Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Заголовок твору. Титул її довгий і містить у собі зміст цілого твору: „Пересторога дуже потрібна на будучі часи православним християнам, синам святої католицької східної церкви, щоб знали, як деякі єпископи коронних держав, що зразу завжди під владою і під послушенством святішого вселенського царгородського патріарха були, а потому не спасіння ради душ своїх або поручених собі, але для деяких причин своїх і дочасних користей від свого патріарха відступили й римському папі в послушенство віддалися і великі замішання між людьми викликали. 1 пишучи та друкуючи книжки, людям будучого віку дають знати, немовби це вони для спасіння душ людських зробити мали; нічого нового в церкву божу не внесли, тільки те, що буцімто зразу бути мало й бувало, відновили; і показують, немовби папа римський старший над усіма патріархами бути мав, а потому немовби патріархи від нього відірватися мали, а він їх прокляв як пастиря вселенський і намісник св.Петра, апостола й єпископа римського. А потому немовби на флорентійськім соборі... згоду з собою зробити мали, й митрополит київський Ісидор немовби ту згоду в українській землі затвердити мав, щоб немовби то на багатьох місцях в церквах старофундованих знаходитися мало“.

Брак національного шкільництва як головна причина занепаду українського національного життя. Після того автор дає історичний погляд на долю української нації. Зддумуючися над цією долею, над політичним упадком України та культурним і суспільним занепадом її, він бачить головну причину цьогсГ занепаду в недостачі культури, освіти та насамперед добре зорганізованої школи. Ось його слова:

Кожний православний християнине, потреба, щоб ти знав,. звідки в цю землю прийшла віра християнська; інакше не довідаєшся, тільки, що Україна з Греції прийняла віру християнську (25 літ швидше, ніж ляхи від німців римську); і так були великі ревнителі, що багато з великим коштом церков і монастирів намурували й маєтками забезпечили, Слотом, сріблом, перлами й дорогими каміннями церкви приукрасили, книг велику силу мовою (церковно-) слов'янською нанесли: одначе того, що було найпотрібніше, шкіл посполитих не фундували. Через те по літах та грубість поганська й прирожіння, що тягне на марність цього світу, так поразило, що потомки тих побожних і релігійних самодержців, княжат українських, світу цього красотами уведені й науками невивчені, впали у велике лакомство панувати й дуже забажали цього, і розділилися; одні тут зостали, а інші в північних краях держави осіли (й вони далі у своїй державі жили); і як собі очі лупали за держави, один у другого видираючи, а на поміч проти себе сусідів пограничних приводячи, як угрів, поляків і Литву, велике кровопролиття між собою чинили. Після того ті помічники, побідивши ворогів, потім і їх самих побіждали, . й держава українська в руки їх приходила; а за тим церкви божі з своїми окрасами на луп приходили: золото, срібло й те дороге каміння і книги забрано, як це побачиш на свої очі; в самім Кракові короннім і в костелах римських повно цього; книг слов'янських великими склепами найдеш замкнених, яких на світ не випустять; також є й у Львові у ченців домініканів склеп великий книг наших слов'янських учительських, до купи знесених по збуренні й завоюванні держави української. І так то вельми багато зашкодило державі українській, що не могли шкіл і наук посполитих розширяти й їх не фундовано: бо коли б були науки мали, тоді через неуцтво своє не прийшли б були до такої погибелі. Читаючи хроніки польські, знайдеш про це досить, як поляки українські землі пообсідали, поприятелювавшися з ними й царські доньки свої за українців давши, через них свої обичаї оздобні й науку вкорінили так, що українці, увійшовши в зносини з ними, позавидували їх обичаям, їх мові й наукам і, не маючи своїх наук, у науки римські свої Діти давати почали, котрі з науками й до віри їх призвичаїлися і так поволі науками своїми все панство українське до віри римської привели, що потомки князів українських з віри православної на римську вихрестилися, і назвища й імена собі позміняли, немовби не знали, що вони потомки побожних прабатьків своїх. А після того православ’я грецьке озимніло та в погорду прийшло й занедбання, бо ж особи знатних панів, погордивши своїм православ'ям, до урядів духовних приходити перестали, але кого-будь на них поставляли, по волі тільки самої посполитої людини. Через те наступали на столиці митрополити й єпископи нездатні, не такі, які зразу бували, мужі святобливі, архімандрити київські; а за їх старшинства й ченці бували люди життя святобливого так, що просіяли чеснотами своїми, а по смерті їх великі чуда у могил їх чесних відбувалися, як це й тепер знаки цього є в Києві. А по цих гарних і здатних до подвигів мужах ліниві й недобрі настали, й так за ними пор$(цки церковні в забуття прийшли. Ті книги, котрі ще полишилися, порохом припали, і все набоженство прийшло в погорду так, що не тільки люди стану шляхетського, але й простого в чужевірство й відступництво приходили, маючи згіршення від духовних.

