1. Вплив Київської академії на українське письменство

Перенесення західноєвропейської схоластики до українських шкіл. Релігійна полеміка вибуяла так сильно, що заглушила українську, змістом, духом і спрямуванням, національну літературу, що її зродило пробудження українського народу до національного життя. На дальше звужування і дрібнотем’я нашого письменства мала вирішальний вплив середньовічна схоластика в школах, що їх заснував Петро Могила. Навіть братські школи, ’що постали для боротьби з єзуїтами, перейняли також схоластичний характер єзуїтських шкіл. Школи Могили далеко поширили круг наук братських шкіл. Маючи професорами людей з західноєвропейською освітою, вони розвивали й серед українського громадянства та й у письменстві серйозний науковий напрям, знайомили з західноєвропейською наукою й методами наукових досліджень, але й запровадили мертву схоластичну форму й формальне ставлення до духовного та світського знання, що панувало в Західній Європі в середньовічних часах.

Науки на службі богослов'я в схоластичній системі На чолі наук поставлено богослов’я, його інтересам мали служити всі знання, які подавала школа. Богослов’я викладалося у вищих класах за системою Фоми з Аквіна, найзнаменитішого католицького схоластичного богослова, а ця система змінювалася й доповнювалася також головно на підставі богословських праць схоластиків. При курсі богослов’я не так ходило про виклад християнських догм на докладній підставі Святого Письма й писань отців церкви, як про те, щоб навчити доказувати їх шляхом діалектики; влаштовувалися між вихованцями приватні й публічні диспути на богословські теми, причому один вихованець захищав богословську тему з католицького погляду, а другий мав спростовувати його, виходячи з православного становища; нерідко вони опісля мінялися ролями й той, котрий боронив, починав нападати.

Роль діалектики й риторики в схоластичній системі Увесь науковий план Київської академії був пристосований до того, щоб зробити вихованців вишукано красномовними балакунами, що вміли б зручно розвинути релігійні засади й знайшли б діалектичні засоби для їх оборони. А що диспути відбувалися без щирого внутрішнього переконання, бо були тільки засобом виявити свій бистрий розум івміння знайти аргумент для оборони навіть фальшивої засади, звідсіль і виходила велика небезпека на формування характерів вихованців, бо така наука не давала ніякого світогляду вихованцям і не виробляла у них постійних переконань.

Крім діалектики велику увагу звертали на риторику як на засіб підготовки зручних проповідників, бо таких мали й противники православ‘я — єзуїти. Риторику вчили на підставі творів Ціцерона й Квінтиліана, але дуже швидко з'явилися й оригінальні підручники для цього предмету. Діалектика й риторика мали доставити оборонців православия супроти католицизму, якими були поруч з полемістами також проповідники. Не диво, що проповіді в письменстві, яке завдячує своїм початком Київській академії, займають дуже видне місце. Побудовані згідно з правилами риторики, ці проповіді мають виразний поділ на частини, відзначаються штучністю і формалізмом, переповнені порівняннями й іншими стилістичними прикрасами, зате бідні змістом і почуваннями, бо ж перш усього це богословські трактати, побудовані на правилах шкільної риторики.

Ціль схоластичної освіти. Небагато знання давала Київська академія, і воно було дуже одностороннє. Ціллю схоластичної освіти було мало знати, але вміти покористуватися цим малим обсягом знань. Численними вправами за наміченою програмою та в строго обмежених рамках старалася схоластика дати якнайкращу гімнастику розумові, хоч, формуючи та виховуючи мозок, осягла вже й через те велике значення.

Позитивні й негативні сторони київської схоластики. Народившися в добу католицької реакції й під впливом шкіл, що були знаряддям тієї реакції, Київська академія прибрала також їх характер; тому в неї не було місця для змагань європейського гуманізму визволити думку з кайданів гнітючого авторитету середньовікової теології, а так само для раціоналістичних течій реформації й реалізму Бекона; цей реалізм почав здобувати собі місце в західноєвропейських школах саме в тім часі, коли почала своє існування схоластична Київська академія. Та не даючи понуки до справжньої творчої праці людської думки ні до вироблення нових ідей, Київська академія все-таки вправляла розум і привчала його до абстрактної думки, розвивала інтереси до письменства, яке хоч переважно не мало нічого спільного з народом і не багате було ні красою, ні змістом, ні, тим більше, ідеями, все-таки спричинялося до вироблення літературних форм і смаку. Поза тим мала київська ученість ту позитивну якість, що при її сприянні щезла тупа ненависть до всього чужого, яку бачимо в сучасній Московщині. Одначе взагалі національне значення колегії було невелике, бо для науки й літератури вживала вона чужих мов або незрозумілої для українських народних мас слов’яноукраїнської мови, остерігаючись живої нородної мови, й через те не витворила української духом і змаганнями національної інтелігенції.

