Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Вороже ставлення єзуїтської школи до православ'я. А вже найтяжчим ударом була єзуїтська школа для православної віри як такої. Як скрізь тоді по Європі, віра була одною з головних ознак національності, так у повній мірі можна було сказати це про православну віру стосовно до української нації. На Заході світогляд освічених людей в’язався з тим чи іншим віросповіданням — католицтвом, лютеранством, кальвінством тощо. Відповідно до віросповідання людини визначалися її переконання і .вчинки в усіх галузях знання та духовної і моральної діяльності. Тільки православ’я не розвинуло свого прапору. Ніде було православному священикові держати освіту й виховання, відповідні його станові й духові православної віри. З причини темноти духовенства не могло бути й мови про повчання народу, що був тільки з імені християнським і далі держався поганських поглядів і вірувань. А що стосується української шляхти, вона байдужіла до батьківської віри, переконана про вищість інших християнських віросповідань. Внаслідок цього православна церква безустанно втрачала своїх членів шляхетського й князівського походження.

Дезорганізація українського церковного життя. Політична й економічна недоля українських земель, реформаційні течії й католицька реакція в Польщі, недостача школи на Україні та у зв’язку православної церкви з грецьким патріархатом й інші обставини спричинили розгардіяш і дезорганізацію в українському церковному житті. Вищі достойники православної церкви прикривали світські привички архієрейською одіжжю. Свої посади одержували вони при допомозі зв’язків і патронату сильних і підкупу королівської надвірної служби. В управі церковними маєтками в усім наслідували світське панство; як старости, тримали у себе юрми слуг і озброєні відділи й нерідко нападали на сусідів. Церковні маєтки роздавали владики й архімандрити, немов приватну власність, хвоїм дітям, братам і своякам. Бували випадки, що знатні шляхтичі випрошували собі у польського короля єпископські й ігуменські місця й протягом багатьох літ лишалися непосвяченими, уживаючи рівночасно церковного хліба. Між єпископами були жонаті, між духовенством двоженці, а деколи священики зовсім не женилися, але жили *з наложницями. Ігумени монастирів жили відкрито з коханками, мали й виховували дітей: не так часто можна .було зустріти в монастирях чернечі подвиги, як п’янство й шумні оргії. На розкішне життя треба було якнайбільше грошей, а тим самим якнайбільше доходів. Діставали їх із маєтків при допомозі утисків народних мас, також при допомозі податків, наложених на нижче духовенство; в разі, коли підвладні священики не заплатили податку, владики вкидали їх до тюрми й били.

З монастирів, призначених єпископським місцям, поробили собі хутори й утримували там псарні. Крім того, духовенство терпіло ще й від світського панства, що приневолювало священика їхати з підводою, накладало на нього податки, брало на службу його синів, словом, трактувало його як свого холопа. Такий розклад церковного життя на Україні й поясняє нам успіхи єзуїтської пропаганди й розміри релігійної унії по її заведенні.

Мета релігійної унії. Мета цієї унії була .чисто політична. З огляду на релігійну спільність із Московщиною й тяжкі переслідування православної віри в Польській державі українці й білоруси звертали свої очі й серця на північний схід. Польща так довго була непевна українських і білоруських земель, поки православний вузол в’язав їх із Московщиною. Потреба перетяти цей вузол стала пекуча, коли Московщина в 1589 р. під єрархічним оглядом відірвалася від Царгорода та створила у себе московський патріархат; що міг піддати під свою залежність зараз чи згодом також українські чи білоруські землі. Це зрозумів польський уряд і, користаючи з крайнього розладдя українського церковного життя, з одного боку, й недостачі елементарної народної освіти - з другого, задумав при допомозі релігійної унії скріпити політичну силу Польщі. Під цим оглядом наміри польського уряду сходилися з змаганням папства й боротьбою римської церкви з візантійським християнством за впливи серед східнослов’янських народів.

