1.4 Основні напрями та географія поширення буддизму
Відсутність у вченні Будди чітких приписів щодо базових положень віросповідання, правил існування сангхи зумовила потребу в їх упорядкуванні та привела до розколу церковної общини. Суперечки почалися вже після смерті Благословенного. Питання віросповідання та організації церкви вирішувалися на церковних соборах (сангіті), яких буддисти визнають шість.
Із ініціативи одного з найповажніших адептів буддизму Махакашьяпи через три місяці після смерті Будди в печері біля Раджагріха розпочав роботу перший буддійський собор, який зібрав 500 архатів і тривав сім місяців. Джерела повідомляють про напругу у відносинах та протистояння між Махакаш’япою та Анандою. Один із найближчих учнів Будди, Ананда не міг очолити церкву, оскільки не встиг опанувати техніками медитації та стати архатом. Відтак, йому відмовили в праві брати участь у соборі. Усамітнившись, Ананда швидко досягає святості. Згідно з однією версією, після цього його запрошують на собор, із іншою - він дивним чином проникає в печеру, де проходило засідання й таким чином демонструє свої йогічні здібності. Так чи інакше, присутність Ананди на соборі була необхідною, оскільки тільки він як супутник і поводир Будди протягом 25 років знав і пам’ятав усі промови Вчителя. Ананда переповів їх на запитання Махакаш’япи. Відповіді Ананди відомі під назвою “Сутр”. Ті ж самі тексти, що ввійшли до корзини Дисципліни (Віная пітака) повідомлені іншим учнем Будди, Упалі.
Згодом у відповідь на звинувачення Махакаш’япи Ананда привселюдно покаявся в помилках, здійснених ще за життя Будди, зокрема, в тому, що вмовив Благословенного прийняти в сангху жінок та не попросив його залишитися до кінця кальпи. Із часом Ананда очолив сангху.
Другий собор відбувся через 100 р. після смерті Будди, зібрав 700 архатів у м. Вайшалі. Його скликав учень Ананди Яшас, обурений із того, що монахи цього міста приймали подаяння золотом і сріблом. Результатом другого собору стало засудження дій монахів і їх покаяння.
Розбіжності в церковній общині поглиблювалися. Уже в середині IV ст. до н. е. в буддизмі існували різні секти. Так, через кілька років після собору в Вайшалі монах Махадева з Паталіпутри проголосив п’ять тез про статус архата, що суперечили офіційно визнаній доктрині. Тези Махадеви приземлювали архата, оскільки допускали можливість його зваблення у вісні доньками Мари, стан невідання та право на помилку, можливість вдосконалення на “восьмиступеневому шляху” з допомогою іншого, досягнення внутрішнього зосередження шляхом проголошення словесної формули.
Собор, що зібрався в м. Паталіпутра не зміг зупинити розколу в церковній общині. Сангха розкололася на махасангхіків - послідовників Махадеви, які вважали себе більшістю та стхавірів, які відстоювали думку старійшин. Це був останній собор, про який згадує “Віная пітака”.
У ІІІ ст. цар першої індійської імперії Ашока з роду Маур’їв змушений був зібрати черговий собор, щоб подолати подальший розкол буддизму. Проте це не допомогло: від стхавірів відділилася секта сарвастівадинів, члени якої сходилися в думці про те, що “все існує” (сарвам асті) - і минуле, і теперішнє, і майбутнє.
Махасангхіки так само не змогли зберегти єдності: розділилися спершу на три секти, згодом процес поділу продовжився. Черговий розкол зумовив виникнення напряму, відомого під назвою махаяна або дослівно з палі - “велика колісниця”, ранні писемні пам’ятки якої датуються І ст. до н. е.
Наймасовішими напрямами сучасного буддизму є хінаяна - “мала колісниця” або вузький шлях спасіння - назва стародавнього буддизму, тхеравади (поширений на півдні Азії) та махаяна - велика колісниця, або широкий шлях спасіння - “шлях бодхісатв” (поширений на півночі Азії).
Ідеал махаяни - не архат, який усамітнився в пошуках нірвани, а бодхісатва, член мирської громади. Він орієнтований на відтермінування свого звільнення, щоб полегшити шлях до спасіння іншим. Він - зразок доброзичливості та співучасті, який не вимагає чіткого дотримання шляху монаха, але особистої доброчинності типу бхакті. У махаяні достатньо прийняти рішення стати Буддою заради інших, адже мета благовірного змінюється - від нірвани до досягнення стану Будди. Послідовники махаяни підносять значення бодхісатви над архатом, оскільки останній не вивільнився повністю від власного “Я”, а тому не може шукати нірвану для інших - тільки для себе.
Махаяна радикально модернізувала філософію “всесвітньої пустоти” (шуньята), адже для того, щоб поширювати у світі мудрість необхідні дві умови: “ніколи не полишати живих істот і чітко усвідомлювати, що всі речі пусті”. Радикалізм цього усвідомлення полягає в тому, що хінаяна наполягала на нереальності душі (наїратмія), махаяна - на нереальності речей, дхарм (дхарма шуньята). Такий спосіб очищення універсуму від реальності полегшує зречення від світу та стирання власного “Я”, що було метою раннього буддизму.
Махаяна визнає існування багатьох бодхісатв, які досягнули стану будди та присвятили себе просвітленню всіх живих істот. Так, популярний в Індії з VII ст. будда Амітабха збирав “щасливу землю” (Сукхаваті). Ця земля нагадувала рай за кількістю скарбів, квітів і птахів. Жителі цієї чудесної землі отримували безсмертя за свої заслуги. Вражає легкість входження в рай Сукхаваті - за єдиним помислом про Будду або за єдиною згадкою про нього (єдиним словом) без будь-яких інших зусиль. Перебування в раю Сукхаваті не тотожне нірвані, проте той, хто потрапив до цієї щасливої землі в майбутньому міг без зусиль звільнитися від закону перероджень. Таких умовних трансцендентних світів - земель або полів Будди (будда-кшетра) - існувало безліч, оскільки всі вони були побудовами думки бодхісатв.