Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Походження Смотрицького та його писання. Про Кам’янець як свого роду культурний осередок свідчить не тільки походження Ісаії звідсіль, але й те, що міським кам’янецьким писарем був Герасим Данилович Смотрицький, що був родом із Смотрича. Про його вченість була така голосна слав», що князь Острозький закликав його для праці над виданням Біблії. Де одержав освіту, не знаємо. Сам він говорить про себе, що не бачив школи. В кожному разі його освіта була значна, коли сучасний йому польський історик називав його вченим в грецькій, латинській і церковно-слов’янській мовах. У памфлеті на Мелетія Смотрицького згадано про його батька Герасима як такого, що своїми писаннями проти єретиків і відступників приніс велику поміч і втіху православним. Одначе з таких писань поза полемічною передмовою до Біблії, що працями над нею кермував Герасим Смотрицький, в науці дотепер відома тільки його відповідь на Гербестові „Виводи віри римського костела“. Вона вийшла в. Острозі 1587 р. п. н. „Ключ царства небесного“.

Присвята „Ключа“ Олександрові Острозькому. Ця книжка Герасима Смотрицького складається з кількох статей, а саме: з двох передмов, однієї присвяти князю Олександрові Острозькому й другої п.н. „До народов руских короткая а пилная передмовка“, далі зі статті п.н. „Ключ царства небесного і нашее христіянскоє духовное власти нерешимий узел“, нарешті зі статті п.н. „Календарь римський новий“, закінчення якої досі не віднайдене.

У першій передмові автор звертається до князя Олександра Ост-розького як до потомка святого Володимира. Смотрицький бачить в молодому князеві єдину опору православ’я, тому перестерігає його перед хиткістю у вірі. Князеві треба все пильно уважати на свій знатний стан і молодий вік, „в котрому не тільки часу якого довгого, але й дня й години одно! змарнувати даремне й безпотрібно шкода. Бо ж і тілесні сили й душевні також змисли в такім молодім віці що далі, то більше ростуть, множаться й догори поступають. І як хто в таких літах управить і скермує ту звище спряжену колесницю свою, вона ніколи не стоїть, але до мети назначено? точиться... А хитання у вірі непостійного або переміни бережи, Господи, бо ж з Богом жартувати, зраджуючи йому у вірі, зле, а ще гірше згіршення іншим, тим більше слабим подавати“. Хто хочерозрізнити краще від гіршого, хай придивиться й прислухається обом бокам річей, а ще коли б кождий займався тільки тим, що до нього належить. А тимчасом „не тільки мужчини, але й з білих голов деякі хочуть знати глибини письма, таємниці церковних догм, хоч їм більше відповідала б куделя з веретеном, ніж те, що писане пером. До того ті лихі гадючі шептуни, що їм наші Єви вільно схиляють ухо, показують їм прегарні в поставках і словах яблука, а при них можність і славу світу цього, після чого вже й Адамів можна зводити, ‘за молодими _й старі починають блудити". Свою присвяту автор закінчує віршем з Плутарха: 

Такіє нехай у тебе місце мівают, 

коториє на раді на все зезволяют.

А которим милша роскош ніж цнота, 

пред такими кажи замикать ворота.

Передмова до східнослов’янських народів. Друга передмова до східнослов’янських народів - це один з багатьох сучасних доказів, що українці бодай у відношенні до великоросів різко відчували свою національну окремішність. Чи, говорячи про „руські народи“, Герасим Смотрицький розумів під ними тільки українців і великоросів, чи й крім того білорусів, - національна свідомість котрих, висловлена тим самим словом „русин“, що й в українців, не раз поєднувалася з українською з огляду на спільний тодішній культурний рух українського й білоруського народів - на це нема вказівок у тексті передмови.

