Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Оповідання про Дем’яна Куденевича. Історичне значення місцевих оповідань таке, що в ^них бачимо останки національного епосу. З Переяславом зв’язане оповідання про Дем’яна Куденевича, приладжене до подій середини XII ст.:

Коли Гліб Юрієвич пішов на заклик переяславців походом на Переяслав, переяславський князь Мстислав Ізяславич закликав Дем’яна до бою. Він вибрався тільки з чурою Тарасом і п’ятьма молодими своїми хлопцями, бо напад був несподіваний і всі порозходилися. З ними напав на військо Гліба й поубивав багатьох. Тоді перелякався Гліб і сказав, що він прийшов не битися, але миритися, і відійшов назад. Дем'ян вернувся до Переяслава, де Мстислав прийняв його з великою почестю. Того самого року Гліб знову прийшов під Переяслав, але вже з половцями: несподівано вночі підійшов під місто, спалив передмістя й обліг город. В місті зчинилося замішання і плач. Заскочений несподіваним нападом, Дем’ян виїхав на половців сам один без жодної зброї, а проте повбивав багатьох ворогів. Тим разом вцілили також його половці й він, знеможений, вернув до міста, хоч вороги, настрашені його хоробрістю, почали втікати. Мстислав обіцяв йому дарунки й уряди, але він уже вмирав і сказав князеві: „Людська марність. Хто мертвий, тому вже не треба ні дарунків, ні марних урядів". По цих словах він умер і настав великий плач по нім у місті.

Найдавніші згадки про лицарський епос. Літописи зберегли нам цілий ряд переказів про угрів, обрів, хозарів і т. д. В тих переказах можна також підозрівати колишні епічні пісні. Така лірично-епічна пісня повставала під впливом якоїсь визначної події громадського характеру та складалася з трьох елементів: з оповідання про саму подію, з вислову враження, яке подія справила на співця, і з виславлення героїв події.

Деякі учені думають, що вже в часі написання давнього Житія Володимира існували поетичні оповідання про Володимира. Кирило Турівський говорить в однім із своїх писань, що „історики та красномовці (іншими словами, літописці й поети) схиляють своє вухо до воєн і ополчень, які були між цісарями, щоб прикрасити їх словами“. „Галицько-Волинський літопис“ під 1251 р. подає, що коли король Данило та його брат Василько вернули після перемоги над ятвягаМи, їм співали пісню слави. Польський літописець Длугош оповідає під 1209 р. про війну між польським королем Лешком і українським князем Мстиславом Сміливим. Коли Мстислав здобув перемогу, українці висловляли свою радість гучними окликами: „О велике світило, побідник Мстислав Мстисла-вич! О хоробрий сокіл!“...

Пізніші сліди лицарського епосу. Наскільки останки давнього лицарського епосу збереглися до наших часів, вони звичайно прибрали вже форму прозової казки, як, наприклад, оповідання про Перепета, про Кирила Ко-жем’яку та вбивство ним змія тощо. Сліди давнього українського лицарського епосу лишилися в думах, наприклад, в думах про Олексія Поповича, про Байду, про Самійла Кішку. В напівдумі—напівлегенді дійшов до наших часів переказ про лицаря Михайлика, що підніс київські Золоті Ворота й узяв з собою до Царгорода, щоб не дісталися в руки татарви. Переказ відомий з кількох записів і літературних- обробок у великоруській і польській літературах. Один - з варіантів переказу надрукував Панько Куліш віт. „Записокъ о Южной Руси“. Його текст такий:

(Михайлик і Золоті Ворота). Як лихоліття було, то прийшов чужоземець, татарин, і ото вже на Вишгород б’є, а далі вже й під Київ підступає. А тут Михайлик лицар був, да як зійшов на башту да пустив з лука стрілу, то стріла і впала у миску тому татарину. Той скоро сів коло скам’І (лавки) обідати, тілько що поблагословивсь їсти, аж та стріла так і встромилась в печеню.

„Е", каже, „це ж тут є сильний лицар!... Подайте“, каже, „мені того Михайлика, то я одступлю“.

От кияни шушу-шушу, і радяїься: „А що ж? оддаймо!14

А Михайлик каже: „Як оддасте ви мене, то в останній раз будете бачить Золотиї Ворота“.

Да сівши на коня, обернувсь до їх да й промовив:

„Ой, кияни, кияни, панове громада!

Погана ваша рада:

Як би ви Михайлика не оддавали,

поки світ сонця, вороги б Києва не достали!"

Да взяв на ратище ворота, — так, як сніп святого жита візьмеш, да й поїхав у Царград через татарське військо. А татари його й не бачать. От, як одкрив ворота, то чужоземці ввалились у Київ да й пішли потоптом.

