7. Дмитро Тупталенко
Степан Яворський. Московським людям не довіряв і Дмитро Тупталенко, що йому судилося на старість стати
одним кільцем у довжезнім і неперервнім ланцюзі україн-ців-єпископів на російських катедрах. Почав цей ланцюг Степан Яворський, ставши 1700 р. рязанським митрополитом. Родився в Галицькій землі в Яворові в шляхетській сім’ї, був вихованцем київської колегії* познанської й віденської академій, повернувшись з-за кордону, став 1690 р. професором риторики в київській колегії, а від 1691 до 1693 р. — філософії. На Московщині здобув собі розголос полемічною книжкою „Камінь віри“, що перший раз вийшла 1728 р. в Москві й діждалася кількох видань, між іншим одного київського з 1730 р., кращого від московських. Проповіді Яворського штучні й виказують вплив польських проповідників. Був заступником голови Святого Синоду, а рік перед смертю (1721) став і його головою.
Прізвище „Тупталенко“. Ще в часі побуту на Україні заприязнився Степан Яворський з Дмитром Тупталенком. Останній походив із містечка Макарова. Його батько Сава був сотником Київського полку. Його батька називали Туптало, а його сина Дмитра, що мав світське ім’я Данило, гетьманські універсали називали Тупталенком або Тупталовичем. Тупталенком називав його й козацький літописець Величко, коли під 1700 р. зазначив вихід третього тому „Миней“, уложених „працею богонатхненно-го мужа єромонаха Димитрія Савича Тупталенка“.
Життєписні дані про Дмитра Тупталенка до початку праці над „Минеями“. Тупталенко й є властиве прізвище письменника. Народився 1651 р. в грудні. В 1662 р. вступив у київську колегію, де відзначався любов’ю до віршування й красномовства, і виніс із неї вміння укладати проповіді й писати духовні вірші та драми, не говорячи вже про богословську підготовку та про знання церковної історії. Глибоко релігійний настрій завів його в монастир св. Кирила, титарем якого був його батько Сава, й там Дмитро постригся в ченці (1668) швидко по скінченні колегії. Постригав його ігумен Мелетій Дзик, прихильник незалежності української церкви від московського патріарха та прихильник київського митрополита Нелюбовича-Тукаль-ського й гетьмана Дорошенка. Дияконом поставив його в 1669 р. Йосип Тукальський в Каневі, на ієромонаха висвятив його чернігівський архієпископ Лазар Баранович у 1675 р. в Густинськім монастирі й Дмитро був через два роки проповідником не тільки в Чернігові, але й в інших церквах єпархії. Тут описав під впливом Барановича чуда ікони Богородиці чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря п. н. „Руно орощенноє“, що вийшло першим накладом 1680 р., а другим 1683 р.
Та симпатії Дмитра не були по боці таких людей, як прихильник Мрскви Баранович, і він вибрався 1677 р. на Білорусь до білоруського єпископа Теодосія Василевича, що, як Дзик і Тукальський, був противником Московщини. По його смерті покинув Білорусь і поїхав на початку 1679 р. до Батурина, столиці гетьмана Івана Самійловича, ле став правдоподібно його придворним проповідником. В 1680 р. вибрали Дмитра ігуменом Київського монастиря св. Кирила, одначе він залишився в Батурині й щойно в 1681 р. прийняв вибір на ігумена Максаківського монастиря. По шістьох місяцях зробили його ігуменом Ба-туринського монастиря, куди й вибрався на короткий побут. В 1683 р. покинув ігуменство, бо рвався до науково-релігійної праці в Києві. Там став 1684 р. проповідником Печерської Лаври за архімандрита Варлаама Ясинського.
Варлаам Ясинський як оборонець незалежності української церкви. Варлаам Ясинський був архімандритом Печерської Лаври від 1683 до 1690 р. Коли київським митрополитом вибрано Гедеона Святополка-Четвертинського й він заявив, що хоче піддатися під зверхність московського патріарха, ця заява дуже занепокоїла вище київське духовенство. На чолі невдоволеного вищого українського духовенства, що й зібралося тоді ще раз на нараду, стояв саме архімандрит Ясинський, пізніший митрополит. Він бо був переконаним противником підпорядкування київської митрополії московському патріархові, за що й довелося йому багато перетерпіти. А коли Ясинський став митрополитом, він беріг пильно права і прерогативу влади київського митрополита й старанно хоронив їх від усяких посягань на їх обмеження з боку московських патріархів і тим більше з боку місцевих представників російського уряду в Києві. З такою самою старанністю беріг він і всі особливості українського церковного життя й богослужебної практики. Цікавий більше як гарячий український патріот, Ясинський лишив також невеличкий слід у письменстві на полі релігійної полеміки, проповіді, церковно-історичних писань і віршованих спроб, головно панегіричних. Умер у глибокій старості на початку вересня 1707 р.
