Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6. Під гаслом винародовлення української нації

Наслідки Люблінської унії. Те, що Василь Загоровський відчував погребу спеціально заохочувати своїх синів, щоб не цуралися свого українського письма й усної українське» межи, як і те, що підкреслив потребу знання латинської й польської мов в своїм заповіті, уводить нас вже в наслідки Люблінської унії з 1569 р. Бо відтоді почувся дуже сильний латино-поль-ський вплив на українські землі, що щораз більше переймалися проявами польського життя в усіх його ділянках. Полонізація була тим грізніша, що акт подвійного насилля Польщі над Литвою в Люблінській унії, який не тільки зв’язав руки Литві, але й відірвав від неї та прилучив безпосередньо до Польщі українські землі, припав на час апогею польської культури й польського блискучого, живого, гарячого й притім наскрізь шляхетського життя. Українська нація ледве пробудилася з віковічного сну, її спізнене на-ціонально-культурне життя щойно народжувалося, тому й не було сили придержати українське панство при українських національних і культурних традиціях. Дух часу й нові обставини втягали його цілою силою в польські впливи, польські форми, польську культуру. Потреби щоденного життя, зносини з польськими родинами, вельможами й урядами, участь у трибуналі, сенаті, сеймі — все те веліло українському шляхетному панству якомога швидше пристосуватися до нового життя, набирати чимшвидше лоску культурної людини, в першій мірі через польську шкалу.

Пародія промови Івана Мелеиіка в сеймі Літературний відгомін переможного впливу польського життя на біло-русько-український світ по Люблінській унії маємо в пародії промови на варшавськім сеймі Івана Мелешка, буцімто посла від Смоленська й Мозиря, з 1589 р. Автор памфлету чомусь дуже не любить німців. „Коли ж до тебе паничик приїде, частуй же його достатком, та й жінку свою коло нього посади; а він сидить, як чорт, надувшися,махає шапкою або капелюхом, і з жінкою нашіптує, та й в ногу шкробає“. Багато лиха спадає не так від польського короля, як більше від тих радників-баламутій, „котрі при нім сидять * і крутять. Багато тут єсть таких, що »хоч наша кістка, одначе собачим м’ясом обросла й воняє; вони це нас деруть і за їх крутійствами наші не поживляться, Річпосполиту гублять, і Волинь з Підляшшям пропала!“ Далі оповідає автор, як немало шкоди роблять

слуги ляхи: „давай же йому хвалендишову одіж, годуй же його добре; а з них служби не питай і,, тільки убравшися, на високих підківках до дівок дибає і ходить, а з великого кубка трубить: ти, пане, за стіл, а слуга собі за стіл; ти за борщик, а слуга за добру штуку м’яса; ти за пляшку, а він за другу, а коли слаго тримаєш, то він і. цю з рук вирве! Тільки польнує: скоро ти з дому, то він мовчки приласкається до жінки“. Також тяжко тримати жеребців на стайні, бо треба їм і влітку і взимі давати овес і сіно, підстелювати на ніч і тримати для них слугу ляха, стаєнного й машталіра. „А з них жадної служби не питай. 'А коли ж іще лях, як жеребець, ірже коло дівок, як огір коло кобил, прийми ж до нього двох литвинів на сторожу, бо й сам чорт не впильнує“. Автор купив собі за три копи грошей годинник на тандині в Києві й, коли вислав його до Вільни на направу, накрутили за це на п’яту копу. „Добрий то наш годинник когут, що неомильно опівночі кукурікає“. Далі говорить автор про нові моди в їдженні й одежі: „Й це вельми страшна шкода' — гологузі кури ховати, їх подостатком варити. А за моєї пам’яті таких присмаків не бувало; добра була гуска з грибками, кашка з перчиком, печінка з цибулькою або з часником, а вже на дуже великі достатки — рижова каша з шафраном.

