13. Участь київських учених у релігійній полеміці
Відповідь Петра Могили на Саковичеву „Перспективу“. На „Перспективу“ Саковича Могила відповів дуже основно польською книжкою п. н. „Літос або Камінь з метавки правди св. церкви на розбиття фальшивотемної Перспективи або краще пасквілю“. Відповідь Могили складена в такім самім порядку, як і „Перспектива“: складається з передмови й вісьмох частин. Автор доказує, що Сакович змішав скрізь церковні постанови та правила з місцевими хвилевими надужитками. Правда, в українську церкву вкралися деякі неправильності, надужитки тощо, але всі вони зовнішні та хвилеві, а до того це наслідок того сумного становища української церкви, в котре загнала її унія. Її винуватить автор за всі непорядки, хоч і багато Саковичевих звинувачень називає брехнею й наклепом на православну українську церкву.
Джерела „Літоса“. Джерелами при писанні „Літоса“ послужили богослужебні книги православної церкви в українських виданнях, а крім того грецьких, московських і римських, римо-католицькі богослужебні книги, постанови вселенських і місцевих соборів, писання східних і західних отців і учителів церкви, церковно-історичні твори, богословські писання католицьких учених, головно схоластиків, нарешті, канонічні, проповідницькі, полемічні й інші твори біжучого письменства. Між іншим згадав Могила „Науку про сім тайн“. Це досить широка брошура п. н. „Наука о седми тайнахъ церковныхъ, пресвитеромь до пристойного шафованя тайнамъ святымъ барзо потребная“, що була додатком до уніатського „Требника“ й вийшла окремою відбиткою. Автор брошури, цікавої для історика української церкви, культури й мови, мотивує в передмові її видання:
„Розниє били в друк поданния требники, в которих много не толко священникови належачих, але теж і віре противних речей знайдовалося, много теж недоставало. Яко то от еретиков, не мовю о ариянех і тим подобних приходящих, крестити знову; тоєж і з самими правовірними западного набоженства чинячи, і знову їх миром помазуючи, хрущі заклинати, копієм церковним хороби колоти, і инших тим подобних басен немало“.
Полеміка „Літоса“ з Саковичем. Роблячи наголос на відрізнювання догм і обрядовості, автор „Літоса“ доказував, що обрядовість української православної церкви висловлює образово науку православної віри й побудована на традиції часів апостолів і давних отців церкви. Знову при виконуванні обрядів автор відділяв особу священика від церковних постанов і обрядів, бо, наприклад, „були колись такі католицькі ксьондзи, котрі слова „hie ter suffla“ (тут три рази обкади) пояснювали так: три рази напийся з куфля“. Тон полеміки автора гострий і лайливий: Сакович тут і недоук, і дурень, і розстрига, і єретик, і архі-схизматйк, і лицемір, і бабський матеолог, ї баламут і т.д. Автор питав Саковича, де його вухо, насміхався з його батьків: „Те, що ти в цім параграфі насмарував (справа торкається переховування пирогів, сиру, масла й ін. в церкві), все те робив у Потеличі твій батько, не наслідком церковного приказу, але через свій дурний розум... 1 коли твій батько зо страху перед вояками, що часто стояли в Потеличі, ховав масло, сир, пироги в церкві й вівтарі або робив це з побоювання, щоб попадя, а твоя мати в його неприсутності не пропила їх, то в чому тут винні наші священики?“ До оповідання Саковича про падання на землю в часі переносу замічав автор „Літоса“, що воно пристойне не духовній особі, а безсоромній перекупці, від якої недалеко відійшов Сакович. Деколи відплачується автор Саковичеві рівною монетою. Сакович насміхався, що православні роблять непристойним способом доземні поклони, бо „поклавши голови на землі, там, як набиті гармати, назад понаставляють“, а автор „Літоса“ відповів на це, що ті набиті гармати виставили православні на нього й подібних до нього людей, котрі втекли з української церкви й тепер шкалюють її.
Значення „Літоса“ для православних. Та обминаючи тон „Літоса“, останній був для православних не тільки знаменитою обороною перед нападками сучасних уніатів й католиків, але й православною літургікою з поясненнями православного богослужения, тайн і обрядів, постів і свят, уладження церков тощо.