Життєписні дані про Дмитра Тупталенка в зв'язку з працею над „Минеями“. Ще в 1660 р. задумувала Пе-черська Лавра видати Житія святих і цю працю поклали на Дмитра, а написані частини „Миней“ читалися Й розбиралися на зібраннях „деяких благородних людей, а в першій мірі в святій Печерській Лаврі“. Над цією працею Тупталенко просиджував ночі, клад учися спати на годину перед утренею. Через рік повернувся до Батурина, де ігуменував близько шести літ і продовжував писання Житій святих, для чого дістав із Москви „Четьї-Минеї4* Макарія. Великі „Четьї-Минеї“ московського митрополита середини XVI ст. (1542—1564) Макарія це величезна компіляція, ціла скарбниця церковної літератури, яка тільки дісталася протягом дванадцяти, літ в його руки, без відмеження правовірного від апокрифічного. Одночасно не переривав Дмитро своїх зв’язків із Печерською Лаврою. Туди й Ьоїхав 1689 р. й почав друкувати там Житія святих 'ва жовтень. Одначе патріарх Йоаким звелів припинити їх друкування. Особиста зустріч Дмитра з патріархом в Москві дала йому благословення Йоакима на дальшу працю над Житіями, а новий патріарх Адріян інакшеподивився на працю Дмитра й не робив йому найменших трудностей. З якою приємністю покидав Дмитро Москву, на це вказує його записка в деннику-діярії з цього приводу: „Господи, поспіши!“
Повернувшись до Батурина, взявся з новою енергією за Житія і в 1691 р. вибудував собі навіть нову келію „для спокійнішого писання Житій святих“. Одначе найближчого року кинув ігуменство, а в 1693 р. переїхав до Києва, щоб там друкувати Житія. КористуЮчися прихильністю патріарха Адріяна й ініціатора Житій митрополита Ясинсь-кого, спровадив собі з-за кордону через Гданськ Житія святих Боландистів. За намовою чернігівського архієпископа' Теодосія Углицького прийняв 1694 р. ігуменство монастиря св. Петра й Павла в Глухові та в трьох літах свого побуту там крім обов’язків, які накладало на нього ігуменство, закінчив другу й почав третю частину „Миней“. Там за три верстви від монастиря в чудовім місці серед лісу була його самітня келія, а коло неї посадив собі липову алею й викопав криницю, як говорить місцева традиція. В 1697 р. вмер визначний діяч української православної церкви та старий приятель Дмитра Інокентій Манастирський і на його місце Дмитро став ігуменом монастиря св. Кирила. Але прожив тут* недовго, бо його призначили архімандритом і наставником двох монастирів: Єлецького монастиря Успення в Чернігові та в 1699 р. Спаського монастиря в Новгороді-Сіверськім, 3 останньої посади його запросили в Москву та зробили сибірським митрополитом, але що з різних причин від’їзд Дмитра на Сибір затримувався, він із огляду на своє слабе здоров’я для сибірського клімату і з огляду на потребу закінчити працю над „Минеями“ короткий час лишився в Москві й незабаром став ростовським митрополитом.
Праця усього життя Тупталенко. Приїхавши в Ростов ПОЗ р., тут і закінчив у лютому 1705 р. свою довголітню працю — „Четьї-Минеї“, надруковані в Києві в чотирьох томах 1689, 1695, 1700 й 1705 рр. Друге видання вийшло вже в 1711, 1714, 1716 і 1718 рр. також у Києві. Пізніше було багато дальших видань цієї більше ніж двадцятилітньої праці Дмитра Тупталенка протягом XVIII й XIX ст., і це свідчить, що праця відповідала дійсним потребам православного громадянства.
