4. „Апокрізіс“ Філалета
Оборона правосильності Берестейського собору з боку уніатів і католиків. Берестейська унія, що поділила український народ на два непереєднані табори, загострила заразом письменницьку полеміку між уніатами й католиками, з одного боку, та православними — з другого. Розпочали полеміку уніати й католики. З уніатського боку вийшло в тодішній •літературній мові „Справедливе описання поступків та справи собору Берестейського“. Воно відоме тільки із згадки „Ан-тірризіса“. На підмогу уніатам став Скарга й, не зазначаючи свого авторства, видав на початку 1597 р. по-польськи та в тодішній літературній мові „Описання й оборону собору руського Берестейського“. Твір Скарги складається з двох частин; перша з них п.н. „Берестейський собор“ має історичний характер, друга — „Оборона Берестейського собору“ старається доказати його правосильність. Наприкінці Скарга звертається до східнослов'янських народів і викладає їм моральні й матеріальні користі з унії з Римом.
Відповідь православних. У відповідь на обидві книжки православні видали, насамперед по-польськи, документаль-
ну історію православного Берестейського собору п.н. „Ек-тезіс“, а незабаром вийшла велика книга, що в прах розбивала увесь хід думок Скарги, не залишаючи каменя на камені з його будови, та приневолювала його не поважитися на відповідь. Це був „Апокрізіс“, що по-поль-ськи вийшов у Вільні 1597 рм в тім самім році, коли з’явився нічим з літературного боку незамітний, полемічний твір про главу церкви, першенство св. Петра та його наступників. Тодішньою літературною мовою з деякими відмінами в тексті й змісті вийшов „Апокрізіс“ на початку 1598 р. в Острозі. Книжка вийшла . під псевдонімом Христофора Філалета.
Справа авторства „Апокрізіса". З тексту „Апокрізіса“ відомо тільки, що автор жив на Волині й був світською людиною. Дещо промовляє й'за тим, що був безпосереднім свідком або й учасником подій Берестейського собору. Найдавнішу пробу відкрити автора „Апокрізіса“ дав Потій в „Антірризісі“. Він писав, що так добре знав Філалета, що „коли позволяла б приличність, міг би вказати на .нього пальцем“, що автор покинув католицьку віру та пристав до єретиків і, цим не вдовольнившися, щодня творить собі нову віру. Тепер удає українця грецької віри, але це неправда, бо Філалет ніколи не був українцем і не є; є це єретик - аріянин, що пише так, а вірує інакше, пище „за наєм“, із-за містечок і сіл, якими намазані його руки. Також Мелетій Смотрицький назидав Філалета єретиком з уродження й віри, „кальвіністом, що не знав нашої грецької віри“, а Мужиловський викручувався й боронив православних тим, що Філалет писав як історик, а не як православний догматист. Щойно в другій половині XVII ст. Яків Суша відкрив мецената книжки - кн. Острозького, а наприкінці XVIII ст. василіянин Гнат Стебельський назвав як автора книжки Христофора Бронського. Одначе як псевдонім „Христофор Філалет“ перекрутив Стебельський на „Філалет Ортодокс“, так і перекрутив його справжнє ім’я: Мартин Броневський.
Мартин Броневський і його авторство „Апокрізіса". Був це королівський секретар і дворянин, відомий в письменстві як автор латинської книжки „Опис Тартарії“ (1595 р.). Мав славу великого знавця в громадських справах. Був завзятим протестантом, брав участь у то-рунськім синоді 1595 р. і його разом з Христофором Реєм вислав синод в посольстві до Замойського з листом, де була скарга на релігійний утиск. З початку 1598 р. був послом на сейм з Київщини й жив у таких тісних зносинах з князем Острозьким, що останній уживав його до порозуміння з зятем і головою протестантів Христофором Радзивілом, називав його „своїм добрим приятелем“, давав йому різні усні довірочні доручення до Радзийіла, а в листі до останнього висловлявся Острозький про Броневського, що може йому вповні вірити, „немовби мої уста говорили з устами вашої милості“. Наводячи це на доказ, що Броневський був автором „Апокрізіса“, Осип
Третяк підтверджує свій доказ іще таємничим тоном листа патріарха Мелетія Пігаса до Броневського й захопленням його особою. Патріарх писав, що „любов це не сліпа силаи, що вона „вдирається в найскритші речі. Бо коли улюблений син Кирило (Лукаріс), архімандрит і наш екзарх, з надзвичайною похвалою говорив про вашу мудрість, людяність і вченість, то таку викликав у нас любов до знаменитих прикмет вашої душі, що ми підіймалися думкою з цього гарячого клімату до вашого холоднішого, до красот вашої душі, котрі не ховаються всередині, але неначе виставлені на показ так, що їх можна явно оглядати“. Красоти своєї душі виставив Мартин Бро-невський на показ саме в „Апокрізісі“.