Справа авторства. Авторство „Літоса“ досі не зовсім вияснене. Галятовський твердив, що „Літос“ це твір Могили. Відповідаючи Галятовському, єзуїт Рутка сумнівався в авторстві Могили, мотивуючи свій сумнів тим, що Могила не мав єретичного духа й був схильний до запозичень із латинських книжок. Він мав вістку, що авторами „Літосаи були „Косови, Калимони й решта поєретичілого гуртка“. Уніатський письменник Іван Дубович, заносячи протест проти „Літоса“ в луцькі гродські книги, приписав авторство Могилі. Псевдонім „Євсевій Пимін“, під яким війшов Літос, означає православного пастиря й може однаково відноситися до особи й до гуртка. Правдоподібно головним автором, провідником усієї роботи був Могила,' а в ній помагав йому його учений гурток’. Що торкається піднесеної католицькими письменниками прихильності Могили до католицьких зразків і джерел, що викликало навіть у деяких православних кругах з Ісаією Копинським на чолі запідозріння Могили в потаємній прихильності до католицтва, — то нема ніякої підстави підозрівати правовірність Могили й Могилянського Атенею. Можливо, що дещо до таких поголосок причинився й намір польського уряду пожертвувати унію з усіма її католицькими виглядами за деякі політичні здобутки тому, що унія не показала життєвої сили, зате викликала вічний неспокій і боротьбу. В зв’язку з цим й називали Могилу кандидатом на патріарха української й білоруської церков.
Водновлення полеміки, спричинене Саковичем. Заборонена на конвокаційнім сеймі 1632 р. релігійна полеміка не переривалася, коли раз почав її Сакович. В 1646 р. відбувся диспут єзуїтського місіонера Миколи Ціховського з ректором Могилянської колегії Іннокентієм Гізелем про походження св. Духа. Опис диспуту видав Ціховський 1649 р. в „Київській розмові“, до чого десять літ пізніше додав „Трибунал“, де в додатку розправлявся також із літологом. Проти „Літоса“ видав єзуїт Теофіл Рутка 1690 р. „Камінь проти Каменя, себто збивання Каміня“; було це ширше оброблення виданої у Львові 1678 р. брошури п. н. „Згода“. Тут Рутка користувався Ціховсь-ким. Теофіл Рутка взяв визначну участь у релігійній полеміці. З низки єзуїтів українського походження, сам син Київської землі, залишив по собі найбільшу спадщину; перед ним сходять на задній план Венедикт Павло й Михайло Бойми, Теодор Веренко, Гнат Витошинський, Іван Вольський і багато інших ренегатів, що допомагали єзуїтам польщити українську й білоруську землі.
Проти „Згоди“ вийшли 1684 р. з православного боку „Основи, що на них латинники єдність України з Римом фундують“. Авторство книжки приписують Йоанникієві Галятовському, хоч на примірнику Петербурзької публічної бібліотеки сучасним письмом присвятив книжку Гедеон Оранський Пахомієві Хилевичеві. А так само „Православна віра“ Кулєші не бачить „бурителя основ єдности“ в Галятовськім. Автор „Основ“ оповідає про Кирила Транк-віліона Ставровецького, що коли він став єлецьким архімандритом в Чернігові, всі православні сторонилися чудотворної Єлецької лаври так, що єлецька церква була кількадесять літ порожня, без богослужень, аж обняв її Галятовський. Оповідає, як єзуїти висміювали в інтермедіях українських попів і українські богослужения, щоб іншим народам зогидити українську віру. Малює переслідування православних, як у Львові забороняли українцям урочисті походи зі співом, як у Бересті убраному в ризи попові заборонили відвідати хворого, як у Ковелі православних вітали як татарів і ще їх покарав підстароста й т.д. Автор протестував проти небилиць про уніатський нахил Могили, буцімто він за життя і на смертнім ліжку сповідався у римського священика. Взагалі твір кидає багато яскравого світла на тодішні часи й людей.