Автор „Перестороги“ як представник української поступової течії. Як бачимо, багато дечого переніс автор у перспективу минулих століть, хоч насправді це діялося в останніх десятиліттях XVI ст. Але з іншого погляду цікаві думки автора „Перестороги“. Висока думка про освіту та школу, хай це й буде відгомін заходів українців щодо організації своїх шкіл для рятунку українських земель перед подьським заливом, ствердження, що без школи неможливе належне використання старої української книжності, журба за відродженням української православної церкви, наскільки воно покривається з відродженням української нації взагалі, й поперед усього глибоке й вірне розуміння значення власної державності для української нації — це все робить автора визначним представником сучасної поступової течії серед українського громадянства, а під оглядом щирого патріотизму й розуміння ваги власної державності для української нації передтечу майбутнього автора „Історії русів“.

Оповідання про події українського національного жцття наприкінці XVI ст. Пройнятий наскрізь бажанням відродження своєї нації, автор зосередив оповідання навколо князя Костянтина Острозького, що й своїми матеріальними засобами й особистою діяльністю так славно записав своє ім’я в українському відродженні останньої чверті XVI ст. Тоді „православ’я наше почало було просяювати, як сонце; люди вчені почали в церкві божій показуватися, учителі й будівничі церкви божої та книги друковані почали множитися“. Бачачи це, почали приїздити на Україну патріархи, що повидавали на користь братств різні розпорядки, невдоволенню єпископів, з яких автор приписує народження першої думки про унію. При характеристиці єпископів-уніатів автор перебував під деяким впливом відповідних послань Вишенського. Говорячи про Берестейський собор, він заявляв, що сам був при тім і що буде писати правду „перед Богом серцевидцем“, бо ж був „у тих усіх ходженнях і відправуваннях“. Подрібно спиняється на історії з протосингелом Никифором, якого держали кілька літ в тюрмі в Мальбургу, де й, заморили голодом.

Вложена в уста Острозького промова. Промова князя Костянтина Острозького на судовій розправі проти Никифора - це одна з найкращих частин „Перестороги“. Вказуючи на переслідування християн, автор „Перестороги“ велить Острозькому звернутися до польського короля з ось якими словами:

А ваша королівська милість, бачачи насилля над нами й нарушения прав наших, не дбаєш нічого на присягу свою, якою ти зобов'язався нам не ламати прав наших, але примножати й розширяти їх. За такими справжніми документами, за причинами послів земських не хочеш нас у православній вірі нашій заховати, при правах наших на місце відступних пастирів інших дати й, що більше, дозволяєш цим відступникам нассилля чинити й кров проливати тих, котрі в апостазію Тх за ними йти не хочуть, лупити та з маєтків їх виганяти, з земель нарешті викликати. За віру православну наступаєш на права наші, ламаєш вольності наші й нарешті на сумління наше налягаєш: чим присягу свою ламаєш, і що-небудь ти зробив для мене, в нінащо останньою неласкою своєю обертаєш. Що бачачи яко сенатор не тільки сам терплю кривду й тебе упоминаю, але бачу, що це йде до останньої загибелі всієї корони польської: бо після того ніхто свого права ані вольності безпечний уже не буде й у короткім часі прийде до великого замішання, а бодай і не додумуватися, чи й не до чого іншого.

Промова львівського братчика проти унії. Далі описаний варшавський сейм 1600 р. З приводу оборонної промови Іпатія Потія і Кирила Терлецького, звинуваченого в утопленні православного священика Степана Добрянсь-кого, автор „Перестороги“ вкладає в уста львівського братчика довгу промову проти унії; ця промова - це також одна з кращих частин твору.

