1.2 Особистість Будди
Особа, яку називають Буддою, народилася, найімовірніше, у квітні-травні 558 р. до н. е. (за іншою традицією - приблизно в 567 р. до н. е.) у місті Капілавасту. Батько Шуддходані - правитель невеликого царства. Мати Майя - перша дружина Шуддходані. Достовірно про Будду відомо тільки те, що він одружився в 16 років, у 29 відправився мандрувати. Приблизно у квітні-травні 523 р. до н. е. (або приблизно 532 р. до н. е.) він пізнав “вище й повне просвітлення”. Подальше життя присвятив проповіді свого вчення. Помер у листопаді 478 р. до н. е. (або 487 р. до н. е.) у віці 80 років.
Усе інше, що відомо про Будду, перемішується з міфологемами, якими його особистість почала обростати ще за життя.
Зокрема, буддійська традиція міфологізує народження Будди. Бодхісатва (“той, що прагне до просвітлення”), який мав стати Буддою, ще в царстві щасливих небожителів (тушита), самостійно вибрав собі батьків. Зачаття було непорочним. Бодхісатва проник у правий бік матері під виглядом білого слона або шестимісячної дитини (давні перекази згадують тільки першу версію - про входження в її тіло слона). Вагітність була позатілесною, тому що бодхісатва перебував не в материнському лоні, а в раці з дорогоцінного каміння (рака - ящик, скринька для зберігання мощів святих). Народження Будди відбулося в саду. Мати спотикнулася, зачепившись за дерево, і слон вийшов із її правого боку.
Новонароджений бодхісатва зробив сім кроків на північ, “прогарчав” по- левиному і промовив: “Я вищий, кращий і старший усіх у світі! Моє останнє народження відбулося! У мене не буде наступного життя”! Цей міф проголошує, що від самого народження Будда трансцендентний Космосу (досягає “вершини всесвіту”), відміняє простір і час (“найстарший”). Батько назвав дитину ім’ям Сіддхартха (“той, що досягнув мети”).
Народження Будди супроводжувалося чудесами. Численні статуї божеств у брахманійському храмі ожили, впали ниць перед бодхісатвою та “заспівали гімн” на його честь. Божества показали на тілі новонародженого 32 істотні та 80 неістотних ознак “великої людини” (махапуруша) й повідомили, що йому визначено стати Володарем Світу (чакравартином) або Буддою.
Через сім днів після народження померла мати бодхісатви, щоб відродитися на небесах тушита як божество. Протягом семи років принца виховувала його тітка. Сіддхартха здобув якісну освіту, мав успіхи в науках і спортивних іграх. У 16 років одружився на двох індійських принцесах із сусідніх царств - Гопу і Яшодхару. Остання через 13 років народила йому сина, якого назвали Рахула. Найімовірніше, Сіддхартха кидає дім після народження дитини відповідно до давнього індійського звичаю “відходити від світу” тільки після народження потомства.
Причину відходу від світу Будда пояснював своїм учням як результат роздумів над такими явищами як старість, хвороби та смерть. Він втратив радість життя та вирішив урятувати людство від цих трьох неминучих лих. Легендарна версія розповідає про те, що батько Сіддхартхи, побоюючись передбачення богів, намагався відгородити сина від зовнішнього світу, який існував поза межами палацу та садів для розваг. Однак, у долю принца втрутилися боги. Одного разу під час переїзду до садів для розваг майбутній Будда зустрів кульгавого старця, який опирався на палицю. Другого дня на його шляху трапився худий, вкритий виразками, виснажений лихоманкою хворий. Третього, і вже останнього, дня принц побачив на дорозі померлого. Вожчик пояснив, що старість, хвороба та смерть є неминучими для людей.
Виїхавши з палацу вчетверте, принц зустрів жебрака-монаха - умиротвореного й благосного. Це видовище втішило принца, і він зрозумів, що релігія може вилікувати страждання людського роду.
Після того, як боги розбудили Сіддхартху посеред ночі, він осідлав коня й у супроводі свого зброєносця, за сприяння богів, які приспали місто, втік через південно-східні ворота. Від’їхавши достатньо від міста, принц мечам поголив голову, перевдягнувся в одяг мисливця, відправив зброєносця з конем до міста. Ще до зупинки Сіддхартха прогнав богів, які його супроводжували, й ті більше не з’являються в його легендарній біографії.