"Вина угорського не заживали перед тим, — малвазію скромно пили, медок і горілочку потягали. А грошей подостатком мали, мури мурували й війну славну кріпко й краще вели, ніж тепер. 1 це не до речі: в багатих одягах наші пани ходять; не знали передтим португалів чи фортугалів, тих причіпок, котрі коло подолка чіпляються, а дворянин, як сокіл, дивиться на ніжку, щоб де ущіпнути солодкого м’яса. Я також радив би, щоб наші білоніжки вбиралися в давні запинані козакинки й носили шнуровані ззаду роспорки, а до того, щоб знімецька не вживали плюндрів — не так швидко викрадали б любовну бредню. А тепер хоч і з вилами на варті стій, в живі очі такого чорта не впильнуєш“.

Хоч би Мелешко й був справжньою особою, а саме шляхтичем з Полоцької землі й сусідом Василя Тяпинсько-го, як твердить Довнар-Запольський, а не літературним іменем, псевдонімом, неможливо бачити в його речі автентичну промову. Варто підкреслити легке насміхування над старими порядками в автора памфлету та його симпатії для нової течії білорусько-українського панського яйіття на руїні давнього ладу.

Католицька реакція в Польщі. Наслідки Люблінської унії показалися для української нації тим грізніші, що Люблінська унія припала саме на час католицької реакції в Польщі. Перед їх приходом католицька церква в Польщі находилася в повнім розкладі. Причина цього розкладу лежала не стільки. в успіхах реформаційного руху, скільки в самім польськім духовенстві, що не дбало про усунення надужить в церкві й усю свою увагу зосередило сливе виключно на обороні своїх матеріальних інтересів. Щезла всяка дисципліна. Духовенство й не сповняло вложених на нього обов’язків і часто мало думки, протилежні думкам, які голосила католицька церква. З 'матеріальних користей шляхта давала парохії своїм дітям так, що плебанами були малолітні або хоч^ і дорослі, але такі, що не висвятилися. Серед духовенства розпаношилася крайня розпуста й неморальність. Доступ до вищих духовних посад мали тільки особи шляхетського походження й не одному з них становище єпископа було потрібне тільки на те, щоб мати можливість жити пишно й багато. Зокрема, витворився погляд на монастирі як на джерело наживи. Ігуменства здобувалися часто при допомозі підкупу. Ігумени поводилися як повні господарі монастирських маєтків: дарували їх або віддавали на користування різним особам, впливовим на королівськім дворі, щоб добитися номінації на єпископів. Не диво, що не тільки мужеські, але й жіночі монастирі стали гніздами розпусти.

Діяльність єзуїтів. В напрямі піднесення католицької церкви в Польщі та проти реформаційного руху розпочали дуже енергійну, зручну й успішну діяльність єзуїти, гарячі оборонці католицької справи, що між ними було багато вчених мужів і промовистих красномовців. Місяць по Люблінській унії появилися єзуїти також у землях Великого Князівства Литовського. Урочистими богослужениями стягали вони великі маси народу до костелу й тут у своїх проповідях громили всяких сектантів як відступників від правдивої віри та боронили католицтва й папства. Крім того, входили в диспути з сектантами. А коли останні почали ухилятися від диспутів, тоді удавали такі диспути між собою: один єзуїт уявляв з себе лютеранина, другий кальвініста, третій соцініанина або аріянина, а четвертий — римо-католика. Диспути відбувалися перед натовпами цікавого народу й завжди закінчувалися тим, що ри-мокатолик перемагав і лютеранина й кальвініста й соцініанина. Не диво, що єзуїти швидко навернули на католицизм і Радзивілів і інших протестантів і що під впливом єзуїтської пропаганди й від внутрішнього неладу й незгод між протестантами впав протестантизм в Польщі та на білоруських і українських землях. Але сильніший від богослужень, процесій, проповідей і місій засіб своєї пропаганди мали єзуїти у відповідно до своїх цілей зорганізованій школі. Панами положення стали вони, скоро загорнули в свої руки виховання молоді й одночасно .розвинули широку видавничу діяльність.