Лтанасій Филипович і його „Діарій“. Є тут також оповідання про мученичу смерть Атанасія Филиповича, що також заслуговує на згадку з огляду на те, що лишив по собі „Діаріушь албо списокъ дЪевъ правдивыхъ, въ справЪ помноженя и объясненя в*Ьры православное голошеный“. „Діарій“ Филиповича починається 1637 р. й обіймає короткий опис його подорожі до Москви за милостинею на Купятицький монастир і подає ширше оповідання про його заходи у Варшаві перед сеймом і королем „проти вічно проклятої унії“.
З автобіографії Филиповича видно, що він, закінчивши церковно-українську науку, служив у різних місцях і, між іншим, у гетьмана Сапіги був учителем одного фальшивого царевича. В 1640 р. став берестейським ігуменом і вписав до гродських книг знайдені на пергамені права та привілеї „зъ страшнымъ проклятствомъ на униты“ й оголосив їх у церкві та на різних місцях, указуючи на те, що розділ України через прийняття унії - це прокляте діло. Висловлював жаль, що нема вже пам’яті гідних мужів Михайла Кропивницького, Лаврентія Древинського й Мефодія Ки-сіля, котрі зажадали б на сеймі основного заспокоєння православних. Роздумуючи над знущаннями над українським і білоруським православним населенням, крім того, над тим, як „деякі для почестей і свободи світу того, зведені латиною і за великою думкою про себе (ох, біда ж!) з правдивої віри до іншої вірочки, як Смот-рицький, Скуминович і інші, небачно перекидаються“, ішов він вулицями Варшави й нараз побачив, як гола жінка бігла з плачем, ламала руки й говорила: „згинула м! взято ми з ліжка взголов’є і ковдру“. Перед очима Филиповича стала обкрадена православна церква. Він дав жінці червоний золотий. А коли після того правив в одній комірці акафіст до Богородиці, при словах „оть всЬхъ нась бЪдъ свободи“ почувся голос від образу Пречистої: „О
Атанасе, вноси просьбу тепер на сеймі через мій образ, в хресті намальований купятицький, до польського короля й Речі Посполитої, грозячи правдивим гнівом і страшним Божим судом, що дійсно ось-ось прийде, коли вони не надумаються; нехай же наперед ту вічно прокляту унію зганять, бо того передовсім треба, а може бути ще добре“. За Божим наказом з’явився він 1643 р. на варшавському сеймі з куп’ятицькою іконою, потім знову 1645 р. писав супліку з тюрми, де й склав проти унії пісню „Даруй покій церкві своїй, Христе Боже“.
Треба підкреслити велику любов Филиповича до народних мас. Ось маленька виписка на доказ: „Але панове і преложониє згола в звірів і птахів драпежних ся перекинули і подобними стали, а праве юж і' над звірів підданих своїх і убогих людей драпежать і над ними ся збиткують“. Слідний на Филиповичеві вплив Вишенського. Наслідки унії малює в таких барвах: „ А тепер пятдесят ^іт уже тому, як проклята унія для сенаторського стільця і для поваги пишних духовних нещасливе настала й потурбувала державу ту спокійну, що не тільки в країнах, в князівствах, в повітах, в містах, в містечках і в селах селян з селянами, міщан з міщанами, жовнірів з жов-нграми (бо й з козаками внутрішня війна непотрібна задля цього була), панів з підданими, батьків з дітьми, а й духовних з духовними, наостатку ченців з ченцями — до гніву непогамованого приводила, приводить і нещасливе роздражнює“.
За те, що раз вирвався з тюрми зовсім голий і, вивалявшися в болоті, бігав вулицями Варшави, б’ючи себе ліскою та кричачи: „біда проклятим і невірним!“, король Володислав IV позбавив його маєтку та священства й вислав на суд митрополита до Києва, де він жив аж до смерті Петра Могили. На похорон Могили до Києва приїхав луцький єпископ Пузина та взяв його до Луцька, бо належав до його парохії й на просьбу ченців і світського братства в Бересті послав його туди на ігуменство. Прийшло до війни між Польщею і козацтвом. Польща вислала до Филиповича шляхту, яка застала його в церкві. Капітан королівської гвардії Шумський почав йому доказувати посилання якихось листів і потроху козакам. Перетрусили обидва монастирі й нічого не знайшли. Тоді закинули йому, що проклинав унію. На це Филипович сказав: „Проклята теперішня унія ваша та знайте про це певне, що як не викоріните її з своєї держави й не дасте спокою православній церкві східній, гніву Божого над собою заживете“. За це вкинули його до тюрми, по кількох днях веліли ще вложити кайдани і так він сидів від 12 (1) липня до 16 (5) вересня 1648 р., коли віддав духа. Православна церква причислила його до святих.