А лицар Михайлик і досі живе в Царграді; перед ним стоїть стаканчик води, і проскурка лежить, більш нічого не їсть. І Золотиї Ворота стоять у Царграді. І буде, кажуть, колись таке время, що Михайлик вернеться в Київ і поставить ворота на своє місце. І як, ідучи хто мимо, скаже: „О Золоти! Ворота! стоять вам ізнов там, де стояли“, то золото так і засяє.'А як же не скаже, або подумає: „Ні, вже не буть вам в Києві!то золото так і померхне.

Билини київського циклу: Оцей переказ, найповніший _ варіант якого надрукований у „Малорусскихъ народныхъ преданіяхь и разсказахъ“ Драгоманова, дає один з доказів, що сьогоднішні великоруські „билини“ або „старини“ київ* ського циклу є українського походження. На зложення билин на Україні вказують згадувані в них імена міст Києва й Чернігова, ріки Дніпра, а що головне, малюнки зовсім чужої великоросам природи. На українське походження великоруських билин вказують і ті історичні події, котрі лягли в основу змісту билин, головно боротьба зі східними кочовничими племенами. Маємо довгий ряд доказів, що сягають до початку XVIII ст., про існування у Києві традиції билинних лицарів, зокрема Іллі Муромця. Крім матеріалу, що прибрав фррму казки, та згаданого переказу про Золоті Ворота сьогоднішнє свідчення про українське походження билин київського циклу подають оповідання про княгиню Ольгу, які збереглися в осередку старої Деревлянської землі в Овруцькім повіті на Волині.

Причина щезнення билин на Україні Коли київські билини в більшості постали на Україні, виринає питання, чому вони там досі не збереглися. Билина дає поетичний відгомін події, що дійсно відбулася, * і як така співається на місці свого народження доти, доки не наступить нова подія, що силою свого враження заглушить попередню подію і відверне увагу сучасників, між ними й поетів, від давньої події, за те прикує її до нової події. Про нову подію постає нова пісня, що в більшій чи меншій мірі випихає пісню про попередню подію. Коли ті події змінюються, як в калейдоскопі, й, зокрема, коли настають події, які все переходять своєю вагою, бо зосереджуються довкруги питання: бути — не бути, — тоді легко пам’ять про давні події затирається, тим більше, коди в нових обставинах життя ніщо не піддержує згадок про давні події. По часах, що дали тему билинам, прийшов ряд лихоліть на Україну: татарське,

польське, турецьке, московське, кріпацьке тощо. Нові враження були такі сильні, що дали поштовх до народження довгих серій нових пісень, передовсім козацького епосу. Крім того, не зашкодить пригадати, що билини це поетична творчість класу дружинників і з упадком Київської держави й її витвору — дружинного класу не стало на місці народження билин їх носіїв і декламаторів чи співців. Занесені з України в Московщину, билини збереглися там тим краще, чим дальше від культурних осередків лежала якась околиця і чим менше була вона виставлена на враження свіжих історичних подій.

Колядки з останками лицарського епосу. Мала частина давнього українського епосу, збереженого в колядках, задержала нам також останки лицарського епосу. Колядками називаємо святкові пісні-величання, звернені колись деколи до якогось поганського бога, пізніше до князя, через що ці обрядові пісні набрали виразного епічного характеру. Про облогу міста (Царгорода, Львова, Вишгорода, Камінця, Хотина, Дзвонова) ось що співає колядка:

Ой, славен, явен красний N.

А чим же ти та прославився?

Що із вечера коня осідлав, а вже к світові під Царівград став.

Ой, як б'є, та й б'є на Царівгород.

Цар ся дивує, хто то воює.

А міщани ходять, все раду радять, що тому вояці за Кари дати?!

Вивели йому коня в наряді, він коня то взяв, — 

не подякував, не подякував, шапочки не зняв, шапочки не зняв, не поклонився, не поклонився й не покорився.

Ой, як б'є, та й б'є на Царівгород.

Цар ся дивує, хто то воює.

А міщани все раду радять, що тому вояці за дари дати?...

Винесли ж йому полумисок злата; він золото узяв, — 

не подякував, не подякував, шапочки не зняв, не поклонився й не покорився.

Ой, як б'є та й б'є на Царівгород.

Цар ся дивує, хто то воює.

А міщани ходять, все раду радять, 

що тому паняті за дари дати.

Вивели ж йому панну в коморі; 

він панну узяв та й подякував,

 подякував й шапочку зняв, шапочку зняв, 

ще й поклонився, і поклонився, і покорився.

Хоч назви міст і деякі побутові подробиці в цій колядці є продуктом пізнішого напластування, все-таки основна тема належить до лицарської доби.