Певний час принц, назвавшись ім’ям Гаутама (його родове ім’я в клані шак’їв), веде життя бродячого аскета. Протягом року в різних містах бере уроки докласичної санкх’ї, засвоює техніку йоги. Згодом разом зі своїми п’ятьма учнями оселяється поблизу невеликого містечка Г аї, в якому протягом 6 років випробовує на собі аскетичні практики. Внаслідок цього від задоволення апетиту просяним зернятком переходить до цілковитого голодування. Замордувавши себе голодом, нерухомий, він нагадував висушеного мерця. За перенесені страждання отримав ім’я Шак’ямуні (аскет із роду шак’їв). Дійшовши до крайнощів голодування, що супроводжувалося знищенням плоті, зберігши тільки тисячну частку колишньої життєвої сили, він зрозумів марність аскези як засобу звільнення людини від страждань і перервав голодування.
Учні, не зрозумівши вчителя, який як милостиню взяв чашку рису від набожної жінки залишають його. Шак’ямуні, сповнений неймовірних сил після чашки рису, йде до лісу, вибирає дерево ашваттха (сакральне дерево; дослівно
- стоянка коней. Ритуальний еквівалент міррового дерева, біля якого приносили в жертву коней). Сідає біля цього дерева, поклявшись самому собі, що не зрушить із місця, допоки не пізнає “просвітлення”. Намагається медитувати, проте на нього нападає бог Мара, втілення смерті, який здогадується, що спасіння загрожуватиме його царюванню, оскільки буде перервано коло перетворень. Мару підтримали полчища злих демонів, примар і чудовиськ. Проте, маючи захисну ауру добрих діянь та “дружелюбного настрою” (майтрі) Шак’ямуні залишився невразливим, хоч Мара й відвоював собі місце під деревом, оскільки в попередніх переродженнях накопичив шляхетні якості - результат добровільної пожертви. На свій захист Шак’ямуні закликає “неупереджену матір всього сущого”. Він правою рукою торкається землі. Земля здіймається до половини людського зросту й ручається за чесноти Шак’ямуні. Однак Мара, “Смерть” - це ще й Кама, Ерос, а в крайньому вияві - Дух Життя. Отже, вивільнення людей загрожує самому життю. Безліч жінок оточують аскета, спокушаючи його своїм тілом та чарами. Марно. Переможений Мара на світанку відступає.
Міф про напад та спокуси Мари має на меті довести абсолютну моральну чистоту Шак’ямуні. Тому він може спрямувати всі свої духовні сили на вирішення центральної проблеми - звільнення світу від страждань.
Спершу він проходить чотири стадії медитації, і завдяки своєму “божественному оку” споглядає сукупність усіх світів у їхньому вічному становленні, тобто жахливий цикл керованих кармою народжень, смертей і перероджень.
Медитуючи вдруге, Шак’ямуні перебирає в пам’яті свої численні колишні життя й за кілька миттєвостей - усі чужі існування.
“Пробудження” відбувається під час третьої медитації (бодхі). Саме тоді Шак’ямуні усвідомлює закон, який дозволяє тривати інфернальному циклу народжень і перероджень - “закон дванадцяти щаблів залежного походження”. Так само тоді ж йому відкриваються умови, необхідні для припинення цієї залежності. Відтепер він володіє чотирма “шляхетними істинами” та на світанку стає Буддою, “Просвітленим”.
Протягом семи наступних тижнів Будда перебуває в “просторі просвітління”. Саме там відбувається останнє зваблення Будди Марою: той просить Благословенного негайно ввійти в парінірвану без проголошення вчення про порятунок, яке йому відкрилось. Будда відмовляється це зробити до того часу, поки не створить общину послідовників свого вчення. Однак згодом Будда засумнівався в необхідності передачі людям такого складного вчення. Позитивне рішення приходить після об’явлення йому Брахми, який переконує, що на Землі є люди, які достойні порятунку.
Будда вирушає в Сарнатх поблизу Бенареса, де в поле його “божественного зору” потрапляють п’ять учнів, які раніше відступилися від нього й на той час жили в одному з монастирів. Він повідомляє їм, що став Буддою, а також чотири шляхетні істини: про страждання, причину цього страждання, про припинення страждання й шляхи припинення страждання.
