9. Про роль патріарха Теофана
Висвячення православної ієрархії. З якої причини не вийшла в своїм часі „Палінодія“ Копистенського, не знати; можливо, що відіграли тут роль величезний обсяг „Палі-нодії“ й друкування книг, які задовольняли насущні потреби часу, а може, православні не хотіли дразнити противної сторони, бо саме тоді домагалися легалізації відновленої православної ієрархії. Повертаючись з Москви через Білорусь, приїхав серед великого посту 1620 р. на Україну єрусалимський патріарх Теофан, що висвятив, між іншим, на київську митрополію Иова Борецького, на володимирське й берестейське єпископство потомка давніх українських князів Езекиїла Курцевича, що вчився в Падуї, на перемиське єпископство Ісаію Копинського, а на полоцьке архієпископство й витебське та мстиславське єпископство Мелетія Смотрицького. Проти учасників відновленої православної ієрархії виставив польський уряд і латино-уніатський табір три головні звинувачення: 1) що патріарх Теофан самозванець і турецький шпіон, а через те його висвячення незаконні, 2) що ці висвячення порушують королівські права та стародавні закони й 3) що патріарх повисвячував ієрархів у тих єпархіях, де вже є уніатські єпископи, а це противиться юридичній засаді, що одну й ту ж посаду не можуть займати одночасно дві особи. Тільки що виїхав Теофан за межі Польщі, як проти нововисвячених ієрархів почалися переслідування й Жигмонт Третій видав проти них цілу низку указів, де наказував їх зловити, зокрема Борецького й Смотрицького.
Діяльність Мелетія Смотрицького після висвячення. Останній прибув після висвячення до Вільни й тут на похоронах проповідника Леонтія Карповича виголосив проповідь, що справила дуже добре враження на братію, яка й вибрала його архімандритом у надії, що відповість тим високим завданням пастирства, про котрі говорив у своїй надмогильній проповіді. Зайнявши дві такі визначні церковні посади, Смотрицький дійсно розвинув дуже енергійну та всесторонню діяльність, хоч мав завзятих ворогів в уніатськім полоцькім архієпископ і — Йосафата Кунцевича й уніатського митрополита Йосипа Рутського. Рутський закликав Смотрицького на суд, а коли він не з’явився, кцнув на нього анафему.
Виправдання невинності. Проти своїх ворогів мав Смотрицький випробувану зброю — своє легке перо. Щоб „ показати всю несправедливість звинувачень православних з боку латино-уніатського табору в справі відновлення православної ієрархії, привернути увагу до страшних переслідувань, що їх зазнають український і білоруський народи, Смотрицький напружив усю силу свого літературного хисту й написав прекрасне „Оправдання невинності“, що вийшло двома виданнями в 1621 р. від імені братства св. Духа у Вільні. Тут низкою документів він спростовує безпідставність латино-^ніатських звинувачень і дає багатий матеріал з поля переслідувань православних. Писав,* що „дійсно нема під сонцем іншого такого народу, яким наші апостоли хочуть мати наш народ руський (український і білоруський), щоб він у вірі був за невільника. Що в уважливої людини повинно бути найс-вобідніше, те хочуть вони мати у нас за найбільше поневолене. Коли не так віриш, як наказує тобі відступник митрополит, ти бунтар, колотник публічного спокою, образа маєстату короля й ін., зрадник вітчизни, щоб ти був найскромніший, найспокійніший, найвірніший і найученіший“. Уніатів називав гермафродитами, бо вони між православними й католиками це щось нещире, надумане. Є й місця, що нагадують „Тренос“:
„Плачучи, плачемо, а сльози наші на обличчях наших: нема болю, як є біль наш, і не маємо потішителя. Браття наші погордили нами та стали для нас розбратією і ярмо несправедливостей своїх хочуть сточити та вложити на наші шиї. Живемо між християнами, але не знаходимо відпочинку для великої муки тіла та для тяжкої неволі сумління. Хлипаємо, стиснені гіркостю з боку відступної братії, котрі відняли нам усяку чистоту нашу. Вивернули серце наше в нас, і ми, повні гіркості від них, зітхаємо, й нема кому нас потішити. Плачемо, й нема кому обтерти сльози з очей наших. Раз-у-раз зітхаємо, а серце наше жалісне, бо запалилися відступники наші немов огонь, що палає й пожирає, витягнули зрадливі луки свої й поставили нас собі за ціль своїх стрілів. Витягнули та скріпили свої правиці, щоб побити все, що тільки гарного для очей бачили в святій церкві нашій руській (українській і білоруській); відчинили на нас зневажливі уста свої, видали речі фальшиві й дурні, живлять нас попелом злої слави, а поють нас полином мертвої зради; плескають над нами руками, посвистують і хитають головою своєю; кричать на нас, скрегочуть зубами й говорять: ликнемо їх, пожремо їх. Оце вже сьогодні той день, котрого ми ждали...“
Дві відповіді уніатів. На твір Смотрицького ченці уніатського монастиря св. Трійці у Вільні видали „Подвійну вину“, автор котрої, на думку одних, Кревза, на думку інших, Рутський, крім полеміки спеціально взяв в оборону Потія. Крім того, на „Оправдання невинності“ відповів також василіанин Тимотей Симонович, або, як писав Смотрицький, „краще апостат Стецькович“, писанням „Проба оправдання“. Мета тих писань православних і уніатів (виключно польською мовою) була доказати або спростувати законність відновленої патріархом Т еофаном православної ієрархії. Про тон хай говорять такі слова про Смотрицького: перепеклися раз колючкуваті плачі Герасимовичеві, котрих пізніше мусив стидатися „письменник без мозку“, аж фальшивий стид знову від нас його віддалив. Це натяк на зносини Смотрицького з уніатами, які викривала, між іншим, „Подвійна вина“. Звідсіль довідуємося, що Смотрицький довгий час зносився з уніатськими наставниками, поки це не з’ясувалося. З метою братської згоди написав навіть трактат про походження св. Духа, надрукований при „Обороні єдності“ Кревзи.
Оборона „Оправдання“ Смотрицьго. На „Подвійну вину“ Смотрицький дуже гостро відписав в „Обороні Оправдання“, де по черзі розбирав і „неспокійну людину, що й у пустках, як кажуть, шукає сварки“. Про роздратований тон свідчить сила приповідок і таких висловів, як: „похвалився хрін, що з медом смашний, але почув, я й без тебе, смерде, смашний“, або: „з чужого воза й серед болота злазять, а з краденої одіжі навіть у церкві розбирають“. Оповідає Смотрицький, що уніати наробили собі стільки вір, скільки голів* дає цікаві причинки до життєпису Кунцевича й передовсім до власної біографії, про батька, про свої літа науки, про вступ до монастиря, про зносини з уніатами, з Рутським, Кунцевичем і Кревзою, про нарікання перед ними на роздвоєння й загибель України й Білорусі і т. д. Закидає, що уніати не мають чим хвалитися, що мають на науках молодь, бо виховують її проти власного народу: з десяток їх умре, заки прийде до праці; з десяток буде непорядних так, що від них буде більше шкоди, ніж допомоги. А коли й лишиться який десяток, так це солома, а не хліб, а наші український і білоруський народи уже здихають з голоду, вже хапають замість корму трутизну. З прикрістю говорить автор, що цей затроєний шматок лишиться неликнутим у просмер-ділім торлі уніатів.
Відповідь уніатів. Троїцькі ченці випустили з свого боку дві нові брошури: дуже гострий „Лист до ченців“ і „Іспит Оборони“, приписуваний Рутському. З причини обурення за посвяту другого видання „Оправдання ревним уніатам“ „Лист“ звертався проти Смотрицького, що зрадив своє авторство „афектацією стилю, по-дитинячому дурним висловом і замотаним сенсом із переплітаних слів“. На приповідку про зв’язки уніатів із віленськими єзуїтами „Іспит Оборони“ відповів приповідкою про зв’язки православних із протестантами: „похвалився дьоготь, що з смолою робить добру мазь, але почув, я й без тебе, смерде, добра“. Автор сміявся з православного братства, що на свій сором відмовилося від публічного диспуту з уніатами, що користується допомогою козаків, що Смотрицький уже хилився до унії, але на перешкоді цьому стала книжка спалатинського архієпископа Марка Антонія де Домініс п. н. „Церковна держава“.