Похід Святослава на греків. Ця вищезгадана колядка має дуже близько споріднений текст з літописним оповіданням про похід Святослава Ігоревича на греків і про посилання йому різних дарунків з боку грецького царя та його вельмож. В Іпатськім кодексі це оповідання має таку форму:

І пішов Святослав війною під місто та розбив також інші міста, що стоять пусті й до сьогодні. 1 скликав цар. до палати своїх вельмож і сказав їм: '„Що зробимо? Не можемо стати проти нього!м 1 сказали йому вельможі: „Вишли до нього дарунки, випробуймо його, чи любить він золото й шовкові, золотом ткані матерії!м Вислали до нього золото й шовкові, золотом ткані матерії, й мудрих мужів і сказали йому: „Дивись на його погляд, його твар і його вражіння!м А він узяв дарунки, прийшов до Святослава, а той, коли греки прийшли з поклоном, сказав: „Уведіть їх сюди!“ 1 прийшли, і поклонилися йому, і положили перед ним золото й шовкові, золотом ткані матерії. 1 сказав Святослав, дивлячися на бік: „Поховайте!м А дружина Святослава взяла й поховала. А. царські посли вернули до царя, і скликав цар вельмож, і сказали висланці: „Ми прийшли до нього й дали йому дарунки, а він не глянув на них і велів їх сховати“. І сказав один: „Спробуй ще раз, пошли йому зброю". Вони послухали його й вислали йому меч і іншу зброю. А він це прийняв, почав любуватися цим і хвалити, і цілувати царя. І прийшли посли знову до царя й оповіли про все, що сталося. І сказали вельможі; „Лютим цей муж задумує бути, бо не дбає про гроші, а бере зброю; плати данину!“ І вислав цар послів з такими словами: „Не йди до міста, але візьми данину й що бажаєш“. Мало що не йшов на Царгород.

Утворення відділу дружини. Інша колядка оповідає, як рано йшли молодці з церкви й < раду радили. Постановили піти до ковальчика, до золотника, покувати собі мідяні човни, золоті весла й пуститися тихим Дунаєм під Царгород. Зачули там доброго пана, що платив добре за службу: на рік давав по 100 червоних, по коникові, по шабельці, по парі сукон, по шапочці й по панночці. Ця колядка випередила настання державного ладу на Україні або й сучасна йому. Цікава риса в ній та, що дружина виростає з громади, яка на раді обговорює похід і .сама вибирається найти особу, котрій найметься на військову службу, — доброго пана, що під ним треба розуміти візантійського цісаря. Церква замінила первісну поганську молитву перед походом.

Провідник дружини. Інші колядки малюють статного й хороброго провідника дружини, ще інші поділ добичі між провідником і дружиною по повороті з походу. Взагалі відносини до греків, віче, походи, князі, доми й одіж великокняжих часів, словом, побут тої доби, малюється близько до дійсності. Ось, наприклад, малюнок провідника дружини:

Ой, з-під гори да стоять тумани, да то не тумани, — пара з коней йде!

Ой, там же військо, — аж землі важко, ой, там у "‘війську пана немає.

Ой, одозветься зличний паниченко, славного отця і пані матки:

„Я ж в тому війську да паном стану, велю гармати наворочати, в Чернігов город велю стріляти!”.

Ой, б’є да б’є він в Чернігов город.

Там його не знали ні царі, ні пани,

вицесли йому миску червінців; —

він тоє забрав, шапочки не зняв, не подякував.

Є й інші колядки з подробицями побуту княжих часів. Одна колядка малює похід вояків на три дороги, друга оповідає про від’їзд пана в Сандомир суд судити й має темою галицьке боярство,* що робило суд на поручения князя і за це діставало нагороду селами. До часів Данила, головно його молодості, відноситься також кілька колядок, наприклад, колядка про пана Перемйсльного. Єсть колядка про Івана Берладника й інші.

Колядки з міфічною основою. Ще старші від колядок зі збереженими останками лицарського епосу ті колядки, котрі збереглися в глухих кутах Наддністрянської України по обох боках Карпат і котрі оповідають про сотворіння світу в дусі двоєвірної міфології.

Колядка з литовських часів. До часів лицарства за литовських князів відносить Драгоманів прегарну колядку, що починається так:

Павлечко коника сідлає,

Павлечко з дворика з’їзжйє;

Павлечка батенько питає:

— „Що ти, сину, гадаєш, нащо коня сідлаєш?

Куди з двора з’їзжаєш, синочку мій?”

— Таточку мій!

Що тобі до сього?

Осідлаю коня вороного та поїду до царя 

добиватись лицарства; 

хоч лицарства не доб’юсь,

так я ума наберусь,таточку мій.

По батенькові звертається з таким самим питанням матінка, братик, сестриця, миленька й Павлечко все дає ту саму відповідь. Таких колядок, як оця, дуже мало.