6. Зміст і будова „Слова про похід Ігоря"

Тема. Теми для „Слова...“ доставив похід чотирьох князів Сіверщини, а саме: Ігоря новгород-сіверського, Всеволода — трубчевського, Володимира — путивльського та Святослава — Рильського проти половців. Недовго перед тим київський князь Святославі два рази виправлявся проти половців, побив їх і забрав у полон їх хана Коб’яка. В тих походах не брали участі чотири названі князі. Позазривши славі Святослава, вони постановили самостійно виправитися проти половців, що й зробили 1185 р, 

Оповідання про цей нещасливий похід міімо в „Іпатськім літописнім кодексі“, довше, та в „Лаврентіївськім“, коротше. Обидва, літописні оповідання, перше з яких навели ми при обговоренні „Київського літопису“, різняться між собою. Різність поясняють тим, що одне оповідання походить в у; літописця Переяслава, а друге від літописця київського, видубицького. Оповідання літописів про похід Ігоря мають такі епічні риси, які випливають з сильного впливу народних оповідань, може й окремих пісенЕ; про похід Ігоряг на літописні оповідання. Автор „Слова...“ держався взагалі дійсних подій, але топографічні подробиці пбходу Ігоря ЇГО літописному оповіданні не співпадають з топографічними подробицями „Слова.Т.“ Маючи біЛьЩе близькості х .Лпатським“. ніж з „Лаврен-тіївським літописним зводом“, „Слово...“ все-таки не напи-сане на підставі літописного оповідання,/ тільки автор при писанні свого „Слова..." користувався іншою версією- народного опов^іданнГпро похід Ігоря, яка не знайшла собі місця в Глїтописі.

Вступ "Слова..." Крім вступу й закінчення „Слово про похід Ігоря“ розпадається виразно на три частини: про похід Ігоря та його наслідки, про сон СвятослакГ та його золоте слово, вкінці плач Ярославни тарятунок Ігоря. У вступГТавтор виясняє будову свого твору, його склад і поетичний характер. Його твір — це пісня, своєю формою однорідна з стародавнім ладом Бояна. Автор почуває себе безсильним стояти на висоті поезії старовинного часу, але починає свою пісню проста від історичних фактів. Протиставлення характеру своєї творчості й Боянової поет з’ясовує ось так:

(Творчість автора „Слова..." й Бояна). Чи не добре було б нам, браття, почати старовинним ладом повість про повний трудів похід Ігоря Святославича?' А початися цій пісні по діях цього часу, а не по замислам Бояновим. Боян бо віщий, як хотів зложити кому пісню, носився вивіркою .по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмари. Коли бо, кажуть, згадував незгоди давніх часів, тоді пускав десять соколів на стадо лебедів, а як тільки котрого сокіл доторкався, той лебідь починав пісню старому Ярославові, хороброму Мстиславові, що зарізав Редедю перед касозьким військом, красному Романові Святославичеві. Тож, брат-' тя, Боян не десять соколів на стадо лебедів пускав, тільки свої віщі пальці на живиї струни покладав, а вони самі славу князям рокотали.

Поетичний план автора свідомо допускає хронологічну непослідовність." ТІбет починає свс^ оповідання про нещас-ливий похід Ігоря на половців згадкою про затміння сонця. Це пГророче явище виносить він на початок оповідання про похід. Цим поет хоче від перших слів заставити читача відчути дальший перебіг і розв'язку оповідання.

Затміння сонця. Тоді Ігор поглянув на ясне сонце й бачить: від нього тьмою вкрите все його військо. І сказав Ігор до своєї дружини: „Браття і дружино! лучче ж нам порубаним бути, ніж полоненим бути. А сядьмо, браття, на своїх борзих коней, щоб поглянути на синій Дін!⁴⁴. Запала князеві в голову охота відвідати Дін великий і та жадоба заслонила йому знамено неба. „Хочу, — сказав він, — спис надламати кінець поля половецького з вами, русичі; хочу голову свою положити, або шоломом напитись із Дону!“.

