1. Погляд на дотеперішній розвиток літератури
Причини пізнього виступу України на історичну сцену. Український народ з’явився на виразній історичній сцені сливе на тисячу літ пізніше, ніж романські й германські народи на заході Європи. На жаль, оселившись на південно-східній частині східно-європейського низу, лишився він без безпосереднього впливу класичних культурних традицій, безперервному впливу яких західна Європа завдячує зародком своєї нової цивілізації.
На заході Європи швидко витворилася справжня школа, розсадниця. знання і на його підставі самостійної праці думки. Класична культура в злуці з місцевими традиціями та школа пособляли розвиткові поетичної творчості на Заході.
Що ж бачимо на Україні? В історичному житті українського народу вирішальне значення мали дві події: утворення Київської держави та прийняття християнства. В житті української нації створення першої Української держави має передовсім те значення, що воно докінчило об’єднання окремих українських племен в один український народ. Одначе утворена на відкритому низі з усіх боків перша Українська держава мусила витрачати безліч народної сили в боротьбі за своє існування з азійськими кочовиками й, роздроблена по смерті Ярослава Мудрого на кілька князівств, які вічно воювали з собою і далі дробилися, впала нарешті жертвою азійських диких орд.
Освічені верстви та їх літературна творчість. Обставини створення першої Української держави витворили також її правлячий — князівсько-дружинний клас. Був це той клас українського народу, котрий витворив дружинний епос, збережений в скупих останках в нашій усній словесності в формі колядок, і полишив по собі такі твори, як „Слово про похід Ігоря“. Воно представляє собою вершину літературної творчості в давній Україні та своєю виїм-ковістю завдячує тій обставині, що небуденний поетичний хист його автора змалював тему фарбами, запозиченими з багатої поетичної скарбниці української землі. З княжого середовища вийшло „Повчання Володимира Мономаха дітям, яке творить перехідне кільце від літературних творів чисто світського характеру до писань, які вийшли з-під пера духовенства, себто того стану, котрий принесло з собою перейняте з Болгарії візантійське християнство.
Воно зблизило наших предків до християнського Заходу Європи й дало основу моральної свідомості нашого народу. З появою християнства появилася на Україні й письменність. Християнство також не тільки принесло перекладне письменство на Україну, але й витиснуло своє нестерпне тавро на всіх родах української літератури найдавнішої доби за винятком „Слова про похід Ігоря“. Не принісши з собою школи на Україну, візантійське християнство завоювало тут тим більший простір для мотивів християнського навчання і християнської легенди, які з свого боку мали вплив на витворення моральних понять у нашого народу та на поетичну фантазію. До впливів, які справляло принесене перекладне письменство, прилучався вплив безпосередніх церковно-релігійних зносин з Візантією, в першій мірі паломництва. Таким чином, наступила повна перевага релігійного елементу в давній українській літературі.
ІІІирення християнської релігії і прищіплювання моральних понять серед новонаверненого на християнство українського народу викликали такі галузі нашого давнього письменства, як повчання, посланія і житія святих. Багате письменство повчань і проповідей в більшості безіменне; в нім різко зазначилися дві течії, дві школи, два напрями, один з характером простого повчання, представником якого являється Теодосій Печерський, і другий з характером риторичної, урочистої, панегіричної проповіді з представниками: митрополитом Іларіоном, Климом Смолятичем і Кирилом Турівським. Українська агіографія вийшла з київського Печерського монастиря і завершилася в давнім періоді нашої літератури „Києво-Печерським Патериком“. В тодішнім агіографічнім письменстві зайняв почесне місце своєю великою літературною індивідуальністю Нестор як автор двох житій. Релігійні потреби задовольняло також паломниче письменство, викликане паломництвом. Почин цьому письменству дав український ігумен Данило в своїм „Ходженні“, однім з найцінніших середньовічних описів святої землі.
Спільну творчість княжо-дружинного класу й духовенства бачимо в наших тодішніх літописах, замітних з того погляду, що вони найкраще й найвсесторонніше відбили в собі тодішнє життя української суспільності, її змагання й ідеали.
Ідеї давньої літератури. Як релігійний елемент має рішучу перевагу в давній українській літературі, так цьому відповідає і провідна ідея того часу: ширення християнства й поглиблення моральності серед української суспільності. Одначе християнські ідеї братолюбства, милосердя і справедливості набирають в повчаннях громадянського забарвлення: вони приспособлені до тодішніх суспільно-політичних* відносин. Які ідеали ворушилися в серцях кращих представників княжо-дружинного класу, бачимо з „Повчання Володимира Мономаха дітям“.
Хоча в порівнянні з провідною ідеєю всієї літератури давнього періоду — християнізацією і моралізацією української суспільності провідні суспільно-політичні ідеї немов сходять на другий план, все-таки вони сильно підкреслені в нашій давній літературі, головно в літописах і історичних оповіданнях. Любов до рідної землі, турбота про її добробут, радість з її щасливих хвиль, успіхів і побід, смуток задля її нещастя, невдач і поразок — це все пробивається і з давнього українського повчання і посланія, і з житія і Паломника, і з інших творів давньої української літератури, в першій мірі з „Слова про похід Ігоря“ та з літописів. Останні відбивають і ідеї з часу будови першої Української держави і з часу її розкладу та занепаду, коли саме чуються заклики до солідарності в інтересі цілості держави, коли бачимо виступи проти відокремлювання поодиноких земель від Київської держави, проти дроблення тої держави, котру збудували „діди й батьки великим трудом і хоробрістю“.
Давня література як відбиток національного характеру. Як усе тодішнє українське національне життя містило в собі зародки свобідного й сильного розвитку, було далеке від нетолерантності й замкнутості, які, наприклад, характеризували пізнішу Московщину, так і найдавніша українська література відзначається свобідною безпосередністю, виказує оригінальні зв’язки, зокрема щода поетичної творчості. „Як давній Святослав з його чубом і звичаями степового наїзника, — пише Пипін, — нагадає нам в потомстві не московського великороса, але скорше українського козака, так ліричний епос “Слова про похід Ігоря'' відізветься не в північній пісні, але швидше в українській думі, й сам факт утворення „Слова...“ міг бути дальшим ступенем епічного розвитку, перший ступінь котрого був вихідною точкою витвореної опісля в народній сфері билини“.
Оригінальність і самостійність української літератури того часу була відбитком українського національного характеру, залюбленого в героїчних подвигах, у боротьбі зі степовиками. Тодішнім кипучим національним життям треба завдячувати з’єднанню всіх українських племен для одної мети, об’єднанню вищих шарів української суспільності довкруги прапора української державності, яка саме була невичерпним джерелом і запорукою успіхів енергії й таланту української нації. Тому й українське письменство найдавнішої доби і тодішня наша культура — це витвір освічених класів: дружинників купців і духовенства.