12. Касіян Сакович

Походження Касіяна Саковича. Одним із тих, котрі не тільки перейшли з православ’я на унію, але й з унії на латинство, був Касіян Сакович, син православного священика з Потели-

ча коло Рави-Русь-кої. Народився близько 1580 р. Коли мав півроку й лежав у колисці, через недостачу нагляду свиня відкусила йому одне вухо; з цієї причини не раз насміхалися з нього його противники. Освіту одержав у за-мостейській академії і як п студент учив пізнішого київського воєводу Адама Ки-сіля. Після закінчення курсу був якийсь час дяком при уніатській церкві Івана Хрестителя в Перемишлі, де за свою неморальність, за .словами автора „Літоса‘% був би не втік від меча або. ганебної шибениці, „коли б були не послужили йому швидкі ноги та в Києві не прикрила його чорна мантія“. У другій половині 1620 р. був уже в Києві, де прийняв чернецтво й був упродовж чотирьох років ректором школи богоявленського братства.

Вірші Саковина на похорон Сагайдачного. З часу його ректорства походять його „ВЪршЪ на жалосный погребь зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго кор. милости запорозкого“. Вірші виголосили спудеї на похороні гетьмана в провідну неділю 1622 р. Тоді ж і вийшли вони друком.

Сакович про запорожців. Після герба запорізького війська з віршами на нього йде передмова автора про запорізьке військо, що йому автор бажає перемог над ворогами й безсмертної слави. Передмова нагадує мотиви з наведеного вище вступу до Покірної просьби про козацтво. Зазначивши, Що найбільше добро на світі — це вольність, автор римує далі:

Мензством єї рицері в войнах доступуют,

не грошми, але кров'ю ся єї докупуют.

Войско запорозкоє волности набило

тим, же вірне ойчизні і кролюм служило.

Кройники о їх мензстві стариє писали,

як они неприятелей ойчистих бивали 

морем, сухом, частокроть пішо, і тиж конно, 

хотяй ся неприятель їх убирал збройно.

Плем’я то єсть з насіння оного Яфета,

которий з Симом покрил отчіє секрета.

За Олега, росскопо монархи, пливали

в чолнах по мору і на Царград штурмовали, їх то продки з росским ся монархою крестили Владимером і в вірі той статечне жили.

При которой і они так стоят статечне, же за ню умирати готові конечне.

Бивали межи войском тим князі і пани, с которих виходили добриї гетмани.

Яким і тот їх гетман Петр Конашевич бил,

которий справ рицерских дільностю всюди слил.

О войску запорозком кождий может знати, як оно ойчизні єсть потребно, уважати.

Україна тим войском вцале зоставаєт,

а где запорозцов ніт, татарин впадаєт.

Свідками того суть (ох) міста подолекії і краї подгорскії/ аж тиж і белзкіє, где много поганин крве христіянскої розлял, а живо позосталих тих в неволю забрал.

Козак, не маючи ні зброї, ні шишака,

стигаєт татар, би могл допасти лошака.

Чинит здоровю своєму часто одваженя,

би толко неволник могл міть висвобоженя.

Автор звертається до лицарства, щоб берегло своєї воль-ності як дорогі клейноди.

Вістки про Сагайдачного у „Віршах“ Саковича Далі перший спудей говорить, що покійний гетьман умів керувати військом і тримати в нім карність, тому й перемагав. Зокрема, 

за великою собі міл то нагороду, 

гди з неволі визволил кого на свободу, 

гди ж война для тих толко причин маст бити, 

себе от кривд і иних также боронити 

Другий спудей зазначає, що гетьман був славний в татарських, турецьких і навіть північних (московських) краях, бо лицар набирає слави тільки в хоробрім бою за рідний край, 

гди ж лепій єсть стратити живот за ойчизну.

ніжли неприятелю достаться в коризну 

Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати, 

тот потом з ойчизною мусит погибати.