Похід Ігоря. Як мистець-поет автор схоплює своєю творчою уявою тільки найголовніші моменти події та коротко й сильно змальовує моральні настрої дійових осіб. Таким чином одержуємо характеристики Ігоря та його героїв, брата Всеволода та його дружини, картину переляку в половецькім краю, викликаного появою українських військ, малюнок неминучої небезпеки для українських князів, нарешті малюнки першої щасливої сутички, другого бою і третьої битви з нещасливим наслідком у зв’язку., з

війнами давнього часу. Вже в заспіві підніс поет сміливість Ігоря, що „скріпив розум силою своєю і погострив завзяттям свого серця, перейнявся духом лицарським і навіть своє хоробре військо на землю половецьку за землю українську“. Його не відстрашило й затміння сонця.

Трублять труби в Новгороді, мають прапори в Путивлі! Ігор дожидає милого брата Всеволода... І сказав йому Буй-Тур Всеволод: „Ти мені Один брат, один світ світлий, Ігорю, обидва ми Святославичі. Сідлай, брате, своїх борзих коней, а мої вже готЬві, наперід у Курська осідлані! А мої ж куряни — сміливі вояки: під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем списа- вигодовані; всі шляхи їм відомі, яруги їм знайомі, луки в них натягнені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені; самі ж скачуть неначе сірії вовки в полі, добуваючи собі честі, а князеві слави,

(Природа перестерігає Ігоря). Тоді Ігор князь вступив у золоте стремено й гіоїхав по чистому полі. Сонце тьмою йому дорогу заступило; ніч застогнала йому грозою та пробудила пташок; звіриний свист зігнав їх у стада. Див кричить над деревом: велить наслухати землі незнайомій, Волзі й Помор'ю й Посуллю й Сурожеві й Корсуневі, й тобі, тму-тороканський бовване! А половці небитими шляхами погнались ік Донові великому; скриплять вози опівночі, сказав би, як полошені лебеді. Ігор на Дій військо веде. І вже його горе накормить пт&сгво в лісі; вовки грозою грозять по. яругах, орли клекотом на кості звірів кличуть, лисиці брешуть на червоні щити. О українська земле, уже за горою єси!

Довго ніч меркне..., зоря світлом засяяла; мряка поля вкрила; щебіт соловіїв уснув, говір галок пробудився. Русичі поля широкі червоними щитами перегородили, добуваючи собі честі, а князеві слави.

(Перемога українського війська). Вранці-рано в п’ятницю потоптали вони полки невірних половців і, розсипавшись стрілами по полі, погнали гарних дівчат половецьких, а з ними золото й шовкові тканки й дорогі оксамити. Підв’язками, опанчами й кожухами та й усякими половецькими дорогоцінностями почали мости мостити по болотах і драговинах. Червоний прапор, біла корогва, червоний бунчук і срібне ратище — хороброму Святославичеві... Дрімає в полі хоробре гніздо Олега, — задалеко залетіло! Не на наругу воно породилось, ні соколові, ні кречетові, ні тобі, чорний вороне, невірний половчине. Гза біжить сірим вовком, Кончак іде слідом за ним ік Донові Великому.

(Друга битва з половцями). Другого дня вельми рано криваві зорі світ звіщають. Чорніхмари з моря йдуть, — хочуть закрити чотири сонця, а в них дрижать-блискають сині блискавиці. Бути грому великому! Йти дощеві стрілами вщ Дону Великого! Тут списам надламатися, тут шаблям притупитися об шоломи половецькі на ріці на Каялі, у Дону Великого. О українська земле, уже за горою єси!... ^

Це вітри, стрибожі внуки, віють від моря стрілами на хоробрі полки Ігореві» Земля дуднить, ріки мутно течуть, курява поля покриває, прапори гомонять. Половці йдуть від Дону і від моря й від усіх боків обступили кругом українські війська. Діти бісові криком поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили червоними щитами.

