14.1. Проблеми міжнародно-правового регулювання інвестиційної діяльності

Правове регулювання інвестиційної діяльності здійснюється на­ціональним законодавством, на яке має вплив міжнародне право. А тому ефективне правове регулювання відносин між державами, що надають інвестиції, породжує певні складні проблеми.

Важливого значення набуває визначення відмінностей між діями держави та діями громадянина. Це зумовлено тим, що юридичні та фізичні особи мали можливість у судах інших дер­жав вимагати від держави, що приймає інвестиції, виконання її зобов'язань.

A.B. Омельченко зазначає, що також існує проблема визна­чення застосовуваного права у відносинах між приймаючими державами та інвестором. Конкретні умови інвестування капі­талу змушували держави при виникненні спорів звертатися до міжнародного права. Ця тенденція останнім часом знайшла своє закріплення в Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів (Вашингтон, 1965).

При здійсненні іноземного інвестування також постає про­блема, пов'язана з можливістю визнання за деякими категорі­ями інвесторів статусу суб'єктів міжнародного права. У юриди­чній літературі висловлюється думка про доцільність розширити коло суб'єктів міжнародного права, включивши до їх числа, зокрема, транснаціональні корпорації, діяльність яких містить деякі елементи міжнародної правосуб'єктності.

На сьогодні не існує загальної норми міжнародного характеру, що регулює проблему націоналізації іноземних інвестицій. Націо­нальним законодавством України (Законом України «Про режим іноземного інвестування») ця проблема вирішена в загальному вигляді. Законодавство України містить заборону націоналізації іноземних інвестицій. Але слід зазначити, що міжнародне право пе­редбачає можливість суверенної держави націоналізувати іноземну власність, яка перебуває на території цієї держави. Зокрема, у Резо­люції Ради Організації економічного співробітництва і розвитку по проекту конвенції «Про захист іноземної власності» підтверджу­ється суверенне право держав на націоналізацію іноземної приват­ної власності, яка перебуває на її території. Заперечувати наявність такого права неможливо, бо це означало б втручання у внутрішні справи держави^[1]. Заборона націоналізації передбачена в інвести­ційному законодавстві Грузії, Естонії, Росії. Але законодавством Росії передбачена заборона націоналізації інвестицій, за винятком випад­ків, передбачених законодавчими актами з метою захисту суспіль­них інтересів. Спільним у законодавстві про іноземні інвестиції зарубіжних країн є те, що рішення про здійснення націоналізації може прийматися лише законодавчим органом держави, за винят­ком країн, де націоналізація заборонена взагалі. Проте це правило не можна вважати непорушним, оскільки законодавчий орган може внести зміни в чинний законодавчий акт або прийняти новий акт, який скасовує заборону націоналізації, оскільки це право суверенної держави. У такому випадку діятиме правова гарантія щодо незасто- сування до іноземного інвестора протягом визначеного строку умов, які погіршують правовий режим іноземної інвестиції або встанов­люються правила компенсації заподіяних збитків^[2].

З метою вирішення проблем націоналізації іноземних інвес­тицій було прийнято дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН: Резолюція від 14 грудня 1962 р. «Про невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» та резолюція від 12 грудня 1974 р. «Про економічні права та обов'язки держав». У них підтверджу­ється суверенітет прав держав над своїми природними ресурсами, із якого випливає як їх право на націоналізацію, так і обов'язок добросовісного дотримання договорів, включаючи договори про іноземні інвестиції, що певною мірою суперечить одне одному^[3].

Існує також проблема встановлення правових гарантій захис­ту іноземних інвестицій. Іноземні інвестори з метою захисту своїх прав, оскільки не вважають себе захищеними нормами внутріш­ньодержавного права, надають перевагу укладенню додаткових угод із відповідними стабілізуючими положеннями, а також пра­гнуть встановити порядок вирішення спорів шляхом звернення до міжнародного арбітражу, а не до національних судів. Це обу­мовлено нестабільністю національного інвестиційного законодав­ства, оскільки в цілому зберігається нестабільність правового ре­гулювання інвестиційної діяльності. Тому на міжнародному рівні необхідно створити таку систему, за якої як приймаюча держава, так і інвестори будуть належним чином захищені.

Досить складною є проблема виконання державою рішень міжнародного арбітражу з інвестиційних спорів. Вашингтонська конвенція в редакції 1965 року встановлює обов'язковий ха­рактер всіх арбітражних рішень, залишаючи національному за­конодавству учасників конвенції вирішення проблеми їх вико­нання. Але оскільки законодавство багатьох країн визнає імуні­тет інших держав, у тому числі й відносно їх майна, то практично неможливо одній державі прийняти такі рішення проти іншої держави^[4].

Таким чином, при регулюванні інвестиційної діяльності за­стосовуються дві основні системи нормативного регулювання угод з іноземними інвестиціями. Це норми, що діють у межах націо­нальних правових систем, та норми, що діють у межах системи міжнародного права. Останні містяться у двосторонніх та бага­тосторонніх угодах і договорах.

У сфері інвестиційних угод наявність зазначених підходів слід розглядати як підтвердження волі сторін при укладенні контракту. Держава, фізичні та юридичні особи, що укладають інвестиційні угоди (договори), самі приймають рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх взаємовідносини, і після цього не допускається відмова від виконання сторонами своїх зобов'язань з даного контракту, включаючи висування претензій, що базуються на імунітеті держави.

На підставі проведеного дослідження A.B. Омельченко виді­лив три погляди, які існують в юридичній науці щодо зазначеної проблеми. Перший полягає в тому, що до контрактів, підписаних суб'єктами міжнародного публічного права та приватними особами, застосовується міжнародне право. Другий погляд виходить з того, що оскільки приватні особи не є суб'єктами між­народного публічного права, то в цьому випадку національний закон повинен застосовуватися замість міжнародного публічного права. І третій погляд передбачає, що для сприяння економічному розвитку держав не слід дотримуватись якоїсь однієї позиції, і вирішення цього питання залежить від конкретних обов'язків сторін. Іншими словами, сторони самі повинні вказати на свою волю при укладенні такого контракту. І саме в цьому полягає суть Вашингтонської конвенції 1965 року, тобто третій погляд є найбільш прийнятним^[5]. Виходячи із цього, автор вважає, що для вдосконалення міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування доцільно підвищувати роль дво- та багатосторон­ніх інвестиційних угод (договорів), спрямованих на захист іно­земних інвестицій.