Наслідком нашої ради, — писали тут уніаіи про Смотрицького, — ще будучи в світськім стані, він їздив на Волинь і до Києва, й ми знаємо, що він вернувся назад таким самим прихильником унії, яким і виїхав від нас. Тому, що він був уже в підозрінні у братства, й це підозріння наслідком його подорожі ще збільшилося, на нього почали сильно налягати, щоб він прийняв чернецтво. В тім часі дали йому прочитати книжки з збірки відступника Марка Антонія, спалатинського архієпископа; вхопившися за ті книжки, він став таким, яким бачимо його в теперішнім часі (себто православним). Така постійність тої людини: одна книга одного апостола, що видумав нову, досі небувалу в християнстві секту, котрої не бажали прийняти в англійськім королівстві (куди вирушив згаданий апостат), — одна книжка, повторюємо, зовсім змінила думки автора „Оборони“.
Писання Марка Антонія на українському грунті З огляду на вплив, що його лишив Марко Антоній в українськім полемічнім письменстві, доречно буде сказати тут кілька слів про цю справу. Доля Марка Антонія, що сливе ціле життя присвятив шуканням правди й церковного миру, хитаючися й переходячи від однієї крайності до іншої, нарешті впав жертвою своїх благородних ’змагань, що розійшлися із змаганнями римської кутрії, високо трагічна. Слов’янин за походженням, вихований під крилами римської церкви, де й осягнув високі ієрархічні щаблі; Марко Антоній зірвав свої зв’язки з римською церквою й задумав унію усіх християнських церков на землі. Тому виїхав до Англії, церковний лад якої уявляв собі золотою серединою між абсолютизмом папської влади й демократизмом протестантства. Та розчарувавшись тут у своїх надіях, повернувся до Риму, де в тюрмі закінчив життя; тіло з його писаннями було спалене. Як людина з старокатолицькими тенденціями, Марко Антоній знайшов співчуття в сучасних йому українських полемістів. Деякі його писання перекладалися на тодішню літературну мову або перероблялися відповідно до релігійних потреб православних .українців, іцо бачили в ньому не тільки спільного у них із протестантами ворога папи, але й близького собі слов’янина, котрий, як і вони, користувався в своїх писаннях у великій мірі творами давніх отців і вчителів церкви. Особливо важливим для українців було його послання до своїх товаришів єпископів про прочини висилки його з Італії, бо воно вказувало на римські зловживання і відступи давньої церкви й хотіло виправити їх на підставі учень давніх отців і вчителів церкви, а також давніх канонів і давньої церковної практики. Тому й не дивно, що це послання з’явилося дуже вчасно в українськім перекладі — 'десь в першій чверті XVII ст. Другим твором Марка Антонія про церковну державу користувався Копистенський в „Палінодії“.
„Відпір ущипливих писань“. Найближчого 1622 р. Смот-рицький видав „Відпір (Еленх) ущипливих писань“ з Додатком, де знову розправився з „Пробою“ й „Іспитом“. Запевняв, що до римської віри втягнули православних новинки, вистави, комедії, органи, колиски, викидання Юди з неба й подібні речі, масою цитат із класичних авторів доказував докладне знайомство із ними, а щоб не занудити читача повторюванням тих самих аргументів, переплітав своє писання приповідками, анекдотами, оповіданнями про Потія й Кунцевича, про посольство Конаше-вича-Сагайдачного від запорожців до короля*, а на пародію приповідки з дьогтем і маззю відписував: „Коли б ви частіше находилися коло мазниць, ніж коло каламаря, що вмієте творити такі складні приповідки свого знання“. Згадував і про козаків: „В наших писаннях козакам не схлібляємо, але як людей лицарських, людей одної й тої самої стародавньої релігії грецької, що ми, згадуємо їх відповідно до їх гідності“.