(Хоробрість Всеволода). Яр-Туре Всеволоде! Ти стоїш у бою; прискаєш на військо невірних стрілами, гримиш об шоломи мечами булатними. Куди тільки Тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там лежать невірні голови половецькі, й шоломи оварські, поскіпані від тебе, Яр-Туре Всеволоде! Не зважав він, дорогі браття, на рани, забув за почесті, життя і город Чернігів, і батьківський золотий престіл і свою милу жінку, гарну Глібівну, звичаї й обичаї.

Перед поразкою. Може, не зайвим буде тут дещо з’ясувати будову та зміст головна задля дальшого ходу думок. З уривків бачимо, що характеризуючи сміливість Всеволода, поет спиняється тільки на моменті, котрий найрізкіше відбиває його лицарський запал, а саме на моменті сполучення військ Ігоря і Всеволода. Подавши характеристики Ігоря і Всеволода, поет швидко переходить до змалювання переляку в половецькій землі з причини нападу українських військ на неї". Одначе неминучу небезпеку віщують Ігореві хижі птахи та звірята, що то-варишать йому в поході. А заки прийде біда, українським військам удається частинна перемога, попереджена прегарним описом ночі й ранку. Але друга сутичка їм не вдасться, бо попереджають її грізні явища в природі, які й переживає поет разом з подіями.

Далі повинен би йти опис битви, але картину цілого війська заступає поет боротьбою самого Буй-Тура Всеволода. Та нічого не поможе найбільше геройство там, де нема згоди. Причиною нещасливого висліду бою було те, що князі самі вирушили в похід без порозуміння з іншими сильними князями. А що початок такого самолюбного, поступування сягав до попередньої доби, поет перед описом поразки українських військ несеться думкою в давні часи з їх князями й міжусобицями, коли то. на українській землі „засівались і виростали незгоди та сварки, гинуло життя дажбожого внука, — в колотнечах князів життя людей короталось. Тоді рідко де по українській землі ратаї погукували, але часто ворони кракали, розділяючи собі трупи, а галки свій говір говорили, збираючися летіти на поживу. Т$ке то бувало в ті війни та в ті походи“, але не чувати було про таку січу, яку поет далі описує.

(Поразка). Із ранку до вечора, з вечора до світу летять стріли розпечені, гремлять шаблі об шоломи, тріщать списи булатні в полі незнайомім, серед землі половецької. Чорна земля під копитами кістьми була всіяна й кров’ю полита, а тугою посходила по українській землі.

Що це мені шумить, що це дзвенить вранці-рано перед зорями? — Це Ігор полки завертає, жаль бо йому милого брата Всеволода. Бились день, бились і другий, а третього дня к полудневі впали прапори Ігореві. Тут розлучились обидва брати на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут бенкет докінчили хоробрі русичі: сватів попоїли, а самі полягли на землю українську... Никне трава від жалощів, а дерево з туги до землі похилилось.

Наслідки поразки. Далі змальовані наслідки нещасливого походу:

І вже, браття, невесела настала година: уже пустиня нашу силу вкрила. Встала ураза між силами дажбожого внука, вступила дівою на землю Троянову, всплеснула лебединими крилами на синьому морі; плещу чи над Доном, пробудила згадку про щасливі часи. Минулися бої

князів проти невірйих; сказав бо брат до брата: „це моє і то моє!“ — й почала князі про мале — „це ж велике“ — говорити й самі на себе незгоду кувати; а невірні з усіх боків почали набігати з побілами на землю українську.

Ой! задалеко залетів наш сокіл, побиваючи пташок, аж до моря... а Ігоревого хороброго війська вже не воскресити! За ним кликнув Кончак, і Гза погнався по українській землі, пожар кидаючи людям полумінного рогу. І заплакали жінки українські та заголосили: *,Вже нам своїх милих мужів ні мислю змислити, ні думкою здумати, . ні очима оглядати, а золотом і сріблом уже нам ні трохи не подзвонювати!“ Та застогнав бо, браття, Київ з туги, а Чернігів із-за напастей; смуток розлився по україноькій землі, — журба потекла широко серед землі української. А князі самі на себе колотнечу кували, а невірні з побідами набігали на українську землю та брали собі данину по білці від хати.