Тут стверджує автор збільшення діяльності латинської пропаганди серед православних, в чім одну з важніших ролей відіграли бабські інтриги та схильність православного жіноцтва на єзуїтські підшепти. Автор нарікає, що коли латинники різними способами під небо виносять зверхність своїх римських пап і віру грецьких патріархів змішують з недовірством, дурнотою і відступством, ніхто з православних не виступає проти того. Ось один з латинських учителів написав, що Бог відібрав усе грекам і східнослов’янським народам, що вони не мають ні пам’яті, щоб уміти „Отче наш“ і „Вірую“, ні розуму, щоб бачити <своє спасіння, ні доброї волі, щоб добре жити. Не можна мовчати, бо ж мовчанка часой справедливо уважається за мудрість і приносить користь, але часом також уважається за дурноту та завдає шкоди. А що проти цієї латинської напасті ніхто не виступив, зробив це автор, „власне як плохий а голий за збройного рицера воєвати, а простак неучоний за мудрого оратора одповедати. Што ж ділати, коли самі не дбаєте, на простака не дивуйте“. Навпаки, хай православні піднесуть очі своїх душ, пильно подивляться, як їх противник диявол не спить і не тільки, як лев, рикаючи, шукає, кого пожерти, але й багато православних самі впадають йому в пащеки різними способами. Просячи перечитати його відповідь, автор ще раз підкреслює, як Гербест усіх однаково й без виїмки назвав дурними, не лишив їм місця ні в Бога, ні в людей, як виявив у своїм творі чортоподібну гордість і бешкет, як це він „на початку буцімто вказує виводи й притягає до згоди, а наприкінці гадючого трійла задержати не міг, що серце з думкою тайно укувало, теє перо рукою явно указало“. Зазначивши, що „з греків філософів, з греків богословів увесь світ має, без котрих і його Рим нічого не знає“ і що східна церква лишилася чиста й непорочна, Смотрицький протиставить їй римську церкву з її папами, бо ж „між десятьма янгольськими чинами найшовся злий, між дванадцятьма особами апостолів найшовся недобрий, а щоб між кількасот римськими папами не мав бути жаден злий і єретик, це річ неможлива. Бо ж і труїлися, і діти родили, і многі єреси плодили“. Словом, римська церква наскрізь нездорова, особливо „од одного Формоса, за которого стався костел римський, як лице без носа“.

„Ключ царства небесногоПісля того йде властиво твір Смотрицького. В першій статті п.н. „Ключ царства небесного“ доказує автор цитатами новозавітного Святого Письма принцип соборності церковної управи проти монархічної власті папи. А тимчасом „на цім схилку світа“ вже й „до Скаргів і Гербестів прийшло, тож вони вже по свому почали ту катедру носити аж під небеса“. А на крисах так і зазначив автор: „Скарга оскаржаєть, Гербест осужаєть, бо той письмом своїм страшить, а сей декретом не тішить“. Малюнком злигодного життя православної церкви закінчується перша стаття.

Календар римський новий. У друпй статті, присвяченій календареві, автор спиняється головно на тих невигодах родинного й церков но-громадського життя, котрі викликало впровадження нового календаря. Автор іронізує, що „ново-перемінені квітки й трави замість зеленої барви все білою нам зверху притрясають“. Наслідком запровадження нового календаря не тільки в церковному житті, але й у всіх справах світського життя наступило велике замішання, що потягло за собою багато труднощів і втрат:

Чоловік бідний, убогий, що з праці рук своїх і в поті чола мусить їсти хліб свій і з тої ж праці й поту мусить давати панові, що йому прикажуть, звик був від предків своїх віддавати, що належало, Богу й, що належало, панові. Тепер уже в це жодним способом гаразд потрапити не може. Пан йому велить у дні святі, що Богу на честь і хвалу по звичаю церковнім давнім робити. Боїться й Бога, боїться й пана, мусить більшого опустити, а меншому служити. Бо про того чує, що він довготерпеливий і многомилосердний, а про цього знає, що він коротко-терпеливий і трохи милосердний. Коли не його тіло поведуть, то волове певно. Панське також свято прийде, радо би бідний убогість свою роботою підпоміг, боїться пана, мусить лишити. А часом за цими бідами не тільки панського нового свята не пам’ятає, але й свого старого забуває, в чім і Богу й панові несправедливий буває, а собі вже рідко або ніколи. Зверху нужда доїдає, а в середині сумління гризе. Чого іншим способом рятувати не можучи, мусить наріканням, зітханням і сльозами часто біду свою нагорожати. І не знати, чи в такій своїй розкоші й того календарного поправи я часом з лиха не проклинає.