Ця перша проповідь Будди “запустила Колесо Закону”. П’ятеро згаданих учнів Будди навертаються в нову віру, стають “святими” (архатами). Община росте, й невдовзі налічує вже 60 монахів (бхікку). Будда доручає їм поширити нове вчення по всій країні, а сам несе проповідь далі. У м. Раджагріха молодий правитель Магадхського царства, Бімбісара, дарує Будді ділянку землі для поселення громади. Будда приводить у громаду двох відомих релігійних діячів тієї епохи - Шаріпутру й Маудгальяяну, а також аскета Махакаш’япу. Всі троє будуть відігравати важливу роль в історії буддизму. Через деякий час
Благословенний погоджується на прохання свого батька, і в оточенні великої групи ченців відправляється в Капілавасту. Будді вдається прилучити до нового вчення свого батька й деяких родичів. Серед них були його двоюрідні брати - Ананда, головний учень і вірний помічник, і Девадатта, майбутній супротивник. Потім Будда повертається до своєї общини в Раджагріху, проповідує вчення в сусідніх містах. Невдовзі батько Будди невиліковно захворів і Будда змушений був повернутися до рідного міста. Він навертає батька в нову віру. Із проханням про навернення до нього звертається мачуха- вдова. Будда відмовляє. Вона, благаючи про прилучення до віри, разом з молодими принцесами, які також хочуть стати буддійськими монахинями, пішки йде за ним до м. Вайшалі. Ананда вмовляє Будду створити жіночу общину, проте для жінок-монахинь встановлюються жорсткіші, ніж для чоловіків, правила та дисциплінарні покарання. Прийнявши це рішення поза своєю волею, Будда пророкує, що через членство в громаді жінок захід Закону відбудеться не через 1000 років, а раніше - через 500.
Оскільки кожен бодхісатва на певному етапі свого вдосконалення вже вмів демонструвати чудеса, то окремі з них зупинялися на досягнутому, не розвивали свої моральні чесноти й тим самим підривали основи буддійського віровчення. У зв’язку з цим Будда не дозволяв своїм учням демонструвати вміння та навички.
Поряд із цим сам був змушений використовувати неймовірні чудеса в боротьбі проти своїх вчителів, які, заздрячи успіху Благословенного, почали зводити на нього наклепи. Будда вирощує мангове дерево до небачених розмірів, проходить по веселці, що перекинулася зі Сходу на Захід, множить до нескінченності свої зображення на небі.
Зрілий період життя Будди в релігійних текстах описаний більш ніж скромно. Відомо, що в період дощів він проповідував у віхарах (монастирях), а в інший час мандрував із проповідями свого віровчення. Близько 509 р. до н. е. прийняв посвячення син Будди Рахула.
Коли Будді виповнилося 72 роки (в 486 р. до н. е.). його заздрісний двоюрідний брат Девадатта зажадав передачі управління громадою в свої руки. Одержавши відмову, Девадатта здійснив кілька спроб вбити Просвітленого - найнявши вбивць, скинувши на нього величезний камінь, нацькувавши розлютованого слона.
Девадатта створив секту й наказав своїм ченцям найсуворішу аскезу. Однак Шаріпутра й Маудгальяяна змогли повернути відступників у лоно буддизму, а Девадатта, згідно деяких джерел, живцем провалився в пекло.
Останні роки життя Благословенного були затьмарені нещастями, і серед них - руйнування роду Шак’їв і смерть Шаріпутри й Маудгальяяни.
У сезон дощів 478 р. Будда та його поводир Ананда влаштувалися в “бамбуковому місті” Вен’юграма, де Будда занедужав на важку форму дизентерії, але впорався із хворобою. Ананда радів, що Благословенний не помре, не розпорядившись про подальшу долю общини. Будда відповів: “Я дав вам Закон сповна, не приховав від вас жодного секрету або істини, як роблять деякі вчителі, і я вже - немічний старець”. Його життя підійшло до кінця, і тепер його учні повинні були шукати порятунок тільки в Законі.
