Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Через православ'я до поневолення України Московщиною. Як Петро Могила опікувався Косовим, Козловським і Гізелем, так Гізель опікувався Барановичем і Радиви-лівським, а Баранович — Галятовським. Будучи вихованцями тої самої школи, зв’язані спільною долею і недолею, також у пізнішім житті як письменники допомагали один одному Гізель, Баранович, Галятовський, Сафонович, Дмитро Тупталенко й Степан Яворський. В’язала їх. спільна мета — боротьба з противниками православної віри й на цім полі виказували вони досить велику начитаність, орудували вільно богословським і історичним матеріалом, головно завдяки діалектичній вправі.

Сильні й певні в православній правовірності, ті люди не доросли до політичних і національних завдань, що їх ставив перед ними історичний момент України. Й тут на перешкоді стояв їх світогляд, у певній мірі підготовлений релігійною полемікою. Головну рису того світогляду відбило в собі фатальне для майбутнього розвитку України гасло „волимо під православного царя“. Нелюдські переслідування православних українців з боку Польщі виховали перших пропагаторів московської опіки над Україною саме в західних окраїнах України. Про підданство України московському цареві заговорював Ісаія Копинський вже в 1622 р., а Йов Борецький в 1624 р. Коли брат Йова Борецького Андрій, родом з Галицької землі, заговорив про можливість злуки України з Московщиною, Петро Могила замітив, що за ці слова треба б убити на палю, Андрія Борецького. Минуло кілька літ по смерті Могили й давно вимріяне „московською опікою“ діло спричинилося до створеної генієм Богдана Хмельницького Української Козацької Республіки, до персональної унії з Московщиною силою Переяславської умови 1654 р.

Життєписні дані про Барановича. У часи найбільшого напруження . національних сил України довелося Лазареві Барановичеві бути професором колегії, а в 1650—1651 рр. навіть ректором. Перша половина його життя оповита заслоною. Одні спираються на Чернігівський літопис, де стоїть, що Баранович умер 1693 р. на 73 році життя, тому й визначають йому як рік народження 1620 р., інші з огляду на те, що дати цього літопису часто хибні, продовжують його життя до сто літ. Галятовський лишив вістку, що Баранович учився у віл енській, київській і каліській колегіях. Певні дати маємо щойно від 1642 р., коли почав вивчати граматику й риторику в київській колегії. В 1647 р. став ректором колегії в Гощі, а 1657 р. — чернігівським і новгород-сіверським архієпископом. На цім становищі заснував у 1674 р. друкарню, а саме від 1675 по 1679 р. існували дві невеличкі друкарні в Чернігові й Новгород-Сіверськім, які по переході Барановича до Чернігова злилися в 1679 р. в одну чернігівську друкарню. Заходився також заснувати в Чернігові колегію на зразок київської, але довершив цю справу вже його наступник Іван Максимович.

Участь Барановича в політичнім житті України. Енергійний, впертий і хитрий, Баранович мав можливість зробити не одно добро, відіграв значну роль в політичному житті, наприклад під його впливом Многогрішний став гетьманом, але до широких мас українського народу він не мав серця й не розумів соціально-економічних і політичних цілей української революції. Баранович виробив собі засаду, що „овець так треба стригти, щоб не хапати за живе й щоб шерсть росла“, бо „вони свої селяне, не на один раз вони й потрібні“. Про вічні поклони Московщині й запобігання царської ласки з боку Барановича й інших представників київської схоластики просто прикро читати. И дожебралося вище українське духовенство до того, що в 1685 р. українська церква втратила свою незалежність, чи то пак слабий зв’язок з царгородським патріархатом, і київська митрополія опинилася під залежністю московського патріархату.

„Одну тільки ясну ідею має Баранович, — писав один з найкращих знавців нашої історії тих^ часів В’ячеслав Липинський. Ідея ця глибока любов до східної української церкви, її потреб і інтересів. Звідсіль засадниче поборювання унії — у відношенні до Польщі, звідсіль оборона ієрархічної незалежності української церкви православної — у відношенні до Московщини. Поза тим повний хаос, самі яскраві суперечності. Отже поруч зрозуміння істотних намірів Москви, що ,;нашим же волоссям нам голову зв’язує“, повне признання й апробата нової на Україні царської влади. Поруч повного крайнього зірвання з Польщею угодовий тон супроти поляків, що саме в тім часі задумували відбудувати Річ Посполиту на Україні.