І по містах на свої нові свята латинники „в роботах заказують, забирають і засажають“ православних і тим великі трудності й утрати в ярмарках, великих купецьких справах і записах. До цього прилучаються родинні відносини:

До цього ще муж із жінкою, котрих сам Бог наперід пробачає здалека й потім словом своїм всетворчим через слуг церковних злучає в одно тіло, між котрими в добрій згоді й порядку як тіло єдине, так воля й думка має бути єдина, першому приказувати й управляти, другій слухати й виконувати накази. Так само в молитвах до Бога, в учинках милосердних, в постах і святах мають бути як єдине серце й уста, так єдина й рука. Тепер той календар новий найшов і там наслідки свої нові. Маю на думці тих, котрі з релігії грецької й римської стан подружній прийняли, як це бувало tie тільки між посполитими, але й між знатними станами. Бо ж одному буває середоиістя, а другому м’ясопусти, потім одному жалісне розпам’ятування Христових терпінь, а другому веселі розпусти. Так само й усі свята в році, що перед тим з радістю з діточками й челядкою, хвалу даючи Богу, обходили спільно, тепер мусять далеко різно. З того правдоподібно часом одному буває маркітно. а другому немило, бо ж перед тим все діялося ясно, а тепер немовби снилось.

Та обставина, що латинський Великдень припав на час, коли добрий сніг випав, дає авторові нагоду поіронізувати з нього:

Бо ж уже, як бачимо, й само небо або той, що на нім сидить, противиться явно їх такому небачиому упорові, більше зимно в цім їх квітні показуючи, ніж в інших місяцях минулих було. А передовсім в їх білу неділю, коли й чорному мусило бути під носом біло. А хто не хотів би цьому вірити, хай побув би без хутра й теплої кімнати хоч годину, здається мені, не був би невірен, але вірен. У велику п'ятницю* як хлопці страшили Юду тими калаталками, у котрого вона була неголосна, мусив зубами тріскоту додавати, а передовсім ті, котрі змалку починають вчитися латини. Так само й на сам Великдень дивне знамено Бог показати зволив, таке бурхливе й страшне зимно з великим снігом, що не кожному вільно було й калачі до костела святити відіслати, хто був на милю або далі від костела, бо ж не тільки саньми або піхотою, але й на коні не можна було, де потреба, доїхати. І багато худоби розмаїтої того дня від зимна, вітру й нагального снігу поздихало.

Вказуючи далі на деякі різниці між східною й західною церквами, Смотрицький між іншим згадує і про целібат латинського духовенства:

Так і жінки законні, від самого Бога призначені й подані й від апостолів святих як „скутком“, так письмом потверджені, духовним своїм повідіймали, а на їх місця перелюбниці попідставляли, а хоч не підставляли, то на дурне й самі додумуються, бо ж їх разом з собою багато явно ховають і окрему пенсію у панів своїх їм вимовляють: коли ж ваша милість забезпечив каплана, потреба ще й на прачку, а ти, бідний попе український, мусиш із законною нужду клепати, неборачку.

Далі мотивує, чому латинське духовенство бороди й вуса поголило, переміняючи чоловічий на жіночий образ. В з’їдлиьім тоні коротко переповідає Герасим Смотрицький оповідання про папісу, яким в тих часах завзято воювали православні та протестанти проти католиків. Кпить собі з того папи, „которий малого папежка був уродив, бо там борода й вуса не мусили бути, й розуміли, же то з великого набоженства Бог його тим почтив, же ангелу подобний образ йому подав“. З гумором пере-повівши історію папіси, він закінчує її в тім же тоні: „1 так тоє було незначно і тихо, аж ся виповнили дні, тож пак всім було явно й лихо“. Відтоді закинули латиняни Богоявления й відтоді латинські духовники бороди „одні по-апостольськи ростять, другі по-козацьки голять, тільки в тім їх чин перевищають, що й вусам не відпускають, а треті по-дворськи обрізують“. Не тільки свята позміняли латинники, але й місяці попересували, одначе „зимна в тепло, снігу в дощ перемінити’ то не римського Бога сила й справа, хоч би всіх кардиналів забрав до того, не поможуть нічого“.

