Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

8. Справа української літературної мови

Що таке літературна мова? Від живої мови треба відрізнити поняття літературної мови. Перші основи літературної мови дає поява писемності серед даних обставин у межах якогось говору. Коли жива мова в своїм дальшім розвитку дробиться, розпадається на говори, літературна мова зберігає єдність. А коли й бачимо в літературній мові місцевий колорит, це залежить від впливу місцевих говорів живої мови на літературну. Перевага впливу якогось говору, головно наслідком появи в його межах геніального письменника, або впливу якогось культурного осередку на літературну мову може змінити її характер, спрямувати її на новий шлях розвитку. Одначе такий вплив відбувається поволі й викликає повільні зміни в літературній мові. З другого боку запримічуємо й таку появу. Освічена частина культурного осередку присвоює собі знання літературної мови й передає її довколішнім говорам.

Церковно-слов'янська мова як літературна Живій українській мові не судилося відразу стати органом української літератури. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старо-болгарську мову церковних книг. На цій мові разом з богослужебними книгами прийшли на Україну також книжки напівсвітського або зовсім світського змісту: апокрифи, хроніки й повісті. Тому й легко було церковнослов’янській мові стати на Україні, так само пізніше в Московщині й Білорусії, мовою освічених міських шарів. Одначе в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського забарвлення. З другого боку мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які під впдивом церкви й монастиря звикали до слів і висловів церковно-слов’янської мови та свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи церковно-слов’янської фонетики, морфології, синтаксису й лексики.

Спільна книжна мова для українців і білорусів. Коли в середині XII ст. Київ як культурний осередок підупав, його культура перенеслася в нові осередки, передовсім на захід — до Володимира на Волині й до Галича, Луцька, Пінська й Турова, рівночасно до майбутніх білоруських центрів Смоленська й Полоцька, а крім того й на північ — у Московщину. В усіх тих осередках продовжувалося духовне життя, витворене в Києві, але найближчими й найвластивішими продовжувачами київських традицій були Галич і Володимир. За Ростиславичів, Володаря й Данила, сотворено в Галицькій землі сильну політичну організацію, основу другої з ряду Української держави — Галицько-Волинської. Її підкорила нова сила, що витворилася в горішнім Подніпров’ю, — Литовська держава.

Загальна канцелярійна мова Великого князівства Литовського спиралася на давню актову мову білоруських земель і мала виключно білоруське забарвлення. Забарвленню цієї актової мови підпала й актова мова українських земель, що належали до Литовської держави. Коли ж канцелярійна мова Литви здобула собі сильне право горожанства в українських землях, вона занёчистила своїми полонізмами й білорусизмами також українську літературну книжну мову не тільки в українських землях Литовської держави, але також в Польщі. Найважніщою білоруською прикметою цієї мови було уживання е замість Ь ОгЬло = білор. дело, укр. діло). Згодом витворилася наслідком близькості української й білоруської мов, в тих часах далеко більшої ніж сьогодні, „річ руськая“, „мова руськая“ з звуками, спільними білоруським і північно-українським говорам, з вимиванням яскравих окремішностсй української і білоруської мов. Така книжна мова могла бути легко зрозуміла і українцям і білорусам.

Слов' яно-українська мова. Зложена з різних і складних діалектичних елементів, ця мова виказувала хитання або в бік білоруських або в бік українських говорів. На українській землі або під пером українця — автора до цієї мови вдиралися окремішності української фонетики, не властиві білоруській Мові. Так на Україні почала вироблятися чисто українська книжна мова, яку бачимо вже в Пересопницькім Євангелії.

Дальший розвиток книжної української мови відбувався свідомо під впливом граматичної школи. В основу цієї мови увійшла церковно-слов’янська мова, ускладнена пізнішими впливами південних слов’янських мов у так званій середньо-болгарській редакції. Одначе беручи цю основу, український книжник не зрікався і форм живої української мови, зокрема коли вони були подібні до книжної мови, а деколи й зовсім відмінних. Крім * змішання церковнослов’янських і українських елементів ця мова прийняла ще й чужі їй риси польської мови, підпадаючи разом з нею під вплив латинської складні. Така штучна мішанина була мовою українського письменства XVII й XVIII ст.

Книжна мова й народ. Доки була на Україні для письменства окрема книжна мова, доти українська мова жила тільки в устах українських народних мас і тих напівосвічених шарів, котрих невелика освіта не встигла віддалити від українського народу. Становище народної мови -супроти книжної дуже влучно підхопив Панько Куліш:

„Письменні люди прийшли з землі чужої і принесли інший язик укупі з божим словом, і привели темний люд до нової віри примусом княжим... Ховавсь од їх темний люд із своїми богами, уганяли за ним княжі посланці по нетрах і пущах, руйнуючи стару віру і нахиляючи силоміць до нової; а все ж усіх навернути була не подоба, бо не щирим серцем молились недавні кумирники християнському богові і потай од попів і княжої дружини справляли празники своїм купалам, посвистачам, волосам, перунам і іншим слов'янським предковічним богам. Отож природна мова тинялась по лісових застумах укупі з давніми піснями і звичаями, жила з чабанами, з пахарями, з рибалками й пасічниками, а новокована, нібито вища мова княжила в високих будинках і судила суд по городах і селах, і писала книжки і судні грамоти по монастирях...