„Противідпір“ Анастасія Селяви. Літературний спір про роль Теофайа закінчився відповіддю ігумена манастиря св. Трійці Анастасія Селяви на „Відпір“' Смотрицького, так званим „Противідпором“ (Антеленхом). Автор глузував собі, що його антагоніст „не благовірний, але браговірний русин“. На хвальбу знанням соборів приводив анекдот про того, котрий хвалився, що перечитав усю Біблію, але на питання, де знаходяться в Біблії слова „На початку сотворив Бог небо й землю“, відповів, що ще не дочитався до такого місця. Селява підкреслював поступи чернечого життя та взагалі унії, закидав православним гуситизм Скорини, держання видань єретиків, як Симеона Будного й Лаврентія Кришковського, зраджував, що автором Додатку до „Відпору“ не був Смотрицький, як виходило б із букв грецького вірша наприкінці, але хтось інший, що не важився подати свого імені, бо ходить про жінку й діти, а все ж безпечніше для вовка роздирати овець в лісі, ніж на полі перед пастухом і псами; він видав недавно буцімто з церковнослов’янської на польську мову перекладену книжку, де повикидав молитви до Божої Матері й до всіх святих. Боронив унію, що вона невинна, що так багато княжат, сенаторів, людей благородних, родовитих і незчисленна сила шляхетського стану прийняли латинський обряд так, що зі свічкою треба було шукати шляхтича білоруса або українця, не говорячи вже про сенатора. Сталося це перед тим, заки заведено унію.
Козаччина допомагає православному українському таборові Одначе там, де були безсилі докази українських публіцистів і богословів, а навіть діяльність церковних .і політичних діячів, взяв голос у релігійній боротьбі новий суспільно-національний чинник, а саме козаччина, що шаблею ослаблювала переслідування українського православного населення й втілювала в життя домагання українського релігійно-національного життя. В тім самім 1610 р., коли в столиці Білорусі Вільні навіть плакати не давали з приводу погрому православних, здійсненого Ліо-тієм при допомозі польської влади, як показує історія з виданням „Треносу“ Смотрицького, рука Потія була безсильна в столиці України Києві. Було це випливом проголошення повної солідарності козаків із українською інтелігенцією і міщанством у справі релігійно-національної боротьбй, для якої козаччина готова була датц всі свої сили. Протест київського духовенства в тім напрямі, що воно не приймає намісника Потія й не буде його слухати, скріпила козацька делегація протестом від імені „всього війська запорожського“ й заявою, що разом із панами, з народом православної релігії стародавньої воно хоче „стояти при духовних особах, котрі не відступили й не відкинули її, і проти завзяття напасників на нашу стародавню православну релігію головами своїми її боронити“.
Від часу цієї заяви козаччина робила великі послуги православному духовенству й міщанству Києва в їх боротьбі проти уніатських митрополитів і претензій останніх захопити владу над православним духовенством, церквами й монастирями київської єпархії. Ще більше зміцнивши свою солідарність з православним духовенством, міщанством і тими залишками української шляхти, котра*ще не встигла винародовитися на користь гнобителів української нації, козаччина включила їх релігійно-національні домагання в свою програму супроти польського уряду. Свідоцтвом тіснішого зв’язку козаччини з українським релігійно-національним рухом став вступ славного запорозького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного „з усім своїм військом“ до київського братства.
Промова Лаврентія Древинського. В козаччині почули православні сильні плечі за собою. В своїй знаменитій промові на варшавськім сеймі 1620 р. один з найе-нергійніших проповідників української православної шляхти й посол Волинської землі Лаврентій Древинський підкреслив, що поміч українців для Польщі залежна від задоволення їх релігійно-національних домагань в середині держави, в якій судилося їм жити. Він питав, які старання може робити Польща для спокою від сусідів, коли не має внутрішнього спокою у себе вдома, вичисляв довжезну низку великих тягот, утисків м крцвд, яких зазнавав стародавній український народ в справах своєї віри, домагався повернення церковних маєтків православним і грозив: „В противнім разі, коли й на цім сеймі, — борони, Боже, — не прийде до повного заспокоєння й вилічення цих тяжких ран, прийдеться нам* скричати разом із пророком: суди мене, Боже, й розсуди мою справу“.
