11. Розвиток літератури на Україні й на Заході
З огляду на те, що в середній добі української літе* ратури треба дуже часто порівнювати прояви українського письменства з аналогічними західноєвропейськими, годиться тут коротко зазначити, як представлявся розвиток української літератури давньої доби в порівнянні з західно - європейським літературним розвитком. В найдавнішій добі доля української літератури різко відрізнялася від долі західноєвропейських літератур. На Заході від самого свого народження літератури черпали теми для своїх творів з багатої народної поезії. Звідсіль зачерпнули поети матеріал до своїх романів про Карла Великого та про його паладинів, про Артура й лицарів круглого стола, про хитрого Лиса Микиту тощо. Зате на Україні ми бачили, як духовенство з цілою силою виступило проти усної словесності й вона веліла полишити свої сліди розмірно невеликі й нечисленні в „Слові про похід Ігоря“ і в літописах, бо в очах духовенства була вона поганська й чортівська.
Коли в Західну Європу пішов Гомер, Софокл, Платон і Арістотель, Україна дістала з Візантії через південних слов’ян тільки те, що могла прийняти й що мала грецька література візантійського періоду, себто замість літератури класичної Греції головно оповідання про Христа та святих, богословські статті й повчання, все те з виразним аскетичним характером. Християнин мав усім своїм життям на землі заслужити собі небесне щастя; щоб його осягнути, повинен був відректися усіх світових утіх і вдоволень, які перешкоджали спасінню душі, й найкраще зовсім відгородити себе від світу монастирськими мурами й яко монах стати ідеалом християнства — зовсім посвятити себе службі Богові. Ширенню таких засад мали служити й пам’ятки письменства, що оповідали про те, як жили св’я?і й пустинники та якої слави діждалися вони від Бога за своє відречення від світу. А що візантійський аскетизм заперечував науку й Візантія не дала Україні зорганізованої школи, вплив аскетичних писань на життя давньої України був величезний і всесильний.
Різницю між українською нивою і західноєвропейською для свіжого посіву можна бачити на долі східних повістей на західноєвропейському і на східнослов’янському, зокрема українському грунті. Вони, як тут, так і там не мали діла з місцевою дійсністю, але цікавили читача тим, що несли його в світ фантазії, в світ казки. Одначе на Заході східні повісті й романи знаціоналізувалися, увійшли в найтісніший зв’язок з місцевою дійсністю і не тільки стали здобутком письменства, але й у великій мірі в частинах або й у цілості перейшли в скарбницю народної поезії. Ті ж повісті були на Україні довгі століття, але тут вони ані не зукраїнщилися, ані не викликали наслідувань і полишили — з малими винятками — тільки слабі сліди в українській і взагалі східнослов’янській народній поезії.
Правда, західне християнство несло всюди, де приймалося, свою офіціальну латинську мову, а східне християнство зробило виняток для болгарської мови. Одначе це полегшення в розвитку літератур тих слов’янських народів, котрі прийняли східне християнство й разом з ним церковно-слов’янську літературну мову, в їх початках відімстилося дуже шкідливими наслідками в їх дальшому розвитку.
На заході латинська мова не могла зостатися на довший час пануючою в національній літературі, французькій, англійській, німецькій, чеській чи польській: права латинської мови завоювала швидко жива французька, англійська, німецька, чеська чи польська мови, бо ж у нероманських народів латинська мова навіть не мала нічого спільного з живою західноєвропейською мовою.
Інакше стояла справа з церковно-слов’янською літературною мовою на Україні. Вона була дуже близька до живої української мови. Діставши готову зрозумілу мову, українські письменники і грамотії не відчули необхідності піднести рідну мову до ступеня літернурної. Рідній МОВІ зробили вони тільки ту уступку, що церковно-слов’янську мову приноровили до української вимови, витворили окрему — українську редакцію церковно-слов’янської мови.
Початкова вигода відбилася фатальними наслідками в дальшім розвитку української літератури: впоїла в наших грамотіїв — тим більше, що ними були головно духовники — погляд, що рідна мова не надається на знаряддя письменського руху, тим більше не випадає нею писати церковні й богословські книги. Які болючі наслідки викликав такий погляд у письменськім житті українського народу, показує літературний розвиток Галицької, Буковинської й Угорської України ще в XIX ст.
Поки Україна творила окрему державу, чи то Київську, чи Галицько-Волинську, власна державність була тим середовищем, без котрого ми не мали б ні „Слова“ митрополита Іларіона, ні опису подорожі Данила Паломника, ні високих літературних прикмет українських літописів, зокрема „Галицько-Волинського літопису“, ні „Слова про похід Ігоря“, все те пам’ятників, або рівних літературною стійкістю сучасним пам’ятникам західноєвропейських літератур або яких навіть не мали найближчі нам сучасні західноєвропейські літератури. Одначе коли підмулені припливом азійських орд, зокрема половецьких, осноаи української державності захиталися під заливом татарви, не стало середовища, що пособило б народженню літературних пам’ятників, рівних попереднім, не то таких, які перейшли б літературною стійкістю пам’ятки української літератури XI й XII ст.