(Перехід до другої частини). Тії бо два сміливі Святославичі, Ігор і Всеволод, уже розбудили ту неправду, котру приспав був батько їх, грізний Святослав, великий князь' київський. Він був дійсно пострахом: побив своїми сильними полками й булатними мечами, напав на землю половецьку, притоптав гори й яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а невірного Коб’яка з Лукомор’я від залізних великих полків половецьких неначе вихор вирвав: і

погиб Коб’як в городі Києві, в двірці Святое лавовім. Тут німці й венеціяни, тут греки й моравяни співають про славу Святослава й дорікають князеві Ігореві, що втопив багатство На дні Каяли, ріки половецької, — насипали ж бо там українського золота.. Тут Ігор князь пересів із сідла золотого в сідло невольницьке. Сумно стало серёд стін городів, поникла весела година.

Сон Святослава. В останнім уступі бачимо високомистецький перехід поета до другої частини „Слова...“ — про Святослава, в першій мірі про його зловіщий сон. Снилось князеві, що в Києві на горах звечора вкривали його чорним накривалом на тисовім ліжку, черпали йому синє вино, змішанеТз отрутою, а на груди сипали порожніми сагайдаками невірних кочовиків великий жемчуг і пестили його. В його золотоверхій палаті були дошки без сволока, а всю ніч з вечора коакали ворони.

Бояри пояснили князеві, що це туга полонила його розум. Два соколи злетіли з батьківського золотого престола, щоб добути город Тмуторокань або напитися шоломом з Дону, Але шаблі невірних підборкали крила соколам, їх же самих спутали в залізні пута. Померкли два сонця, обидва червоні стовпи погасли, а з ними два молоді місяці, Олег і Святослав, заволоклися тьмою. Неначе гніздо пардів половці простерлися по українській землі, українська сила потонула в морі, а половецький хан набрався^велйТОЇ сміливості. Місце ріави заступила наруга, на місце волі прийшла, неволя^ Готські дівчата співають на березі синього моря і подзвонюють українським золотом.

Пояснення сну справило велике враження на Святослава, проникло до глибини його серця та зворушило його до сліз. В такім настрої він промовив своє золоте слово. Найперше звернувся з докором до синовців:

(Докір Святослава синовиям). Тоді великий князь Святослав виронив золоте слово, змішане з сльозами, та й сказав: „О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! рано почали ви половецьку землю мечами розторощувати, а собі слави добувати. Та нечесно ви перемогли, — неславно кров невірних пролили. Ваші хоробрі серця з твердо! криці сковані, а загартовані в завзятті. Чи це ви вчинили моїй срібній сивині? От, вже не бачу власті сильного й багатого брата мого Ярослава з численним військом, і з його чернігівською дружиною, з могутами і з татранами, і з шельбирами і з топчаками, і з ревугами і з ольберами: вони бо без щитів, з одними ножами, криком полки побіждають, дзвонячи в прадідівську славу. Але ви сказали собі: “Здобудьмося _Ссамі на відвагу! Ми самі добудемо собі передню славу, а задньою поділишся самі!"

А чи дивота, браття, старому помолодіти? Коли сокіл линяє, він підноситься високо за птицями: не дасть гнізда свого зобиджати. Та це лихо княже мені не підмога. На ніщо обернулись щасливі години. Це в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир у ранах. Смуток і журба синоді ГлібовомуГ...