Третій спудей говорить про марність життя, бо 

богатство, мудрость, слава, сила — все проходить, 

нічого ся трвалого в мірі не находить.

Людина, як тінь, сон, трава, в’яне, як квіт, з чим родиться на світ, з тим і відходить з нього. Лишається тільки слава. Це стверджує четвертий спудей, а п’ятий до дванадцятого наводять ряд прикладів, як визначні люди пам’ятали та готувалися до смерті. Тринадцятий заявляє, що хто хотів би добре описати справи Петра Конашевича, мусив би позичити розуму в Гомера або Демосфена. Все-таки з „простих ритмів“ Саковича довідуємося, що Конашевич уродився „в краях підгірських перемиських“, що виховувався від дитинства в православній вірі, ходив до школи в Острозі. Далі описані його подвиги як гетьмана запорізького війська. Тут підкреслює автор визволювання невільників із неволі, 

бо за найболшую нех собі нагороду

почитает рицер, гди кого на свободу 

визволит: за што гріхов собі отпущенє

одержит, а по смерти в небі вмешінє.

Особливо вихваляє відданість гетьмана православній вірі.

Чотирнадцятий спудей оповідає про роль Конашевича й запорожців у відновленні православної ієрархії, про його зранення й записи на добродійні цілі:

Маетность свою роздал, сійну на шпиталі,

другую зась на церкви, школи, монастирі 

І так все спорядивши, живота доконал,

при церкві братской честно в Києві похован, 

в котроє ся братство зо всім войском вписал 

і на него ялмужну значную отказал. .

Виділ он і лвовскоє братсво, хоть далеко, 

церков їх в місті наділил неледаяко, 

суму значную грошій до братсва леговал, 

ажеби науки там били, пилне жадал.

Найближчі два спудеї прощають удову по гетьманові, а сімнадцятий запевняє, що безсмертна слава гетьмана буде голосна так довго, „поки Дніпро з Дністром многорибні плинути будуть“. Мас Греція Нестора, Ахілла й Аякса, Троя Гектора, Афіни Псрікла й Фемістокла, а Рим Курція і Помпея, то матиме відтепер Україна (Росія) Петра Сагайдачного. Дальший спудей перераховує ті чесноти, котрими повинен відзначатися гетьман, а дев’ятнадцятий славить запорізьке військо:

О заморозком войску кто писча читает,

тої їх чемзсіво і славу, хоть не рал, признай

Бо завше в нем такк: рицери бивали,

шю ченжне неприятелей ойчисіих бивали

І жадное рицерство в нас не ссть гак славмо,

як запорожское, і неприяіелюм страшно

Мотиви марності світу в закінченні „Віршів". Закінчуються „Вірші“ епілогом „смертю пораженого до живих“ і віршами до читача з проханням вибачити прогріхи, за що автор обіцяє „чим болшим вчестовати“ читача. Епілог обробляє мотиви марності всього земного з огляду на те, що смерть косить і княжат з княгинями й каштелянів і воєводів, і жодними багатствами не відкупитися від неї.

Цей та інші мотиви спільні з „Лікарством розкішникам цього світу й подібними віршами того роду, зразки котрих увійшли в “Богогласник".

Сліди шкільної науки у „Віршах". На „Віршах“ Сакови-ча помітний до деякого ступеня вплив латино-польської поетики й риторики шкіл, в яких він здобував науку, а саме в їх красномовності, риторичних фігурах, змаганні користуватися уривковими вістками з міфології, римської та грецької старовини, географії й історії, хоч ці недоліки не разять, бо їх приглушує талановитість і теплота почувань автора.

