Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

14. Вплив подорожі на Україну на Вишенського

Подорож Вишенського на Україну. В початку 1605 р. вибрався Вишенський на Україну. Наперед відвідав свого приятеля Княгиницького в Угорницькім монастирі, прожив там кілька місяців, а коли Княгиницький під осінь вибрався в гори в Маркову пустиню, Вишенський вирушив з бра-таничем Княгиницького Дмитром до Львова. Львівські братчики завелися на Вишенськім, бо його проповідь аскетизму їм не подобалася, і він покинув Львів, де протії нього гостро виступили волинський проповідник Віталій і „пан Юрко“. Тому звідти вибрався Вишенський в Унів, де в квітну неділю 1606 р. написав дуже цікаве для еволюції своїх поглядів послання до стариці Домнікії. З початком літа пішов разом з Дмитром до Йова в манявські ліси, прожив там до пізньої осені й опісля вернувся назад на Афон.

Послання до стариці Домнікії. Послання до чесної і побожної стариці Домнікії має за тему спір Вишенського з „паном Юрком“ або „вельможею «Юрієм“, правдоподібно з знаменитим членом львівського ставропігійського братства Юрієм Рогатинцем. Невдоволений відходом Вишенського до Унева, „пан Юрко“ написав до нього лист, зміст, якого переданий на початку послання. Від Вишенського вимагали, щоб він не йшов у пустиню шукати спасіння, але щоб працював серед людей для їх поправи, бо ж навіть Христос мав милосердя над людьми та й „сьогодні ж у місті проповідь не забороняється і не треба перед нею утікати, але її множити“. На цей лист відповів Вишенсь-кий через третю особу тому, що „пан Юрко“ був хворий і Вишенський не хотів йому досадити.

Еволюція в поглядах Вишенського на школу. Відповідь Вишенського на лист „пана Юрка“ дуже цікава з того погляду, що під впливом хоч частинного зазнайомлення з практичниим життям і його потребами в ріднім краю намітилася в його поглядах еволюція. Здивований вказівкою на приклад Христа, що не йшов у пустинь/ але вчив людей, Вишенський доказує, що пішов тільки „закон* ним слідом святих отців“. Це дає йому нагоду з’ясувати своє ставлення' до освітньої справи. З* шкільних про* повідників він невдоволений тому, що вони, ;,з латинської єресі собі спосіб ухваливши, зараз школи бають, проповідують і вчать“, а відкинули слід святих отців. До церковних служб вони не здатні, бо не вміють у церкві ні читати, ні співати. Автор не бачить між вихованцями латинських наук ні доброго попа, ні дяка, ні служебника іншого священичого чину. Тому він радить „фундаторам православної релігії“ у Львові передбвсім навчити дітей „церковного послідованія, славословія і благочестія“, а щойно після того не заборонити їм набувати інші мудрощі.

„Бо -я не виступаю, — пише Вишенський, — проти науки граматики та ключа до пізнання складів і речей, як дехто думає і так говорить: тому, що сам не вчився, і нам завидує і забороняє*4. Бодай такі закиди робив волинський проповідник Віталій. Та й* не знання ганить він, але йому не подобається, що „теперішні наші нові' українські філософи не знають в церкві нічого читати, ні то! само! Псалтирг, ні Часослова. А правдоподібно, як би хто щось трохи й знав, як уже досягне якого вірша аристотельських байок, тоді вже Псалтирю читати соромиться, і решту церковного правила ні за що має, і що воно просте й дурне, думає. А тож не бачу інших, тільки котрі в простій науці нашо! релігії виховані, ті й церковний подвиг носять і відправляють; а ученики латинських байок, названі проповідниками, трудитися в церкві не хочуть, тільки комеді! строять і грають“.

Проти ієрархії та злих * пастирів. Подавши таким чином найдавніше свідоцтво про розвиток драматичних вистав в українських школах, автор порівнює вивченого в латинських школах проповідника з конем, що, вирвавшися зі стайні на траву, грається, скаче й шаліє‘так, що його й не впіймати. Так само хто скуштує солодкої трави латинської спокуси, ‘ не схоче кормитися найкращим вівсом справжньої науки. Не дивно, що латийники кинулися до розпусного життя, бо ж у них є чистилище, але дивно, що оліду святих отців' не видно в українців, які не признають чистилища й тільки терпеливим стражданням і каяттям заслуговують майбутнє щастя. За овець відповідають пастирі, „діролазці, наємники, злодії, розбійники, вовки, грабіжники, пси, магії, чародії, вояки, жовніри, крово-пролійці, жартуни, скоморохи або маскарники“, що „нашу церкву сьогодні опанували“ й „ідуть в перегони й один одного для влади, гідності й позискання маєтків перебігають і випереджують немов на кінських перегонах для закладу“. Через те „сьогодні кат, а завтра священик; сьогодні мучитель, а завтра учитель; сьогодні коршмар і провідник танців, а завтра богослов і провідник народу; сьогодні убійник, а завтра святитель і єпископ“. Зразком подібного єпископа є Потій, якого „пан Юрко“ хвалив і поручав: ,днесь єретик і каштелян, а завтра намісник Христа іменем, а не ділом, і пастир слави й честі цього віку, а не стада словесних овець і не стайничий будучого життя“.

Зрештою, спасатися в пустині не така легка річ. Хай спробує „пан Юрко“ зробити початок від себе й хай перепроситься з Красовським, що хоч був єретиком, але навернувся. Тим більше, що про внутрішні переконання й нахили судити може один Бог. А щоб їх намовити до помирення, Вишенський оповідає про двох братів, що жили в гніві з собою. Коли мали вже вмерти, один брат почав перепрошувати другого, але він не хотів перепроситися й вибачити братові. На другий де.нь перший сміливо переніс мученицьку смерть, а другий, переляканий, зрікся віри й погубив душу.

Відпекування Вишенського від народу. Яким далеким був Вишенський до того, щоб піти назустріч потребам тодішнього бурхливого й загроженого українського національного життя, доказує закінчення послання, де він обурюється на „пана Юрка“ за те, що писав про його повернення до Львова, де ждуть на нього. Він заявляє, що з народом не завіту вав ніяких завітів, не робив ніяких обіцянок, не знає народу, не розмовляв з ним, знає у Львові тільки пана Красовського й „пана Миколая“, а „что єсть вина народное страсти і которого народа“, не може здогадатися, бо „пан Юрко“ не написав ні про річ, ні про ті народні особи, котрі потерпіли від нього. Це вже відпекування справжнього аскета, що й підписався під посланням: аскет (странник), названий Вишенський.