Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Значення мови для націй Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов’язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить. Мова — це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почування окремої людини, цілої суспільності всього народу.

Зв’язавши первісні групи споріднених племен в один народ, українська мова сприяла витворенню в них почуття племінної єдності. Вона від найдавніших часів зберігала в собі зародки будучої української національності. В мові, п історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу.

Розвиток мови. Мова 'живе, її життя, її власна історія міститься в постійній її зміні: щезають старі звуки, появляються нові й вони міняються, як і форми слів, синтаксичні звороти, значення слів і т.д. Постійно й поступово міняється мова в устах тих, котрі нею говорять. Кожна жива мова розпадається на наріччя, що тим більше різняться між собою, чим дальші одна від другої частини народу щодо території, культури, чи під яким іншим оглядом.

Спільні появи української мови XII ст. Що торкається української мови, історичні часи не застали вже якоїсь спільної „руської“ мови для українців, великоросів і білорусів. Українська мова відокремилася вже в доісторичній добі при кінці VIII або початку IX ст. Відокремлювання трьох мов від себе не спинила ні спільна Київська держава, ні спільна християнська віра того самого обряду, ні спільна як для Києва й Галича, так і для Смоленська ,й Новгорода книжна мова, привезена з Болгарії разом з церковними книгами церковно-слов’янська мова. Жива українська мова розвивалася своїм шляхом. Правда, поодинокі землі певно виказували деякі різниці в мові, але вже в XII ст. встигли у ній розвинутися численні загальноукраїнські появи в мові.

Ось вони:

1) групи ръ, лъ, рь, ль перейшли в українській мові в ры, лы, ри, ли, а у великоруській в ро, ло, ре, ле (укр. дріжати - дрожати); напр. в Житії Сави ХІІІ ст. приходить: яблыко;

2) напівкороткі і й у перейшли по співзвуці в і, у (він іде, він удовець), зате по самозвуці скоротилися (я йду, я вдовець), а в самостійнім положенні щезли (укр. грати - играть, укр. звольте -извольте);

3) початкові а, о, у одержали придих (вона, вулиця, гострий, янгол);

4) групи км, гы, хы, перейшли в ки, ги, хи з м’якими к, г, х; напр. в Галицькім Євангелії з 1144 р. маємо: небесьскімъ;

5) замість л в кінці складу з’явилося коротке у (воук — вовкъ, дау — давь);

6) група співзвук- + напівкоротке и + й перейшла в українській мові, по випадінні напівкороткого а, в групу співзвук + й ( свинийа, свинйа, свиння; браття, колосся, суддя, гряззю, ніччю, подружжя, зілля і т.д.);

7) наслідком того, що ь і ь перестали вимовлятися, здовжився в українській мові самозвук попереднього складу та здовжені о, ö, е перейшли в двозвуки уо, öö, іе (дуом — дім - домъ, люод — лід - ледъ, піеч — піч - печь).

Теорія Погодіна-Соболевського. Вже в найдавніших пам’ятках української мови зустрічаємо такі написання, як: погибЬль — в Кристинопільськім Апостолі XII ст. На появу цьгоЬ замість е вказав першим Соболевський. Ті пам’ятки, в котрих приходить це так зване нове Ь замість первісного е, він признав українськими. Одначе виходячи з погляду, що українська народність і мова є пізнішого походження, він підхопив думку Погодіна, що давнє населення Наддніпрянщини не було українське, тільки що це були предки великоросів; щойно по татарськім лихолітті прийшли сюди українці з Підкарпаття. З цієї причини, відкривши пам’ятки української мови, Соболевський назвав їх галицько-волинськими. Своюг'гіпотезу доказував тим, що у відомих київських пам’ятках мови нема таких характеристичних для української мови зразків з новим Ь замість первісного е.Але цілий ряд учених * істориків і філологів, з найавторитетнішим представником останніх Шахматовим, доказали, що нема причини шукати в X—

XI ст. над Дніпром предків великоросів, бо ж великороси є нового походження: це є витвір уже історичної доби. Нема найменшого сумніву, що Київщина й Переяславщина могли бути заселені з початку історичної доби тільки українським племенем, що сиділо взагалі на цілім Подніпров’ю, по обох берегах Дніпра. Таким чином Соболев-ському вдалося означити групу не галицько-волинських, а просто українських пам’яток.

