-шевського, С.Єфремова та М.Возняка, то напрошується висновок, що М. Гру шевський охопив національну літературу народного походження у зв’язку з літературами народів світу і поєднав літературу з історичним життям нації, С.Єфрбмов простежив ідеологічні основи українського письменства від його основ до 1918 р. М.Возняк згромадив найбільшу кількість фактичного матеріалу, до якого неодноразово зверталися наступні дослідники.

Таку оцінку „Історії української літератури“ дала тогочасна критика. Зокрема, акцентувалося, що автор зумів відділити те, що стосується саме історії літератури від інших домішок: „Тут у істориків, властиво попередників, так як би й не було, доводиться самому прокладати шлях, бо поза окремими монографіями суцільного огляду нема жодного. 1 тим більша заслуга автора, що перші леди ламає і розчищає шлях другим...

За своїм характером праця проф.М.Возняка нагадує університетські лекції і дійсно дає вона все, що студентові й взагалі загальноосвіченій людині треба знати з історії рідної літератури“

Праця М.Возняка базувалася на кращих досягненнях європейського літературознавства. Грунтовна бібліографія до кожного з томів свідчить не лише про обізнаність ученого з теоретичними працями своїх українських попередників, а й з історіями літератури російських, польських, чеських, австрійських, німецьких, французьких літературознавців та критиків. Тому ряд явищ нашого письменства розглядається на тлі європейського літературного процесу. Так, автор звертає увагу на появу в українській літературі рицарського роману, на присутність в нашій культурі мотивів новел Боккаччо тощо.

Нарешті, необхідно відзначити величезний науково-довідковий апарат праці. У кожному томі маємо синхроністичні таблиці: таблиці письменства давньої доби, перегляд релігійної полеміки, бібліографічні покажчики літератури, покажчики' змісту та списки ілюстрацій.

Особливу цінність має „Синхроністичний перегляд релігійної полеміки“, вміщений у додатках до другого тому, де названі роки появи полемічних творів греко-католиків та православних від 1500 до 1767 рр. Згадані тут близько півтораста творів дають можливість уявити напругу та перебіг релігійної полеміки.

Не менше значення має „Важніша література предмету“, яка свідчить про надзвичайно потрібну і копітку роботу М.Возняка як бібліографа. Його бібліографічний матеріал дивуватиме ще не одне покоління філологів своєю повнотою та грунтовністю.

Не випадково відомий у Галичині педагог та літературознавець М.Галущинський, оцінюючи „Історію української літератури“ М.Возняка, писав, що вона „не є сухою компіляцією, або науковою бібліографією літературних творів. Автор старався видобути все, що відбиває правдиве, дійсне життя наших предків. І на тому тлі виростають великі постаті великих людей, а серед них найбільша Івана Вишенського, которого так близьким для нас зробив І.Франко. І під цим оглядом автор йе обмежується тільки до своїх помічень, а переплітає їх багатими уривками з їхніх творів, кидаючи таким чином ярке світло на прояви любови вітчизни, на дані нашої культури, на змагання в напрямі культурно-освітньої праці, на велике покривдження українського народу і на перших великих оборонців українського культурного життя — запорозьких козаків“

А відомий німецький українознавець Олександр Брікнер вважав, що „Історію української літератури“ М.Возняка не можна порівнювати з історією літератури М.Грушевського, оскільки підручник М.Возняка — це монументальне, добре продумане дослідження, якому властиве популярне обговорення старих текстів. І хоч виклад у книзі дещо розсіяний, багато повторів, все-таки найважливіше значення в ньому мають хронологічні таблиці та ілюстрації. Особливо цінним вважав О.Брікнер третій том видання, який, на думку вченого, „незрівнянно цінніший, ніж обидва перші“. „Помітно, що Возняк почуває себе вільно, новіший час йому ближчий і він тут може ще краще виявити свою старанність і начитаність. Він стає незалежнішим від попередників і дає вперше повний огляд надзцичайно розсіяного, значною мірою невартісного матеріалу“ .

Разом з тим, серед літературознавців того часу ряд зауважень викликала запропонована М.Возняком періодизація історії української літератури. Зокрема, С.Єфремов у четвертому виданні „Історії українського письменства“ писав: „До хиб її („Історії...“ М.Возняка — М.Г.) я поклав би певну диспропорцію частин, бо через неї виступає невиразність основних поглядів самого автора й до якоїсь міри самого викладу, хаотичність. Надто з цього погляду виразні приклади подає другий том „Історії...“ і найдужче вони позначилися в найважливішій його частині“

С.Єфремов вказує на дещо штучний і механічний поділ полемічної літератури на дві окремі частини, між якими М. Возняк вставляє уривок віршованого твору Кирила Трак-віліона-Ставровецького, а також на те, що творчість письменників розглядається і не за хронологічним, і не за систематичним принципом. До того ж, як пише С.Єфремов, творчість деяких письменників, як наприклад, Петра Могили чи Мелетія Смотрицького, розглядаються у різних розділах книги. Автор „Історії українського письменства“ не був задоволений і дещо вільним трактуванням історичних фактів, що стосується життя нашого народу. Так, говорячи про переселення людей з України в Суздальське князівство, М.Возняк стверджує, що за 50 років ці землі стали особливо квітучими і вже в 1169р. їх жителі під проводом Андрія Боголюбського пішли на Київ, „щоб понизити і зруйнувати столицю України“. С.Єфремов мав застереження щодо такого швидкого розвитку подій.