Поруч спожаління над внутрішньою українською соціальною боротьбою між народом і шляхтою, поруч глибокого відчуття української „Руїни“ повна безрадність супроти поразки народу, незрозуміння її істотних внутрішніх причин. Поруч справжнього й щирого національного патріотизму недостача якоїсь політичної української ідеї. Все-таки є в цім хаосі одна дуже замітна риса. Бачимо бо виразно, як українське православне духовенство, в особі своїх найгідніших представників, з корпорації єрархів української православної церкви, що жила за Польщі й за Хмельницького живчиком національного *иття, стається поволі пізніше, за „Руїни“, якоюсь національною кастою, з якимись окремими ідеями і інтересами, що стояли поза життям народу. Коли на всій Україні горить страшна боротьба між прихильниками польської й московської державностей, що виключають себе обопільно, коли на саму згадку про віроломну Польщу хапають за шаблі прихильники сильної царської влади, проти якої стають знову як один муж прихильники польської „шляхетської волі“, православний ієрарх накликує свій народ до згоди з царем і з поляками. Коли під турецьку протекцію ховається з гетьманом Дорошенком перед Польщею і перед Москвою все, що живе й незалежне на Україні, той самий ієрарх пропагує в тім самім часі московсько-українсько-польську „християнську“ коаліцію проти „невірних“ турків і татар. І здається, неначе автора цих писань відділив якийсь мур від життя всієї сучасної України".

Млявий відгомін бурхливого життя України у творах Барановича. Коли недоля України відбивалася голосним відгомоном навіть у проповідях одного з преставників Польщі Млодзяновського, й він кликав: „Думаю, що коли б Пан Біг зібрав в одне місце всі сльози бідного народу, які він пролляв і проливає наслідком утисків і різних несправедливостей, людина могла б утопится в цих сльозах. Люба Україно, в чім ти потонула? В сльозах народу?“ — Баранович здобувся хіба на млявий польський вірш: „Як човен на воді хитається хвилями, таке діється з нашою бідною Україною. Й гірше, човен пливе на воді, а Україна в крові й незгоді. Боже, ти пануєш над вітрами й водами, зроби, щоб тихо було між нами“.

Два збірники проповідей Барановича. В своїй пись-менській діяльності не осягнув Баранович і таких успіхів,-які йому вдавалися в політично-громадському житті, хоч визначався хворобливою схильністю писати, зокрема віршувати, й видавати це на світ друком. Наслідком його проповідницької діяльності були два збірники проповідей, в яких поза заголовками мало що нагадує тодішнє воєнне лихоліття України: „Меч духовний“ вийшов ' у Києві двома виданнями 1666 й 1686 рр., а „Труби словес проповідних“ вийшли там же також двома виданнями 1674 й 1679 рр. Проповіді Барановича — це безбарвне й беззмістовне накопичення пустих слів, рідко перериване якоюсь гадкою про сучасне бурхливе життя України, про українську народну революцію чи якоюсь іншою заміткою, цікавою для характеристики Барановича як політичного діяча. 1 коли взагалі в проповіді мистецький елемент є тільки засобом і краще від епічного, елементу має в ній можність розвинутися ліричний елемент у формі молитви, що перериває або закінчує проповідь, у Барановича навіть молитви позбавлені всякого ліризму чи релігійного захоплення, вони зовсім холодні. Крім того, Баранович, як і Пзель, писав сливе чистою церковнослов’янською мовою або польською, якою послугувався головно в своїй манії до віршування. „Меч“ Барановича містить 55 релігійних повчань на неділі й рухомі свята, а „Труби“ обіймають 80 проповідей на дні святих і нерухомі празники.

Коротко та влучно охарактеризував їх Костомарів: „Ди-вачність і шумність при скупості думки, недостачі уяви й щирого почування — це визначні риси Лазаревих проповідей. Усі вони, можна сказати, складаються з шумних фраз і дуже нудні“.

Панегірики. Церковнослов’янською мовою запобігав Баранович також ласки царя Федора в 1676 р., пересилаючи йому „Вечірній плач з причину смерті царя Олексія“ й „Ранішню радість з приводу вступления Федора на царський престіл“, а в 1680 ласки царів Івана й Петра панегіриком „Благодать и истина“. Особи царів мало шо не зрівнюються в цих творах з особами Трійці.

Манія віршування у Барановича. Свої вірші Баранович видав у низці книжок польською мовою, як: „Життя

святих“, „Арфа Аполона“ (ІдИпіа Аро11іпо>¥а), „У вінець Божої Матері“, „Стовп віри“, „Книга смерті“ й ін. Для характеристики Барановичевої схоластики може до речі буде зазначити, що, наприклад, у „Книзі смерті“ він на 66 листках, перемішуючи прозу з віршами, крутиться навколо одної думки, що через хресну смерть Спасителя людство вирятувалося од вічної смерті. Використаючи усяку нагоду, автор згадав про звичай закладати перо за вухо. З цього приводу замітив Баранович, що позбавлений вуха Малх не міг би вже цього зробити й тільки вилікувавшись він зміг так вигідно закладати пера.