„Діарій“ Филиповича написаний 1646 р.; закінчення його з описом суду над Филиповичем і його смерті дописане чужою рукою. Це дуже цікава пам’ятка, що зворушує своєю наївністю, щирістю, релігійною екзальтацією й непохитною постійністю навіть перед смертю.
Дальша участь київських учених у релігійній полеміці. Другий релігійний диспут відбувся 1663 р. в Білій Церкві між єзуїтом Адріяном Пекарським і ректором Могилянської колегії Йоанникієм Галятовським. Останній описав її в „Білоцерківській Розмові“, що її тоді видав (другий раз у додатку до „Скарбу похвали“, надрукованого по-польськи в Новгороді-Сіверськім 1676 р.). На „Розмову“ написав
якийсь вояк-католик „Від пір“ (рефутацію), а на цей „Відпір“ анонімний „Лицарь православно-каталицький схід-ньої церкви лицареві костела римського... вийшов з друкарні відповідати“. Автор зазначав, що відповідав як вояк, бо архімандрит Галятовський не мав часу. Вояцька вдача відбилася в сухості відповіді без літературної обробки.
Знову єзуїти почали полеміку. Венедикт Павло^. Бойм (родом із Львова, українського походження) видав 1668 р. „Стару віру“, на що 1676 р. Лазар Баранович відповів „Новою вірою“. Крім того, написав 1678 р. Йоанникій Галятовський „Стару церкву“ з передмовою до Бара-новича, де подав його коротку автобіографію. Православним відповів, між іншим, єзуїт Рутка писанням п. н. „ Гол іят, поражений своїм мечем“ в 1689 р. З інших полемічних писань Галятовського треба насамперед назвати „Месію правдивого“ — проти жидів, видане в Києві 1669 р. по-українськи й 1672 р. по-польськи, а крім того видані польською мовою полемічні брошури, як „Алфавит розмаїтим єретикам“ (Чернігів, 1681), „Алькоран“ (Чернігів, 1683), „Лебідь із пір’ям“ (Новгород-Сіверський, 1675, 1679), „Софія мудрість“ (Чернігів, 1686) або такі, що недалеко відбігали від них: „Боги поганські“ — по-українськи в Чернігові 1686 р. й рік опісля там же — „Душі померлих людей“.
До релігійної полеміки належить і польська книжка Лазаря Барановича з 1680 р. п. н. „П’ять знаків“. Це розтягнута балаканина, перемішана бездарними віршами. Найцінніше, що наводиться кілька народних приповідок: ,До св. Духа держися кожуха, а по св. Дусі в тім же кожусі“; „На пророки пуги“ і т. д. В алегоріях автор любується так завзято, що Трійцю порівняв з трьома східнослов’янськими племенами: „Син як курятко для Малої“, „Отець як орел для Великої“, а „Дух як голуб для Білої Русі“.
Варлаам Ясинський і Зосим Согникевич як полемісти. В полеміці з Боймом узяв участь також Варлаам Ясинський. Він залишив по собі рукописну „Справжню давню віру“, де аналізував і спростовував латинську науку пр^ першенство пап і про походження св. Духа. Близько 1683 або 1684 р. написав учитель Київської академії Зосим Согникевич „Пересторогу правовірним, що читають апокрифи“. Писання Согнцкевича зверталося проти двох анонімних єзуїтських творів, що поширювалися між православними українцями й білорусами. Согникевич розвінчував думки єзуїтів, котрі доказували, що східна православна церква нічим не різниться від західної латинської церкви.