Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

9. Українські літописи як продукт українського духа

Незалежність літописів від візантійських хронік. Коли кинути загально оком на давнє українське літописне письменство, можна ствердити, що воно розвивалося сливе зовсім самостійно од візантійських зразків, які залишили малий слід на українських літописах. Навіть у „Галицько-Волинськім літописі“ з його прагматизмом слідні тільки наслідки книжної лектури, своєрідної літературної школи, а не безпосередній вінців візантійських хронік. В кожному разі, як і були які впливи візантійських хронік, вони не сягнули дальше зверхніх стилістичних прикмет, не нару-шили змісту й колориту наших літописів.

Правда, наші літописи мають спільне з візантійськими хроніками християнське забарвлення, але християнське забарвлення наших літописів було випливом української дійсності. Від початку свого існування літописи зустрілися з поширюванням християнства в Українській державі. Християнство було ще новиною і книжник користав з кожної нагоди защіпити християнські засади серед но-вохрещенців. Як тільки явилися тут зразки християнської побожності, монастирських подвигів і тісно зв’язаної з християнством любові до книжного почитання, літописець мав природну причину хвалити такі приклади: тим більше підносив християнських подвижників і мучеників. _У парГ~Т тим ішли виступи літописця проти двоєвір’ я, проповідь миру й братньої любові, коли була мова про княжг міжусобиці, пояснювання як божої кари нападів кочовиків на Українську державу тощо.

Словом — на кожному ступені літописець стрічав українську дійсність, що давала йому . привід до християнських моралізуючих повчань. Частини літописів з такими повчаннями належать безумовно духовним авторам, хоч з другого боку маємо цілий ряд частин світського характеру: вони правдоподібно мали своїми авторами

світських людей. Світські частини бачимо в Київському і Галицько-Волинському літописних зводах:—Спільна—дрик» мета духовних і світських авторів літопису та, що одш й ЛРУІІ %ЛИ тїпяпьні гупрпти УНЯЖПЇ власті; з" цього виходить, шо наші літописи—я кругів, близьких. або бодай прихильних княжій владі та дружині.

Добрі прикмети наших літописів. З такого ходу розвитку наших літописів виплинули й ті добрі прикмети, котрими вони відзначаються: простота, свіжість, сила^той аромат життя, епохи, що віє ¥ід~"них~7~робить їх чи не найціннішою частиною нашого- старош^ п^^^г™? і як каже М. Грушевськигі. Добрі прикмети українських літописів дивували чужинців. Уже Шлецера дивувала широта історичного світогляду, багатство джерел і загальна сила літературного таланту в наших літописах. У порівнянні з західними середньовічними літописами український Нестор видавався німецькому вченому феноменальним явищем як представник національної літератури.

Відмітили чужинці також живий, образний, поетичний стиль українських літописів. Зазначивши, що 3 давнього періоду дійшли до нас новгородсько-суздальські й українські . літописи, Соловйов запримітив таку різницю між ними: „Новгородський літопис відзначається короткістю, сухістю оповідання; такий виклад походить, по-перше, від убожества змісту: Новгородський літопис це літопис подій одного міста, одної волості; з другого боку, не можна не запримітити й впливу народного характеру, бо в речах^ новгородських людей, внесених у літопис, запримічуємо також незвичайну короткість і силу. Як видно, нбвгородці не любили розправляти, вони не люблять навіть договорювати свою річ, а проте добре розуміють один одного; можна сказати, що діло служить у них за закінчення речі... Навідворіт оповідання південного літописця відзначається великою масою подробиць, жвавістю, обра-зовістю, можна сказатіГ — артистичністю; головно Нолинсь-кйй літопис вілзначається~особливим поетичним стилем. Не можна не запримітити тут впливу південної природи, характепу^пГвденного населення; можна # сказати, ЩО Новгородський ^літопис відноситься до .полудневого — Київського й Волинського — як поучения Луки Жидяти (новгородського проповідника) відноситься до проповідей Кирила Турівського. А що торкається оповідання Суздаль«* ського літопису, воно сухе, не маючи сили новгородського викладу, й заразом балакуче, без артистичності південного викладу; можна сказати, іцо південний літопис — Київський і Волинський —т відноситься до північного Суздальського, як “Слово про похід Ігоря*' відноситься до оповідання про „Мамаєве бойовище“ Соловйов жалкував, що нема українських літописів з пізнішого часу, ніж дійшли до нас українські літописи, бо „тяжка робіться для історика його праця в XIII і XIV ст., коди він лишається з одним північним літописом; поява грамот, число яких все більше й більше зростає, дає йому новий багатий матеріал, але все-таки не виповняє того, про що мовчать літописи, — а літописи мовчать про найголовнішу річ: — про причиниМЇодій, не даютьПючити зв’язку явищ Вже нема живої драматичної форми оповідання, до якої історик привик в південнім літописі; в північнім літописі дві особи діють мовчки; воюють, миряться, але ні самі не скажуть, ні літописець від себе не додасть, за що вони воюють, наслідком чого миряться; в місті,, на княжім дворі нічого не чути, — все тихо; всі сидять, запершися, і думають* думу про себе; відчиняються двері, виходять люди на сцену, роблять щось, але роблять мовчки. Розуміється, тут виявляється характер доби, характер цілого населення, дієві особи якого виступають як представники“.

З висловів інших великоруських учених згадаю ще ствердження Пипіна; в українських літописах дивує дослідника „широкий погляд з ясною історичною перспективою, живе, свідоме відношення до історичного переказу“, — та Ключевського. Він бачить в наших літописах критицизм і проби прагматичного об’єднання рівночасних явищ, але однорідних, і далі освітлення зібраного матеріалу з огляду на провідну історичну думку.

З великоруськими голосами погоджуються слова польського ученого Олександра Брікнера про наші літописи: „До XII ст. належать найцікавіші пам’ятки київської літератури, яким пізніша московська” “нічого не може виказати рівного, хоч вона їх наслідує або переймає. На початок того ж століття припадає остання редакція київського літопису („Повісті временних літ“). Постав він у монастирі, розвинувся в строго аскетичнім світогляді, любується в широких релігійних поученнях, вплітає залюбки молитви й моралізуючі проповіді, але природне, свіже, пластичне оповідання, епічність епізодів, демократизм, подібний, як в билинах, любов до правди, „ (багатство- & докладність переказів „заставляє. кожний^народ завидувати. Україні її- хронік. Південні слов’яни не можуть виказатися нічим подібним, а також і літописи сусідніх країв зостаються далеко поза ними, незважаючи на кращу композицію, артистичний стиль і більшу ученість авторів... Зокрема, епічною повнотою і багатством вісток* відзначається твір з XIII ст., західноукраїнський „Галицько-Во-линський літопис“.