Деякі джерела доповнюють розповідь про останні дні Будди таким епізодом: повернувшись у Вайшалі, Благословенний у товаристві Ананди відпочиває у священному лісі Капали й тричі возвеличує красу місцевості. Промова Благословенного щоразу закінчується словами: “Якби мене про це попросили, Будда міг би дожити до кінця кальпи”. В індуїстській традиції кальпа - це день-ніч Брахми, що триває 8 млрд. 640 млн. років. Ананда тричі відмовчується після цих слів, і Вчитель просить його відійти. З’являється Мара й нагадує Будді про його обіцянку піти в парінірвану, коли сангха ствердиться. “Не хитруй, - відповідає йому Благословенний, - чекати залишилося недовго”. Він відрікається від усього, що залишає, і в цю мить дрижить Земля. “Від чого такий дивний звук?” - запитує Ананда Вчителя. І зрозумівши, що трапилося, благає того почекати - дожити до кінця кальпи. Але Будда не може порушити обіцянку, яку щойно дав Марі. “Твоя помилка, Ананда... Попроси ти про це Обраного, він би відмовив тобі в перший і в другий раз, а на третій би погодився. Твоя помилка, о Ананда”. Цей епізод фатальної неуважності Ананди
- пізня вставка з метою пояснити відхід Будди в інший світ. Справді, Будда, що зумів раніше сам вибрати обставини свого народження, міг би, завдяки такій здатності, за власним бажанням продовжити своє існування. Якщо все відбулося інакше, то ніхто не винний. Тим більше, що ні легенда, ні громада не засудили Ананду. Це зайвий раз доводить, що згаданий епізод є апологетичною вставкою.
Будда просить Ананду об’єднати ченців із Вайшалі, і вдвох вони прямують у Папа, де коваль Гунде запрошує їх на гостини. Обідали “свинячими ласощами” - чи то стравою зі свинини, чи грибами, якими годують свиней. Їжа викликає в Будди новий напад шлункової кровотечі - ймовірно, рецидив недавно перенесеної дизентерії. Незважаючи на це, Будда відправляється в Кушінагар, головне місто народу малла. Ослаблений важким переходом, у гайку Благословенний лягає на правий бік між двома деревами, обличчям на захід, головою на північ, витягнувши ноги, ліва на правій.
Ананда не стримує ридань, але вмираючий утішає його: “Не плач, Ананда... Не варто засмучуватися й стогнати... Хіба можна, щоб народжений на світло не вмирав? Це зовсім неможливо”. Він віддає пошану Ананді та обіцяє, що той знайде святість.
Малли, попереджені Анандою, оточують Вчителя. Тим часом Будда прилучає до вчення ще одного адепта Субхадру, просить своїх послідовників підійти до нього ближче й запитує, чи є в них іще сумнів у Законі та Вченні. Усі мовчать, і Будда вимовляє свої останні слова: “Я звертаюся до вас, о мандрівні ченці! Послухайте: всі речі плинні. Не послабляйтеся в ретельному служіння вірі!” Будда знову медитує. Пройшовши чотири стадії медитації, у повний місяць листопадової ночі 478 р. до н. е. (або, згідно з іншою традицією, у 487 р. до н. е.) в Карттіке його життя згасає.
Священні тексти розповідають про пишне поховання Будди як чакравартина (буквально, “той, який котиться без перешкод”; у буддійській традиції - ідеальний правитель). Ця розповідь введена для того, щоб згладити повідомлення про “людський” відхід Будди в потойбічний світ. Похоронна процесія пройшла вулицями Кушинагара. Поховання не здійснювали, поки не з’явився кращий учень Благословенного Махакаш’япа. Він вийшов пізніше на вісім днів слідом за Вчителем. Згодом Махакаш’япа очолить общину. Згідно з легендою, ступні Будди дивним чином показались із домовини, і головний учень зміг вшанувати Вчителя, доторкнувшись до них чолом. Після обряду прощання самовільно спалахнуло вогнище, охопивши тіло померлого.
Оскільки Благословенний помер на території маллів, ті забрали собі його залишки - попіл та кістки. Проте сусідні общини також хотіли мати в себе останки Будди, щоб спорудити на своїй території ступи. Спочатку малли відмовили, але згодом змушені були поступитися під натиском сусідніх народів і розділити прах на вісім рівних частин. Ступи були встановлені над похованнями залишків Будди, місцем поховання урни з попелом, місцем спалення.