Золоте слово Святослава. Друга частина золотого слова Святослава — властиво золоте слово — це лебедина пісня. Української київської держави, туга за“" її минулою славою, і могучістю^га^ сучасні політичні, думи. Святослав звертається до князів за поміччю. Перший зворот^ до з'аокського князя Всеволоданавіяний сумнівом в успішність свого прохання. Там утворилося вже нове політичне й національне тіло, чуже Українській київській державі; хоч і вийшло воно з неї, але має інші, часто протилежні інтереси. Тому цей перший зворот стверджує тільки силу Всеволода та його спроможність, коли б до того була охота в нього або спільність інтересів:

Великий князю Всеволоде! Не думкою тільки тобі перелетіти здалека сюди, щоб берегти батьківський престіл золотий. Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вичерпати. Коли б ти тут був, була б невільниця по ногаті, а невільник по різані. Ти можеш і на суші стріляти живими самострілами враз зо сміливими синами Глібовими.

Далі Святослав звертається до князя Рюрика, що стояв у близьких зносинах з великим князем київським, і до смоленського князя Данила — з огляду на недалеке сусідство та спільну небезпеку. В формі питання згадує їх колишню лицарськість, вихваляє хоробрість їх дружин і закликає князів, щоб ступили у свої золоті стремена за обиду “цьопГ~часу, за зєшпо “уіфаїнську; за рани Ігоря, сміливого Святославича: Інший характер має поклик до галицького князя Ярослава Осмомисла. Тут з цілою силою пробивається надія на бажМ\Г поміч.

Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотоко-ванім престолі! Підпер єси гори угорські своїми залізними військами, заступив шлях королеві, зачинив Дунаєві ворота, мечу чи труднощі через хмари, суди судячи до Дунаю. Погрози твої по всіх землях течуть: відчиняєш київські ворота, стріляєш із батьківського золотого престола султанів за землями далекими. Стріляй же, добродію, Кончака, поганого кощія, за землю українську, за рани Ігоря, сміливого Святославича!

Опісля іде поклик до знаменитого Романа Мстиславича Волинського, що його як хороброго лицаря характеризує Галицько-Волинський літопис, і до Мстислава, сина Ярослава Луцького:

А ти, сміливий Романе й Мстиславе! Хоробра гадка носить ваш розум на діло. Високо ти плаваєш на діло в завзятті, як сокіл на вітрах ширяє, хотячи птицю силою перемогти. Є бо у вас залізні попруги під шоломами латинськими. Від них затряслася земля й багато країн: ханівщина, Литва, ятвяги, Деремела й половці покидали свої списи, а голови свої схилили під тії мечі булатні.

Ось уже вменшилося, князю, світло сонця Ігореві, а дерево не з добра листя поронило: по Росі й по Сулі городи поділили, а Ігоревого хороброго війська вже не воскресити. Дін кличе до тебе, князю, й зове князів на побіду.

Після того Святослав звертається до синів Ярослава Луцького, названих у „Слові...“ Мстиславичами по дідові їх Мстиславові Великому, до Інгвара та Всеволода й до них включає третього брата Мстислава Ярославича.

О Інгваре і Всеволоде й усі три Мстиславичі, не злого гнізда шестокрильці! — ви бо не жеребом побід захопили собі владу. На що ж ті ваші золоті шоломи та списи ляцькії й щити? Загородіть полю ворота своїми гострими стрілами за землю українську, за рани Ігоря, сміливого Святославича!

Всеслав і його внуки. Наприкінці другої частини „Слова...“ поет_ сумує₅ що минулася давня слава, та співає пісню "про Всеслава. ТІщ'^Твщйни думка несеться до Полоцького князівства, колись славного за Всеслава. Тепер не можна сподіватися звідти помочі. Творчий і оригінальний перехід до таких думок: „Уже бо Сула не тече срібними течіями к городу Переяславу, Двина ж болотом тече до тих грізних полочан“, грізних колись, бо тепер панують над ними литовці.

Тільки один Ізяслав Васильковим подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовські; перебив славу своєму дідові Всеславу, а сам під червоними щитами на кривавій траві ляг головою, побитий мечами литовськими, й схопив її (славу) на смертну постелю і сказав: „Дружину твою, князю, вже птахи крилами вкрили, а звірі кров полизали.“ Не було там брата Брячислава, ні другого Всеволода; сам один видав душу-перлину з хороброго тіла. через золоте намисто. Посумніли голоси, поникли радощі. Трублять труби городенські.