Необгрунтованою є і пропозиція Возняка поділити нашу давню літературу до Котляревського на два періоди: від X ст. до кінця XV і від початку XVI ст. і до кінця XVIII ст. Сам М.Возняк писав (це особливо стосується другого періоду), що українське письменство зазнавало різних впливів, переживаючи то піднесення, розквіт, то занепад в залежності від економічної та політичної обстановки, та це ніяк не відображено в його історії літератури. Тому, на думку М.Марковського, другу добу в історії українського письменства варто б починати „не з початку XVI віку, а з II половини XVIII віку, коли скінчився київський період і розпочинався новий, .а нових економічних і політично-суспільних стосунків. І хоч безперечно цей новий період живився з попередньої київської культурної спадщини, — бо одразу повного розриву з попереднім в історії не буває, — але без ніякого сумніву вже з II половини XVIII в. підіймаються ті нові економічні й політично-суспільні хвилі, які утворили те, що ми бачимо на Україні на початку XIX віку“24.

На думку рецензента, пропонована періодизація допомогла б належним чином розглянути такі теми, як „письменницький відгомін змагання до релігійної унії“ (т. І) і „так звані литовські літописи (т. І), які ніяк не в’яжуться з першим періодом нашої літератури“. У зв’язку з такою своєрідною композицією автор допустився певних недоглядів. Скажімо, надто побіжно він торкається у першому томі такої пам’ятки, як „Галицько-Волинський літопис“. Але потім ще раз повертається до цього літопису, коли мова йде про занепад літератури в часи татарського лихоліття. Але, мабуть, найбільше зауважень викликав останній розділ першого тому, в якому йшлося про занепад літературного життя. Автор конче хотів показати, що рубежем двох періодів у історії української літератури стало XV ст.

Ще не оцінені належно вступні уваги до „Історії української літератури“ М.Возняка, котрі зайняли майже два аркуші тексту. Ці міркування авторитетного дослідника актуальні навіть сьогодні, коли після викривленого трактування комуністичною ідеологією багатьох проблем історії нашої культури ми на нових засадах покликані створити концепцію національної літератури. Думаю, що з великим інтересом прочитає наш сучасник, наприклад, розділи про етнографічні межі українського народу. Визначаючй етнографічні терени України, М.Возняк пише, що на півдні вона спирається об величезні гори Кавказу з їх підгір’ям. Україна займає ціле північне побережжя Чорного моря аж до дельти Дунаю. „Звідсіля йде межа України між Прутом і Дністром, від Чернівців через Кімполюнг, а далі попри Сигід, Мукаче^, Ужгород і Пряшів. Західна межа покривається менше-більше з лінією горішнього Попраду-Сяну — горішнього Нарева, північна в двох місцях сильно відхиляється від лінії ріки Прип’яті, передовсім сильне відхилення бачимо за Дніпром. Далі охоплює Україна майже в цілості поріччя Десни, цілу Донеччину, середній біг Дону й великі частини басейнів Кубані, Куми й Манича та посувається в своїм культурнім поході на схід у прикаспійських степах щораз ближче до Каспійського моря“ . У даному випадку М.Возняк, солідаризуючись з Михайлом Грушевським, пояснює, чому так сталося, що український народ так часто втрачав свою державність.

Далі автор дає огляд давньої літератури. По суті, вперше в науковий обіг вводиться обширний матеріал з історії старого письменства, здійснено його критичний аналіз, і в результаті маємо дійсно те, що становить історію літератури без різних сторонніх домішок, як це трапляється у підручниках, зорієнтованих на російську історію літератури.

Після докладного огляду перекладного письменства (найважливішими тут є повісті й апокрифи), йдуть три великі розділи про оригінальне письменство. На перше місце М.Возняк ставить твори духовного змісту, на друге — літописи, а на третє — поезію.

Дуже складним періодом розвитку української літератури були XVI—XVIII ст., його характеризує суміш церковно-релігійного, повчального, полемічного, педагогічного, чисто літературного елементів, поява таких жанрів, як пісня, драма і т. д. Дослідник не розгублюється в розмаїтті цьопо матеріалу, а з притаманною йому чіткістю осмислює його.

Другий том присвячений середній добі української літератури і національного пробудження, зокрема полемічному письменству, київській схоластиці. „Мертвеччина“, якої так не любив О. Огоновський, ожила у влучних висловах і завзятих суперечках православних з греко-католиками, у високопарних заплутаних писаннях і проповідях схоластів.

Сучасники відзначали, що найцікавішим був третій том „Історії української літератури“ М. Возняка. Тут маємо широкий огляд шкільної драми, простеження розвитку комедії, українського вірша, духовної і світської лірики, історичної пісні й думи (козацький епос), а також аналіз українських літописів, хронік того часу й творів українського філософа Сковороди.

Праця М. Возняка стала тією основою, на якій базувалася кожна наступна історія давньої української літератури.

Михайло Гнатюк, 

кандидат філологічних наук.

Славній пам’яті невмирущих 

борців за з’єдинену, вільну, 

самостійну й незалежну Україну 

Автор