Замість еволюції літературного життя, його форм і ідей бачимо застій і занепад. Ось один приклад. В українському письменстві давньої доби маємо ряд повчань проти пияцтва, головно в зв’язку з співанням тропарів при чарці, св. Василія і мильно приписуване Теодосієві Печерському повчання. На тему проповіді проти пияцтва стрічається від XV ст. дуже популярне в нашім старім письменстві „Слово о высокоумномъ хмелЬ“.
Тут хміль радить усякій люДині, священичому станові, князям, боярам, слугам, купцям, багатим і убогим, жінкам, старим і молодим: „не освоюйте мене“, та згадавши про свій славний рід, перечисляє все, що він робить з тим, хто з ним заприятелює: наперід зробить з. нього грішника, що не молитиметься до Бога, не встане на молитву, не спатиме вночі, наложить журу на його серце: „а коли він встане з похмілля, голова болить його, очі світу не бачуть, а розум його не йде ні на що добре, а їсти не хоче, горло його сухе, пити хоче, випити чарку одну й другу з похмілля й багато інших і так напивається кожного дня“. А наслідки цього? Князь тратить розум,
лютує на людей, п’є цілу ніч, спить до полудня, нема кому управляти людьми, бояри кривдять сиріт і вдовиць, і за їх сльози люди проганяють князя з князівства. Боярин стає злобним, немилосердним і лакомим на срібло, за що князь проганяє його. Зле виходить на п’янстві купець, княжий слуга, селянин; в останнього запустіє село, він сам попаде в злидні, а його жінка й діти в неволю. Взагалі хто тільки подружиться з п’янством, не схоче робити свого діла, тільки схоче пити й не буде йому добра. А як пізнається з п’янством жінка, яка б не була, коли зачне впиватися, п’янство зробить її грішницею, збудить в ній грішні думки, й від Бога буде відлучена й у людей в посміху, краще не родилась би. В питті треба бути поміркованим, бо п’янство споганює душу та зверхній вигляд людини.
Горілчана література тягнеться у нас до XIX ст., але рідко вона прибирала , форму сатири чи якогось хоч згрубша літературного твору. В копії половини XVIII ст. маємо „ЛЪкарство на болящихь немощію пьянства или Бахуса новоизобретенное“. По рецепті вірша підхмеленим:
треба дубовим суком спину шмарувати,
а трасучіїся руки у сук ізвязати.
Щоб не трісла голова, треба скувати її залізним обручем, закинути п’яного в яму, щоб не бачив неба, й лікувати його три дні поволі, сухар даючи на день йому, не більше. По трьох днях треба
помазать його маслом тим, що з березня,
так, щоб помазаний ні всидів, ні влежав.
Така курація добра тільки влітку, а взимі приневолити стояти півгодини на морозі в одній сорочці, щоб п’яниця прохолодився. А як хто другий раз підхмелиться, треба лікувати його при помочі „мартового міха“,
закинуть його туди без всякого сміха;
зашить той міх зверху і положить долі
і в два в’юни його лоскотать доволі
по сім міху, щоб болізнь не прикрилась
або в якім кутку не затаїлась.
І так сей міх віджене хоробу:
не буде боліть тим до самого гробу.
Тут уже бачимо трактування пияцтва як загальну хибу, не конкретні випадки п’янства, й цілий вірш пронизаний українським гумором, якому й відповідає курування під-хмеленого.
Так бачимо, що Україна тягнулася кілька століть позаду за Європою. Розвиток французьких невеличких віршованих оповідань побутового характеру, так званих фабльо, серед яких щодо свого змісту й тону чергувалися між собою сатири, ідилії, повчальні оповідання та грубі фарси, припадає на XIII ст., німецьких швенків на XIV і початок XV ст. Розвиток італійської новели довів до того, що в XIV ст. з’явився там Боккаччіо з своїм знаменитим „Декамероном“, а в Англії сучасник Боккаччіо Чосер в своїх „Кентерберійських оповіданнях44 перевищив Боккаччіо реальним малюнком дійсності та сполученням повістярсь-кого й драматичного таланту. При кінці XVI ст. слава найбільшого драматурга Шекспіра була загальна, а українці щойно познайомилися з драмою при помочі польських драматичних релігійних вистав, відомих у Західній Європі найпізніше в XII ст.
Коли порівняти культурний і літературний розвиток України з таким же розвитком Польщі до татарських нападів, культура й література останньої дуже далеко лишилася поза українською. Щойно наслідком занепаду української літератури від половини XIII ст. польська література* здобула рішучу перевагу над українською в XVI ст. З слов’янських літератур одна чеська вела перед. В XV ст. вона навіть на ціле століття випередила німецьку літературу. Вплинули на це різні обставини, в першій мірі діяльність Івана Гуса й її наслідки, гуситські війни й секта чеських братів. Ті часи національного чеського героїзму й приготовили золотий вік чеської літератури в XVI ст.
Культурний розвиток Західної Європи уможливила у великій мірі Україна, захищаючи своїми грудьми її спокійне життя перед нападами азійських орд, головно половців і татарів, а від кінця XV ст. перед поновленими нападами татарів і турків.