9. Культурні осередки й освітній рівень
Київ як культурний осередок. Одначе полемічні писання грецьких авторів не встигли посіяти^ серед українців давньої доби нетолеранції супроти чужинців. Цим між іншим відрізнялася давня Україна від замкненої в собі пізнішої
Московщини. Україна давньої доби не знала релігійної виключності. В столиці Української держави, Києві, був жидівський і правдоподібно польський квартал. Є вістки також про вірменів. На Подолі мали свою церкву й жили коло неї великороси-новгородці.
Київ був торговельним вузлом не тільки між Візантією і скандінавським півостровом, але й між Сходом і Заходом, між Азією і Європою.у Торговельні зв’язки вимагали познай-
омлення з багатьма чужими народами та їх мовами. Коли автор „Слова про похід Ігоря“ говорить про Київ* що „тут німці й венеціяне, тут греки й морав’яне співають про славу Святослава“, здається, с тут мова про купецькі дружини німців, венеціан, греків і чехів, що поселилися в Києві.
Торгівля вела за собою нагромадження багатств у Києві та знання, була одним з найсильніших чинників у розвитку української культури. 1 культура зацвіла тут чудовим квітом. Київ як її центр був у X—XII ст. найславнішим містом у всій Східній Європі, „суперником Царгорода та преславною окрасою східної церкви“, як висловився Адам Бременський. Зверхній вигляд Києва справляв на чужинців таке сильне враження, що вони в гіперболі нараховували тут 400 церков.
Для окраси Києва багато попрацював Ярослав Мудрий, що між іншим збудував прегарну катедру св. Софії. В Києві було головне вогнище аскетичного християнства на Україні — Печерський монастир. Він має свій початок в печерах, якими так багаті околиці Києва та які з поширенням християнства служили за місця перебування для українських анахоретів. У одній з таких печер молився двірський священик, пізніше перший митрополит з роду українець Іларіон, а потім інший український аскет Антоній. Цій саме печері судилося стати зав’язком найбільшого й найелавнішого монастиря на Україні, що заснований в середині XI ст., заповнив своїми печерами й церквами околицю Берестового.
І саме головно в Києво-Печерсько-му монастирі зосереджувалася спочатку писемність.
Він став незвичайно діяльним розсадником духовної просвіти в Україні й базою інших монастирів. Києво-Печер-ський монастир дав українській літературі Іларіона, Теодосія,
Нестора, він був тим осередком, де ‘ перекладалися грецькі писання й переписувалися церковнослов’янські книги, які звідсіль розходилися по всій Україні й поза її межами — поміж білорусами та великоросами. За. зразком цього монастиря християнська просвіта знайшла собі захист в інших монастирях Києва й України.
„Руська ПравдаВ Києві було створене сливе єдине джерело наших відомостей про окремий громадський лад Української держави — „Руська Правда“, що дійшла до нас у двох основних редакціях: короткій — „Правда Рос-ськая“ і ширшій — „Правда Руская“. Складаючись з 43 статей, з яких перші 17 ідуть одна за другою в логічній послідовності, коротша редакція „Руської Правди“ відрізняється під кількома оглядами від кількох ширших редакцій цього пам’ятника давнього українського дина-стично-державного права. Коротка редакція, без сумніву, давніша від ширших редакцій і відбиває в собі українську суспільність Київщини в найдавнішій добі її розвитку. Зате широкі редакції „Руської Правди“, які складаються вже більше ніж з 100 статей, постали в цілім своїм складі не раніше ніж в XII ст. й містять в собі княже законодавство того віку (Володимира Мономаха). Тут громадянство Київщини виступає вже в повнім розвитку. Більшість учених думає, що „Руська Правда“ — це.збірник, уложений приватними людьми, які для особистої вигоди бажали мати звід тих законів, котрі в часі укладання Руської Правди мали силу.
Найдавніші київські рукописи. З рукописних книжок, написаних у Києві перед татарським лихоліттям, збереглбся до теперішніх часів небагато. Без сумніву, в Києві писане так зване Євангеліє Юрія; створене близько 1120 р. за наказом князя Мстислава для його сина Всеволода. До київських пам’яток належить далі: „Тріодь киянина Мойсея“ з XII— XIII ст., лицева (з малюнками) „Псалтир“ з 1397 р. й інші. Хоч не в самім Києві, але киянин писав і „Мстиславове Євангеліє“ з 1115 р. Навіть так зване „Остромирове Євангеліє“ з 1056-1057 р., яке великороси уважають найстаршою новгородською пам’яткою свого письменства, списав диякон Григорій правдоподібно в Києві, бо воно не виявляє ніяких прикмет новгородського говору.