Відірваність київських учених від народних інтересів. Те що Київська академія не встигла витворити національної інтелігенції, стверджує мандрівка українських „пе-релетних птахів“ у Московщину, а далі й ставлення учителів і вихованців Київської академії до козацтва й народних потреб. Ще за життя Могили в 1638 р. Кально-фойський, присвячуючи книжку князеві Іллі Четвертинсь-кому, з похвалою і з почуванням згадував про його подвиги в рядах польського війська в протикозацьких походах, про його разяґЧі удари, що падали на козацькі голови, про козацькі трупи, що стелилися під кінські копита польського війська та криваві тріумфи гетьмана Потоцького „над гордими козацькими ребелізантами“. Вихованець київської колегії, перший гойський ректор і наступник Софронія Почаського на київськім ректорстві Гнат Старушич також іще за життя Могили в 1641 р. виголосив „Казанє погребовоє над тілом ясне освецоного князя єго милости Ілії Святополка на Четвертні Чет-вертенского“ та славив у нім Четвертинського за те, що він спільно з польним гетьманом Мйколою Потоцьким „крнобрность Днепровых ребелизантовъ, дурною бутою ушикованою, з сердечными кавалєрами полскими, братією своею, помешалъ, стелючи поля на милю бездушнымъ трупомъ козацкимъ“. На думку цього відірваного від українських народних інтересів представника київської колегії, в мові котрого бачимо немало слідів живої української мови, а далеко більше польської, Ной „Сима духовною прибрав шатою, Яфета в королівську убрав пурпуру, а Хама „хлопскою і орацкою покрыл гунею" і відтоді почав Бог любуватися* в людях, що носили иіату священичу й королівську“.

Сумнівна вартість Мо-гилянської доби. Ось до чого дійшли представники найвищої української школи, наслідуючи чужі зразки й форми та силоміць заганяючи до них життя свого народу. Сумнівну вартість . Могилянської доби в розвитку української національної культури дуже вірно схарактеризував М.Гру-шевський, зазначаючи, „що з становища національного українського життя Моги-лянська доба, що уважала-ся свого часу й до деякої міри й тепер уважається апогеєм відродження православної церкви України й

Білорусі, поза чисто церковними конфесійними інтересами має досить сумнівну вартість. Вона легковажила народні традиції та спроваджувала українське культурне *иття на чужі йому дороги, тому з становища української національної культури ніяк не була розквітом, а скоріше дальшим періодом занепаду. Представники цього нового курсу були далекі й чужі також і соціальним змаганням народним, і національним почуванням, і оцінюючи все з становища виключно церковного, конфесійного, вони відчужувалися від наррду й від тих верств, у котрих збиралося національне життя, і цим приготували в будучності упадок самому церковному життю“.

Наука силабічного віршування в академії. Побіч проповідування виучувалися вихованці Київської академії також віршування. Одначе й тут академія не стала на народній основі, але скористалася V польськими зразками західноєвропейського силабічного вірша. Запозичила їх із єзуїтських шкіл, де латинське віршоробство увійшло в число обов’язкових предметів. Не була це латинська поезія класичної старовини, а ті латинські вірші християнського Заходу, котрі зродилися в середніх віках, коли народні мови західноєвропейських народів сце не встигли розвинутися до ступеня літературних мов і коли писанням таких віршів займалися ченці та взагалі духовні особи. Автори таких латинських віршів висловлювали свої думки

й почування: були це релігійні роздумування, молитви, християнські легенди, а побіч релігійних мотивів зустрічаємо в латинській середновіковій поезії байки, притчі, панегірики, оди, епіграми’ послання. Гуманісти довели мистецтво латинського вірша до досконалості. І хоч були чимось штучним, витворним учених і школи, а не вільною творчістю творчої уяви мистця-поета, західноєвропейські латинські вірші все-таки здобули собі місце в єзуїтській шкільній програмі й опісля разом з їх польськими силабічними наслідуваннями в київській колегії.