Діяльність Тупталенка в Ростові. В Ростові зайнявся дуже пильно освітою духовенства та світських людей і боротьбою з неуцтвом, з забобонами й розколом. Випливом його турбот про освіту було заснування школи в Ростові з наукою грецької й латинської мови на зразок київської колегії. Учні школи давали драматичні вистави, для яких Дмитро писав шкільні драми, до чого приступив ще в Чернігові, написавши для вихованців чернігівської духовної школи Успенську драму, хоч авторство його тут більше гіпотетичне ніж доказане. З темнотою боровся при допомозі проповіді, а з боротьби з розколом виріс його „Дослід“ ("Розыскъ") над розкольничою бринською вірою про їх науку й діла; бринською названа розкольнича віра від того, що розкольники ховалися в бринських лісах. Хоч була закінчена 1709 р. в рік смерті автора, вийшла книжка щойно 1745 р. Згідно з бажанням Дмитра, висловленим у заповіті, бруліони його писань вложено до могили. Коли в 1752 р. її відкрили, рукописи вже зотліли. Та не зміг пізніший час знищити великих слідів того і безсумнівного впливу на московське письменство, котрий під різними оглядами лишив у нім Дмитро Тупталенко як. визначний представник української освіти й літератури.
Літературна діяльність Дмитра Тупталенка на Удс-раїні. Свої проповіді, Діарій, духовні вірші й інші твори в часі побуту на Україні писав Дмитро сучасною йому українською літературною мовою. З українських проповідей досі віднайдено тільки вісім: на неділі 7 і 47 по Великодні, на Зелені Свята, Трійцю, Успення, Різдво Христове, Михайла й „Піраміс“ Іннокентія Гізеля, проповідь у перші роковини його смерті. Проповіді Тупталенка побудовані на схоластичний зразок, абстрактні й далекі від дійсності. Щойно по смерті Дмитра вийшли в Києві в 1710 і 171Э рр. його моральні науки з українського періоду його життя, щоб нагадати людині заповіді, п. н. „Алфавить духовный или ув£щанія по письменамъ алфавитнымъ начи-наемыя“. Крім того, в нього є ціла низка писань повчального й догматичного характеру. Моралізуючі й богословські писання Дмитра виявляють вражливість і хист релігійного поета. Щирим релігійним настроєм перейняті приписані йому вірші: „Іисусе мой прелюбезный“, „Надежду мою въ БозЪ полагаю“, „Ты мой Богь, Іисусе“, „Похвалу принесу сладкому Іисусу“, „Христе, мой Боже“, „Превзыдохъ мЬ-ру“, „Вопію къ Богу въ бЪдЬ моей“ і „Мати милосерда“. Авторство Тупталенка не перевірене.
Характеристика „Четьїх-Миней“ Тупталенка. Окреме місце займають його „Четьї-Минеї“. Працюючи над своїми Житіями святих більше з релігійно-морального погляду, ніж з наукового, Дмтро мало звертав уваги на критичну оцінку та перевірку фактів. Насамперед ходило йому про моральний бік справи. Не маючи самостійного наукового значення в новочаснім розумінні й будучи компілятивним твором, все-таки „Минеї“ Дмитра „для свого* часу, чк каже Пипін, це була єдина в своїм роді праця, якої без сумніву не міг би виконати ніхто з московських книжників“. Зібравши давні оповідання для повчання релігійних людей, Дмитро дав улюблену книжку для читання православним українцям і іншим східним слов’янам до нових часів.
При укладанні „Миней“ послужили джерелами для Дмитра Тупталенка не тільки Святе Письмо, твори отців і вчителів східної та західної церков, грецьких і латинських істориків, але й Несторів „Літопис“, „Печерський Патерик“, „Прологи“, всякі друковані й рукописні Минеї митрополита Макарія, Житія святих Боландистів і Дитія святих Сурія. Минеї Дмитра це не просте повторення їх джерел, бо про що на думку автора добре й досить сказано в „Пролозі“ або „Минеях“ Макарія, це він опускав і робив відсилку до них, в противнім разі доповняв грецькими й латинськими джерелами. Особливо любовно, укладав він житія східнослов’янських святих, передовсім києво-печерських. „Минеї“ Дмитра Тупталенка розташовані згідно календаря житій святих, отже починаються вереснем і закінчуються серпнем, а до житій додані відповідні повчання й окремі історичні статті на початку й наприкінці кожного чвертьріччя.