Інші культурні осередки. Київ був найкультурнішим центром України, але не єдиним. Поруч з Києвом уже вчасно відзначився своєю християнською просвітою і письменністю Турів, де в другій половині XII ст. з’явився один з найталановитіших красномовців-проповідників Кирило Турівський. Від XI ст. почали поставати монастирі в Чернігівщині, де жив перед своїм переселенням до Києва майбутній києво-печерський ігумен Антоній. Родом з Чернігівщини був правдоподібно автор „Паломника“ — ігумен Данило. Чернігівським писанням є анонімне „Слово на перенесення мощів Бориса та Гліба“, з характером політичного поучення князям, щоб менші слухали старших і оминали міжусобиць. З Переяславщиною пов’язані автобіографія й лист Володимира Мономаха до Олега, писані тоді, коли він княжив у Переяславі.
У міру поширення освіти з’явилися її нові осередки в західних українських землях: Галичі, Володимирі на Волині й Холмі, але не раніше середини XII ст., як можна думати на підставі літописних джерел і збережених рукописів. До нас дійшло кільканадцять рукописів галицько-во-линського походження, одначе між ними нема таких, в яких було б докладно означене місце переписання. Здогадуються, що „Євангеліє“ поповича Евсенія з 1283 р. писане в Холмі. На Холмщині писане „Галицьке Євангеліє“ пресвітера Юрія, правдоподібно 1282 р.
З початку XIII ст. Володимир на Волині очарував своєю красою сучасника, що „такого міста не найшов і в німецьких землях“. Зокрема добродійне було для Волині князювання Володимира Васильковича в Володимирі. Галицько-Волинський літопис характеризує цього князя, що це „був книжник великий і філософ, якого не було в цілій землі й опісля не буде“. Він не тільки роздаровував церквам богослужебні книги, але й сам переписав два Євангелія для монастиря святих апостолів і перемиської єпископії. За його наказом переписано повне „Житіє Дмитра Солунського“ Ча „Кормчу Книгу“. А коли додати, що автор дуже цінного „Галицько-Волинського літопису“, писаного в 70 і 80-х рр. XIII ст., був людиною дуже близькою до княжого двора Володимира, його роль у Володимирі як культурнім осередку заясніє в повнім блиску.
Рівень освіти. Культуру складають два чинники, теоретичний — освіта й практичний — використання освіти для піднесення і поліпшення щоденного життя людини, розвитку індустрії та промислу. Підстава освіти це школа. Приймаючи візантійське християнство, українці не перейняли школи, бо її не було й у Візантії. Класична старовина не знала державних шкіл. Здобування освіти було у греків приватним ділом кожної людини. Одначе грекам була відома збірна наука. На заведення такої науки Володимиром Ведаким вказує свідчення нашого найдавнішого літопису, що Володимир „почав брати у бояр і аристократії (нарочитои чади) — діти й давати на книжне учення“. Тому що церква потребувала великого числа священиків і дяків, співаків і церковної служби, мусило відбуватися масове навчання, головно при єпископських катедрах.
Поза тим уклад українського життя не вимагав високого рівня освіти. Завдяки нечисленності населення і великим природним багатствам населення України не потребувало напружувати розум, виявляти особливу винахідливість, щоб вижити. Тільки купецтво, що жило по містах, потребувало для ведення своїх справ школи, невисокої науки. Широкі маси українського народу не відчували потреби в освіті, школі й науці. Окрім духовенства й купецтва виключно з поміж міщанства ще княжа дружина була тим суспільним шаром, де обставини життя приневолювали здобути освіту, бодай грамотність. Тому окрім збірної науки для церковних цілей при єпископських катедрах тощо мусило бодай по більших містах відбуватися масове навчання для практичних цілей, які диктував розвиток суспільного життя.
Більшість грамотних здобувала освіту у поодиноких учителів і обмежувалася умінням читати. Писання й рахунки були другим, грецька мова третім ступенем такої науки. В західних українських землях училися також латинської і німецької мови. Вершок освіти по більших культурних осередках творила літературна оглада, знання грецької риторики. Обсяг знання подає перекладне письменство. В більшості ціллю навчання було здобуття навичок читати книжки, на що давні українці дивилися як на дорогу до спасіння душі. В передмові до „Збірника Святослава“ з 1076 р. ось що читаємо про потребу читання книжок:
(Книжне почитания). Добро є, браття, книжнє почитания, тим більше всякому християнинові: щасливі бо, каже, ті, котрі бажають його свідоцтва, всім серцем знайдуть його. Бо що каже через того, хто бажає його свідоцтва? Коли читаєш книги, не спішися швидко прочитати до другої глави, але зрозумій, що говорять ці книги та слова, й три рази повертаючи до одної глави. Каже бо: в моїм серці я заховав твої слова, щоб я не згрішив тобі. Не каже: тільки устами висловив я, але й в серці заховав, щоб я не згрішив тобі, й добре розуміючи написане, цим кермується. А я кажу: узда кермує конем і здержує його, праведника ж книги. Бо корабель не побудується без цв'яхів, ні праведник без книжнього почитания; і як полонений все думає про своїх батьків, так і праведник про книжнє почитания. Краса воякові є зброя, а кораблеві вітрила, так і праведникові книжнє почитания; відкрий бо, каже, мої очі, щоб я порозумів чуда від твого закону: очі бо, говорять, сердеціне розумування, й інше.