10. Причини переходу Смотрицького на унію
Невідповідна для вдані Смотрицького праця над православним катихизмом. Крім дуже пильної участі в релігійній полеміці Мелетій Смотрицький працював у 1621 — 1623 рр. над уложенням катихизму для православних. Він хотів дати православним такий підручник, який би задовольнив потреби православних українців і білорусів, тому постановив поперед усього дослідити спірні догматичні точки й тоді щойно уложити відповідний катихизм. Але до цього треба було поперед усього людини з твердими православними думками. Не таким був Мелетій Смот-рицький, раз через те, що освіту здобував у різновірних школах: православній острозькій, католицькій віленській з її всіма єзуїтськими штучками та протестантських німецьких, а далі й тому, що як високоосвічена людина Смотрицький стояв у своїх церковно-догматичних думках понад вузьким конфесіоналізмом. На церкву він дивився з ідеального погляду як на інституцію, що повинна об’єднувати людей різних націй і віросповідань. А коли додати до того, що Смотрицький гаряче любив свій народ, болів його болями й радів його успіхами, то й матимемо пояснення, чому він з таким захопленням узяв участь у літературній полеміці. Крім природної живої й дуже вразливої вдачі в першій мірі заважувало тут ідентифікування національної справи з справою православної релігії, за чим промовляла й сильно розвинена у нього національно-історична традиція, яку він так залюбки відстоює у своїх писаннях.
Подорож Смотрицького на Схід. Знаючи, що його катихизму не можна видати без схвалення вищої церковної влади, вибрався Смотрицький на початку 1624 р. на Схід. Дораджували йому цю подорож і інші обставини. Мученича смерть полоцького архієпископа Йосафата Кун-цевича наприкінці 1623 р. викликала криваві репресії з боку польського уряду й на Смотрицького вказували як на морального винуватця вітебської трагедії. На нього й посипалися звинувачення з боку уніатського митрополита Веляміна Йосипа Рутського. Одначе ці звинувачення мали хіба ту підставу, що Смотрицький займав у тих самих єпархіях і таку саму гідність в православній церкві, що . Кунцевич в уніатській, і мав обов’язок дбати про довірену йому паству. Все-таки безсумнівне те, що жорстокі переслідування православних після вітебської трагедії вплинули на боягузливу вдачу Смотрицького. Крім того, Смотрицький їхав на Схід з дорученням від митрополита Йова пояснити патріархам, в першій мірі зверхникові української церкви — царгородському патріархові, шкідливі наслідки надмірних прав братств у церковній організації, головно старопігій. Бажав також Смотрицький ознайомитися з становищем православ’я на Сході та спробувати там з патріархами помирити православних із уніатами.
Розчарування подорожжю. Із пізніших оповідань Смотрицького виходить, що він розчарувався своєю подорожжю. Він подорожував у далекі землі, щоби „довідатися, чи та сама у нас тепер віра, котра була й у батьків наших, що від них ми прийняли її по Божій волі, й котру дістали в спадщині наші предки, довідатися, чи ми п’ємо сьогодні ту саму духовну воду, яку пили наші прадіди, основники й будівничі української церкви, довідатися, чи вона випливає з євангельських джерел, чи приємна в смаку, чи здорова, як перед тим“. 1 серед таких сумнівів він ствердив, що власний катихизм царгородського патріарха Кирила Лу-каріса, випрошений для прочитання, був повний протестантських єресей. Дальша його подорож з Царгорода до Палестини мала богомільний характер: там молився він, „щоб розділений наш український з’єдинився“. Все-таки розмова з православними світськими людьми й ієрархами та спостереження розчарували його гірко: скрізь незнання, занепад віри й моральності, зараження єресями не тільки світських, але й ієрархів. Пробувши сливе півроку в різних місцях Палестини, Смотрицький повернув до Царгорода та звідти з початку 1626 р. на Україну.