Апокрифічний елемент у „Четьях-Минеях“ Дмитра Тупталенка. Некритичність Дмитра Тупталенка в упорядкуванні Житій святих виявилася також у тому, що в поодинокі його Житія святих дісталася подробиці, відомі з апокрифічних оповідань і легенд. Із Житій святих за вересень бачимо апокрифічний елемент у Житії Йоакима й Анни, в Житіях за жовтень в Житії Якова брата божого; умираючи, розділив Йосип свою землю поміж своїх дітей і хотів дати також Ісусові пайку, але діти не згодилися на це, тільки Яків прийняв Ісуса на свою частину. З дальшого тексту „Миней“ треба згадати сильний відгомін
апокрифів в оповіданні про різдво Христове. Оповідається тут про вифлеємську бабу, її недовірство й покарання, про те, що в печері, де народився Христос, вибухло джерело води, що в Римі тої самої ночі вибухло джерело олію та попливло в Тибер, що ідольський храм, прозваний вічним, завалився, ідоли поламалися, на небі показалися три сонця і т. ін. В оповіданні про втечу Богородиці згадується пригода св. родини з розбійниками; перед Тупталенком бачимо те саме апокрифічне запозичення в „Небі новім“ Галятовського. Коли св. родигіа прийшла до міста Гермо-поля, перед брамою було дерево „персеа“, а в нім сидів біс; коли св. родина наблизилася, біс утік, а дерево поклонилося Ісусові та в місті попадали всі * ідоли. Дальші апокрифічні риси є в Житії Симеона Богоприємця за січень, в Житії Захарія за лютий, зокрема* в оповіданні про Благовіщення. Перед Благовіщенням, про яке говорить Євангеліє, сам Бог сповістив у храмі Марію, що народить його Сина. Марія не%хотіла йти заміж і євреї радилися перед кивотом, що зробити з нею. Захарій зібрав палиці від дванадцяти безженних мужів і поклав їх на ніч у святая святих. Рано Йосипова палиця зазеленіла й голубиця злетіла згори й сіла на ній. Пробуваючи в храмі, Марія не їла нічого, тільки ангел годував її. В Синаксарі на собор архангела Гаврила є згадка про те, що Гавриїл заповів Йоакимові й Анні зачаття Богородиці й годував її в храмі. В Синаксарі на різдво Івана Хрестителя йде оповідання про те, як Ірод, почувши про народження Месії, хотів убити Івана, як Єлисавета втекла з ним у гори, як їй розступилася гора та сховала її перед вояками, як у тій горі зробилася печера, вибухло джерело й виросло фігове дерево, повне плодів, котре прихилялося кожен раз, коли Єлисавета хотіла їсти, а потім підій-^ малося вгору. Іродові слуги вбили Захарія в храмі, й кров його закам’яніла на тім місці, Єлисавета вмерла по сорока днях у печері, а Івана годував ангел до повних літ і переховував у пустині. Житіє Марії Магдалини оповідає про її подорож до Рима й оскарження Пилата й архієреїв. З Риму пішла Марія Магдалина до Ефеса, проповідувала разом із Іваном Богословом. Там вона й' померла й поховали її при вході до тої печбри, в котрій пізніше сім хлопців проспали триста літ. В Оповідання про нерукотворний образ Господа нашого Ісуса Христа та про перенесення його з Едесу до Царгороду за серпень наведено дослівно текст Ісусової переписки з Авгарем і оповідання про Ісусів образ на обрусі. Оповідання про Успення Богородиці переповідає всі мотиви з оповідань про псевдо-Івана Богослова, нарешті афонську легенду про подорож Марії на Кіпр, аби відвідати Лазаря, що там був єпископом, і про те, як корабель чудом був занесений на Афон. У Синаксарі на усічення голови Івана Хрестителя оповідається про те, що його голова, вже відтята й у мисці принесена перед Ірода, промовляла далі про те, що танцівниця Іродіада, переходячи через ріку Сікоріс, заламалася в леді й лід відтяв їй голову, нарешті про те, що Ірода й Іродіаду поглинула земля. Як бачимо, багато апокрифічних легенд вдерлося до Тупталенкових Житій святих, але їм улекшував шлях авторитет старих отців церкви, візантійських хроністів і гімнографів.
„Мартиролог“. Йдучи назустріч народній потребі, Дмитро взявся за скорочений виклад своїх „Миней“. Таким мав стати його „Мартирологь или мученикословіе, житія святыхъ по мЪсяцехъ и числахъ вкратцЪ собранныя въ себЬ содержащее“. Таким твором він хотів прийти на допомогу людям, що або не в силі були купити собі дорогих великих „Миней“, або не мали часу їх перечитати, або бажали матй короткі молитви до всіх святих, чого нема в „Четьях-Минеях“. Цю працю Дмитро почав ще в Новгороді-Сіверськім в 1700 р., але залишив її нескінченою.