Город енські труби грають похоронний марш город енському князеві. Всі інші внуки Всеслава не гідні славної пам’яті свого діда.

Ярославе та всі внуки Всеславові! Схиліть уже прапори свої, вложіть в піхви мечі свої ушкоджені! — ви бо відпали від дідівської слави. Ви ж то своїми колотнечами почали наводити невірних на землю українську, на Всеславові вжитки, бо через незгоди прийшла на нас неволя від землі половецької.

Перехід до третьої частини. Зазначивши, що до потомків Всеслава нема користі навіть звертатися за поміччю, автор „Слова...“ спиняється над ідеєю божого суду. До цього дуже надавався приклад Всеслава, тому він і творить перехід від другої до третьої частини „Слова...“.

На сьомім віку Трояновім Все-слав кинув жереб про дівчину собі любу. Він вперся клюгами об коня, і скочив ід городу Києву, й до--торкнувся ратищем золотого престола київського. Від них поскочив лютим звіром опівночі з Білгорода, повис у синьому тумані, а вранці понісся, вдарив панцирами й відчинив ворота новгородські, розбив

славу Ярослава та скочив вовком

до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелють головами: молотять

ціпами булатними, на тоці кладуть життя, віють душу від тіла. Криваві береги Немиги не добром були засіяні, — засіяні кістьми українських синів.

Далі характеризує поет Всеслава як князя, що людям суди судив, князям містами управляв, з одного боку, та з другого, — як князя з віщою душею. Все-таки не минув він своєї долі, справедливо бо співав про нього Боян, що ні хитрому, ні бистрому, будь він швидкий, як птах, не

минути божого суду. Поет несеться думкою до щасливих часів Володимира Старого, якого не можна було прикувати до київських гір, і протиставляє тим щасливим часам сучасність, коли тільки стогнати українській землі, згадавши щасливу годину й перших князів.

ЛШчГЯрославнй. Щ^вступі до третьої частини „Слова...“ поет знову порушує хронШшгпо: Він немов забув про попередній перебіг оповідання, що вже скінчився похід Ігоря, що вістка про поразку й полон князів розійшлася вже по цілій Українській державі, що українські жінки вже оплакали своїх мужів і матері синів, що на українську землю налягло вже нове горе — напад Гзи й Кончака. Поет починає третю частину плачем Ярославни, яка нічого не знає про нещастя, бо говорить про битву Ігоря з половцями як ще нескінчену. Автор свідомо посвятив зовнішню послідовність подій в користь ідеального зв’язку, згідно з яким він виробив план свого „Слова...“.

В третій частині він говорить _ про _утечу Ігоря і . плач Ярославни стоїть у такім відношенні до повернення її чоловіка, як бажання до виповнення, утечу Ігоря попереджає віщий плач його жінки на причілку Путивля.

Чути голос Ярославни. Як зозуля на самоті рано кує-ридає: „Полечу, — каже, — зозулею по Дунаю, обмочу бобровий рук^в у Каялі-ріці, обітру князеві його рани на помарнілім його тілі“.

Ярославна рано плаче в Путивлі на міській стіні й каже: „О вітре вітрило! чому, добродію, супротивно вієш? Чому мечеш ханівські стріли своїми легкими крилами на войовників мого мужа? Хіба ж мало тобі віяти вгорі під хмарами, колишучи кораблі на синьому морі? На що ж, добродію, розвіяв ти мої радощі по тирсі?“

Ярославна рано плаче в Путивлі на стіні й каже: „О Дніпре-Славути--це! ти пробив камінні гори крізь землю половецьку. Ти гойдав на собі човни Святославові, несучи їх до війська Коб’якового: Принеси ж,

добродію, і мого мужа до мене, щоб я не слала до нього рано сліз моїх на море“.