Розчарування Смотрицького у православних. Заки .ще Смотрицький повернувся до рідного краю, встиг ігумен лубенських монастирів Касіян Сакович поширити вістку, що Смотрицький виїхав на Схід з задумами, ворожими для православної церкви. Й ось, коли Смотрицький повернувся до Києва^ „зависні, невдячні люди, — як писав до Кирила Лукаріса, — мало не розп’яли“ його, з такою лютістю напали на нього, що тільки свідомість невинності стримала його від того, що не втік від цього народу. Невдоволення православних із Смотрицького ще посилилося, коли стало відомо, що він привіз від царгородського патріарха грамоти, які касували права ставропігіальних братств. Печерський архімандрит Захарій Копистенський не тільки не прийняв його до себе, але й домігся, щоб інші київські монастирі зробили так само. Хтось написав і поширив між православними „писання ущипливе“, де патріарші грамоти проголошено за фальсифікати й названо відступниками митрополита Йова Борецького й Мелетія Смотрицького. Щоб показати свою невинність, обидва архієреї скористали з неділі православ’я та в присутності величезної маси духовенства, шляхти, київських міських властей, церковного братства й народу кинули клятву на всіх відступників і єретиків. А що й це небагато помогло, митрополит розіслав окружник, де боронив себе й Смотрицького від звинувачень невідомого письменника.
Перехід Смотрицького на унію. Смотрицький жив у Межигірськім монастирі. Повертатися до Вільни, в монастир св. Духа, було ніяково. Тому задумав шукати собі іншого монастиря — дерманського. З цією метою написав наприкінці 1626 р. лист до волинського воєводи Януша Заславського, що вступився за Смотрицьким у свого сина Олександра. Припадково в домі останнього знаходився Рутський, що, запитаний про думку, порадив тільки тоді дати Смотрицькому Дерманський монастир, коли він прийме унію. Смотрицький згодився й дав письмове зобов’язання дотримати слова. Тільки вимовив собі, що до часу одержання відповіді з Риму він буде скритим уніатом, входитиме в зносини з православними, титул полоцького архієпископа задержить навіть по явнім переході на унію, нарешті висвячуватиме православних священиків і в богослуженнях згадуватиме царгородського патріарха, зрештою, зміняючи в душі зміст цього згадування. Обряд прилучення Смотрицького до унії відбувся в липні 1627 р. й задаз повідомлено папу про цінний набуток для унії. Папа Урбан VIII привітав Смотрицького посланням, бажаючи йому якнайкращих успіхів на новім життєвім шляху.
Чого сподівався Смотрицький від унії. Оселившися в Дер-манськім монастирі, Смотрицький їздив по Волині, відвідував православних і монастирі та скрізь ширив вістку, що цар-шродський патріарх єретик. А щоб дати православним доказ правдивості своїх слів, написав лист до патріарха Кирила Лукаріса. Просив його дати йому власноручну відповідь і прислати йому свій катихизм. Мотивував свій лист, між іншим, тим, що „в нашій батьківщині нема вченої людини; її й зо свічкою не знайдеш“. Під кінець листа заговорив також про унію. Він просив патріарха врятувати Україну від її недолі й довести до миру між уніатами й православними. „Цим робом, — писав Смотрицький, — ти відчиниш нашому шляхетському станові двері до земських урядів* і сенаторських гідностей, міщанам даси доступ до виконування міських обов’язків у ратушах, збудуєш нам школи, украсиш церкви, приведеш до ладу монастирі, священиків визволиш від податку, поляків, литовців, білорусів і українців з’єдинши братською любов’ю, нарешті отреш сльози всьому нещасливому українському й білоруському народам“. В своїх рахубах завівся Смотрицький: Кирило Лукаріс не відповів йому.
