11. Порада Вишенського

Доповнення послання до єпископів. У трьох відомих досі рукописах з писаннями Вишенськогр йде після послан* ня до Острозького „Порада, як очистити Христову церкву“. У двох рукописах ця стаття злучена з попереднім посланням, але на її окремішність і самостійність указує і її зміст, і те,* що в підгорецькім рукописі вона проходить як окрема стаття. Головне ядро „Поради“,, яка є немов доповненням послання до єпископів і цим самим вказує на останні роки XVI ст. як на час свого написання — і розводить ширше деякі думки, що про них є тільки натяки в посланні до єпископів, є апологія чернецтва, переведена в формі розмови автора з якимсь латинником. Карою за єресі пояснює автор той іспит (іскус), в котрий потрапили православні, і під котрим треба правдоподібно розуміти унію та перехід єпископів до неї. У такому тяжкому становищі православної церкви на Україні автор поспішає зі своїми порадами, серед яких важливі справи переплетені з дрібницями. Але завдяки останнім ми одержуємо цікаві вістки про боротьбу духовенства з двоєвір’ям або про латинські нововведення до православної церкви. Наприклад, Вишенський радить: „Латинський сморід пісень з церкви проженіте, а простою нашою піснею українською Богу дякуйте“, розуміючи під нею візантійські гімни в „Минеях“, „Октоїхах“ і „Ірмологіонах“.

Вишенський і мова церковних книг. Вишенський був противником, щоб „Євангеліє“ й „Апостол“ читати в перекладі на українську живу мову. Він писав: „Євангелія“ й „Апостола“ в церкві в часі служби простою мовою не вивертайте, а по службі, щоб люди краще зрозуміли, попросту толкуйте й викладайте. Книги церковні всі й устави слов’янською мовою друкуйте: кажу бо вам таємницю велику, що диявол таку зависть має на слов’янську мову, що ледве живий від гніву; радо знищив би її зовсім і почав усю боротьбу свою, щоб її зогидити та привести в огиду й ненависть; а що дехто з наших нашу слов’янську мову гудить і не любить, знай напевне, що роблять це з дійства й ригання того майстра, духа його піднявши. А це тому бореться так диявол зі слов’янською мовою, що вона найплодоносніша з усіх мов і Богу найлюбіша: бо без поганських* хитростей і підручників, себто граматик, риторик, діалектик і інших їх хитростей гонористих, що мають в собі диявола, через просте, пильне читання, без усякої хитрості, до Бога приводить, простоту й покору будує і Духа святого підіймає".

Світська мудрість на перешкоді спасінню души Перестерігаючи православних перед латинською світовою мудрістю, питав автор: „Чи не краще тобі вивчити “Часословець", „Псалтир“, „Октоїх“_?„Апостол“ і „Євангеліє“ з іншими книгами, які має церква, і бути простим богоугод-ником і життя вічне одержати, ніж збагнути Арістотеля і Платона й філософом мудрим в житті цім називатися і в геєнну відійти? Мені здається - краще ні аза не знати, тільки щоб Христа дотиснутися, що блаженну простоту любить і в ній. поселяється й там находить захист. Тож знайте, що слов’янська мова чесніша перед Богом і від грецької і від латинської - це ж не байки". Тут і зазначає, що сьогодні не має місця про це розправлятися, бо хс^че продовжувати справу про очищення православної церкви.

Причини ворожнечі Вишенського до світського знання: Як ідеалом життя було у Вишенського чернецтво, так джерелом усякої науки він уважав святі книги. До шкільної науки ставився він байдуже або й вороже тому, що був глибоко відданий православ’ю і не довіряв латинству, яке розпоряджалося всіма засобами шкільного знання, котре несло з собою, щоправда, нову культурність на українські землі, але в ній Вишенський легко помітив грубий матеріалізм і недостачу глибшого ідейного змісту. Відігравало тут роль і те, що для нього не було нічого гіршого й ганебнішого над українських зрадників, що їх сам Бог повинен викорінити. Мало розвинутий, що стосується політичних ідеалів, Вишенський не хотів поривати зв’язок з віковою церковною традицією, яка освятила церковно-слов’янську мову, він не хотів поривати також зв’язок з іншими православними народами, тим більше, в тодішнім часі, коли саме треба було згуртувати всі сили до оборони православ’я. Зрештою, переклад „Євангелія“ міг, на його думку, загрожувати навіть небезпекою чистоті православ’я з огляду на грізний католицизм.

