10. Справа збереженості пам’яток літератури
Поширення письменності. З найкультурніших шарів українського громадянства вийшли пам’ятки української літератури. Творчість вимагає освіти, яку в найдавнішій добі могли дозволити собі тільки багатші класи; не диво, що головно їх світогляд відбився в тодішніх літературних пам’ятках. Одначе з бігом часу літературні пам’ятки переходили до щораз нижчих верств і врешті стали доступні також народним масам, які черпали в них матеріал для усної творчості.
Але обіймаючи в своїм складі також неукраїнські території, Українська держава передала українську культуру й літературу білорусам і великоросам, Смоленську, Пскову й Новгородові. Навіть українська література, перенесена з Києва до Новгорода, відразу почала прибирати там свої окремі прикмети, тим більше різнилася від української та література, котра постала там на місці. Через те навіть у найдальшій давнині не було одного типу літератури для українців і великоросів, відразу були бодай два типи: південний — спочатку київський, потім галицько-волинський, і північний — новгородський, опісля суздальсько-ростовський, вкінці московський. Трохи пізніше витворився третій тип: смоленсько-полоцький — білоруський.
Збереженість літературних пам'яток. Українська література передтатарських часів не дійшла до нас у своїй цілості. Тільки небагато пам’яток збереглося з того часу до наших днів. Багато пам’яток назавжди. заслонив од нас татарський погром. Серед ^татарського лихоліття загинули українські рукописи, навіть цілі бібліотеки, з яких маємо тут і там тільки мізерні останки.
Але що українська література й культура прийнялася на великоруськім північнім сході ще перед татарським лихоліттям, що там українське письменство розсіялося по різних збірниках, дало матеріал для всяких компіляцій, зазнало окремих переробок, деколи таких, що й не можна пізнати первісних українських творів, це допомогло зберегти якусь частину українських літературних пам’ятЧж серед великоросів у їх копіях і переробках. Українські літописи дали початок великоруським літописам, писання Теодосія і „Києво-Печерський Патерик“ послужили матеріалом для нових подібних творів у великоросів, твір Данила Паломника скорочувався у великоросів постійно так, що вкінці перейшов у просте пере-числення місцевостей, але все ж таки завдяки тому збереглися ці пам’ятки для української літератури, хоч невеличка частина з того багатства, на існування котрого саме вона вказує.
Звичайно збереглися вони в кількох редакціях, себто свідомих переробках, що вказують на літературні методи їх авторів. Так буває перша, друга, третя і т.д. редакція літературного пам’ятника, яка одержує назву від свого власника, місця збереження або видавця.. Наприклад, одне й те житіє XIII й XV ст. представляє дві редакції. Зміст їх той самий, але житіє XIII ст. написано просто, без прикрас, а житіє XV ст. перероблене в напушистім риторичнім тоні.
Характер збережених пам'яток. Не тільки щодо кількості збережені пам’ятки давньої української літератури не представляють її справжнього багатства, але й щодо її характеру. Рукописні книги з того часу збереглися головно по монастирських і церковних бібліотеках Московщини. А вони не допускали того, що виходило за межі їх призначення. Сьогодні серйозний дослідник не візьметься писати нарис історії літератури тільки на підставі того, що знайде на полицях церковної чи монастирської бібліотеки.
Неповність таких бібліотек була далеко більша в тих давніх часах, коли бібліотеки мали вузьке завдання, до якого приладжувалися своїм змістом.
Такі твори давньої української літератури, як „Слово про похід Ігоря“, уривки дружинного епосу й історичних оповідань, свідчать, що в перших віках нашого історичного життя розвивалася на Україні крім церковно-по-вчального письменства також світська література. Про її розквіт дуже переконливо свідчить „Слово про похід Ігоря“ та „Галицько-Волинський літопис“. Були тоді також бібліотеки світських людей, князів, членів княжих дружин і купців, але вони впали жертвою татарського лихоліття. Це не випадково, що „Слово про похід Ігоря“ дійшло до початку XIX ст. в однім рукописі, який загинув. 1812 р., що не маємо більше копій „Галицько-Во-линського літопису“. Світська література, історичні оповідання, поетична творчість не відповідали характерові добожнбї ледстури, який мала монастирська бібліотека. Коли в XVI ст. київський єродиякон Йоаким безуспішно розшукував у Москві „Житія св. Антонія“, то що й думати про пам’ятки давньої світської української літератури?
Коли татарський погром знищив київські й інші українські бібліотеки, тоді у великоросів могли ще існувати останки української світської літератури. Та для бібліотек, які тоді поставали, передовсім необхідні були богослужебні книги. Зрештою, твори української світської літератури не сміли знаходити для себе переписчиків у монастирях. Такі твори не відповідали тодішнім вимогам монастирської бібліотеки, а крім того згідно з монастирським уставом ні одна книжка, ні одне писання не приймалося без благословення і контролю наставника монастиря. Світську українську літературу могли зберегти приватні бібліотеки, але ні з XIV, ні з першої половини XV ст. не збереглася жодна така бібліотека, а пізніші дриватні рукописні збірки не відрізнялися своїм складом від монастирських бібліотек.