Уніостичні змагання. Уже від самого заведення християнства на Україні тягнуться змагання папства та його західноєвропейських визнавців з’єднати для себе українські землі, бодай здобути в них впливи. Деколи уніостичні змагання виходили від самої української церковної ієрархії. Так, в 1500 р. київський митрополит Осип Болгаринович робив у Римі заходи в справі злуки української церкви з Римом. Але тоді Іван Сакран з Освєнціма видав у Кракові латинську брошуру про сорок помилок, які знайшов у православній вірі, й відкинув гадку про можливість унії православних українців з Римом. Треба було ждати сорок чотири роки на протест проти згаданої брошури, в якій українці названі дуже великими дикунами й ворогами римської церкви. Такий протест вийшов щойно в 1544 р. від Станіслава Оріховського, що мав матір українку. В латинській брошурі про хрещення українців Оріховський виступив гостро проти Івана Освєнціма й закинув йому, що не розуміє ні української мови, ні українських справ.

Роль єзуїтів в унії. Роль лучників змагань папства й польського уряду супроти українського й білоруського народів перейняли на себе єзуїти.. В 1567 р. Венедикт Гербест заговорив у статті „Показання дороги“ про потребу унії української православної церкви з Римом. Піддавав думку заповнити прогалини,які поробив у Польщі протестантизм, коштом православної церкви. Свій побут на українській землі використав на проповіді та пропаганду в своїм дусі. У Львові зайшов Гербест до православної церкви й тут розмовляв кілька годин з українським священиком. Він пише, що „читає письмо цей український батько, котрий там є у Львові, й позволяв нам на все, і на послух намісникові св. Петра, тільки цю справу складав на своїх наставників, на отця владику та на царгородського. патріярха“. Диспутував також Гербест з українськими священиками в Новім Місті й Перемишлі. В пізнішій своїй брошурі „Виводи віри римського костела й історія грецького невільництва“ з 1586 р. писав він уже не таке про українців. Вони, на його думку, „не мають ані пам’яті, щоб уміти “Отче наш і Вірую в Бога", ні розуму, щоб бачити спасенні речі, ні доброї волі, щоб добре жити. Також, що торкається тайн, убивають душі малих дітей, не мають єпископського миропомазання, навіть не знають, що це таке є порядне розгрішення, в ;,Євхаристії“ допускаються ідолопоклонства, в подружжях допускаються явного чужоложства, що це характер і не питай і т.д: Господи Боже! змилосердися і відбери сліпих провідників!"

Скарга та його пропаганда унії. Зміна думок Гербеста про українців наступила не стільки на основі глибших спостережень над життям українського народу, як в першій мірі під впливом книжки знаменитого Скарги з 1577 р., в яку він переробив проповіді, що їх виголосив у Вільні. Петро Скарга прийшов до Вільни 1573 р. й зараз перевищив першого ректора Віденської єзуїтської колегії Вар-шевіцького своєю вимовністю. У своїх проповідях виступив він не тільки проти відступництва від віри, але й против адміністраційних і моральних надужить і став оборонцем католицизму, поневоленого народу, королівської влади та гостро нападав на самоволю польських панів, на сеймове безладдя й таке інше. Між масами слухачів усяких віросповідань мав Скарга також православних, що з живим зацікавленням прислухалися до його проповідей. Незважаючи на дуже енергічний бік діяльності єзуїтів, вони з’єднали собі симпатії населення ще й тим, що не втекли перед моровою заразою, але лишилися на своїх постерунках.

Згадана книжка Скарги складається з трьох частин. На зміст двох перших із них указує вже сам заголовок „Про єдність Божої церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від цієї єдності“. В третій частині звертався Скарга до східнослов’янських народів, вичисляв дев’ятнадцять помилок православної віри, підносив, що подружнє життя священиків, слов’янська мова та вмішування світських людей у справи церкви не дають надії на добрий лад у ній, і поручав релігійну унію з Римом, вказуючи на шляхи, які вели до неї, й користі, які виплили б з неї. Написану з добрим знанням справи, місцями патетичну книжку присвятив Скарга не без хитрості й задніх думок князеві Костянтинові Острозькому, найвизначнішому членові української православної церкви. Друге видання своєї книжки з 1590 р., з поправками й доповненнями, присвятив Скарга вже королеві Жигмонтові IV, немов відгадуючи, що добровільно не приймуть унії український і білоруський народи, хіба при допомозі насильницьких засобів.