За їх зразком київські піїти переробляли на вірші церковні пісні, перекладали латинські релігійні гімни католицьких авторів, переробляли польські духовні канти та складали оригінальні вірші про святі предмети, писали похвальні оди, елегії, епіграми й інші принагідні вірші, нерідко в усяких вигаданих формах: акростихів, раків, що однаково читалися від лівої до правої руки й на відворіт, яйця, чарки, сокири, піраміди й т. д. Ці вірші були подвійним насиллям: властивий українській мові тонічний розмір принесли автори в жертву відповідно рівній кількості складів, а зміст _в— формі, нерідко дивачній.

Академічна піїтика. Мода на вірші була на Україні від XVI ст. Віршованими були присвяти видань, описи гербів, передмови, післяслова, всякі вставки в прозові твори, панегірики й більші віршові твори в епічній або драматичній формі. Під цим оглядом заведення піїтики як окремого предмету навчання було просто рівнозначне з ширеннчм зарази, бо вивчали її не тільки теоретично, але й практично. Піїтика ділилася на дві частини: загальну й часткову. В загальній частині давався виклад про форму та зміст поезії. У відділі про форму попри правила будови близько тридцять родів вірша деколи подавався і список однозвучних слів, щоб облегшити піїтові збереження розміру вірша. У відділі про зміст між іншим часто була глава про греко-римську міфологію або бодай приводилися з неї імена поетичних богів і богинь, рік, вітрів і т. д. В частковій половині піїтики вивчалися. роди віршових творів і їх зміст; в першій мірі зверталася увага вихованців на ліричну поезію: канти, елегії та привітні вірші з різної нагоди, й драматичну, одну й другу найпрактичнішу в житті академії, її вихованців і освіченого громадянства України.

Практичне використання знань віршування. Всяке академічне свято, кожний визначний випадок академічного життя мали обов’язково своїх віршописців у вихованцях або професорах піїтичного класу. Чи святкувався день ангела ректора, префекта або котрого з учителів, чи надійшли свята Різдва або Великодня, чи відвідував митрополит або якийсь достойник піїтичну школу, чи вмирав студент-товариш, вибирався новий префект — усе те й таке інше давало тему для академічного віршування. Віршами настроювали студенти прихильно до себе своїх добродіїв і меценатів, ними дякували їм і вихваляли їх щедрість для бідних працівників науки. Своїм піїтичним мистецтвом старалися студенти особливо прославитися під час своїх урочистих свят, коли в мурах академії приймали гостей і покровителів науки; тоді влаштовували у себе сценічні вистави, приготувавши для них відповідні драматичні твори.

Теофан Прокопович як реформатор піїтики. ^Ііїтики ПООДИНОКИХ учителів сливе не . різнилися.... МІЖ^££>Йаю—5ГГ трималися невільничо латино-польської поетики. Визволитися з цього невільництва пробував Теофан ПрокопоШПл^-що. свою піїтику побуду'вЗЪ йа ЦИСТО КЛШїчному грунті, вщки-~ нувшїГігурйоаііі вірші середніх-віків і додатаю^гкуіьсБКО-^ла-тинсьіагос~лгченихг~Як зразки 'ДЛЯ піїгичноГ" творчий і—втн~ навів головно твори класичних авторів або вправних і талановитих їх наслідувачів. уЩслідком цієї реформи стало деяке зближення шкільної піїтики з народним Шггш: ПрокодойШ Ста^Гна~1и^жі двох напрямів- у ііисшснницівіг схоластичного та псевдоклаййптітіо» нці. його теорію "сфор*у му вав Бунло ■^-стеи>г~уНевтаііігім половині XVII ст. Основи цієї теорії зводилися головно до славної теорії трьох єдностей: місця, часу та простору, а також до пристосування літературних писань до аристократичного смаку. Виробили цю теорію італійська, іспанська та французька літератури. ^Прокоповичева реформа шкільної драми полягала в тому, що деЖТ “ бїфШГТ5Ші зближують українСБКі драми з псевдокласичними, і випли-ла з ибШ^нзйомстаа-^ -французькими—псевдокласиками ^Х04 би в ~ ^ перекладі Андрія~~*таг ” Станіслава Морштинів. Плсля Прокоповича щораТ більше місця ~Ирй-" свячували піїтики східно-слов’янському віршеві гіоручГ ~ІЗ~ польським, дж на ретіГїт-~ІОртй^ ва ЇР ііїрЗ вила східнослов’янського віршування далеко ширше, ніж польського.