Зразок сучасної філологічної критики. Варшавський сейм 1600 р. не спинив переслідувань православних з боку польського уряду, римо-католицтва й уніатів.

І так безупинно й по цей день на церкву воюють: кого можуть, лагідними словами, урядами, гідностями до себе зневоляють, а інших мучать, грозять, книгами фальшивими закидають, книги видумують, пишучи під датою старою, письмом старим, немовби колись ця згода мала бути. Але придивися пильно до самої речі, то побачиш, що хоч такі письма старі видумують, але річ уся Потіїва, немовби своїми устами говорив. Притім знайдеш там слова, людьми віку теперішнього уживані, котрих старі предки наші не уживали: бо як поляки у свою мову намішали слів латинських, котрих уже навіть прості люди з звички уживають, так само й Україна у свою мову намішала слів польських і їх вживають. Тоді легко пізнаєш, що це книжки видумані й неправдиві.

Маємо в цих словах зразок тодішньої' філологічної критики тексту послання Мисаїла, яке видав Потій друком 1605 р., й заразом рішуче заперечення його автентичності.

Шляхи полонізації українців. Згадавши далі, як для сильнішого утвердження унії полишив Рим усі православні обряди й церемонії, автор „Перестороги“ закінчує своє писання:

Отож у короля собі виєднали, щоб не тільки духовного, але й світського уряду не давати нікому, хто не є папин, а українець коли не є уніатом, і наперід у незнайомих питають, чи він поляк, чи католик, а коли українець, чи уніат. Нарешті коли й у права тягаються між собою, тоді також питаються, чи католик або уніат, і на це звертають увагу. В старанні про подружжя також велике питання роблять з цього й забороняють; тільки коли трапиться українка багата або дідичка маєтності, хоч би й єретичка, дозволяють своїм таку взяти, говорячи, що спасеться жінка невірна від мужа вірного.

У столиці' не дбають про гідного або щоб це було зідно з канонами (хоч і говорять, що в цілості канони зоставлено): наставляють його єпископом, щоб тільки визнав папу за голову, хоч ледве читати буде вміти. А інший, як холмський, і читати не вмів, а все ж його поставили на єпископію. А коли згадає хто, що не згідно з канонами, зараз відповідять, „що папа його благословив, то вже гідний“. А ті єпископи також попів дурних і невчених ставлять, щоб тільки гроші брали, а ту свою унію якнайміцніше й найкраще уміцняють.

На закінчення резюме. „Отже, придивися, чоловіче християнський, - збирає разом істоту своїх гадок автор, -цій усій справі, звідкіля взяла початок: як зразу диявол між українцями забігав, щоб православ’я не корінилося, як князів лакомством, тиранством подавив, як не допускав, щоб науки розмножилися, а котрий хотів о Христі жити, кожний мусив свою державу втратити або в монастирі життя докінчити або життя втратити. І так, не допустивши, щоб науки ширилися, решту, що лишилося відродків тих княжат, у віру римську привів, а інших у безглуздя (безуміє), і сьогоднішнього часу ту ж прокляту унію,, з правовірними воюючи, навів“.

Доклеєне до „Перестороги“ полемічне писання. Що тут закінчилася „Пересторога“, на це вказує поданий в її заголовку зміст і виразний рубець у цім місці, який свідчить про зшиття двох писань різного характеру й напряму. Приклеєне до „Перестороги“ писання звернене проти верховенства папи з доказами, запозиченими з ^Книжиці“ Василя Суразького й головно з протестантського твору Зібранда Любберта „Про римського папу“. Помітний і тут вплив Вишенського, а саме його виступів проти латинської ученості. Цей вплив особливо помітний на початку доклеєного до „Перестороги“ писання:

А що західна сторона зразу кохалася в гордості, так і тепер там пиха панує, і коли що роблять, все для того роблять, щоб було ?х видно й щоб вони похвалу відносили. А Христос, Спаситель наш, не об'явився мудрим фарисеєм і книжником, але вбогим і не вченим, щоб не мудрістю Арістотелевою поганською, але смиренномудрістю Духа Святого божество своє показати і т.д.