Протестація православної ієрархії. Нелюдські переслідування православних, найстрашніші у Вільні, з боку польського уряду за те, що вони шанували владичу гідність відновленої православної ієрархії, викликали Протестацію і побожне усправедливлення київського архієпископа й митрополита Йова Борецького, володимирсь-кого Езекиїла Курцевича, єпископа Ісаії Копинського та всього духовного й світського, шляхти й міщан, руського (українського й білоруського) народу православної віри. Протестуючи проти звинувачення патріарха Теофана, козаків, віденського духовенства й міщанства та взагалі всього православного українського й білоруського населення в державній зраді, Протестація українського єпископату вказувала, що „від двадцяти п’яти літ просимо й жебраємо на сеймиках і сеймах, щоб нам свобода й вольність релігії нашої церкви, також столиці й .наставництва духовні були привернені, а знаючи, що наші права й вольності поламані та згвалтовані й що нас,чим далі, тим більше утискають, мл мусили раді-нераді осмілитися, більше дивлячися на страшні Божі мандати й над усе ставлячи спасіння душі. А це не проступок, це не гріх, це не зневаження прав, це не образа святого королівського маєстату, це не заколот і не ворохобня, це не бута й не зневаження влади, й це не злочин, це не шпигунство, ані зрада, ані змова з неприятелями Корони, що за справою св. Духа маємо висвячених митрополита й єпископів“. Тут автори покликалися на права, привілеї й вольності, на звиш шістсотдвадцятилітню церковно-національну традицію, а це все шанували „монархи та князі українські й литовські, а по них найясніші королі польські“, крім того, на соборні канони. Підносили також автори, що українці терплять на своїй прадідівській землі, хоч усякі чужинці тішаться в Польщі волею віри:
„Милосердний і справедливий Боже, подивися на нашу муку й утиск, і чому це мають нас за непобожніших і гірших • від жидів караїмів, від аріян, лютеран, євангеликів і вірмен, котрі находяться в польськім королівстві та в українських і литовських князівствах, ті відправляють порядки й набоженства мечетів, ті божниць і шкіл, а ці своїх зборів і костелів, їх старші, священики, судді й єпископи приїжджають з Німеччини та з турецького цісарства, й уряди та суди відправляють, міністрів, докторів, рабінів, проповідників установляють і подають. Ці секти влізли до Польщі й на Україну й до Литви, а ми, дідичі й обивателі, і святої пам'яті померші королі й теперішній король його милость тут нас застали й релігію нашу присягли, не роблячи нам в ній утиску й насилля. Чи це побожна річ, чи це справедливе нас, дідичів і правовірних християн, гнобити й такими наклепами та злими барвами накривати? І яким це добром відплачують нам за те, що, будучи дідичами нашої держави, з праці наших рук живуть і веселяться“.
Краще вже обходяться турки з греками. Автори боронили Мелетія Смотрицького й невинних братів білорусів. Бога взиваючи на пімсту за їх незаслужені терпіння й муки.
Релігійно-моральна і національна характеристика запорізького козацтва. Після того йде характеристика запорізького козацтва під релігійно-моральним і національним оглядом, Цікава як з полемічно-літературного боку Протестації та для освітлення середовища, в якому виник козацький епос, так і для безперервності української національно-державної традиції, відгомін чого зустрінемо у Віршах Саковича на похороні гетьмана Конашевича-Сагай-дачного з 1622 р. Ось що тут читаємо:
„Щодо козаків — про цих лицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні християни. Про них думають, що вони простаки без знання й розуму й що їх намовили духовні. Одначе ми як не відводимо їх від належної послушносгі ні бунтуємо, так і не вчимо їх розуму в їх справах і вчинках і вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум і певно між ними живуть і процвітають здавна ревність і любов до віри, до набоженггва й церков. Це ж бо те плем’я славного українського народу, з Яфетового насіння, котре воювало грецьке цісар-ство Чорним морем і сухопуттю. Це з того покоління військо, котре за українського монарха Олега в своїх моноксілах по морі й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало й Царгород штурмувало. Це ж вени за святого українського монарха Володимира Великого воювали Грецію, Македонію й Ілірію. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестилися та приймали християнську віру від царгородської церкви, й по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. А живуть вони не як погани, але як християни: мають священиків, учаться письма, знають Бога й свій закон. Як же можна про них думати, щоб вони самі від себе за ласкою божою не пильнували віри та свого спасіння? Треба тільки уважати на їх побожність: коли пускаються на море, наперед моляться, заявляючи, чи за християнську віру йдуть боротися з невірними. Друга їх мета — визволення невільників. Також дають побожні обітниці, що своєю здобиччю передовсім наділять церкви, монастирі, шпиталі й духовних; за своє спасіння викуплюють невільників, будують, мурують і збагачують нові церкви й монастирі. Й коли в безлюдних місцях пам’ятають про віру та побожність і її засвідчують, тим більше пильнують і перестерігають її на волості, коли повернуть додому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певне, що по Богу ніхто на цілому світі не чинить зневоленому християнству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, еспанський король своєю сильною флотою, а запорізьке військо своєю сміливістю і перемогою; що інші народи виборюють словами й дискурсами, те' доказують козаки самим ділом. Чи ж духовні вчать їх цього? Хто вчить їх того розуму — воювати на землі, хто й на морі, де вони так гарцюють у своїх* моноксілах, котрі в порівнянні з кораблями й каторгами — не більше ніж ночви? Хто бунтує їх, коли вони в своїх справах, стоючи обозом, оружно по кілька місяців ведуть переговори проти тонких хитрощів? Вони раніше того, як ми стали владиками й до
Києва та на Київщину завитали, ще заки превелебний архієпископ Мелетій Смотрицький побував у Києві, засвідчували свою віру, писали, посольства посилали та присяги складали. Це відома річ і голосна широко. А що до цього не тільки не дістають понуки від своїх духовних, але й вони самі як їх, так і міщан пильнують, у поминають і навіть грозять їм, щоб у вірі не було ніякої переміни й не було ніякої спілки з апостатами уніатами... По правді самі уніати розпалюють гнів козаків, гонячи до них нашу покривджену братію й наповняючи нею Київщину. Тому несправедливий і безпідставний цей поговір і наклеп на нас, що ми бунтуємо козаків; козацькими серцями й замислами не керуємо, Господь Бог керує ними й тільки він знає, на що зберігає ці останки тої старої України та їх правицю й силу на- морі й на землі довго, широко й далеко розширяє. Бог держить їх; як один писав, що це Він татар положив на землі як перуни та громи й ними християн навіщає та карає, так і козаків низових, запорізьких і донських положив Він як інші перуни та громи живі на морі й на землі, щоб ними невірних турків і татарів страшити та громити".
Значення „Протестації“. Виправданням усяких звинувачень українського єпископату та православних віро-ісповідників і покликами до подвижництва й готовності терпіти навіть смерть за релігійно-національну справу закінчилася „Протестація“. Авторство її дЗвня традиція приписує Йову Борецькому й Мелетієві Смотрицькому. Це жива, красномовна, яскрава, захоплююча та зворушлива оборона релігійної волі. Правда, вона лишилася в рукописі, але про неї згадують і друге видання „Оправдання невинності“ й „Лист до ченців“ із 1621 р. Важлива вона як історичне джерело.
„Усправедливлення невинності“ Смотрицького. Та надії „Протестації“ на кращі дні для українського православного населення не справдилися. Що й становище відновленої ієрархії погіршилося, на це вказує стриманий тон „Усправедливлення невинності“. Цю записку написав Мелетій Смотрицький, а митрополит Йов Борецький вислав її в грудні 1622 р. від імені висвяченої православної ієрархії королеві Жигмонтові III. В методах оборони відновленої ієрархії та основних поглядах „Усправедливлення“ подібне до „Протестації“. Тоді ж вийшло друком, очевидно по-польськи. Його зміст уже відомий з „Протестації“: це висновки про лояльність українського народу, оборона його перед усякими підозріннями й звинуваченнями, оборона патріарха Теофана й висвячення владик. До цього Теофан був приневолений, бо король перестав презентувати владик патріархові.