Баранович у московському розкольничому і сербському письменстві Київське схоластичне письменство лишило сліди на московській розкольничій літературі. Й так один розкольничий рукопис містить передмови до „Меча духовного“ Барановича й „Толкування на Апокаліпсис“. Автор „Толкувань“ користувався іменем Барановича й передмовами до його книжки, щоб піднести гідність своїх релігійногмістичних толкувань в очах читачів. Ще наприкінці XVIII ст. московська розкільнича література опиралася на київську схоластику XVII ст. й почасти черпала з неї свій фактичний зміст. Зокрема автор згаданих „Толкувань“ 3 третьої чверті XVIII ст. в числі cböix джерел користувався писаннями Степана Зизанія, Транкві-ліона, Захарія Копистенського, Гізеля, Барановича, Галя-товського й ін. Залежність „Толкувань“ від українського схоластичного письменства відбилася навіть в їх мові. Запозичувалися українським письменством і серби: в творах Венцловича першої половини XVIII ст. зустрічаються уривки писань Барановича.

Панегірист Заруцький. Панегіричне пустомельство було запозичене на Україні з Польщі, де в XVII ст. на віршування хворіли всі від короля до міщанина. На Україні було панегіричне • віршоплетство, яке стало доказом занепаду духовного життя, втрати моральної гідності. Правдоподібно, вихованцем київської колегії був і панегірист Атанасій Заруцький, родом із Глухова. Він написав 1688 р. панегірик „Мислейний рай“ і дав до оцінки Барановичеві, а той передоручив його гетьманові Мазепі. Це був очевидно, панегірик царівні Софії й її любасові Голіцину, де певно вихвалявся і гетьман, бо Мазепа вислав програму книжки, а пізніше й самого автора до Москви, щоб доповнив свій твір на підставі московських літописів. Діставши від Мазепи село Чарторию, він ще не почував себе досить матеріально забезпеченим, бо вигідно оженився. На становищі новгород-сіверського протопопа колишній панегірист Мазепи в Глухові 1708 р. виголосив проповідь, в якій красномовно змалював „зраду“ гетьмана Мазепи й виправдовував анафему, яку кинула на нього православна церква. Діставши за це сільце, він задумав підтримати царську ласку до себе й вісім років потів над панегіриком, закінченим 1717 р., п. н. „ХлЬбь ангельскій, на крестномъ жертовницЪ испеченный“, за що знову дістав село тепер вже від гетьмана Скоропадського.

Інші панегіристи. Якусь похвалу царям уложив 1688 р. ієромонах Антін Русаковський. Гетьмана Самійловича славив панегірист Олексадр Бучинський з приводу Чигиринської війни 1677 р., Мазепу — чернігівський піїт Іван

Орловський в „Роксоланській Музі“, Петро Армашенко, Пилип Орлик і Степан Яворський — в панегірику „Ехо“. Яворський був дуже відомим панегіристом; він уславився таким мистецтвом укладати латинські й польські вірші, що київська колегія надала йому в 1689 р. титул „лавроносного піїта“. Крім панегірика Мазепі й сатири на нього, коли змінилася доля гетьмана, писав підлесливі вірші своякові Мазепи Обідовському, Варлаамові Ясинському й іншим. Мистецтво Яворського полягало в гладкім вірші й бистроумній грі латинськими словами, але поезії там не було.

Панегірик Кочубеям. Як форма та звітріла шаблоновість схоластичного письменства вихолощувала сливе увесь його зміст, показує панегірик Кочубеям приблизно з часу, коли Василь Кочубей був полковником (17.27 — 1743), бо автор говорить, що служив у полку Кочубея. За перо вхопив автор бажання слави, підлеститися своєму начальству й одержати винагороду, відповідну до поетичного буяння схоластичного піїта. Панегірик страшно розтягнений і ділиться на кілька частйн: на ляменти віри, надії, любові, милості, істини, правди, миру, „апострофічну епіграму“ й „слово подносителноє“. Один і той же мотив проходить через увесь твір, повторюючися на різні лади протягом шістнадцяти сторінок.. Коли ж узяти до уваги нікчемність Кочубеїв, виступлять у повній наготі нещирість, фальшивість і штучність панегірика.

„Стовп чеснот“ Сильвестра Косова. Коли вдалими були панегірики в своїм змісті, то такі ж мали й заголовки. Наприклад, присвячений пам’яті Сильвестра Косова панегірик „Століть цноть“ мав на титульній картці такий рисунок: Вгорі в хмарах два ангели тримають серце покійника. Під ними є трикутник, що на його боках містяться написи трьох гідностей Косова: чуйності, мудрості й терпеливості, а в самім трикутнику заголовок панегірика. Шість стріл звернені на трикутник; з них три — смерті, світу й тіла — відскакують від написів, а інші три з написами: незотлінний, несплямлений і безсмертний — устромлюються з гідності. З лівої руки — капелюх і патериця, з правої — мггра та хрест. Трикутник прикріплений на двох стовпах, що їх підтримують льви, бо лев був у гербі Косова. Разом із останнім стовпом падає лев, що йому смерть роздирає пащеку, а в ній же і коло неї мед і бджоли. Тут же вміщені підписи, які пояснюють, що хоч фізично й умер

Косів, але в той самий час відродився духовно. За правим стовпом намальована смерть, а за лівим — двоголовий гаспид, що збирається дістати гідності Косова. Внизу гравюри три щаблі, на кожному по левові з написами: любові, надії, віри. На горішнім два ангели тримають серце Косова, проколене двома стрілами: хворобою і смертю, з словами: „Коли хирляю, тоді я сильний“.