Початки невдоволення Саковича. До „Віршів“ Саковича додані його ж зразки „подякованя при погребі якого зацного чловека“ та промови від гостей до свояків покійника. Цей додаток до „Віршів“ треба поставити у зв’язок із додатком промов на весіллі й похоронах до польського перекладу „Проблем або питань про людську природу“ з 1620 р. Видання краківське, присвячене Лав-рентієві Древинському. Річ про подружжя від молодця та промову на похороні вояка Сакович надрукував у додатку до „Польського Дезідероза“, виданого перед „Проблемами“. В останніх читаємо: „Потрібніші декуди тепер школи, ніж багато церков без одної школи; буває бо таке, що в однім місті буде десять або п’ятнадцять церков, а школи жодної не буде; а звідки ж виходитимуть добрі читачі, писарі, співаки, а потім і священики, коли не буде шкіл? Та про це була мова деінде — в “Польськім Дезідерозі". В 1625 р. в Кракові вийшов його трактат про душу й переклад „Дезідероза або стежки до божої любови й до досконалости христіянського життя“. В передмові до останнього перекладу Сакович писав: „Живучи в люблінськім братстві, надивився я, як які-небудь хлопи-квасники, корчмарі видають попові ризи, апарати, хрести, євангелія, самі_ носять їх у вівтар, своїми нечистими руками дотикаючися речей, на які вони й дивитися не гідні. А коли я робив їм з цього приводу вказівки, не тільки не бачив я у них поправи, але й ще накликав їх гнів на себе...“

Перехід Сакович а на унію. Обидва краківські видання із згаданою передмовою вводять нас в дальші життєписні переміни Саковича. В першій половині 1624 р. перейшов на просьбу Лаврентія Древинського до Любліна, де близько року проповідував у братстві. Невдоволений братською амбіцією, перейшов 1625 р. на унію. Не обійшлося тут без впливу обіцянки брацлавського воєводи князя Олександра Заславського, що за його порадою почав Сакович слухати викладів богослов’я у люблінських домініканів, а пізніше в Кракові. В нагороду за перехід на унію дістав від Заславського Лубенський монастир. На цім становищі відіграв мало вивчену досі роль посередника Смотрицького в його переході на унію; перший розпустив вістку про його уніонні плани й переклав з української на польську мову та видав його „Апологію“. Чи є в „Апології“ Смотрицького додатки Саковича, досі не досліджено, в усякім разі знаємо, що Смотрицький, виправдовуючи себе, звалив неправославні думки „Апології“ на Саковича, за що й київський собор 1628 р. кинув анафему на нього. „Поки Касіян завідував Дубенською архімандрією, — пише автор „Літоса“ про цього, без сумніву, талановитого українського хамелеона, — доти унія вела до спасіння, а як тільки відібрали йому архімандрію, почулися крики, що в унії нема спасіння, що теперішні уніати — це уніати тільки зовні, що їх владики дбають більше про молоко й вовну, ніж про душевне спасіння своїх овець“ і т.д. Лубенську архімандрію втратив Сакович 1639 р. правдоподібно внаслідок судового доходження уніатських властей. їм не подобалися моральні прикмети Саковича. І православні й уніати говорили про часті поїздки Саковича до дівочого монастиря близько Дубна, похитували головами на те, що він сповідав черниць в келіях і часто їздив на монастирський фільварок, де жила якась пані, „котрій він підшив оксамитову чамару зайцями замісць рисями“. „По скиненні з Лубенської архимандрії, — пише Пахомій Оранський, — він неначе другий Каїн почав скитатися по різних місцях: по Дерманях, Холмах, Люблині, Супраслі, Вільні, але ніде не одержав місця“. Під час мандрівки видав кілька полемічних брошур: „Календар старий, в якім ясна й очевидна показується помилка щодо освячення паски“, у Вільні 1641 р., „Діалог або розмову Мацька зо схизматичним віденським попом Діонисом про Великдень“ 1641 р., в перекладі з української мови на польську „Київський схизматичний собор, який • зложив і відбув Петро Могила“ 1640 р., та ін.