Як визначний член українського народу, свідомий своєї відповідальності перед сучасними й майбутніми поколіннями його, Смотрицький віддавна продумував над тим, як би спинити братовбивчу боротьбу серед української нації. Він бачив, як боротьба- між уніатами та православними гальмує національний і культурний розвиток України, як внаслідок цієї боротьби коштом живого тіла української нації набиралися сили й могутності вороги України — поляки. „Ми діти одного батька, сини одної матері — на що розриваємо згоду, на що одні одних живими посилаємо до пекла, на що одні одних виклинаємо?“ — питав у передмові до свого Дезідероза з 1625 р. Касіян Сакович, втаємничений у плани унії Смотрицького. Над способами, „як привести до порозуміння Україну з Україною“, себто православних із уніатами, думали Иов Борецький, Петро Могила й інші освічені люди, що бажали покласти край братовбивчій війні. Як виходить із листа до Лукаріса, метою подорожі Смотрицького до Царгорода було ближче познайомитися з писаннями уніонного характеру, які, підроблені католиками, ходили по руках в Україні з іменами патріархів. Про уніонні цілі подорожі Смотрицького на Схід перший натякнув Сакович у згаданій передмові, де бажав щастя його планам, бо з любові „ до правди повзявши в своїм серці побожні замисли ,на успокоєння нашої релігії, він добровільно взяв на себе подорож туди, звідки ж виходити право й дозвіл на заспокоєння таких справ і щасливим поворотом своїм він розсіє хибні думки про себе“. Правда, з надій Смотрицького на Царгород не вийшло нічого, але його подорож довела до того, що православні ієрархи почали вважати можливим скликання собору православних і уніатів навіть без патріархів. У зв’язку з цим визрів план заснування самостійного патріархату для злученої православно-уніатської української й білоруської церкви з осідком у Києві.
На шляху до примирення уніатів і православних. В листі до патріарха хвалився Смотрицький, що не скаже неправди, коли висловиться, що на нього сливе вся українська церква звертає свої очі. Були це слова правди, що Смотрицький думав навіть серед православної ієрархії викликати спочування своїм ідеям. У жовтні відбувся запланований Смотрицьким з’їзд тіснішого гуртка в Києві, що на ньому були між іншими Борецький і нововибраний* на печерську архімандрію Петро Могила. На нараді Смотрицький згадав про свій катихизм, а Борецький і Могила просили його дати його до церковної цензури, щоб якнайшвидше можна було його надрукувати. Смотрицький обіцяв, але наперед уважав за потрібне видати трактат, де обговорив би „ті шість різниць, котрі заходять між церквами східною й західною“, „щоб через те легше й щасливіше могла пройти та цензура“. Й на це з’їзд згодився. Зі змістом цього трактату познайомив Смотрицький членів собору, що відбувся в лютому 1628 р. в Городку, волинській маєтності Печерської Лаври. В трактаті проводив Смотрицький ту думку, що східна й західна церкви в усім істотнім годяться між собою й різняться тільки в обрядах, але ці різниці такі незначні, що не можуть перешкоджати порозумінню церков. Тому й запропонував з’єднатися з римською церквою, що вільна від єресей і дбає про всі церкви й народи. З огляду на вагу порушеної справи постановлено скликати собор усієї церкви, в якому взяли б участь також світські делегати. Борецький узяв на себе обв’язок розіслати заклик на собор, а Смотрицькому доручено підготувати записку, яка пояснила б причину необхідності скликання собору, щоб порушити на нім справу помирення з уніатами.
„Апологія подорожі до східних країв". Одначе замість записки Смотрицький написав по-українськи цілий твір, присвячений мотивуванню тої основної думки, що сучасна православна церква так дуже відійшла від свого ідеалу та в такім ступені заразилася єресями, що найкращим способом її оздоровлення є унія з Римом. Це була „Апологія подорожі до східних країв“. Оповідаючи про свою подорож, виказував Смотрицький єресі Зизанія, Філалета, Ортолога, „бо ці три свідки наші — це українські. світила наших віків“, і Клирика Острозького. Найбільше вболівав над „Ортологом“, що в липській і віртемберзькій академіях закиптів димом лютеранізму й заразив цим чадом Україну й Білорусь у своїм „Треносі“. Вказував тут і на ті користі, котрі осягнуть по переході на унію православні різного стану. Головну увагу приділяв інтересам шляхти, малюючи її сучасне приниження й подаючи світлі перспективи на майбутнє — в разі переходу на унію. Вичисляючи добра, які принесе унія, відомі з листа до патріарха, Смотрицький писав, що унія „нарешті всьому народові українському, бідному й замученому з цієї причини, по містах і селах утре його щоденні сльози“. Закінчується „Апологія“ Консідераціями або розважаннями про шість різниць між обома церквами.