Стверджують це українські грамоти XIV—XV ст. Вони показують, що Ь замість е в замкнених складах не є виключно галицько-волинська поява, а було в ході на всій території України, не виключаючи Чернігівщини й Сівер-щини. Безпосередній висновок з відкриття і дослідів Собо-левського — це можливість посунути історію української мови далеко вглиб поза XII ст. Коли в XII ст. випадіння глухих Ь і ь викликало в українській мові такі появи, які чужі неукраїнським східно-слов’янським говорам, це є доказ, що вже в XI ст. українська мова жила своїм окремим життям.

Відмінність української мови від інших східно-слов’янсь-ких. Дослід українських пам’яток мови XII ст. показує, що українська сім’я племен жила вже тоді спільним діа-лектовим життям. Ця єдність українського народу збереглася ще в XIV ст., але в цей пізніший час українська територія значно зменшилася, бо українці втратили горішнє Подніпров’я і Заприп’яття, де постала нова — білоруська народність. Напад татар перервав можливість колонізаційних рухів на полуднє та схід в українського народу й українська мова вступила від другої половини XIII ст. в нову добу життя: в ній витворився ряд появ, що відділили її різко від двох інших східно-слов’янських мов, але були спільні в усіх говорах, які входили в склад української групи. ,

Щодо звуків такі появи творять:

1) отвердіння співзвуків перед самозвуками переднього ряду '( пир, день, несете);

2) палатальні відтінки звуків о і а змінилися в чисті о й а (пшоно, життя);

3) група: м’який губний співзвук + самозвук заднього ряду а перейшла в групу: м’який іубний співзвук + ja (п’ять, м’ясо);

4) губні на кінці слова й перед співзвуками в середині його отверділи, лишаючися м’якими тільки перед у і перед двозвуками (сім, кроу).

На полі морфології сформувалися такі появи:

1) поява 2 відм. замість 4 відм. в річевих іменників (вийняв ножа);

2) витиснення закінчення 3 відм. у через ови, ові

3) заміна 3 відм. однини 7 відм. прикметників і займенників (синьому, всьому);

4) щезнення двійного числа мужеських іменників і перехід його закінчень у деяких умовах на множину ( чотирма, всіма);

5) витиснення іменних форм прикметників у присудку членними* (він живий, він жив);

6) перенесення закінчень твердих основ на місце закінчень первісних м’яких основ (землі, полі);

7) витиснення закінченням -мо інших закінчень 1 ос. множини (дамо);

8) витиснення закінченнями -Ьте, -Ьм закінчень- -ите, -им у при-

казовім способі (ходім);

9) поява закінчення -пі замість те в 2 ос. множини приказового способу (несіть);

10) творення майбутнього часу через додання до дієіменника форм дієслова н я т и (гратиме);

11) поява дж замість ж в дієслівних формах (ходжу, засиджений);

12) випадіння закінчення т' в 3 особі однини по е (несе, навіть,

носе, але терпить);

13) витиснення з і у, що постали в спільній слов’янській добі з г і к в 2 особі однини приказового способу, через ж і ч (бережи, печи);

14) поява в дієіменнику новотворів на -ти замість -чи (волокти, лягти, сікти, бігти).

До того треба додати, що з оглщду на акаючі говори великоруської і білоруської мов чистий повноголос (молоко) має тільки українська мова.

Чужі слова в українській мові. Свої нестерті сліди полишили на українській мові всі племенні, міжнародні, суспільно-політичні, економічні та побутові відносини. Лінгвіст сягає в таку минувшину, з якої не маємо історичних документів і в якій археолог безсилий. Більша частина рік і гір і велика частина місцевих назв на Україні мають неслов’янське походження; вони перейняті від попередніх мешканців. Протягом історичного життя українського народу тривкі сліди полишили в його мові всі народи, зокрема сусіди, з якими він стикався.