Емблематична поезія у Баранови-ча. Такі вузлуваті заголовні листи любив і Баранович, а друк його „Меча“ зберігся тому, що саме заголовний лист (форта) мав такий вузловатий рисунок, що Печерська друкарня відмовилася його друкувати. Тоді Баранович уложив простіший заголовок, але й цей вимагав окремих пояснень для друкарні. В тій справі писав він до управителя друкарні Варлаама Ясинського таке: „Коли були б у нас для цього різні дощинки, вийшла б у нас емблематична поезія“.

Іван Максимович — віршороб. Взагалі наприкінці XVII сг. віршоробство перетворилося в манію. Типовим автором пустих віршів був наступник Барановича на владичій катедрі Іван Максимович, вихованец ь київської колеги і в 1680 р. печерокий ієромонах. Його „Богородице Діво“, що вийшло в Чернігові 1707 р., виповнене силабічними віршами на 632 сторонах: обіймає 23.166 рядків. Так само силабічними віршами написана книжка з 1709 р. „Осмь блажесівь еваншльоае“ й обіймає 5922 рядків. Віршами уложені й „Размьішленія о молитвЪ: Отче нашь“ з 1709 р. й „Алфавить святыхъ“ з 1705 р. Правдоподібно, він написав віршами „Синаксарь о побЪдЬ подъ Полтавою“, що вийшов у Чернігові 1710 р., й за це став тобольським митрополитом, на становищі якого й помер 1715 р. Крім того, видавав свої мудрощі й прозою. Безвартісність писань Максимовича відмітив уже Дмитро Тупталенко в листі до Степана Яворського з 1708 р.: „Книга друкованих віршів („Богородице Діво“) прислана мені: Бог дав цим віршописцям друкарню й охоту та гроші й вільне життя: мало кому потрібні речі на світ видаються“.

Самуіл Мокріевич. До подібних віршоробів, як Максимович, належав і автор надрукованої в 1697 р. віршованої парафрази „Мойсейових книг“, „Євангелія св. Матвія“ і т. д.

Виноградъ, домовитомъ благимъ насажденный, в немже наслЪдникъ вЪков всЪхъ бысть убиенный, въ точияЬ крестномъ кровю ризи обагренны, през которого всЬ роды зостали спасенны.

Певный знакъ побЬды вожем над врагами, покоратся язицы, зряще, же Богь съ нами въ новой веснЪ.

Ця безвартісна книжка з курйозним заголовком замітна під двома оглядами: 1) присвятою „несмертелнои славы войскъ запорозких гетманови єго милсти п. Іоану МазепЪ, благому домовиту винограда малоросийского“, й 2) згадками про автора в передмові до читача. Між іншим версифікував тут автор і так:

не хотя подъ спудомъ 

малаго свЪта пред людми сокрыти, 

з приемшым талант един бы не быти, 

мало трудихся, малой єстем силы, 

в последний часъ дне не работах цЪлый.

Автор прохав читача виявити йому свою ласку, бо не все залежало від автора:

Не всегда чтити книги был час волный, 

засипалъ очи часом ггЬсокъ полный

і житійская нужда докучала, 

трудитися мнЪ много збороняла.

Іван Максимович — помічник Мазепи. Від владики Івана Максимовича треба відрізнити. іншого Івана Максимовича, помічника Мазепи в змаганнях вибороти незалежну державність для України: Він відомий як автор латинського лексикона з великоруським толкуванням, вокабулів і збірки чужих слів, уживаних у великоруській мові, писав дуже грамотно, що рідко траплялося в тодішніх часах, в багатьох словах ішов за українською вимовою. Сумлінно впорядкований лексико# відкриває довга й велеречива передмова. З неї довідуємося, що почував себе нещасливим на чужині й, щоб розігнати свій сум, почав перекладати й читати книги Святого Письма. Причетний до діла Мазепи, був помилуваний від смерної кари, але не смів жити на Україні й опинився в Москві перекладачем у друкарні. Після доносу усунули його з цієї посади 1726 р. та з розхитаними нервами від наукової праці лишився він 1728 р. серед чужих без шматка хліба.