Саковичева „Перспектива“. Одначе голосним зробив Сакович своє ім’я в релігійній полеміці книжкою, що її видав у Кракові 1642 р. п. н. „Епанортозіс“ або „Перспектива“, відомою звичайно під останньою назвою. Це був рід апології переходу Саковича на латинство в Луцьку 1641 р. В цій вірі й умер 1647 р. як латинський парох у Кракові. Такою високою посадою в нагороду за своє ренегатство покінчив тип безхарактерності таких українців, котрі за почестями й матеріальними користями покидали свою націю та йшли на службу ворогів: поляків, москалів чи кого там іншого.

Сам Сакович мотивував свій крок тим, що він „покинув греко-українські помилки, єресі й забобони, що про їх усунення не дбають уніатські духовні власті, а навпаки тих, котрі хочуть їх усунути, переслідують“. Цього пізнав і Сакович сам на собі, „коли через видання на світ книги виказав їх явні помилки в календарі, а потім показав їм великі помилки й забобони при відправлюванні тайн і инших обрядів“. Та коли перед „Перспективою“ Сакович не виступав безпосередно проти уніатів, тільки проти східного обряду, якого дотримувалися й уніати, порвавши з унією, Сакович ударив у „Перспективі“ на уніатів з усією силою, звинувачуючи їх, що вони тільки з імені уніати, а в дійсності стоять на православнім грунті, що більше, під оглядом темноти й забобонності свого духовенства, не-порядків і надужить уніатська церква уявляється гірше від православної, над піднесенням якої працює її митрополит Петро Могила. Про нього писав Сакович: „Чесноту навіть в неприятелеві треба хвалити. Коли б його милость отець Могила, відрікшися від схизми, увійшов в унію з римською церквою, дійсно був би гідний не тільки митрополичого, але й патріаршого сану тому, що багато з того, що він зробив, заслугує на визнання“.

Про ціль видання „Перспективи“ Сакович писав у передмові до неї, що вона тільки та, „щоб римо-католики відчули милосердя до українського народу, забажали відтягнути українців від їх помилок і привести до повної єдності зо святим римським костелом“. Закидав уніатам, що правлять свої богослужения з православних книг, де повно помилок і забобонів, закидав їм симонію, побори з духовенства, недбалість при ставленні попів, неправильності при відправлі тайн, висміював різні непорядки, а своє оповідання оживляв дотепними, нераз простакуватими рисами, що сьогодні швидше сприймаються як анекдоти, ніж явищ^ з тодішнього церковно-релігійного українського життя.

Українське сучасне церковно-релігійне життя в „Перспективі". Ось кілька зразків:

