1.2.2. Давньогрецька філософія про психічну активність

Характерною рисою давньогрецької філософії було прагнення зрозуміти сутність психіки людини та її унікальні властивості. Виникнення й розвиток відповідних теорій був пов'язаний як з матеріалістичними, так і з ідеалістичними поглядами, що досить повно освітлені в літературі. Так, завдяки Сократу (470-399 рр. до н.е.), активність психіки людини вперше почала визначатися девізом: “Пізнай самого себе”. При цьому мався на увазі не аналіз свідомості як такої, а аналіз цілісної особистості. У цьому плані розум для Сократа, як і для інших давньогрецьких мислителів, представляється єдиним і всемогутнім двигуном й організатором поведінки. Згідно Сократу, людина не досягає щастя не тому, що вона його не хоче, а тому, що не знає, у чому воно полягає.

Пріоритет розуму в житті людини відстоював і Платон (427-347 рр. до н.е.) у своєрідній філософській системі об'єктивного ідеалізму. Розумом, як вважав Платон, пізнаються ідеї, яких немає у видимому світі і які тому недоступні для сприйняття органами почуттів. Вони утворюють справжнє буття – царство вічних і незмінних сутностей. За їх зразком з безформної і пасивної матерії виникли, прагнучи їм наслідувати, почуттєві речі. Чисто специфічні властивості людини – доброту, мудрість – не можна представити наочно в чуттєвій формі. Отже, душа, як основа особистості, неадекватна матеріальним об'єктам. Регуляція ж поведінки людини повинна здійснюватися етичними нормами.

Глибокі роздуми про щиросердечну діяльність людини були висловлені Аристотелем (384-322 рр. до н.е.). У своїй роботі “Про душу” він, прагнучи розкрити біологічні корені душі людини, докладно розглядає її функції, роль душі в життєдіяльності людини й організму. Він піддає детальному аналізу й такі психологічні аспекти як чуттєва здатність, функції уявлень і фантазії, поняття про розум. У працях Аристотеля знайшли місце і чисто практичні сторони активності психіки. Для цього, на його думку, необхідні тренування характеру.

Рушійною силою поведінки людини Аристотель вважав прагнення, що виражає внутрішню активність організму і сполучене з почуттям задоволення або невдоволення. Людина, вчив Аристотель, є те, що вона сама у собі виховує, виробляє характер, завдяки своїм регулярним вчинкам. При поясненні процесу пізнання Аристотель висунув поняття про особливу форму інтелектуальної активності людини, позначеної терміном “нус” (розум). Ця форма як творча активність, що веде до загальних понять, якоюсь мірою протиставлялася іншим і витлумачувалася як те, що, залежачи від тіла, привноситься у психофізичну організацію людини ззовні у вигляді “божественного розуму”.

Пізніше деякі філософські школи приділяли також велику увагу питанням активності психіки людини. Однією з таких шкіл був стоїцизм. Стоїки розрізняли у світі два початки: що перетерплює – безякісну матерію і діє – розум, логос, бога. Основу їх навчання складало визнання пануючої у світі найсуворішої необхідності. Усі складові світу, усі тіла й усі істоти залежать від цілого, визначаються цілим і його досконалістю. Звідси випливала непохитність “долі”. Дії людей відбуваються тільки через необхідність і розрізняються лише тим, яким чином – добровільно або через примус – виповнюється невідворотна у всіх випадках необхідність.

В особі римського імператора Марка Аврелія (121-180 рр. н.е.) представлено останнього великого філософа стоїчного напрямку. У його роботі “Наодинці із собою” відбилися типові риси пізньої Стої. Фаталізм, повна покірність долі і крайній песимізм, байдужість до зовнішніх благ й абсолютна смиренність перед особою неминучого – це основний зміст цього добутку. Саме в цьому виді стоїцизм зробив свій могутній вплив на формування сформованих пізніше філолофсько-психологічних основ християнства.

Повною протилежністю стоїцизму протягом декількох сторіч було вчання Епікура (341-270 рр. до н.е.) – одного з видатних філософів Стародавньої Греції. Розвиваючи атомістичну теорію побудови світу, Епікур стверджував, що прямолінійний рух атомів сполучиться з внутрішньо обумовленим їх відхиленням. Душа людини, на його думку, також являє собою систему особливого типу атомів. При цьому людина може вплинути на рух атомів душі, привести їх у гармонію. Особливої уваги заслуговує навчання Епікура про земне людське щастя, з якого випливає, що для щастя може бути досить задоволення незначних потреб істоти, тренованої в самодисципліні та самообмеженні. Що ж стосується внеску етики Епікура у психологію, то найважливіше значення мало формулювання принципу активності суб'єкта по відношенню не тільки до зовнішнього світу, але й до внутрішніх психічних процесів, визнання їх залежними від волі й інтелекту суб'єкта.