3. Відгомін татарщини в пам’ятках письменства
Московщина перемогла Київ зброєю, а Київ Московщину культурою. Здобуття Києва Батиєм приспішило те, що розпочалося зруйнуванням Києва Андрієм Боголюбським в 1169 р., а докінчилося перенесенням столиці київського митрополита з Києва до Володимира над Клязь-мою в 1299 р. Не тяжка річ була для ворога зруйнувати Київ, тяжче представлялася справа створити власну культуру, зокрема літературу для великоросів. На це порадили собі великороси тим, що прийняли готову українську культуру й літературу та приноровили її до свого відмінного національного характеру/ Переможений збройною силою великоросів Київ переміг їх своєю культурною силою. Дуже яскравим прикладом того, як українські рукописи попадали на північ, наприклад у Новгород, можна уважати уривок списка Апостола XIII ст. з бібліотеки Петербурзької духовної академії; він походить з рукописів давньої Новгородської бібліотеки при св.. Софії й перші два його зшитки є галицько-волинського походження.
Перейняттю української культури з боку Московщини завдячуємо збереженням наших літературних пам’яток. Саме тій обставині, що великороси переписували, переробляли й компілювали твори української літератури, ми й завдячуємо їх збереженням до нашого часу, бо руйнуючи українську землю й палячи її міста, татарва з димом пустила українські бібліотеки. Без сумніву, багато літературних творів перенесли на великоруський північний схід і українські виселенці, головно ті освічені „перелетні птахи“, котрі в найтяжчій хвилині України лишали рідну країну на безбаш.
Письменники, що належать до двох літератур. При такім стані справи історик української літератури має часто діло з письменниками, що розпочали свою діяльність в українській літературі й потім перейшли до чужої, великоруської, польської або іншої. Приклади таких письменників маємо також в татарськім лихолітті, напр. Сера-піона. В більшості випадків це стояло в тіснім зв’язку з тою обставиною, що Києво-Печерський монастир в давній добі й Києво-Могилянська академія в середнім періоді української літератури доставляли кандидатів на визначні становища також для великоруських і білоруських земель.
Настрій письменства з часу татарського лихоліття. Що торкається українського письменства часів татарського лихоліття, напрям його не змінюється в порівнянні з дотеперішнім часом, як доказує це, наприклад, характер „Галицько-Волинського літопису“. Правда, повага хвилини відбилася понурим настроєм на літературних пам’ятках того часу. Під тяжкими ударами злої долі люди почали заглядати в свою душу, очищати її від гріхів і каялися. Але іншого впливу, тим більше такого, щоб відтоді розпочинати якусь нову добу письменства, рішуче не мало татарське лихоліття.
Покутницький настрій відбився на тодішніх проповідях. Горе, яке впало на українську землю, духовенство пояснювало як кару за двоєвір’я. Виступи против останків поганства на Україні бачимо у вставках до проповідей Григорія Богослова й Івана Золотоустого та й у таких оригінальних проповідях, як „Слово одного христолюбця й ревнителя по правій вірі“. З останньої проповіді довідуємося про ряд поганських богів і про службу тим богам: „короваї їм ламають, і кури їм ріжуть, огневі моляться, називаючи його Сварожичем“. На духовенство нарікає христолюбець, що воно не тільки не протидіяло такому двоєвір’ю, але й часто само готове було „робити те саме“.
Київський митрополит Кирило II. Проповідь такок) ж характеру творить і „Правило“ київського митрополита Кирила II., що увійшов в склад Кормчої.В часі об’їздки своєї єпархії Кирило запримітив різні недостачі в християнськім житті своїх вірних: вислідом цього й було „Правило“, до якого долучене також повчання духовенству. Останнє можна зустріти й окремо в „Повчанні єпископа священикам“.
Зміст. На початку проповіді автор говорить яро нещастя, які вдали на українську землю як кара за гріхи вірних, що не виповнили правил св. отців.Тому митрополит радить вистерігатись фасових забав, уладжува-них у святкові дні; в часі таких забав билися навкулачки й нераз убивали один одного. Митрополит домададср, щоб не ховати всіх тих, котрі не виповнили б його Правила, а священиків позбавляти дудоцного становища за похорон убитих в часі таких іірищ. Від сшццеників домагався Кирило, щоб вони відзначалися високими прикметами морального життя, отже, цдоб береглися від щдацтва, обркирства, сварок, поавів, читання фальщивиу хниг, за те жадав від д*их виповнювання обов’язків тощо.