Клятва на „Апологію". Написавши „Апологію“, зробив Смотрицький з неї дві копії, які вислав Борецькому й Могилі з окремими листами, де просив перечитати його писання й найшвидше дати відповідь. Тимчасом пере-миський єпископ Ісая Копинський розголосив про зносини київських ієрархів зі Смотрицьким, а незабаром почали ходити по руках і поодинокі аркуші „Апології“. Враження між православними було таке, що для цієї справи скликано в серпні собор. Корецький протопоп Лаврентій Зизаній і слуцький протопоп Андрій Мужиловський переглянули „Апологію“, виписали з неї неправославні думки й виготовили акт звинувачення пррти Смотрицького. Почалася низка високотрагічних моментів у житті Смотрицького, що й загнали його в могилу 7 січня 1634 р. (27 грудня 1633 р.) На собор Смотрицький поїхав з надією, що він гладко перейде в такім самім дусі, як попередньо, але тут побачив, що собор з’їхався не на те, щоб застановитися над способами порозуміння й помирення православних з уніатами, але щоб судити Смотрицького та його „Апологію“. Під натиском ворожого настрою православних, зокрема козацтва, Смотрицький відрікся своєї „Апології“, а собор кинув клятву на неї й Касіяна Саковича, що видав „Апологію“ по-польськи у Львові.
„Лполлея Апологи". В дальших нарадах собору взяв участь і Смотрицький. Собор видав до православних грамоту, в якій митрополит і архієреї, між ними Смотрицький, запевняли, що вони й досі не думали про перехід на унію й надалі клялися задушитися вірними православ’ю. Вже по виїзді Смотрицького з Києва видав митрополит у тій справі ще одну грамоту, в якій запевняв, що всупереч поголоскам і сам митрополит і Смотрицький і інші владики прокляли „Апологію“, дерли її, палили й топтали ногами. Ці обидві грамоти з історією собору надруковані в брошурі Аполлея (Знищення або, як переклав сам Смотрицький, Погибель) Апології.
Протестацій Смотрицького проти київського собору. Хоч Смотрицький пообіцяв не повертатися вже більше до Дерманя, прибув туди, скоро тільки вирвався з Києва. Що більше, видав у Львові Протестацію проти київського собору 1628 р. Тут оповідав перебіг собору, характеризував його приповідкою „не чуєш короля в землі“, відкривав, що Борецький і Могила сприяли унії, а Борецький ще в 1625 р. працював над календарною справою і при нагоді згадував, що знайшов легкий спосіб погодити обидва календарі. Взагалі на соборі сталося так, „що Зизаній по Зизанієві як циган по циганові свідчив і судив“. „Апології“ відрікся не добровільно, але зі страху перед смертю, хоч жалкував, що не вмер славно за правду. Словом — у „Протестації“ відрікався всього, що говорив, писав і підписав на соборі.
