11. Тріумф українського православ’я

„Синопсіс“. Ще за життя Смотрицького православна українська церква виборола всі свої давні права. Сталося це по смерті короля Жигмонта в часі безкоролів’я і конвокаційного сейму перед обранням Володислава IV. Тоді саме окрема комісія виробила „статті для успокоєння руського (українського й білоруського) народу“. В зв’язку з цією боротьбою за права української православної церкви є кілька полемічних писань. На конвокаційнім сеймі виступили православні з родом національного літопису п. н. „Синопсіс“, до якого долучили пізніше Додаток, де описувався перебіг переговорів між православними й уніатами на конвокаційнім сеймі перед окремою на це складеною комісією. Як передмова до „Синопсіса“ малювала сумне становище української і білоруської православної церкви, так сам меморіал виказував, як усі давні права та привілеї прислугують православним, але не уніатам. З боку від тих двох писань стоїть брошура з 1633 р., яка відповідає на питання „Чи* Рим або римська столиця має що до політичних прав Корони Польської й Великою Князівства Литовського“.

Автор брошури підходить до незаконності папських претензій до України й Білорусі з боку державних інтересів Речі Посполитої. На думку Голубєва, автором цього писання є Адам Кисіль, що був у дуже добрих стосунках з митрополитом Петром Могилою й київськими вченими; в Києві саме, на думку згаданого вченого, й вийшла та польська брошура. Очевидно, уніати не лишили висновків православних без відповіді й дали її в двох писаннях: „Свята єдність східної й західної церкви“ та „Права й привілеї, надані найяснішими королями горожанам грецької релігії, котрі є в єдності з римською церквою“.

Діалог Скупенського. Проти „Синопсіса“ видав лавничий писар Старої Варшави Каспер Скупенський діалог „Русин або звідомлення про розмову двох русинів, схизматика з уніатом“. Розмову вели буцімто обидва згадані в заголовку у Скупенського українці. Православний запевняє уніата, шо коли б православні не здобули були в 1632 р. рівних прав, були б осягли їх при допомозі козаків. Уніат борониться перед закидом православного, що тут завинили єзуїти: хтось щось завинив, ударити в єзуїта й невинно; хоч ваші попи мають попадів, ходять до чужих жінок із кропилом; пам’ятаю, що коли я їхав перед кількома літами з Ярослава до Львова, одна шляхтичка * між Ярославом і Яворовом веліла почвертувати двох попів як зузаністів за їх чужоложство й розбишацтво.

Показання правдивої церкви. На „Синопсіс“ покликалося також „Показання правдивої церкви“ з 1638 р. Автор василіянин братського монастиря Вознесіння у Вийниці, де була Могйлянська колегія. „Показання“ має, як і „Русин“ Скупенського, діалогову форму. Розмовляє тут подорожній з господарем. Цей твір невідомого слабкого полеміста розпадається на вісім глав, переважно компілятивних. З них найцікавіша восьма, яка по-своєму пояснює причину, чому так багато українців покинули православ’я та прийняли унію. Тут і дає автор характеристику деяких уніатів, цікаву для історика літератури тим, що вона торкається саме кількох письменників. Пояснюючи перехід на унію користолюбними цілями й бажанням уникнути заслуженої кари за беззаконне життя, автор, між іншим, пише:

„Чи Кирил Безбородий (Транквіліон-Ставровецький) задля церкви або задля душевного спасіння пішов цим шляхом своїх патронів (уніатів) і показав себе членом секти розпусних' уніатів? Чи не тому, що зшивши з чужих шматкїв книгу „Євангеліє учительне“, себто казання на неділі та свята, противні науці східної церкви, видав їх друком, а коли йому докоряли за це на духовнім соборі й жадали від нього, щоб він віддав свою книгу до цензури й до оцінки духовних осіб і тільки після такого перегляду видав її на світ, він ніяк не хотів згодитися на це й піддатися цьому, але приєднався до секти уніатів, де разом з тою книгою як доброю прийняли його? Подивися на Копистен-ського, теолога та проповідника перемиського владики отця Кру-пецького. Той, пропивши хрести, чаші, євангелія і кадильниці, а ризи, стихарі й інші церковні апарати, пожертвовані на службу Богові, переробивши на літні одяги для чожоложниць і немало інших злочинів накоївши, туди ж помандрував. Подивися на апостата Смотрицького, що від імені всієї України, духовних і світських, підробивши письма, неначе вручені йому від усієї України, пішов до Єрусалиму й до патріархів і, там легко обдуривши всіх патріархів, підробив від них листи до України й одержав підписи до тих листів для тої цілі, щоб від того часу не посилано з нашої України ніяких апеляцій до царгородського патріарха _ч але щоб звідомлення про них давав він як ексарх і патріарший, намісник. Через те задумував відвести Україну від послушенства царгородському патріархові й потаємне увести нечестиву унію; а зробив це для фальшивої слави, щоб у будучині приписали це йому, а не кому іншому, неначе тому, котрий спалив святиню Діани в Бфезі. А скоро невчена Україна з бідою спостереглася й докоряла йому духовно, що важився на це без відома інших, щоб одурити всю Україну, він не хотів упокоритися у своїй гордості й упередженні, а поїхав до Дерманя і, вивчившися посилок унії, почав безбожно шарпати свою матір — святу церкву. І так ведучи сумнівне життя, умер із листом патріарха й папи в руках. Подивися на Касіяна Саковича, що будучи в своїм часі при дворі перемиського владики Крупецького, тиранізував православних, палячи. їх розпаленими стрілами й задаючи їм інші незносні вбійства й муки; нарешті, ведучи розпусне життя, убив мужа від жінки й заїхав до Києва, а опісля прилучився до тої .самої розбійничої секти уніатів і там прийняли його й шанували, як чистого Йосипа. Подивися на вчителя київського братства Олексія; той вродженою собі розпустою наповнив увесь Київ і звідти втік до нічної ясності. Не згадую, Лікінія, що був проповідником у Свято-никольськім монастирі в Києві. Замовчу маловажну особу Онуфрія, в унія Олександра, котрого за таку саму розпусту в Винниці, йавіть з духовними доньками, замкненого в Києві до арешту викрав такий же його рідний брат. Той самий Олександер в Острозі, будучи при церкві св. Трійці, виносив усі скарби до жидів, а коли його парохіяни притиснули й зажадали звідомлення, і він скористав з ночі, а в уніатів між іншими й він добрий. Не згадую інших, давніших і теперішніх відступників, що негідні уваги чесних людей; з них жоден не перейшов на унію задля душевного спасіння, але для розпусти, почестей і маєтків“.

Бо в унії вільно ченцеві їсти мясо, займатися розпустою, попові можна взяти другу, третю і четверту жінку й т.д.

Що інше обіцяно, що інше стало дійсністю в уній Нема що й зазначати, що автор дав надто яскраве забарвлення подіям і не пробував освітити їх критично, все ж його оповідання характерне для тодішнього часу й не без ціни, коли ходить о громадську думку православних сучасників, про перехід їх на унію. На жаль, не закінчилося переходом на унію, яка все-таки тримала своїх віроісповідників при українській народності. Унія була тільки мостом до переходу в польський табор, очевидно, для освічених верств. Уніатський митрополит Рутський доносив у 1624 р. до Рима, Що від часу унії 200 шкільних шляхетських юнаків змінили обряд і стільки ж їх по польських шляхетських дворах та на службі у війську. Згадував також, що кождого року бодай 100 осіб шляхетського походження покидає унію і приймає латинський обряд. Навіть василіани переходили масово на латинський обряд. Навіть такий завзятий процагатор унії, як Рутський, зважився пригадати 1624 року римській конгрегації для пропаганди віри, що т&кої унії не можна назвати унією двох рівноуправнених обрядів, а швидше подавлениям одного обряду другим. Він питав, „чи бачачи це, не можуть православні говорити, що ми впали жертвою підступу, стаючи уніатами, бо ж тоді що інше нам приобіцяно, а на що інше в дійсності ми дивимося по довершеній унії“. А в іншім місці письма Рутського до римської конгрегації читаємо: „Втративши шляхту внаслідок її переходу на латинство, позбавлені всіх окрас, ми почали спостерігати, що позбавлені всякої людської помочі, що корені зла розширюються й ростуть із дня на день; неначе пробуджені зі сну, ми почуваємо наш глибокий упадок і, порівнюючи минулий стан із теперішніми обставинами, відчуваємо біль на саму згадку про свою лиху годину та приневолені старатися, щоб лихо не збільшилося бодай на будуче“.