Зміст „Апокрізіса“. Щоб оборонити книжку від кон-фіскати або, як пише автор, „щоб цей скрипт був забезпечений від вогню“, автор присвятив свій твір канцлерові Замойському, немов у відплату за колишню присвяту Острозькому книжки Скарги. „Апокрізіс“ — це велика книга, що обіймає в українськім виданні 444 стор., а в польськім 344 стор. Хоч ділиться на чотири частини, за змістом розпадається на дві половини: перші дві частини присвячені унії й питанням, зв’язаним з нею, а дальші дві — загальнішим питанням, як про папське першенство та про східний патріархат. Навівши велику збірку урядових і приватних документів, автор уводить читача в прецікаву історію шляхів, якими готували унію єпископи-уніати. Вони недавно перед тим під присягою заперечували всякі підозри їх у подібних намірах. Документи показують, що Берестейська унія — це робота кількох людей, котрі для задоволення своїх особистих, чисто егоїстичних інтересів надужили своїх високих становищ у православній церкві, щоб тільки поправити своє економічне положення. Взагалі Філалет спростовує те, що за правду виводив Скарга, а доказує правдивість того, що він заперечував. Обороняючи пра-восильність православного Берестейського собору, Філалет доказує, що не на уніатськім, а на православнім соборі висловився дійсний голос усієї православної церкви, бо тут узяли участь депутації сливе всіх православних земель корони польської. Тезам Скарги, що тільки єпископи мають право до соборів, а світські люди не мають голосу в справах віри, автор протиставить засади соборності української й білоруської церков й виясняє ідею демократичної церкви.
„Апокрізіс“ про надії уніатської ієрархії на місця в сенати Наприкінці твору автор знову звертається до злободневних справ. Тут іронізує з обіцянок католицького світу й надій уніатів, що унія піднесе престиж грецького обряду в Польщі, ^о „щоб владика грецької релігії мав місце в сенаті, цього в Польщі, мабуть, ніколи не діждатися“. Владикам „захотілося місця в сенаті, на сеймі й на трибуналах між депутатами, були б присягли, що це вже Господа Бога за ноги вхопили й на гору високу вилетіти мали, коли зламали присягу, зложену патріархові“. Пуста надія, бо не уступлять їм місця римські духовники.
Як це може бути, щоб краківський каштелян, що має шістнадцяте зараз по них місце й голос, відступив його митрополитові та владикам? А що говориться про краківського каштеляна, те треба сказати про інших світських сенаторів; тому хоч би згодилися на побільшення сенату, прийшлося б Тх мостям, здається, і по тих каштелянах, котрі перед тим з таємно! ради виходили, десь коло дверей або за піччю сідати! Д це — не знаємо — чи уважали б за вивищення для себе! Але чи й це можливе?
В тих словах, говорив Філалет, звучить просто пророчий голос.
На яку унію були би згодилися провідники православних. Цікаві його слова й про те, якої унії бажали кращі з-поміж українців, у першій мірі Острозький. Автор звертається до римської церкви й її пастиря такими словами:
Покинь гордість, амбіцію й охоту панувати над усією чередою Божою, бо це не належить тобі самому! Зроби таку угоду зо східними церквами, щоб у порівнянні з ними не було у тебе вивищення ні щодо ста-ровинності, ні щодо наслідственності, ні в додержуванні Хриртово? науки! Роби з ними угоду як із рівними! Отже, як буває при угоді: одне візьми, друге дай, одне відбери, а друге також позволь собі відібрати! Зроби уступку в частині, щоб також у частині можна було зробити уступку! Швидко, вір -нам, ця угода між нами дійде до кінця і буде довготривала. Тим часом така унія, яку склеїли в Бересті, замість єдності та спокою може викликати ще більші релігійні й національні колотнечі.