„Покірна просьба“. Доповненням „Усправедливлення“ служила „Покірна просьба“ (Суплікація) до сенату Корони й Великого Князівства Литовського від обивателів коронних і Великого Князя Литовського, стану шляхетського, релігії стародавньої грецької, послушенства східного. Хоч називалася „покірною“, „Суплікація“, написана сильно й місцями навіть різко, достроювалася до тону знаменитої промови Лаврентія Древинського на варшавськім сеймі 1620 р., з якою і має деякі подібні ідеї й мотиви. Чи він був автором її, чи Смотрицький, як твердить митрополит Макарій, чи обидва до спілки, або й хто інший, це питання не доведене. В цій просьбі автор ударив гостро на ламання польським урядом запоручених православних прав і на уніатських владик, моральних привідців утисків. Автор зазначав, що від двадцяти восьми літ настало роздвоєння між українським народом; від того часу виставлені православні українці й білоруси на безправства й утиски шляхти й міщан, духовних і світських, через позви й мандати, кари й заслання. „Терпимо великі кари без суду, терпимо страшні утиски: ніхто не хоче рятувати нас у нашій бтчизні. Видерли нам права, видерли свободи й вольності; велять нам служити собі тілом і душею ті, котрі не мають до нас жодного права, жодної влади, жодного приступу. Велять нам віддавати собі те, що ми тільки самому Господові Богові віддати повинні, чого й найстрашніший поганин теперішніх часів звичайно не робить християнам“. Хай гляне сейм — бо на сейм 1623 р. була ця просьба призначена — на умови, під якими український народ прилучився до польського „як рівний до рівного, як вільний до вільного“. А де ж та воля українського народу, що поневолений навіть у своїй вірі?! Український народ просить тільки того, що належить до нього вже звиш шістсот літ. „Ніхто не хоче знати того, що наші відступники зміряють до того, щоб України не лишити на Україні; щоб, говоримо, українська свята віра, що чудесно завитала Божим провидінням зі сходу, не була в українській церкві: а все ж не швидше можна її знищити, хіба аж з знищенням українського народу; тбму пробувати перемінити віру українському народові, значить скасувати український народ... Також наш рідний край нам милий, дуже солодкий, а його вольності ще солодші“.
На авторство Смотрицького вказувало б розуміння тієї правди, що з зміною віри н^ переміняється національність людини. Автор пише: „Вольность служить двояко українському народові: тому українському народові, котрий є релігії римської, послушенства західного, й українському народові, котрий є релігії грецької, послушенства східного. Україна римського набоженства лишається при своїй вольності, йам, Україні грецького набоженства, видирають вольность“... „Суплікація“ наводить кілька зразків утисків і кривд, що їх терпіли православні, а 'далі подає безмежну низку міст і містечок, де православні „відсунені від урядів лавиці міської ратушної, ремісники з цехів витиснені, позбавлені церков, будованих їх предками, тої ж віри, з муру й дерева, а при тім терплять морди незносні, в’язниці, баніції, завішення в урядах, кари, секвестри“ й т. д.
Перечислені утиски веліли авторові поставити справу на політичний грунт. Зазначивши, що церковна унія розриває унію українського народу з Польшею, автор доводив, що скрізь доходять плачі й нарікання „поневоленого народу нашого українського, що для польського королівства був незломним муром від цього неприятеля (себто татарина), по містах і містечках, нарешті й по селах королівських і панських, що людей, витиснених через унію з своїх домів і дібр, ледве вже можуть змістити Низ і Україна (в розумінні Київщини). Що наклюється, — загально говорять, — буде той час, що виляжеться. Бажаємо, щоб ми не діждали цього в нашій отчизні, цілість якої нам дорожча, ніж власне здоровля наше“... Автор указував на меч Дамокла над Польщею, домагався усунення кістки незгоди, сфальшованої унії, й перестерігав перед компромісною розв’язкою, а „заспокоїться український народ не розрізанням дитини на дві половини“, бо на це не позволить мати, „себто не розрізанням єпископи й роздвоєнням митрополії: бо це значило б не заспокоїти нас, український народ, в релігії й лишити нас при наших правах, але ще більше розспокоїти та в безправстві згнести“.
Релігійна справа на сеймі 1623 р. На сеймі 1623 р. були Борецький і Смотрицький, але не добилися від уряду затвердження відновленої православної ієрархії, бо польський уряд наполягав на згоді православних із уніатами. Все-таки сейм скасував усі засуди та процеси в релігійній справі, її розв’язку відклав до наступного сейму, а тим-часом проголосив спокій у цій справі.