„На Україні що піп, то й батько, і владика, і митрополит, і патріарх. Тому деколи хлопи й самому попові покудлають волосся, окривавлять його й поранять, а'тим часом легко дає йоКіу за це розгрішення другий піп, або й той самий вибитий, упоєний горівкою, бо такі бойовища бувають передовсім у корчмах, де попи перебувають частіше, ніж у церкві“. — Розгрішення дають не тільки живим, але й помершим, при чім „у багатьох місцях і листи пишуть до св. Петра, вкладаючи їх у руки помершому, щоб відчинив йому ворота до неба“. — „Був і той обичай, що в часі причастія попи давали (тіло й кров Христа) одним по одній ложці, а іншим, знатнішим особам, по три, говорячи за першою ложечкою: Отець, — за другою: Син, — за третьою: і Дух святий“. — Захвалюючи римо-католицький звичай читати служби Божі, Сакович пише: „Чи не пристойніше відбути читану службу Божу з одним услужником, ніж мати в крилосі плюгавенького дячка, що блеятиме по-козачому так, що й слухати противно. Або ледве чи це пристойніше, коли піп, не маючи дячка, відправляє службу з попадею, як це' було в місті Стрию на Підгіррі? Тамошній піп Андрій Косило відправляв службу з своєю попадею, що краще від мужа вміла читати й співати — при чім і “Апостол” попаддя читала: біс знає, хто її в діяконіси постригав". — „З дурноти відбувається на Україні й така небезпечна церемонія: малих, недавно охрещених дітей кладуть (в часі великого виходу) під перенос, і священики, йдучи з чашею і дискосом мусять переступати через згаданих дітей, а їх буває часом кілька — так, що коли піп без шкоди для себе й дітей довершить ці переходи, тішиться так, як козак, що без перешкоди перескочив через пороги. І не тільки діти, але й дорослі — мужчини, дівчата й замужні панни — кладуться під цей перенос“. 1 тут цікавить Саковича одна непристойна евентуальність. — Тайна священства свято-купна та продайна: „Деякий бо владика не дивиться на гідність, науку й життя кандидата й не питає йбго: що це тайни, яка матерія і ф<}рма кожної з них, але досліджує й допитує, скільки приніс за посвячення. І замість форми: що за монета? Золоті чи червоні, таляри чи орти? Також питає, чи має жінку. Чи дівчиною її взяв? 1 таким чином сторгувавшися з ним і взявши п’ятдесят або шістдесят, а деколи сто, двіста й триста золотих, посліпить або посвятить його на попівство, нерідко в один день даючи йому всі нижчі й, вищі ступені. Потім кандидат повинен окупитися у сповідника, диякона, писаря, співаків, навіть у кухарів і кучерів,— і добрий має там іспит йрго мішок. А коли хто не хотів би повірити, що тс, то я сказав, правда, я можу фактично доказати, який владика (уніатський або схизматик), скільки й в.д якого кандидата взяв... Як буде треба, я можу також доказати, що деякі владики за гроші посвятили на попівство двоєженців і жонатих з удовами, що одержуючи щорічно від інших двоєженців якусь суму грошей, немовби воловий податок, дозволяють їм сповняти свяіценичі обов'язки. Буває й таке, що декуди висвячують на парохію навіть чужої єпархії, а деколи й зовсім без парохії, ні до жодної церкви, а так, на вітер, написавши в кандидатській грамоті: “идЪже, Богь престолъ открыетъ". Відси виходить великий нелад: попи-бігуни волочаться від церкви до церкви; деколи купують парохії в інших гідніших або бідніших, — а пан і владика користолюбний легко дозволяють звести себе грішми. Деколи також до одної церкви висвятить владика кількох поповичів, немов кажучи: що мені до того, хоч голови собі порозбивайте, тільки щоб я видер за висвячення. Тому не один піп швидше охрестить дитину, аж селянин, хочби й найбідніший, не справить хрестин, де можна було б з попадею і попенятами наїстися й напитися, а то й впитися. Також із причастієм до слабого не піде, заки чим не заплатять; і сповідати дурно не захоче, кажучи: я добре владиці попівство осолив. І виходить, що нелад іде від старших: владика злупив попа, а піп лупить хлопа”. — Нерідко попи вінчають із зловленими дівчатами. Вінчають також близько посвоячених. Часто владики й їх намісники допускають розводи з пустих причин і, діставши кілька десятків, а деколи сто, двіста, триста й більше золотих, дозволяють мужеві взяти другу жінку, а жінці другого чоловіка. — „Деколи жінками, як кобилами, торгують не тільки хлони, але й попи, міняючи старих на молодих і даючи доплати, як наприклад, в ІІинській єпархії піп додав свиню за стару свою жінку“. — Висмівас святкування п'ятниць: „Не відомо, відки, від турків або поганців деякі дурні українці, головно жінки, перейняли обичай більше шанувати п’ятниці від неділі, а в першій мірі десяту п’ятницю по Великодні. В чесгь останньої установлено навіть у деяких місцях відпусти, яких особливо багато бачимо на Поліссі, Волині й Литві, і добрий дохід дає ця п’ятниця попам: більший, ніж десять неділь. А буває на таких зборищах у честь п'ятниці маса працьовників — тих хитрунів, котрі, удаючи біснуватих або юридивих, викрикують гріхи, буцімто зроблені проти п'ятниці, — а саме, що ті, котрі в п’ятниці шиють, зсукують мітки, прядуть, золотять полотна, молотять і т. д., — буцімто через це п'ятницю покололи, перекрутили, змочили, покавальцю-вали й т.д. А Україна проста вірить цьому, думаючи, що Дух святий говорить устами тих працьовників! А попи, побоюючися втратити доходи й прибутки, які мають із згаданих відпустів, не тільки не ганять цього, але, забороняючи своїм попадям працювати в п’ятниці, немов потверджують подібні байки крутіїв“. — Проповідництво, недавнє ще явище на Україні, й тепер не процвітає. Деякі говорять проповіді з єретичних книг, а один піп під Львовом заявив із проповідниці: „Послухайте,