Вишенський на шляху реформації національної церкви. Уступ, який далі йде в „Пораді“, доказує, що вона - це свого роду продовження послання до єпископів. Українська православна церква опинилася без єпископів, і на це дає Вишенський таку раду:

На священичий ступінь по приписам святих отців нехай вступають, а не по своїй волі задля пристрасті тілесної, щоб захопити маєтки й попасти між панство; і кожного такого, котрий сам висказує, не приймайте, а коли король вам надасть, без вашого вибору, проженіте та прокленіте., Не в папу бо ви хрестилися і не в королеву владу, щоб вам давав вовків і злодіїв, розбійників і антихристових таємників. Краще бо вам*без владик і без попів? дияволом поставлених, до церкви 'ходити ~та православ'я зберіга~ти7~нїжз. владиками й попами, не від Бога званими, в церкві бути“^ "зг неї ^насміхатися та православ'я топтати. Не попи бо нас спасуть або владики або митрополити, тільки таїнство нашої віри православної з береженням заповідей божих - це нас спастіі має.

Так опинився Вишенський на шляху реформації національної церкви, але не пішов тим шляхом, бо недоставало йому для цього потрібної освіти. Тому замість реформ виходять, у нього навіть дитинячо-наївні ради. Наприклад, він радить, щоб православні перед вибором пастиря узаконили собі піст, чуйність .і молитву, а коли Бог об’явить їм пастиря, щоб запропонували королеві до потвердження.

А коли король не схоче вам його надати й не послухає вас, побачите скоро, що він до кінця оглухне й оніміє, бо він поставлений справедливо суд судити, а не спокусі своєї віри фолгувати. Тільки ви до Бога щиро звернітеся, все те Бог вас чудом уладить. Цих проклятих владик ніяк не приймайте й молітеся, щоб їх було відігнано. А коли світська влада не схоче, узаконіть собі день молитовний по всіх містах і помолітеся Боїу — тоді добачите іграшку короля віри папи римського, хто володіє над православними: дурною Україною і греками, що є в неволі.

Апологія чернечого життя. Між такі й подібні поради та кінцевий виступ проти двоєвір’я й закінчення вставлена апологія чернечого життя, окрема для себе цілість, яку Франко з артистичного й етичного погляду уважає найкращим і нЯйоригінальнішим твором Вишенського. І не дивно, що виплила вона з потреби його серця. Тут боронить він аскета від закидів, насміхів і пасквілів людей західної культури. Головно в єзуїтів була погана звичка підмічати. смішне в уборі, звичаях, поведінці і навіть релігійних речах у православних, яких приневолювали таким чином переходити на католицизм. У відповідь на іронію й насміх латинника над клобуком, довгим волоссям, зарослим обличчям, мішкуватим одягом, поясом, чоботами ченця і невмінням його як простого хлопа розмовитися з людьми автор подає серйозні аскетичні мотиви, дивиться на ці насміхи як на прояви занепаду справжньої релігійності та прояви розпусного життя.

Малюнки з сучасного• панського побуту. Але між аскетичними мотивами бачимо щедро розсипані саркастичні уваги про тодішній панський побут. Наприклад, Вишенський вкладає в уста ченця такі слова з приводу запиту про каптур або страшило на голові: „Вже не побачиш мене, дияволе, як перекривлятиму магерку то на той, то на цей бік, шию витягнувши, як індійський когут, щоб ти показав пиху свою в моїй голові (де образ божий сидить і панує) й щоб ти для своєї догоди моєю головою, куди хотів, повертав і напинав“. Чернець уже не думає про щораз нову шапку й вгібір її: „котра краща й на голові краще стоїть, щоб подобатися глядачам, косйчку або пірце зап’явши. А ходить аскет в довгім волоссі тому, що „обичай єсть мірським (людям) на облупленую голову носячого підголенця, виструганого, милом вишарованого й вимагле-ваного пильне смотріти і мислію похотною (єсли і не самим тілом) блудити“. В мішкувату одіж убрався чернець для каяття. „А ти што розумієш о собі, - питає автор, -вибритвивши потилицю, магерку верх рога головного повісивши, косичку іли пірце верх магерки устромивши і делію на собі переп’явши, плече одно вище од другого накокорічивши, яко полетіти хотячи“. Автор признає, що чернець не вміє говорити „з двораками, сміхотворци, курцияни, шкурти і блазни“. Бо й про що розмовлятиме з ними? .