Посевін як пропагатор унії У справі релігійної унії розмовляв з князем Острозьким папський легат Антін Посевін, що за його радою відкрито шкільні бурси для української, білоруської і московської молоді у Вільні, Римі, Оломунці, Празі та Брунсбергу. Дораджував скоротити твір Скарги й видати його на тодішній літературній мові України й Білорусі, крім того, видати в тій самій мові катихизм Петра Канізія, деякі з Скаржиних житій святих, Фому з Афіну, різні догматичні й полемічні писання, а також переглянути й виправити церковно-слов’янські Євангелія, Псалтирі, різні богослужебні книги тощо. Й дійсно, в 1582 р. вийшов у Римі катихизм Канізія, а в 1585 р. перекладено інший катихизм з латинської мови на спільну українсько-білоруську літературну мову.

Урядові насилля. Зрештою, де не помагала найенер-гійніша пропаганда унії, там практикувалося насилля. Галицька православна шляхта скаржилася в листі до свого митрополита, що „таких бід давніше ніколи не бувало й вже більші не можуть бути“, ніж біди за його пастирства: „досить усього злого в законі нашім сталося, як знасилу-вання святошів, замикання святих тайн, запечатування святих церков, заборона дзвонення, також вивоження від престолу з Божих церков попів, як яких злочинців шарпаючи, в поганих возах їх саджаючи й світським людям в божих церквах молитов забороняючи й виганяючи; до того порубання хрестів святих, побрання дзвонів до замку й у волю жидам"! — до того ще які діються спустошення церков і з церков .костели єзуїтські, й маєтки, що були на церкви Божі надані, тепер костелам привернені, й багато іншого великого безладдя". А наслідок цих переслідувань був такий, що ряди православних захиталися і, як писали львівські братчики до патріарха, „багато втвердилося в думці передатися римському архієрейству єдиновласті, сподіваючися, що під римським папою могтимуть сповняти все своє в церкві без заборони по закону грецької віри, бо й новий календарь розділяє нас подвійно".

Календарна справа. Насильність ініціаторів унії в її переведенні так глибоко порушила православних, що вони вважали за один з етапів у змаганні ввести унію навіть в таку справу, як реформа календаря. Восени 1582 р. папа Григорій XIII звелів вирівняти різницю між астрономічним і календарним часом, себто додав десять днів і на майбутнє велів опускати три високосні дні на кожних 400 літ. Ця календарна реформа зовсім консервативного характеру викликала ворожий настрій православних проти себе тільки тому, що припала на час релігійної нетолерантності й мала деяке релігійне забарвлення.

Виключно з цих причин викресала вона новий вогонь енергії у православних, що знайшов свій вислів, між іншим, у полемічнім письменстві, де календарна справа розглядалася в тіснім зв’язку з догматичними й обрядовими особливостями католицизму та православ’я, зокрема в зв’язку з латинським ученням про першенство й непогрішність пап. За юліанським календарем писали Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Стефан Зизаній, Філарет і інші, недокладність нового календаря виказував Іван Лятос, в обороні григоріанського календаря виступили уніати й католики: Жебровський, Іпатій Потій, Сміглецький, Росцішевський, Вуєк, Гродзіцький, Скупінський, Касіян Сакович, Іван Брожек, Іван Дубович, Теофіль Рутка й інші, дотягаючи полеміку до кінця XVII ст.