Ярославна рано плаче в Путивлі на стіні й голосить: „Сонце ясне, тричі ясне! для всіх ти тепле й красне. На що ж добродію, простерло ти гарячий промінь свій на військо мого мужа? На що в полі безводнім спекою зігнуло ги їм луки, — на що тугою їм сагайдаки заткнуло?“ Утеча Ігоря з полону. Віщий плач не може лишитися без наслідків. Ярославна __кличе_ „свого чоловіка, й вщ визволяється з полону та втікає до рідного краю. Слідом за "плачем Ярославни поет і переходить безпосередньо до оповідання про утечу Ігоря. І всі явища в природі прихильні Ігореві, коли він утікає з полону й переходить через Донець; половецька погоня за ним не вдається.

Плюснуло море опівночі: стовпи туманів несуться із мряками. Ігорю князеві Бог показує шлях із землі половецької на землю українську до батьківської^) зшютопб престолу. Погасли вечірні зорі. Ігор спить, Ігор не спить, думкою мірить поля від великого Дону до Донця малого. Жде кінь опівночі. Свиснув Овлур за рікою, велить князеві розуміти. Князю Ігореві не бути. Гукнула, стукнула земля, зашуміла трава: здригнулися вежі половецькі. А Ігор князь скочив горностаєм в очерет, і білим гоголем поплив на воду, кинувся на борзого коня, і скочив із нього брсим вовком, і побіг ік лугові Донця, і полетів соколом під мряками, б’ючи собі гусей і лебедів на сніданок і,на обід і на вечерю. Коли Ігор соколом летів, тоді Овлур біг вовком, струшуючи собою студену росу: примучили бо своїх борзих коней.

(Розмова Ігоря з Донцем). Донець говорить: „Князю Ігорю! немало тобі величі, а Кончакові злості, а українській землі радості“. Ігор каже: „О Донче! немало й тобі величі, що ти князя гойдав на своїх хвилях, що стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, що одягав його теплими туманами під тінню зеленого дерева, що беріг його гоголями на воді, чайками на течіях, а чорнятами на вітрах.

Ой, не така ріка Стугна: хоч вона слабі течії має, одначе пожерла чужі течії й розлила повінь по кущах. Молодому ж князеві Ростиславичу Дніпро зачинив темні свої береги.* Плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславі. Посмутніли квіти від жалощів, а дерево з туги до землі похилилось.

(Погоня). То не сороки скрегочуть, це слідом за Ігорем іде Гза з Кончаком. Тоді вже ворони не кракали, галки помовкли, сороки не скреготали, — вони тільки по лозині повзали, дятли ж стуком дорогу до ріки показують, і солов'ї веселим співом світання звіщають.

* Каже ГЗа Кончакові: „Коли сокіл до гаіада летить, то соколя розстріляймо своїми золоченими стрілами!“. І відповів Гзі Кончак: „Коли вже сокіл до гнізда летить, то ми соколя спутаємо гарною дівчиною“. І каже Гза до Кончака: „Як спутаємо його гарною дівчиною, не буде нам ні соколяти, ні гарної дівчини, та й почнуть нас дзьобати птиці в полі половецькім“.

Закінчення. В закінченні „Слова...“ поет малює радість на українській землі з приводи визволення Ігоря, прикладаючи до свого часу вислів Бояна: тяжко тобі, голові без плечей, лихо й тобі, тілу без голови.

Сонце світить на небі, Ігор князь уже в українській землі. Дівчата співають на Дунаю: в’ються їх голоси через море до Києва. Ігор їде по Боричеву до святої Богородиці Пирогощі...Всі краї раді, всі городи веселі.

(Слава героям). Коли ми заспівали пісню старим князям, потім треба заспівати молодим: Слава Ігореві Святославичеві, Буй-Турові Всеволодові, Володимирові Ігоревичеві! Хай будуть здорові князі та дружина, що борються за християн проти полків невірних! Слава князям і дружині! Амінь.