Єзуїтські школи як кузні національної безхарактерності До своїх колегій приймали єзуїти задармо тих, котрих сподівалися зробити гнучкими знаряддями своїх хитрих задумів. Заманювали сюди передовсім синів знатних і багатих родин, щоб одержати й добру винагороду за науку й самою наукою опанувати дітей і через них їх батьків, нерідко разом з їх маєтками. Свої школи зробили воєнними таборами войовничого католицизму проти всіх, хто не був католиком, проти протестантів, православних і жидів. Зокрема, для православних єзуїтські школи це були кузні національної безхарактерності. Про рівень їх педагогічної моралі говорить уже сама' їх засада: ціль освячує засоби. Коли їх школи мали поганий вплив на характер учнів-поляків, бо єзуїти вміли підхлібляти синам знатних батьків, давали їм перші місця в класах, через пальці дивилися на їх пустоту, словом, грали на найнижчих струнах вдачі молоді — на гордості й амбіції, то наскільки страшніший був вплив їх виховання на українців — православних, котрих вони всіма засобами приманювали в свій католицько-польський табір!

Науковий рівень єзуїтських• шкіл. Все-таки як протестантські школи, так і єзуїтські колегії були для українців джерелом, з якого вони черпали основи європейської науки. Щодо своєї істоти була ця наука однакова і в протестантських і в католицьких школах: латинська та грецька граматика, риторика й поетика, поєднані з читанням, розбором і виучуванням напам’ять класичних авторів у тій цілі, щоб учні вміли говорити й писати по-латинськи й по-грецьки, не тільки прозою, але й віршем, крім того, діалектика, а в деяких школах і інші частини філософії, небагато математики, ще менше природничих наук і, розуміється само собою, наука віри з наукою моральності. Взагалі єзуїтська наука була мало корисна, бо не розвивала критичної, самостійної гадки, учня й поза мовами не давала сливе ніякого реального знання, але тим не менше була вона небезпечна для. українців. Єзуїтські бо колегії росли, мов гриби по дощі, не тільки здалека від української етнографічної території, але й на українськім пограниччі, в Любліні й Несвіжі, або на українській .землі: в Ярославі, Львові, Луцьку, Замостю, Кам’янці, Винниці, Барі, Перемишлі, Берестю, Хвастові й інших містах. Декуди закладали єзуїти також школи слов’янської мови, де вчили по-українськи читати, пгісати й рахувати. Таку школу заложили в 1614 р. в Луцьку й, коли сюди приїхав уніатський митрополит Рутський, учні вітали його не тільки латинськими віршами та промовами, але й українським діалогом.

Єзуїтські школи різнилися в своїй істоті від тої школи, котра витворилася тоді в Західній Європі. В Західній Європі розвивалася від доби Відродження свобідна наука, а єзуїтська школа не мала наукових цілей; в ній викладалася середньовічна схоластика, яка мала служити богослов’ю.

Коли справжня наука шукає правди, схоластика не шукала правди; вона виходила з положення, що ця правда міститься вже в науці церкви; тому й справою школи уважали науку оборони цієї правди. Згідно з таким поглядом єзуїти дуже мало ' звертали уваги на строгі науки, а головний натиск клали на словесні науки, граматику й риторику з поетикою, щоб навчити учнів сперечатися, переконувати, словом, приготувати з них поперед усього проповідників-полемістів.