християни, казання св. Рея“. Багато користуються проповідями католицьких проповідників: Вуйка, Скарги, Бялобжеського й інших. — Попи на Поділлі й Покуті, що живуть серед розбійників, служать у них немов посередниками й укривають по церквах крадених коней. В однім селі хлопці шукали за вкраденими кіньми та, йдучи коло церкви, кликали кось, кось. Нараз почули з церкви іржання: гі, гі, гі. Довідавшися про це, піп рятував своє життя утечею. — Багато є гіродайних церков. Серед духовенства витворилася ‘наслідність місця. „По смерті батька вступає на попівство син попа або зять, заплативши якусь суму панові, а потому владиці за висвячення, а деколи й без висвячення попівський син вступає на попівство, думаючи, що коли він родився від батька-попа, вже через ге саме робиться попом, як це було на Волині в однім селі недалеко Корня. Тут син попа по смерті батька взяв на себе його одяг, виконував тайни без висвячення й уже опісля, все-таки нескоро, виправили його на луцького владику за рукоположениям“. — „На Україні й Білорусі (в Росії) ледве десята церква буває освячена між іншими причинами й тому, що їх владики й намісники багато витягають за посвячення; деяка церква й не була б в силі прийняти владику й угостити його з почтом (хоч і це багато коштус, бо там буває лий-перелий: один нічліг коштував ковенсь-ких попів 60 золотих, коли їх навістив холмський владика Терлецький); та чейже треба дати ще самому владиці соточку, а то й другу, а що там вимагають полотен, рушників, хусток, і т.д., то ледве їх для вівтаря вийде й четверга частина, вбе беруть собі! Такі видатки для бідних хлопів, розуміється, не під силу“.

Сакович радив єпископам закладати школи при своїх катедрах, щоб у них учити читати й писати по-грецьки, українськи й польськи, а крім того, катихизму, уставу й т. д.; не радив уводити науки латинської мови, бо її можна краще навчитися в католицьких колегіях і академіях. На будову шкіл мають владики досить доходів, до того від попів беруть щорічно куниці. Хвалив школи, що їх заснував Петро Могила в Києві й Гощі. „Потьмарилися ваші школи, — звертався до уніатів, — не тільки перед латинськими, але й перед Могилянськими, уфундованими в Києві й Гощі, і коли б тільки в них не викладалися єретичні науки та відступництво, то справді з часом мала б чим утішитися Україна“. Уніати не можуть нічим подібним похвалитися: у Володимирі кільканадцять вихованців, папа надурно уфундував 24 місця по колегіях, ніхто не хоче вчитися, кожен хоче відразу бути єпископом або ігуменом.

Відповідь Оранського на „Перспективу“. Написана з публіцистичним хистом й цікаво, книжка Саковича справила сильне враження на православних і уніатів, бо ж і зачіпала багато болючих місць в обрядових непорядках, замічених в часі бурхливої мандрівки по різних місцях України. Тому на „Перспективу“ відповіли уніати й православні. Уніатський пинський єпископ Пахомій Война Оранський видав „Дзеркало або заслону против ущипливої Перспективи, де дуже слабо спростовував закиди Саковича -про аморальність уніатського духовенства, ще слабше боронив уніатських владик, зате сильно нападав на Саковича за його неморальне життя. Тут оповідав Оранський, що луцький єпископ Почаповський, довідавшися про Сакови-чеві прогріхи за часів його лубенського архімандритства, “вислав для дослідження справи двох архімандритів, щоб вони, розглянувши згадані недоліки, прикрили їх темними арештами, щоб не тільки люди, але й сонце не дивилося на нього (Касіяна), по заході сонця в підземний льох спущеного, котрий на другий день заки сонце своїми проміннями освітило людські очі й вияснило їх речі, одержав вільний вихід".