Будова твору Герасима Смотрицького. Обидві статті зв’язані тільки внутрішньою ідеєю, себто довільністю пап у справах віри. Саме ця довільність довела до того, що римська церква відірвалася од старої традиційної східної. До властивих релігійних полемістів автор не належить, бо не розвиває своїх думок при допомозі тяжких теологічних доказів. Тому й під літературним оглядом стає Герасим Смотрицький незрівнянно вище од виключно теологічних полемістів. Його аргументація тільки поверхово зачіпає порушені питання. Зате автор виказує широкий і твердий погляд на сучасне родинне та громадянське життя України; для зображення живого життя послуговується легким і живим викладом, зближеним з тодішньою живою українською мовою, свій виклад пересипає іронічними висловами й дотепами, які вносять в його писання гумористичне забарвлення. Характеристичне для Смотрицького багатство глибоких і влучних думок і приповідок, висловлених не раз і у в’їдливій формі, часто римованих, наприклад, коли хто сам блудить да інших за собою лудить, погане хвалячи, добре гудить.

Вірші Герасима Смотрицького. Римована проза Смотрицького підкріплює заразом свідоцтво Захари Копистенсь-кого про те, що він зложив по-українськи не „куштов-ним“, але „поважним“ віршем якусь сатиру на непорядних хиротонізантів і їх рукоположенців, себто на простих священиків та ієрархію. Текст цієї сатири досі не віднайдений, а про талант Смотрицького до віршування хай говорить четверта строфа його римованих силабічних віршів, „двострочного согласія“ з опису герба князя Острозького в знаменитій Біблії з 1581 р.:

Возсіяла звізда ясно от востока, 

посліду я первой возвіщеней от пророка.

І приводит от Персиди трех царей со дари

поклонитися с вірою цареви над цари.

Твоя звізда нині томуже послідує цареви, 

хотя всіх створити жители раєви,

і убиваєт вина ветхаго завіта, 

сіяєт бо солнце неприступнаго світа, 

в немже ходя не поткнется, 

но паче спасется.

Такими самими віршами написана ще окрема передмова, що, прославляючи князя Острозького, порівнює його з Володимиром Великим і Ярославом Мудрим. Це найдавніший датований зразок українських віршів.

Смотрицький і острозький осередок. Про зв’язок Герасима Смотрицького з острозьким культурним осередком свідчить позначка на книжці, що вона написана в острозькій академії.

В нагороду за свою наукову діяльність дістаЬ Герасим Смотрицький від Острозького два села: Баклаївку й Борисівку. Коли помер, не знаємо: здогадуються, що близько 1594 р.

Оповідання про папісу на українському грунті. У свою книжку вніс Смотрицький і оповідання про папісу. На українському грунті ширився цей протипапський памфлет у двох версіях. Його коротка версія як оповідання про Петра Гугнивого була дуже поширена в старій українській літературі: увійшла в найдавніший український літопис наприкінці символа віри для Володимира Великого, в низку писань проти латинян і до Минеї-четьї митрополита Ма-карія. З рукописних копій дісталася вона в друковані книжки, наприклад, в Книжицю Василя Суразького з 1588 р. У другій половині XVI ст. поширилася на Україні також ширша версія цього протипапського памфлету. Як коротша версія взяла свій початок у грецькій полемічній літературі, так ширшу версію приніс на Україну протестантизм. Цю ширшу версію встигло вже 1580 р. зберегти „Слово некогда давно на римлянъ у старыхъ кройникахъ писаное о ихъ отщепенстве и о ихъ папахъ блуднихъ, ПетрЬ Гугнивомъ и яко жонка нечистая папою бысть“. З нього витворилося й окремо ходило коротше оповідання як „Історія про одного папу римського“.

Смотрицький як передтеча Івана Вишенського. Приділяючи головну увагу на громадянські потреби, справляючи враження головно через підкреслення морального боку справи й не дбаючи про те, щоб дати справжній полемічний твір, Герасим Смотрицький підготував шлях Іванові Вишенському та став його передтечею, хоч був більше освічений від афонського ченця.