Київська академія як гніздо обмосковлення. За київського митрополита Арсенія Могилянського (1757—1770) відбувалося читання класиків із перекладом „на чисту російську мову, а не просту й грубу, з польською мовою змішану, який перед тим бував“ переклад. Щоб полегшити виконання цього нелегкого завдання, бо ученики були головно українці й говорили по-українськи, доручали учням читати вдома переклади й різні твори царської Петербурзької академії або кадетського сухопутнього корпусу. Всі вчителі мали наглядати з чистотою московського стилю у студентів.

Високий і низький стиль. Таке вичищуванда Московської літературної мови викликало на Московщині й на Україні розуміння високого й низького стилю. За високий стиль уважали розвиток і удосконалення книжної слов’яно-ук-раїнської мови та зближення її з літературною російською. Низьким стилем називали народну українську мову. В своїй піїтиці Юрій Хониський твердив, що „комедію треба писати стилем простим, плебейським і мужицьким, які й дієві особи вона має. Зате трагедія, наскільки містить у собі великі й високі предмети й особи, вимагає важного й високого стилю, тому її повинен писати вправний і спосібний автор. Трагедія повиннна бути повна потрясінь, важних думок, звучних слів і сливе царської перефрази“.

Історично-освітнє значення Київської академії для Росії Для Росії Київська академія в XVIII сг. мала велике православно-історичне й універсально-освітнє значення, бо сливе всі духовні школи Росії в першій половині XVIII ст. завдячували Київській академії своїм народженням, внутрішнім устроєм і розвитком. „З неї як православних тих Афон, — писав 1739 р. смоленський єпископ Гедеон Виш-невський до київського митрополита Рафаїла Заборовського,

— вся Росія джерело премудрості почерпала та всі свої новозаведені колонії напоїла й виростила“. Освітня діяльність Київської академії була відома навіть поза межами Росії, бо споріднені вірою, південнослов’янські землі тоді дуже часто посилали сюди для освіти своїх молодих людей і навіть просили, щоб академія прислала їм своїх учених. Одначе, висилаючи своїх вихованців по всій Росії, європейській і азійській, де вони займали найрізніші становища, головно духовні, Київська академія виснажувала себе й Україну* з кращих сил, щораз більше занепадала, не тільки вищу освіту перестала давати своїм вихованцям, але навіть і середня освіта не стояла в ній належно добре. Давши початок стільком російським школам і виповнивши менше славну супроти власного українського народу об’єднуючу роль, Київська академія почала щораз відставати від своїх філій, що швидко переросли матерню школу.

Визначніші вихованці академії Крім згаданих, до найвизначніших учителів і вихованців академії належали: четвертий ректор Йосип Кононович Горбацький, п’ятий Іннокентій Гізель, шостий Лазар Баранович, піонери української культури на московськім грунті Єпіфаній Слави-нецький, Арсеній Сатановський і Семеон Полоцький, далі Теодосій Сафонов ич, Гаврило Домецький, Гнат Євлевич, проповідники Йоанникій Галятовський і Антін Радиви-лівський, Варлаам Ясинський, Дмитро Тупталенко, Степан Яворський, Іван Самійлович, Іван Максимович, Йоасаф Кроковський, Леонтій Боболинський, Гаврило Бужинський, Рафаїл Заборовський, Теофілакт Лопатинський, Іларіон Мигура, Теофан Прокопович,. Василь Григорович-Барський, Гедеон Вишневський, Лаврентій Горка, Йоасаф Горленко, Михайло Козачинський, Гаврило Кременецький, Арсеній Мацієвич, Арсеній Могилянський, Тимофій Щербацький, Юрій Кониський, Самуїл Миславський, Григорій Савич Сковорода та ін.