Відповідь Івана Дубовича на „Перспективу“. Того самого року, що „Дзеркало“, вийшов „Образ православної церкви східної“ дерманського архімандрита Івана Дубовича. Автор застерігав поляків перед Саковичем, бо він „учився в Києві по-турецьки“ й, змінивши три рази віру, може ще прийняти магометанство та стати їх неприятелем. Ще рік перед тим повторив Дубович висновки давніших уніатських полемістів Кревзи та Смотрицького, писань „Єдности“ та „Прав“ у книжці п.н. „Єрархія або зверхність в божій церкві“. Тут згадав цілу низку української й білоруської шляхти, найзнаменитішої, яка покинула свою церкву й перейшла до римської тільки тому, що не було кому в церкві повірити свого сумління і дістати спасенну науку, бо священики не дбали про своїх овець й самі — жили без сповіді, а коли й розгрішали кого, то за гроші. Дубович закидав киянам вічні зміни, наприклад у свіжих церковних книгах, „які при кожній новій появі з друку виходять з іншою поправкою, а з соромом вас самих, і що друкарня, то інші переклади, тому й Москва вже не раз ваші книги палила й гидувала ними задля безустанних новинок“.

Замість відповіді Теодора Скуминовича на „Перспективу“ виступ його .проти православ* я. На. „Перспективу“ мав відповісти також Теодор Скуминович, але в 1642 р. перейшов на унію й мотиви свого переходу оголосив 1643 р. п. н. „Причини покинення православ’я“. Закидав православним, що не мають ченців, бо й нема тривкого уставу, в кожнім монастирі інакше. Катихизм уложено щойно на Київськім соборі 1640 р. й послано до Царгорода на апробат, а тепер православні самі не знають, в що вірять. Уся увага попів — це їх борода. „В Поліссі тім, глухім і дурнім, знаходив таких священиків, які не вміли добре читати по-українськи, хіба переслябізувати“. Так само закидав православним байдужість і неуцтво Іван Кречмср, коли в рік по переході на унію видав 1648 р. „Розважання, подані панам православним щодо деяких їх наук“.

Новий календар помостом до релігійного поєднання. Основну відповідь на „Перспективу“ дала київська наука 1644 р. п. н. „Літос“. Тоді ж вийшла нова брошура Саковича п. н. „Окуляри старому календареві з знадібками до його життєпису й письменської діяльності“. Як у давніших брошурах на ту ж тему, так і тепер ходило йому, щоб українці й білоруси прийняли новий календар, а решта прийде само собою. Для календаря покине православ’я й унію шляхта з огляду на судові переміни за новим стилем, купець і ремісник у місті, приневолені зберігати римські свята. А щодо народу — у нього календар сходиться з вірою. В Старім календарі записав Сакович, що не раз чув, як Гриць питав Івана: „Чи пам’ятаєш ти, Іване, коли розлучилася віра?“ А Іван відповідав Грицеві: „Пам’ятаю гаразд, бо я в тім році, пошанувавши Бога й п’ятницю святую, оженився“. На Волині чув Сакович від православних, що приймуть унію, але хай дістануть окремого патріарха, залежного від Риму, хай він засідає в сенаті, нехай хоч двох українських єпископів засяде на трибуналах між духовенством, хай вбережуть українські єпископства й архімандрії, набоженст-*о й тайни, а українські священики хай будуть вільні від королівських податків і військової служби.