Іли не відаєш, яко в тім житі?, которого ти живеш, єще ні в сні тобі о тім приснитися може; іли не відаєш, іж в тих многих мисах, півмисках, приставках чорних і шарих, червоних і білих юхах і многих скляницях і келишкох і винах, мушкателах, мал мазіях, ал я кантох, ревулах, медох і пивах розмаїтих тот змисл єще місця не має? іли не відаєш, яко в статутах, конституціях,. правах, практиках, сварах, перехитренях ум пливающий того помисла о животі вічнім підняти і вмістити не може; іли не відаєш, яко в сміхах, руганях, прожномовствах, многомовствах, кунштах, блазенствах, шидерствах розум блудячий того помисла о животі вічнім видіти ніколи ся не сподобить? Іли не відаєш, яко зо пси братство принявший, з хорти, огари, вижли і другими кундиси і о них пильність і старанє чинячий, аби Тм боки повні, хребти рівні і гладкі були, того помисла о животі вічнім видіти не може? Іли не відаєш, яко на тих гордих бадавіях, валахах, дригантах, ступаках, єдноходниках, колисках, лектиках, брожках, каритах, котчих труп свій преміняючи, о животі вічнім мислити - вмістити не може? Іли не відаєш, яко в замкох, містах, селах, полях, грунтах, границях, розширёнях мисль блудячая о царстві? божім мислити не може? Іли не відаєш, яко много предстоящим гологлавим, триперним і многоперним магероносцем, шликом, ковпаком, кучмам, високоногим і низькоситим слугам, дворяном, воїном, жовніром, цвітнопестрим і гайдуком смертоносцем радуючийся о царстві? божім не тілько мислити, но ні помечтати не може?

А коли противник автора, переляканий, запитав, хто ж може бути спасений, Вишенський подає п’ять ступенів шляху хрестоносців і нарікає, що між ляхами українські князі поєретичіли. Коли ж противник помічає, що чей же папі й латинникам щаститься, автор стверджує, що папа вмирає так само, як і той, хто щастя не має. „А грішник єсть, которий мірського щастя ся наїв, од которого рос-пукнутися і нагле здохнути мусить“. Між прикладами правдивості цього спостереження є також питання: „1 чим прославився Костянтин Острозький, що від простоти християнської утік і хитрість світову папської віри _чяк чачку принадну вхопив?“ Ці слова не відносяться до старого князя Костянтина Острозького, якого автор називав хресним іменем Василя, але до його сина Костянтина, що оженився з католичкою Олександрою Тишкевичівною і вмер в молодім віці в 1588 або в 1589 р. та не лишив потомства.

З ніким не має чернець спільної мови. Автор запитує:

Чім же ти ся, любимий брате, ругаєш з інока, іж з тобою не уміє бесідувати? Албо мнімаєш, іж ся ти чого пожиточного в замтузі научив? албо мнімаєш, іж ти што цнотливого у курви слишав? албо мнімаєш, іж ти што богобойного од шинкарки навик? албо мнімаєш, іж ти што розсудного од дудки і скрипки і флюярника розібрав? албо мнімаєш, іж ти од трубача, сурмача, піщалника, шамайника, органісти, регалісти, інструментисти і бубеністи, што о дусі і духовних річах коли слишав? албо мнімаєш, іж ти од всіх пастирів, мисливців іли возовозів, візниць али скачомудрець, кухарів іли пирогохитрців-пекарів што о богослови навик?