„Паренезіс“ Смотрицького. Завівшися в своїх рахубах на українських владик, Смотрицький звернувся тепер з своїми уніонними планами до всього українського й білоруського народу. Ще в часі свого приїзду до Києва дістав Смотрицький лист від братства й монастиря св. Духа у Вільні з просьбою з’ясувати підозріння щодо його особи. На закид, що він старається поділити Україну й -Білорусь на три части, відповів тоді коротко, що навпаки, він старається навіть роздвоєну Україну й Білорусь привести до єдності. Тепер написав і надрукував ширшу відповідь п. н. „Паренезіс або упімнення“. Писання Смотрицького "було звернене до згаданого братства й через нього до всього білоруського й українського народу. З усією силою своєї вимови пробував переконати про потребу унії з Римом. Зазначав, що православні українці й білоруси швидше сподівалися своєї смерті, ніж такої переміни у Смотрицького, закидали, що це зробив для Дерманя з гордості. Одначе Смотрицький виправив тільки помилку молодості. Опір проти унії спричинив занепад шкіл і темноту. Питав, де у православних катихизм, де проповіді, житія святих тощо. Все читаються стародавні збірники та „Прологи“, що їх не розуміє ні той, хто читає, ні той, хто слухає. Поволі шляхта покидає стару віру й надійде час, коли українців і білорусів не буде ні на- сеймах, ні на трибуналах. „Наш руський (український і білоруський) народ, — писав автор, — тоді приступить до унії, коли схлопіє, себто коли забракне йому шляхти“. Грозив карою, бо Москва не знає вольності,' а має її Річ Посполита для своїх горожан. Тут надрукував текст свого листа до патріарха Лукаріса та вказував на близькість східної церкви до римської; це мусить довести до утворення окремого патріархату для українських і білоруських земель. Пересторога перед грозою для релігійно-культурної й націо-нально-політичної волі України й Білорусі свідчить ще раз про те, як любов до рідного краю кермувала думками, планами й ділами Смотрицького.
Уявляв собі, що задуману ним унію легко провести, тільки треба скликати собор за королівським дозволом і на нім вигладити різниці, які ділять східну й західну церкви. Так писав в „Апології“, а в „Протестації“ взивав короля, шоб скликав такий собор. Його й було скликано 1629 р. до Львова, а його приготуванням мав стати з’їзд у Києві.
Одначе православні відмовилися від київського і львівського соборів.
„Антидот“ Мужиловського. На „Протестацію“ Смотрицького відповіли православні „Репротестацією“, яка досі не знайдена. Відповідь на „Репротестацію“ з боку католиків написав, правдоподібно, бернардин Феліціян Кор-женьовський. Проти „Апології“ видав Мужиловський „Антидот“ 1629 р., в три літа пізніше 1632 р. Остафій Кисіль під псевдонімом Гелясія Діпліца — „Антапологію“. Мужиловський закидав хиткість Смотрицькому, гордість, недостачу щирості, оповідав# про його монастирське й дальше життя, підсував його переходові на унію виключно матеріальні цілі, щоб забезпечити собі спокійне життя, — закинув безцільність його подорожі *на Схід, боронив Зизанія та Клирика Острозького, а жертвував Смотрицькому Філарета, що як історик, але не теолог брався за свої справи, й Ортолога, що писав від імені цілої церкви без уповажнення, на що скаржився патріарх Кирило.