„Літопис“ Дмитра Тупталенка. Не більше наукового значення ніж „Минеї“, головно задля своєї моралізуючої цілі й публіцистичного характеру, має також „Літопис або збірний хронограф“ Дмитра, хоч і на такий твір не був здатний жоден московський книжник. Все-таки „Літопис“ заміняв давній нудний Хронограф працею, опертою на широкім знанні Біблії, отців церкви, візантійських хроністів і новіших церковних письменників.
Повінь цензурних указів як один із наслідків злуки українського православ'я з московським. Над розробкою поправок у „Четьях-Минеях“ думав сам автор, закінчуючи їх останню четвертину. Справа поправок виринула тоді, коли над печерською друкарнею зависли гострі цензурні правила. В жовті 1720 р. видав Святий Синод окремий указ щодо друкування книг у печерській і чернігівській друкарнях. Синодальний указ приписував „у києво-пе-черській і чернігівській друкарнях не друкувати наново ніяких книжок крім церковних давніх видань, а інші церковні старі книги для повної згідності з такими ж великоруськими церковними книгами справляти, щоб не було ніякої різниці й окремого наріччя в них, а інших
ніяких книжок ні давніх ні нових видань, не зголосившй їх Святому Синодові й не одержавши від нього дозволу, в тих друкарнях не друкувати, щоб не могла зайти в таких книгах ніяка противність східній церкві й незгідність із великоруським друком“. Дальші синодальні укази з вересня 1721 р., січня й грудня 1727 р., березня 1728 р. щораз, більше обмежували давню вікову свобідну діяльність печерської друкарні.
Справа поправок у „Четьях-Минеях“ Дмитра Тупта-ленка і їх дальші видання. Тим часом наприкінці 1727 р. Печерська Лавра попросила в Святого Синоду дозволу надрукувати в числі інших книг і Житія святих. Св. Синод дозволив друкувати бажані книжки, яких нема у великоруських виданнях, одначе пильнувати, щоб не було чогось противного церкві, а для цієї цілі вибрати з поміж печерських ченців визначних учених богословів. Бачачи добре, що значить синодальний дозвіл друкувати з зазначеними обмеженнями, Печерська Лавра не скористалася з нього. В 1740 р. архімандрит Пе-черської Лаври Тимофій Щербацький знову просив у Святого Синоду дозволу надрукувати Житія святих, бо їх не було в продажу. Найближчого року Щербацький одержав дозвіл із двома застереженнями: 1) що вчені богослови справлять їх і 2) що „щодо просодії й наріччя має бути в них у всім згідність з великоруськими книгами“. Через рік доносив Щербацький Святому Синодові, що він кілька разів перечитував разом із соборними старцями й іншими вченими ченцями Пе-черського монастиря Житія святих, але не знайшов у них нічого противного Святому Письму й синодальним указам, бо „ті книги уложені з давніх книг богонатхнених отців, учителів, письменників, істориків і оповідачів числом до 60, як це зазначає поіменний список при передмові в книзі Житія святих • грудневої четвертини“. Скориставшись з того, що цариця Єлизавета Петрівна під час свого перебування в Києві жила в Печерському монастирі, дістав Щербацький дозвіл друкувати „Минеї“ й „Печерський Патерик“ „по-давньому“, але слідом за тим вийшов у травні 1745 р. указ Святого Синоду на ім’я архімандрита Печерської Лаври, щоб печерська друкарня не друкувала „Печерського Патерика“ „до часу повного справлення в кількох сумнівних місцях“, а в березні 1746 р. вийшов новий синодальний указ, аби виправити текст „Патерика“ й „Миней“. Почалося на цю тему листування, а „Минеї“ залишилися ненадрукованими.