Знову пророчий голос Філалета. Автор побоюється, що коли в Польщі спалахнуло б полум’я внутрішньої війни, „швидко згоріли б усі ліп’янки цієї широкої держави“. Це друге пророцтво також сповнилося на Польщі. І саме в трактуванні унії з становища горожанина Речі Посполитої та члена української православної церкви треба бачити найсильніший бік твору Філалета. Виходячи з ідеї шляхетського демократизму, він і розбирає переведення унії й поступування польського уряду з становища шляхетського парламентаризму. Шляхтич звертається до шляхти, до сенаторів і меншої братії та пригадує їм обов’язок берегти права, „щоб тою дірою, котра робиться в приналежних нам правах, не виховзнулися всі свободи ваших милостей“.
Ученість і виклад Філалета, І в таборі православних і серед уніатів і католиків викликала книжка Філалета великий інтерес. На це складалися наукове знання й освіта Філалета. Знав грецьку й латинську мови, Біблію, твори отців, дії соборів, цитував довгу низку латинських учителів і церковних письменників, широко був начитаний в давній церковній * історії й пізнішій західній, був знайомий з середньовіковими західними богословами, кано-ністами, літописами, істориками та з них наводив масу цитат, крім того знав і деяких з пізніших візантійських письменників. Словом, своєю ученістю перевершив Скаргу. Зрештою, сила Філалета у використанні свого знання. Свій твір побудував він строго систематично. Не гублячись в подробицях, він умів зосередитися на основних боках і питаннях справи та в зв’язку з ними розбирав поодинокі побічні питання. Залюбований в логічнім методі, вмів автор в силі своїх думок вилити силу своєї полеміки. Як незвичайно здібний діалектик, вічними питаннями заганяв у кут противника й потрафив з незвичайнокЗ зручністю вийти переможцем з дуже трудної справи.
Стиль „Апокрізіса". Стиль енергійний, вислів виразний: тут автор уколе в’їдливо або пустить глумливий натяк (наприклад, викриваючи автора: не відповідаємо дурному відповідно до його дурноти, на нахабність не вживаємо нахабності, скарзі не протиставимо скарги), там сипле дотепом, іронією та кпинами, скрізь оживляючи річ народними приповідками й пословицями, метафорами, байками й анекдотами. Ось два-три зразки, як умів Філалет оживити свій стиль. Припускаючи майбутню відповідь на. свій твір, автор домагається від противника, щоб він „звичаєм інших цехових своїх братів одного не минав, іншого не збивав, тільки що м’якші кусники пережовуючи, а кістки, якими міг би вдавитися, занедбуючи; коли схоче відповісти, хай же відповідає на все, то побачимо, як вийде з цього“. Доказує, що українці вийдуть на унії так, як вийшла лисиця, коли вибиралася з вовком на жебранину, бо вовк таке сказав: „Що буде моє, те хай буде моє, а що буде моє і твоє, то я з’їм обидвоє“. Про ставлення Риму до вірних говорить Філалет: „Римський двір не просить вівці або не цікавиться вівцею без шерсті“. Та незважаючи на це все, тон полеміки Філалета пристойніший від тону Скарги, котрого називає тільки „дієписом берестейського собору“, щоб оминути якийсь нечемний епітет.
Відношення перекладу до оригіналу. Все те разом творить цілість, що наслідком своєї цікавості, багатства фактичного матеріалу, публіцистичного хисту автора й літературного оброблення вибивається над усе полемічне письменство. Одначе дослівний і нездарний переклад „Апо-крізіса“ на тодішню нашу літературну мову з пропущенням трудніших слів і висловів показує, що його оригінал був польський. Наведений в „Апокрізісі“ лист патріарха Мелетія поданий в обох текстах в інших редакціях, краща в українськім виданні. Є у перекладі також додатки, що надають йому більше православного характеру. Там, де Філалет писав про Флорентійську унію згідно з історією, перекладач подавав вставки з „Історії лист-рикійського собору“ Клирика Острозького. Це зродило здогад Голубева, що останній був перекладачем „Апок-різіса“. Про цю справу можна сказати, що мова Клирика Острозького подібна до мови перекладу „Апокрізіса“.