Широкою течією припливли до української мови германські слова від готів, пізніше від норманнів, укінці від німців. Від готів перейняли слов’яни озброєння і тактику: меч, полк, шолом, корогву і т.д., від них навчилися ставити хижі, від них перейняли пилу, ліки тощо. Від германів перейняли українці й такі слова, як князь, крейда, гвалт, пошта, ринок, смакувати, мусити, рахувати, цегла, дах і т.д. З візантійським впливом прийшли на Україну грецькі імена, назви духовних чинів і церковних речей (митрополит, єпископ, дяк, пономар, притвір, кадило, цвинтар тощо) й багато інших висловів, як: бандура, васильки, вишні, капуста^ каторга, кіт, комиш, корабель, корець, костер, криниця, кутя, кухлик, макітра, миска, м’ята, огірок, паляниця, сак, скеля, скриня і т.д. У своїм суперництві з Візантією за поділ впливів на європейські народи Рим старався ослабити грецькі впливи на Україну; з латинської мови прийшли до нашої: вівтар, дім, мур, оцет, рожа, цісар -тощо. Ще за слов’янської спільноти увійшли в нашу мову від тюрксько-туранських племен і персів такі слова, як: богатир, базар, бог, бурка, господь, господар, курган, сап’янці, собака, топір, шатро, а від арабів: альманах, атлас, бальзам, ватага, майдан, могорич, харч, шафран. В бою з південно-східними кочівниками: тюрками, іуннами, обрами, мадярами, болгарами, хозарами, печенігами й половцями придбав український народ для своєї мови: гарбуз, лоша, опанчу, табор, товар, колонізуючи фіннів: коноплю, корж, лемішку, хату, хміль, чміль тощо, а від татарів крім багатьох назв, як Шеремета, ряд таких слів, як: аркан, кабан, калита, каптан, кнут, козак, саранча, табун, чабан, чумак, шаровари. Від турків маємо: бугая, булаву, бунчук, гайдамаків, тютюн, яничарів, від чехів: злочин, істоту, гетьмана, загороду тощо, від італійцівг палац, імпрезу, капелюх, капу і т.д., від мадярів: гайдука, бекешу, довбуша тощо. Через богослужебні книжки з їх церковно-слов’янською мовою дісталося в українську мову багато бол-гаризмів, через сусідство з поляками досить полонізмів, як через сусідство з білорусами й великоросами маємо багато білорусизмів й москалізмів.

Діалекти й говори. З поширенням зразу литовської, пізніше польської, вкінці московської влади на ті землі, де панували татари, відбувалася дальша колонізаційна праця південних і південно-західних українських племен на східних степах. Дальший розвиток живої української мови пішов таким чином, що сьогодні українська мова виказує багато говорів, які розпадаються на дві головні групи, південно-східну й північно-західну. Північно-західна група розпадається на поліські й підляські або північно-українські говори та на карпатські говори. Так само південно-східна група розпадається на дві головні частини: східні, або наддніпрянські й західні, або посередні говори. Невиразні межі поодиноких говорів і їх груп можна пояснити в дечім тим, що українські племена під напором кочівників почали мусувати й більше на північ висунені з них, як дуліби, бужани й деревляни, мусили прийняти в себе хвилі більше до полудня звернених волинян, тиверців і уличів або навіть зробити їм місце. Головна різниця північно-західного й південно-східного діалекту української мови є та, що замість південно-східного і з первісного о й е маємо в північнім українськім діалекті з карпатськими говорами включно двозвук уо або простий самозвук у, ю (віл, вуол, вул; ніс (нести), нюос, нюс).

Початки поділу мови на говори та їх групи' — діалекти сягають глибокої давнини, часу до XI ст. Тоді вони залежали головно від географічного положення українських племен; пізніше до географічного чинника прилучилися не менш немаловажні інші чинники: мусування під напором диких азійських орд, політична приналежність і розвиток колонізації.