У 1751 р. Святий Синод звернувся до київського митрополита Тимофія Щербацького, щоб порозумівся з печерським архімандритом і приступив до перегляду й виправлення книг Житій святих. Щойно на третє упі-мнення Святого Синоду Щербацький доніс йому, що зібрав конче потрібні давні книги, які тільки знайшлися в київських монастирських бібліотеках, і доручив призначеним на це особам виправлення Житій святих, причому і сам митрополит зайнявся цією справою. Над поправою Житій святих працювали архідиякон Манасія Максимович та катедральний проповідник і колишній учитель Київської академії ієромонах Тома Гичлич. Вони ^підготували досить докладну записку, де подали замічені помилки й незгідності з джерелами Житій святих. Митрополит Тимофій схвалив записку та запропонував її Святому Синодові, що в 1753 р. запитав його, яких книг, конче потрібних для поправи Житій святих, нема в Києві. Ця справа знову тяглася пару літ і нарешті в 1755 р. митрополит вислав Святому Синодові докладне повідомлення про свою діяльність над поправою Житій святих. Тут між іншим указав на велику трудність виконати доручену йому справу, бо „для прочитання та критики так багатьох книг вимагає ця комісія не одного або двох, але великого числа вчених людей“. На закінчення просив митрополит увільнити його від виконання такого складного й трудного доручення й установити окрему комісію з учених людей при Печерській Лаврі для справлення Житій святих.
З огляду на це Святий Синод створив у Петербурзі з двох осіб окрему комісію для справлення й перегляду „Четьїх-Миней“ й „Печерського Патерика“. Коли київські вчені критики почасти виходили з міркувань розуму про можливість, природність і правдоподібність повістей і оповідань, в „Четьях-Минеях“ Дмитра Тупталенка, частково вказували на суперечності їх із наукою Святого Письма, а переважно займалися порівнянням Тупталенкового тексту Житій святих із текстом джерел Тупталенка, петербурзькі коректори, спростивши поставлені перед ними завдання, виконали свою роботу упродовж неповного року. Більшість критичних заміток українських богословів лишили вони без уваги, а їх виправлення полягали в тому, що українські слова заміняли вони церковнослов’янськими, простий виклад переміняли на більше напушистий, зовсім поопускала деякі вислови й деколи навіть цілі оповідання. Крім того, виправлено мову Тупталенкових „Миней“ „згідно з великоруською граматикою, — відповідно до прикмет церковнослов’янського діалекту, переміняючи порядок слів і закінчення“. Зрештою, ті останні поправки . поробили вже самі друкарські коректори.
Після такого виправлення „Миней“ приступили до їх друкування. В грудні 1756 р. почався друк нового їх видання в московській синодальній друкарні й закінчився в 1759 р. З того виправленого московського видання Тупта^ ленкових „Миней“ передрукувала їх Печерська Лавра 1764 р. й робилися пізніші передруки сливе без жодних змін. Тільки від 1902 р. московська синодальна друкарня здійснила нове видання Житій святих у московській мові на підставі твору Дмитра Тупталенка, з доповненнями з „Пролога“.
Якою улюбленою лектурою православних українців були „Житія святих“ Тупталенка, знаємо хоч би зі згадки Шевченка в „Епілозі“ до „Гайдамаків“, що в неділі читав його батько саме „Минею“.
Православ'я, унія й українські національні інтереси. Історія спроб видання Тупталенкової „Минеї“ в 20—50 рр. XVIII ст. це тільки одна течійка тої повені, котра нанесла на поверхню української православної церкви московського намулу, позбавляючи її щораз більше права бути національною церквою українців. Діялося це в той самий час, коли в уніатській церкві почав приходити до щораз більщої сили та значення український національний елемент. Ті давні українські богослужебні книги, що їх кілька разів веліла московська церковна влада українським архієреям відбирати по всій Україні й заміняти московськими, уживалися спокійно в уніатській церкві. Крім того, унія була більше толерантна від православ’я для народної освіти, бо не витісняла народної мови з проповіді, катихи-зації й початкової шкільної науки, як це робила на Україні Московщина з своїм об’єднуючим православ’ям. Під впливом релігійної полеміки й ще більше козацьких війн, а далі й загальноєвропейських течій серед уніатів-українців з’явилася довга низка ієрархів і визначних духовників, що зводили довгу й завзяту боротьбу проти польщення і латинщення українців. Коли Московщина наклала свою тверду руку на соборність української православної церкви, уніатська церква зберегла собори з участю світських людей і виборне нижче духовенство аж до австрійських часів. Словом, чим далі йдемо у вісімнадцятий вік, тим швидше можна шукати ознак національної церкви не під московським патріархом, а #в уніатській церкві. Вимовне ствердження правдивості цих слів дають пам’ятки українського письменства, що вийшли з-під пера православного й уніатського українського духовенства протягом XVIII ст.