Гуманність Вишенського. Людиною з чоловіколюбним серцем і гуманними дужками стає Вишенський, коли говорить про хиби ченців. Дуже гостро виступає проти того, коли чернець збирає гроші, але не велить дивуватися, коли притрапиться ченцеві, що над ним здобуде перемогу черево або горло. Не раз чернець і переночує в корчмьЛбо^ й часто з посіяної пшениці є більше куколю, нїжГ пшениці. ПодвшМ___бдротьба _ це життя, а. цього не зна^оть_^шітські- люди:

бо єще єси на війну не вибрався, єще єси доматур, єще єси кровощ, м’ясощ, волощ, скотощ, звірощ, свинощ, курощ, гускощ, птахощ, ситощ, сластнощ, маслощ, пирогощ, єіце єси периноспал, м’якоспал, подушкоспал; єще єси тілу угодник, єще єси тілолюбитель, єще єси кровопрагнитель, єще єси пер-цолюбець, шафранолюбець, імберолюбець, гвоздиколюбець, кмінопюбець, цук-ролюбець і других брідень горко- і сладколюбець; єще єси конфактшпобець, єще єси чревобісник, єще єси гортановстек, єще єси горганогратель, єще єси гортаномудрець, єще єси дитина, єще єси младенець, єще єси млекопій.

До речі, варто зазначити, що, вичисляючи нації, Вишенський уважає український народ окремим від московського, бо пише „Москва й наша Русь“. Не треба дивуватися, — каже він, — побачивши п’яного ченця, бо це ж боротьба та змагання духа й тіла. А в цій боротьбі так буває, як з двома борцями, які борються, то один видобудеться наверх і другого візьме під себе, - то той зо споду вимкнеться і переверне того, котрий був на горі. Ще раз перестерігає не судити п’яного ченця, бо ж він, прийшовши з корчми до келії, оплакав свій вчинок, віджалував і вибачення дістав від Бога. Зрештою, тому неборакові в місяць раз трафиться напитися, і то без браку: што знайде, горкоє ли іли квасное, пиво албо мед, тоє глоще, тілко би тую поганку утробу наситити міг, а по насиченю зась терпить, в келію влізши, доколя ся єму другий такий празник трафунком намірить. А в тебе што середа - то Рожество, череву, а што п’ятниця - то Великдень веселя празнованя жидівського, кромі других розрішених дній, мовлю... Видиши ли, в якій пивниці содомській седиши, і руки і ноги одпив єси, і до кінця обезумів єси! а того зась не видиши, іж за твоїм черевом бочки з пивами, барила з медами, барілки з винами, шкатули з фляшами, наповненими вином, малмазією, з горівкою гірко-дорогою волочать, а предся тоє качмарство своє видіти не хочеши, але на бідника зуби наострив єси.

І далі питає автор: „Чи ти не земля від землі, як і сіромаха убогий і голий? Чи не дух в тобі, що оживляє твого трупа, як і вбогого? Чи голова в тебе на тім самім місці не стоїть, що й у вбогого? Чи очі, слух, смак, ніздря, руки, ноги в тім самім порядку не розсаджені, що й у вбогого? Чи не губа, зуби, язик, горло в тих межах стремить, що й у вбогого? Чи не серце, черево, утроба, селезінка, кишки та прохід в тобі також находяться, як і в убогого? Чи не смерть тебе поглоне так само, як і вбогого?“ і т.д. Заганяючи все противника в безвихідний кут, приходить автор до характерного для себе висновку, що „далеко хлоп від шляхтича різниться. Хто ж є хлоп і невольник? Тільки той, хто світові цьому, як мужик, як хлоп, як пійманець, як невольник служить. А цей образ і вигляд ви, панове, носите для того, що ви є хлопи й невольники цього світу та для нього вік свій в службі аж до смерті марнуєте й самі з ним погибаєте. Хто ж є шляхтич? Той, хто з неволі світської вирине та звище від Духа святого народиться“. Дійсно геніальний поворот спору, високо гуманне чуття - треба сказати за Франком, що в різні періоди життя досліджував творчість Вишенського й оспівав його в прегарній і глибоко відчутій поемі, присвяченій знаменитому рецензентові своєї праці про Вишенського — А. Кримському.