І жив простий люд по своїх нивах, по гаях і по оселях, не багато вважаючи, ще- починається нова вже держава на Вкраїні, не варязька, а литовська... У городах і по монастирях учила, радила, судила й писала новокована, нібито краща мова, а по селах і хуторах співала й розмовляла річ стародавня, правдиво рідна.

Прилучилась Литва до Польщі, прилучилась і Україна з нею. Позаводила в себе Польща академії, — завелась академія і на Вкраїні, в Києві. Поляки ж вибились помалу з-під мови латинської і почали вчитись у школах, судити й писати по-польськи, а русини, вважаючи писемну свою мову за якусь поважнішу од простої і всякому розумну, занедбали в київських і всяких інших школах співучу мову народну. Учились діти по школах Письма Святого, учились церковних гласів, учились і граматики і риторики і філософії на всіх язиках, тільки байдуже було учителям про ті речі, котрі в простих хатах миряни один до одного промовляють, байдуже було про народні співи, котрими простий чоловік бесіду або себе самого звеселяє й розважає. Бо вчили в тих школах ченці та духовні люди, котрі просту мову вважали недостойною про божественне діло глаголити, об високих науках правити, а піснословіє народне, яко суєту мирську, зневажали.

Тим часом наше просте, правдиво рідне слово не замовкало, бо скільки ні випускали школи в мир людей учених, були тії учені, що капля в морі, і як там між собою не базікали по-письменськи, а не змогли всього великого миру українського до свого смаку словесного навернути. Велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, і тайна тої сили — в людських серцях, а не в людському розумі. Те слЬво серцем люди вимовили, як були ще зовсім темними, як не знали ще ніякого бога, опріч сонця, місяця, вогню,. води і тим подібних божих див. Те слово розлилось по Вкраїні піснею про радість і горе, про зоряне небо, про любії гаї і луги зелені, іще тоді, як не знали люди, що то за письменство і чи є де воно на світі. Прийшло до нас письменство з чужого краю з чужою мовою, оповістило мирові, що не гаразд бездушного кумира за бога вважати і од його щасливої долі бажати. Поняв їм віри темний люд... Тілько не поняв віри наставникам, которі вмовляли його, що не рідною простою, а якоюсь ніби поважнішою мовою треба в тузі і в радості серцем до серця озиватись, або свій розум перед люДьми виявляти. Не вмовили його й академіки київські, а не то прості дяки по школах. Скільки не обернулось простих мирян у письменників через ту чужеземну науку, — все те никло в народі, як у морі капля. Писались новокованою мовою книжки по школах, писалось право й папери по судах, промовляли тою мовою вельможні пани на своїх радах; простий мир кланявсь усім їм, яко розумним своїм главам, а в серці, сам того не знаючи, був од усіх їх розумніший: тим і не кидав свого рідного слова, не забував рідної пісні, і * од ‘ найдавніших давен додержав у пам’яті деякі пісні нерушимо аж до нашого часу...

Отож за князів варягів було дві мови на Вкраїні: одна церковна, судова, панська; друга сільська, хуторська, щира народна. Настало панування литовське, — те ж виявилось .на Вкраїні, бо визнавши варяги чужих наставників з чужим письменством, помогли їм викувати якийсь середній язик між болгарським і українським народним, і те письменство, уложивши стародавнє руське право на записах, перейшло до беззаконної Литви, наче який клад. Настало панування- польське, — і все дві мови було на Вкраїні, бо писане право ще більш утяглось у ту химерну, суху, ненародну мову, а схоластика по школах розуміла речі тілько головою, а серцем їх не розуміла. Повалили козаки Польщу, та не змогли повалити мертвої польської схоластики на Вкраїні, і самі свої універсали академічним складом, для більшої ніби поваги, писали. А проте пісня, не бувши в школі, правдивою поезією по хуторах і селах розлягалась; а проте дума, вирвавшись із-під письменства, у козацьких таборах до найвищої Гомеричної красоти підіймалась**.

Перемога народної мови над книжною. І народна пісня вкінці витиснула штучну книжну мову з її почесного становища, загорнувши його для себе. Рівночасно з першим відродженням української нації наприкінці XVI ст. жива українська мова щораз ширшою течією вдиралася в літературні твори. Діялося це або під впливом західноєвропейських течій, як було це з інтермедіями, доданими до драми Якуба Гаватовича з 1619 р., або під впливом народних пісень. На останнє вказують опубліковані в кількох польських брошурах пісні про козака й Кулину.

Коли Київ став осередком письменства й освіти, ученість стояла звичайно у відворотній пропорції до течії живої мови у вихованців Кцєво-Могил янської Академії. Одначе у вірші-орації і вірші на громадські теми, пісні, інтермедії, діалоги продерлася така сильна течія живої української мови, що Котляревський, котрий розмежовує нову українську літературу в живій народній мові від давньої літератури в книжній мові, мав ряд своїх попередників у XVIII ст.: Митрофана "Довгалевського, Юрія Кониського, Танського, Івана Некрашевича, Лобисевича. „Енеїду“ Котляревського з 1798 р. також друком випередила пісня, що вийшла в Петербурзі 1792 р., а саме „Пісня чорноморського військового отамана Антона Головатого“, яка починається: „Ей, годі нам журитися“.

Котляревський довершив звороту у виборі діалекту на літературну мову. Бо коли до нього звичайно виступали в літературній мові північно-західні українські говори, з „Енеїдою“ Котляревського завоювали собі право на літературну мову південно-східні українські говори, з полтавським на першім місці.