„Екзетезіс“ Смотрицького. Мужиловському відповів Смотрицьхий „Екзетезісом“. Оповідав, як у Царгороді зустрів єресі довкруги патріарха, викривав крок за кроком свого противника дуже гостро, енергічно й лайливо та вказував на недостачу освіти між київськими ученими:
„Говориш про себе, — звертався Смотрицький до Мужиловського, — чи ж не маємо пастирів, чи ж не маємо проповідників, мудрих і гідних людей? Знаю я це добре й без цієї хвальби твоєї, антидотисте, що у вас мудрих людей, учених проповідників, пильних пастирів аж забагато, а за їх пильністю, наукою і мудрістю народ вашого краю так розтовстів хлібом Божого слова, що вже інші ледве можуть рушитися в своїх силах через надто плоскі боки своєї душі. О нещасливий пильний пастирю, мудрий учителю: які сліди маєш своєї мудрості тепер, своїх предків православних перед тим? Чим хвалишся, чим виносишся? Та ж твої наймудріші проповідники наплодили тих єретичних помилок! Коли б не римські постил і, не поспішив би ти, красномовче, на цроповідницю й уст, мудрагелю, не вмів би ти роззявити. Цілуй Бесея, що вчить тебе говорити з твоєї проповідниці, а я добре свідомий того, що без нього скриплять твої колеса, як у візника без мазниці: а все ж ти мудрий і всі твої. Один на проповідницю з Осорієм, другий з Фабрицієм, третій з Скаргою, а інші з іншими проповідниками римської церкви й без них навіть не дихнете: а все ж ті ваші майстри та вчителі у 'вас єретики, а ви, котрі без них не можете мати своїх проповідей (хіба єретичні), католики?!“ Закидав, що українці не мають трьох проповідників, а хваляться на всю губу, що мають їх тисячі, неначе жили б десь на іншім світі. З православним духовенством так зле стоїть справа, що трудно про доброго дяка, ще трудніше про вченого священика, а про мудрого проповідника й не питати. Занепали школи, звелося церковне напів- і скорописне письмо. Чернь взяла верх ї попи мусять танцювати так, як їм заграють хлопи, а- в противнім разі показують їм обухи. В Царгороді бувають митрополити, які не вміють писати. На Україні й Білорусі в кожнім більшім місті окреме православ’я, ставропігія. Ми мали багатства, Московщина має їх тепер, але українці й білоруси не мають шкіл; тому все, що роблять, димиться, але не горить і діти виростають з телят на волів. Кричать, що унія лиха. Й недавно кричали, що лиха проповідь і таке інше, що це все ляцьке, а тепер уживають цього й воно добре. Не дивно, що книжка з таким змістом, до того писана дуже гарною польщиною, придбала Смот-рицькому в Римі назву польського Ціцерона.
Інші полемічні писання, викликані творами Смотрицького'.. Супроти православних боронила „Апології“ „Хов-зька схизматична площа“. Її автор закидав православним, що вони палили „Апологію“. З нездійсненого львівського собору виріс „Сніданок братським віденським схизматикам“, де згадані православні видання від Василя Су-разького з 1588 р. до „Антиподу“ Мужиловського. З православного боку відповів широко на останні твори Смотрицького Осгафій Кисіль в „Антапології“. Спростовував усі твердження Смотрицького, пригадував, що перший український теолог не Зизаній, але автор „Ключа царства небесного“, • себто батько Мелетія, й боронив Зизанія, Філарета, Ортолога та Клирика Острозького.
Останні хвилини життя Смотрицького. „Екзетезіс“ — це останній твір Смотрицького, коли не брати під увагу його листа до папи Урбана VIII з лютого 1630 р., де радив папі зневолити латинську шляхту, щоб не допускала православних попів у своїх добрах на українських і білоруських землях. Розбитий душевно і морально, утомлений різнорідними переживаннями, розчарований у своїх уніонних планах, він у строгих аскетичних подвигах шукав єдиного ліку для своєї зболілої душі.
Становище Смотрицького в релігійній полеміці. Так закінчив своє трудове життя один із найталановитіших і найученіших українців XVII ст. Він поєднав щасливо в собі літературний хист, природний нахил до серйозної думки й грунтовну освіту, в першій мірі знання богословського й почасти філософського 4письменства, починаючи від найдавніших часів. Усе-таки не належав до оригінальних і дуже глибоких мислителів. Навпаки, у своїй літературній діяльності в більшості йшов протоптаною стежкою, користуючися готовими висновками. Одначе літературним пером володів майстерно. Його писання мають наскрізь життєвий характер, бо їх зміст, загальний тон і характер умів він долучити до змін історичного релігійно-національного життя свого народу. А що його стиль блискучий, вислів енергічний і гарний, що з нього незрів-няний тонкий діалектик, ці прикмети й визначають йому те високе місце, що його він зайняв в історії українського письменства XVII ст., зокрема релігійно-полемічного.