Чужа школа як причина винародовлення. Якими б не були недостачі єзуїтських колегій, все-таки вони були грізні для православних, тим більше, що не одна риса в характері єзуїтських шкіл саме мала на меті денаціоналізацію українців. Ця денаціоналізація ‘почала прибирати грізні розміри. Щоб дати дітям освіту, православні українці віддавали їх в католицькі чи протестантські польські школи або держали домашніх учителів іншої віри й національності. Чужа освіта впоювала в молоду душу українця чужі поняття про громадське життя, право, літературу, науку .й мистецтво, привчала його протиставляти українське життя чужому й бачити в останнім освіту й культуру. Відчуження від своєї національності побільшалося ще тим, що по скінченні науки в батьківщині молодь їздила на кілька літ за кордон для вищої освіти, слухала курси у закордонних університетах і приглядалася до побуту освічених народів. Вихований бодай в байдужім, коли не у ворожім до українства напрямі, вже перед своїм виїздом, український юнак мав дальшу нагоду байдуже ставитися до потреб рідного народу або й хвалитися своїм тоді так поширеним ренегатством. А коли в дім такого освіченого українця входила жінка-полька, вона вносила в українську сім’ю польську мову, польські звичаї й обичаї, увесь польський спосіб домового життя. Освічений українець занедбував свою мову, забував рідні звичаї й обичаї та цурався давнього способу українського домового життя.

Скарга про церковно-слов'янську ,мову. Вплив чужої школи був шкідливий і там, де вона ставала зразком для своєї української школи. Живі мови тоді ще не запанували в науці та школі. Скрізь була поширена думка, що наука повинна викладатися в мертвій мові з незмінними формами і притім в мові, спільній для вчених усіх країв. Такою була латинська мова, відома по всьому світу, в протиставленні до живих мов, вульгарних мов черні, відомих тільки в якімсь однім краї. Латинській мові не могла протиставити Україна мови первісного джерела своєї віри — грецької мови, але протиставила їй церковно-сло-в’янську мову, бо й в цій мові одержала колись свої церковні книги і їй завдячувала появу письменства у себе. Як дивилися єзуїти на церковно-слов’янську мову України й двох інших східно-слов’янських народів, бачимо це з твору Скарги з 1577 р. „Про єдність божої церкви під одним пастирем44. Читаємо там такі горді слова зарозумілого єзуїта:

Одначе на Україні й Білорусі (Русі) це видко, що у них уся наука впала, а попи схлопіли й ніколи вівці не можуть мати з них такої потіхи, якої треба. До того дуже ошукали тебе греки, український і білоруський народе, що даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задоволитися цією слов'янською, щоб ти ніколи не прийшов до справжнього розуміння й науки. Є бо тільки ті дві мови, грецька й латинська, що на них свята віра поширилася й защіпилася по всьому світу, й поза цими мовами ніхто в ніякій науці не може бути досконалий, а тим більше в духовній, в науці святої віри. Це не тільки тому, що інші мови безупинно змінюються й не можуть мати слави людського ужитку (бо не мають своїх певних граматик і словарів, тільки ті дві все однакові й ніколи не змінюються), але також і тому, що тільки в тих двох мовах уфундовані науки й їх не можна добре перекласти на інші мови. Й не було ще на світі ні не буде жодної академії, ні колегії, де богослов'я, філософія й інші визволені науки могли б учитися й розумітися в іншій мові. З слов'янської мови ніколи ніхто не може бути вченим. Авжеж тепер сливе ніхто не розуміє її добре. Бо ж нема на світі такої нації, котра говорила б нею так, як є в книгах; а також не має та вже й не може мати своїх правил, граматик і словарів для викладу. Й тому то ваші попи мусять вдаватися за перекладом до польської мови, коли хочуть щось розуміти по-слов'янськи: бо ж вони доктори тільки устами та в читанні. Й іншої школи на читання, здається не мають. 1 це ж їх досконалість в усій науці на всі духовні стани! Звідсіля, постають неуцтво й помилки без краю, коли сліпих провідників мають сліпі вівці.

Зрештою, Скарга закидав, що серед українського і білоруського народу не було й таких, що знали б церковно-слов’янську та свою рідну мови, а про грецьку мову нема вже що й говорити. Про оборону церковнослов’янської мови як літературної не раз буде мова в оцім викладі. Було це блудне коло безвихідності^ що й скінчилося перемогою польщини. Це й не диво, коли візьмемо під увагу, що вже наприкінці XVI ст. найсвідоміші члени української нації говорили й писали по-польськи більше й любіше, ніж рідною мовою.