Патріархи збільшують замішання в церковному житті Одначе всесильна пропаганда з боку польського уряду, папства й особливо посередника обох цих чинників, яким були єзуїти, встигла захитати тільки одиниці з-ломіж православних. Зробити пролом в однодушнім відпорнім становищі православного табору судилося чинникові, від котрого найменше могли цього сподіватися українці, а саме їх церковній єрархії. На Україну й інші східнослов’янські землі приїхав 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким, у 1588 р. царгородський патріарх Єремія і від того часу ці землі дуже часто гостили у себе всяких грецьких духов-НИКІВ вищих і нижчих гідностей. Рідко їх побут був тут бажаний, як, наприклад, еласонського архієпископа Ар-сенія, протосінкела Никифора й Теофана, а звичайно вони вносили в українське церковне життя тільки заколот і замішання своєю нетактовною поведінкою або й були найзвичайнішими ошуканцями.

В унії шукають українські єпископи визволення з-під влади патріарха. Єремія вмішався в спір львівського єпископа Гедеона Балабана з львівським братством, що боронило права православної церкви на рівну участь для всіх вірних у вирішуванні церковних справ — її соборності, поширюючи значно свій первісний обсяг діяльності від давен-давна на полі християнської добродійності. Під впливом свого спору з львівським ставропігійським братством Балабан звернувся в 1589 р.. до львівського латинського архієпископа з заявою, що він бажає визволитися від влади патріарха й перейти на лоно католицької церкви. Найближчого року чотири українські єпископи — львівський, луцький Кирило Терлецький, холмський Діо-нісій Збируйський і турівський Леонтій Пелчицький — з’їхалися в Белзі й постановили з’єднатися з католицькою церквою. Своє бажання мотивували надужиттями патріархів, їх самовільними розпорядками, тим, що вони йшли на руку братствам і т.д. Вони увійшли в переговори з королем, а коли в найближчих роках пристали до унії митрополит Михайло Рагоза й два інші українські єпископи — перемиський Михайло Копистенський і володи-мирський Іпатій Потій — єпископи, що досі держали справу унії в тайні, виступили в 1594 р. відкрито з своїм планом. В 4595 р. Терлецький і Потій увійшли в переговори з польським королем, опісля поїхали до Рима, де публічно заявили про своє прилучення до унії й видали брошуру про новий календар, а в жовтні 1596 р, скликано до Берестя собор, щоб урочисто проголосити унію української і білоруської церков з римською, католицькою.

Поділ української нації на два непримеренні табори. Та замість з’єднання 1596 р. приніс тільки розділ української церкви й нації. На чолі православного табору став князь Костянтин Острозький. Львівський і перемиський владики відпекалися всяких уніонних планів і Берестейський собор з 1596 р. поділився на дві частини. По православнім боці стали два екзархи, повновласники найстарших патріархів, царгородського — Никифор і олександрійського — Кирило, львівський і перемиський владики, архімандрити й ігумени різних монастирів, протореї та священики різних міст і земель, усіх звиш сто осіб духовного сану. Між світськими членами собору на чолі з князем Острозьким були сенатори, депутати шляхти різних земель, посли різних міст, зокрема братств, і 'багато шляхти без мандатів. На боці уніатів явилися апостати владики з митрополитом і нечисленними крило-шанами, три польські біскупи, чотири визначні єзуїти, три королівські комісари й католицька шляхта.

Відносини православного і уніатського


собору загострювалися з кожним днем щораз більше й можна було побоюватися застосування фізичної сили. Все-таки до цього не дійшло. Справа закінчилася тим, що православний собор позбавив єпископства й духовної гідності володимирського, луцького, ПОЛОЦЬКОГО, ХОЛМСЬКОІХ) і пинського єпископів за їх непослух соборові, відступлення від церкви і самовільне піддання римській церкві й кинув анафему на уніатів. Остання не дотикала підвладного виклятим владикам духовенства, оскільки воно лишилося при православній вірі. З другого боку, уніатський собор проголосив унію та прокляв усіх тих, котрі не признали її. Тому, що обидва табори признавали тільки свій собор правосильним, а відкидали правосильність противного табору, над цією справою розгорілася завзята полеміка між православними з одного й уніатами та католиками — з другого боку, наслідком якої постала перша зорганізована релігійно-національна публіцистика, так зване полемічне письменство.