Виступом проти мудрості світу, проти поганської філософії, Арістотелевої науки, що слово боже вивертає й інакше вірити велить, і кінчиться додане до „Перестороги“ окреме писання.

Час і автор твору. Для означення часу, коли написана „Пересторога“, цінною вказівкою є виступ автора проти автентичності виданого 1605 р. послання Мисаїла. Таким чином, „Пересторога“ написана не швидше 1605—1606 рр. Коли дослідник „Перестороги“ докаже правдивість бистро-умної здогадки Франка, яка має в собі багато правдоподібності, а саме, що автором „Перестороги“ є енергійний і славнозвісний діяч львівського братства Юрій Рогатинець, тоді мимовільно впаде в очі одночасність написання „ Пересторога“ й побуту Вишенського на рідній землі, котрий так дуже розчарував львівських братчиків, у першій мірі Юрка Рогатинця. В такім разі „Пересторогу“ можна уважати за свого роду маніфест поступової течії сучасного українського громадянства, за оборону діяльної участі кожного члена нації у відродженні України та стриманні полонізаційного походу на неї в протиставленні до таких українців, що, як і Вишенський, усю свою увагу зосередили на спасінні своєї душі чи інших чисто особистих інтересах.

Хто б не був автором „Перестороги“, то певно вичитуємо з неї, що це була світська людина, дуже близька Острозькому та втаємничена в національний рух двох тодішніх наших головних культурних осередків — Львова й Острога. Це саме веліло б бачити в авторі Юрка Рогатинця, що брав участь і в Берестейськім соборі й у варшавськім сеймі 1600 р. Він лишив по собі кілька літературно написаних листів, між іншим до Степана Зизанія, а їх аргументація нагадує нам спосіб аргументування в „Пересторозі“. Мова листів і „Перестороги“, правда, не та сама, але тут міг заважити пізніший час написання „Перестороги“ й та обставина, що „Пересторога“ разом із Львівським літописом дійшла до нас в копії якогось Михайла Гунашевича, якого Антін Петру-шевич узяв навіть за автора „Перестороги“.

Юрко Рогатинець. Юрко Рогатинець був багатим львівським міщанином, фабрикантом і торговцем вибиваних у Львові шовкових матерій. Як бувала, дуже енергійна й освічена людина» відіграв дуже визначну роль у розвитку львівського ставропігійського братства та в його націо-нально-просвітній діяльності, для оборони православ’я їздив до інших міст, наприклад, до Вільни, а про силу його впливу хай говорить те, що молдавський воєвода в своїм листі до львівських братчиків, кепкуючи, закидав їм, що мають Красовського за патріарха, а Рогатинця за митрополита, й те, що пізніший полеміст Касіян Сакович говорив навіть про секту рогатинців у Львові.

„Пересторога“ як літературна пам’ятка. Проти авторства Юрка Рогатинця висувають хибну хронологію, змішування фактів, силу недокладностей, пропусків і поперекручувану фантастичних історій і пліток та взагалі невірний малюнок історичних фактів у „Пересторозі“, а такий визначний діяч, як Юрко* Рогатинець, повинен би мати докладніші й вірніші вістки. Одначе не треба забувати, що „Пересторога“ — це літературний твір, свого роду доцільно писаний політично-релігійний памфлет, а далі те, що вічна зміна подій багато що стерла з пам’яті, що на той самий факт противні табори дивилися своїми очима і т. д. Як літературна пам’ятка „Пересторога“ визначається живим оповіданням, в якому додають краси й сили вислову поетичні звороти й гарні порівняння, і гарною, сливе чистою сучасною живою українською мовою. Може, майбутній розгляд „Перестороги“ як літературного твору допоможе відкрити ім’я автора, добре ознайомленого з сучасним полемічним письменством.

Згадка автора „Перестороги“ про себе. Коли брати згадку в „Пересторозі“ про участь у всіх ходженнях в дослівнім розумінні, з однаковим правом, як досі приписували авторство львівському священикові Андрієві Воз-несенському, можна приписати його й синодальному вікарієві Григорієві; Ектезіс, що вичисляє визначніших учасників, світських і духовних, Берестейського собору, згадує про єдиного учасника з цим іменем, а саме про Григорія Василевича, що був одним із світських делегатів львівських передмість.